Експресіонізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Худ. Еґон Шіле. Альберт фон Гютерслог, 1918, Міннеаполіс, США.

Експресіоні́зм  (від франц. expression — вираження, виразність) — літературно-мистецький потік авангардизму, що сформувався в Німеччині на початку ХХ століття. Мав своїх прихильників в Франції, Австрії, Польщі, німецькомовній Швейцарії.

Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку XX ст. З усіх напрямків нового мистецтва 20 ст. експресіонізм гостро відобразив конфлікт художньої особи, людини взагалі з трагічною й антигуманною дійсністю. В творах одних майстрів експресіонізм приводив до надзвичайного загострення трагічного світосприйняття, у інших — до художніх утопій, елітарності, замкненого середовища, котре сприймалося острівцем порятунку духовних та гуманістичних цінностей. Цей конфлікт призводив до радикальності художніх рішень, до бунтівного протиставлення і розриву з академічними традиціями. Часом руйнація старих форм виводила художників на межу абстрактного експресіонізму.

Стилістика експресіонізму в 20 столітті відбилася у кіно, живописі, графіці, літературі, скульптурі, найменше у архітектурі.

Виникнення стилю і походження терміну[ред.ред. код]

Хоча слово експресіонізм вживали в сучасному розумінні вже в 1850-х роках, його походження часом пов'язують з картинами, що виставив 1901 року в Парижі забутий нині художник Жульєн-Огюст Ерве, які він назвав експресіонізмами[1]. Однак існує альтернативна думка, за якою слово ввів у вжиток чеський історик мистецтва Антонін Матейчек у 1910 році, як протилежність імпресіонізмові: «Експресіоністи бажають, перш за все, виразити себе… (експресіоніст заперечує) безпосереднє сприйняття й вибудовує складніші структури, що пов'язані з психікою… Враження та мисленні образи проходять крізь людське мислення немов би через фільтр, який очищає їх від усіх матеріальних деталей мислення щоб створити їх чисту суть, засвоюються і утворюють більш загальні форми, типи, які художник виражає через прості, скорочені формули і символи»[2].

Важливими попередниками експресіонізму були: німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844–1900), особливо у своїй філософській книзі Так казав Заратустра (1883-92); пізні п'єси шведського драматурга Августа Стріндберга (1849–1912), включаючи трилогію Шлях у Дамаск 1898–1901, п'єси Гра снів (1902) та Соната привидів (1907); Франк Ведекінд (1864–1918), особливо п'єси Erdgeist (Дух землі) (1895) and Die Büchse der Pandora (Скринька Пандори) (1904) під загальною назвою Лулу; американський поет Волт Вітмен (1819-92): Листя трави (1855-91); російський романіст Федір Достоєвський (1821-81); норвезький художник Едвард Мунк (1863–1944); голландський художник Вінсент ван Гог (1853-90); бельгійський художник Джеймс Енсор (1860–1949);[3] Зигмунд Фрейд (1856–1939).

1905 року група з чотирьох німецьких художників у місті Дрездені за ініціативи Ернста Людвіга Кірхнера сформувала об'єднання «Міст» (Die Brücke). Багато хто вважає це угруповання засновниками течії німецького експресіонізму, хоча вони й не називали себе цим словом. Через кілька років, 1911-го, група молодих художників з подібними поглядами сформувала в Мюнхені творче об'єднання Синій вершник (The Blue Rider). Своєю назвою група завдячує картині Василя Каандінського 1903 року під однойменною назвою. Серед її учасників були: Кандінський, Франц Марк, Пауль Клее та Август Маке. Однак назва стилю експресіонізмповністю утвердила себе лише в 1913 році[4].

Егон Шіле Портрет Едуарда Космака

Дуже важко точно визначити межі експресіонізму, частково через те, що він перетинається з іншими основними '- ізмами' періоду модернізму: футуризмом, вортисизм, кубізмом, сюрреалізмом і дадаїзмом"[5]. На думку Річарда Мерфі: "Пошук всезагального визначення утруднений до такої міри, що найбільш послідовні експресіоністи, як приміром Франц Кафка, Ґоттфрід Бенн і Альфред Деблін, були разом з тим і найбільш промовистими «антиекспресіоністами»[6].

Однак можна впевнено сказати, що виникнення цієї течії є реакцією на дегуманізацію як наслідку індустріалізації й зростання великих міст і, що «одним із основних засобів, якими експресіонізм відносить себе до течії авангардизму, і якими позначає свій розрив із традиціями загалом, є його стосунки з реалізмом і загальноприйнятими способами зображати дійсність»[7]. В стислій формі можна сказати, що експресіоністи відкидають ідеологію реалізму[8]. Словом експресіонізм називають «художній стиль, в якому прагнуть зобразити не зовнішній світ, а швидше власні емоції й віддзеркалення у власному розумі подій і предметів зовнішнього світу»[9].

Історик мистецтва Майкл Рагон і німецький філософ Вальтер Беньямін проводили паралелі між експресіонізмом і бароко[10][11]. За словами Альберто Арбазіно, різниця між ними полягає в тому, що «Експресіонізм не уникає надмірно неприємного враження, тоді як бароко уникає. Експресіонізм показує жахливі 'fuck yous', а бароко не робить цього. Для бароко характерні гарні манери»[12].

Протиріччя самого експресіонізму, надміру агресивні його форми, що відразу впадали у око, викликали несприйняття як консервативної публіки, так і радикальних політичних систем — нацизму в Німеччині, фашизму в Італії, комунізму в СРСР. За часів Гітлера твори багатьох експресіоністів в Німеччині або продавали за кордон, або знищували. Значні цензурні обмеження мали ці твори і в СРСР за часів сталінського терору.

Визначальні риси експресіонізму[ред.ред. код]

Маріанна фон Веревкін. Червоне місто, 1909 р.
  • зацікавленість глибинними психічними процесами;
  • заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;
  • оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;
  • суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою;
  • бунт проти сталих академічних форм в образотворчому мистецтві при збереженні головних жанрів (портрет, батальний жанр, побутова картина, міфологічний чи релігійний образ, пейзаж, навіть натюрморт).

Експресіонізм в музиці[ред.ред. код]

Музика експресіонізму характеризується тональною децентралізацією й атональністю, автономізацією вертикалей, їх дисонантністю, деформацією тематичного мислення, розірваністю мелодичних побудов, розпадом ритмічних зв'язків, різко контрастною динамікою та розмитістю форми[13]. Найвиразніше втілення експресіонізм знайшов у драматичній музиці. Експресіоністським операм притаманне скорочення кількості дійових осіб, підкреслення й увиразнення деталей, позбавлення індивідуальних рис. Найхарактерніші зразки муз. Е. створили А. Шенберґ («Очікування», «Місячний П'єро» та ін.) й А. Берґ (зокрема «Воццек»). Представниками Експресіонізму в музиці вважають також Е. Кшенека, 0. Скрябіна (останнього періоду творчості), Ч. Айвза. Рисами експресіонізму позначені численні твори Б. Бартока («Чудесний мандарин»), Ф. Бузоні («Турандот»), П. Гіндеміта («Вбивця — надія жінок», «Свята Сусанна»), С. Прокоф'єва («Вогненний ангел»), Б. Лятошинського (II–IV симфонії, «Золотий обруч», III струнний квартет, «Відображення», Соната для скрипки) тощо. Музика Е. та естетично-світоглядні позиції напряму мали певний вплив на творчість укр. композиторів покоління 1960-х, зокр. Л. Грабовського («Симфонічні фрески»), В. Сильвестрова, В. Годзяцького та ін.

Головні представники[ред.ред. код]

В образотворчому мистецтві[ред.ред. код]

Осип Цадкин. Порушений Роттердам.
Эрнст Барлах, сліпий жебрак
Амєдео Модільяні, червона голова

У кіно[ред.ред. код]

В літературі[ред.ред. код]

В архітектурі[ред.ред. код]

Галерея[ред.ред. код]

У літературі України[ред.ред. код]

В українській літературі експресіонізм започаткував Василь Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив Осип Турянський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість Миколи Куліша («97»), частково — Миколи Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза Миколи Хвильового (зокрема твір «Я (Романтика)»), Івана Дніпровського, Юрія Липи, Тодося Осьмачки.

Примітки[ред.ред. код]

  1. New York: World University Library, 1970, p.25; Richard Sheppard, «German Expressionism», in Modernism:1890-1930, ed. Bradbury & McFarlane, Harmondsworth: Penguin Books, 1976, p.274.
  2. Cited in Donald E. Gordon, Expressionism: Art and Ideas. New Haven: Yale University Press, 1987, p. 175.
  3. R. S. Furness, Expressionism. London: Methuen, pp.2-14; Willett, pp. 20-24.
  4. Richard Sheppard, p.274.
  5. Sherrill E. Grace, Regression and Apacaypse: Studies in North American Literary Expressionism. Toronto: University of Toronto Press, 1989, p.26).
  6. Richard Murphy, Theorizing the Avant-Garde: Modernism, Expressionism, and the Problem of Postmodernity. Cambridge, Cambridge University Press,1999, p.43.
  7. Richard Murphy, p.43.
  8. Murphy, especially pp. 43-48; and Walter H. Sokel, The Writer in Extremis. Stanford, California: Stanford University Press, 1959, especially Chapter One.
  9. Brittanica online Encyclopaedia(February, 2012).
  10. Ragon, Michel (1968). Expressionism. «There is no doubt that Expressionism is Baroque in essence» 
  11. Benjamin, Walter (1998). Origin of German Tragic Drama. London: Verso. ISBN 978-1-85984-899-9. 
  12. Pedullà, Gabriele; Arbasino, Alberto (2003). Sull'albero di ciliegie – Conversando di letteratura e di cinema con Alberto Arbasino [On the cherry tree – Conversations on literature and cinema with Alberto Arbasino]. CONTEMPORANEA Rivista di studi sulla letteratura e sulla comunicazione. «L’espressionismo non rifugge dall’effetto violentemente sgradevole, mentre invece il barocco lo fa. L’espressionismo tira dei tremendi «vaffanculo», il barocco no. Il barocco è beneducato (Expressionism doesn't shun the violently unpleasant effect, while Baroque does. Expressionism throws some terrific "Fuck yous", Baroque doesn't. Baroque is well-mannered.)» 
  13. 15 .Експресіонізм // Українська музична енциклопедія, Т.2 — Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України. 2008 — с. Б. Сюта

Література[ред.ред. код]

  • Paul Raabe & Ludwig Greve: Expressionismus. Literatur und Kunst 1910. Eine Ausstellung des Deutschen Literaturarchivs im Schiller-Nationalmuseum Marbach a.N., vom 8. Mai bis 31. Oktober 1960. Katalog Nr. 7, Marbach a.N. 1960 (wird im DLA laufend neu aufgelegt).
  • Paul Raabe: Die Autoren und Bücher des literarischen Expressionismus. Ein bibliographisches Handbuch in Zusammenarbeit mit Ingrid Hannich-Bode, Stuttgart: J.B. Metzlersche Verlagsbuchhandlung 1992, ISBN 3-476-00756-1.
  • Theodor Sapper: Alle Glocken dieser Erde. Expressionistische Dichtung aus dem Donauraum, Wien: Europaverlag Wissenschaft 1974, ISBN 3-203-50494-4.
  • Die expressive Geste. Deutsche Expressionisten und afrikanische Kunst, Hatje Cantz Verlag, Ostfildern 2007, ISBN 978-3-7757-1918-6
  • Nicole Leonhardt: Die Farbmetaphorik in der Lyrik des Expressionismus. Eine Untersuchung an Benn, Trakl und Heym. Ubooks Verlag, 2004.
  • Silvio Vietta u. Hans-Georg Kemper: Expressionismus. München 1975. (= UTB. 362.) — 6. Aufl. Ebd. 1994, ISBN 3-8252-0362-X
  • Karl-Heinz Morscheck: Expressionismus. Stil und Umsetzung. Englisch Verlag. Wiesbaden 2005, ISBN 978-3-8241-1334-7
  • Walter Fähnders (Hrsg.): Expressionistische Prosa. Ein Studienbuch. Aisthesis, Bielefeld 2001, ISBN 3-89528-283-9
  • Für eine erste Übersicht: Ralf Georg Bogner: Einführung in die Literatur des Expressionismus. Darmstadt 2005.
  • Альшванг А. Экс­прессионизм в музыке // СМ. — 1959. — № 1;
  • Ришар Л. Энциклопедия экспрессионизма. М.: Республика, 2003 (рос).
  • Экспрессионизм: Сб. статей. — М., 1966;
  • 15 .Експресіонізм // Українська музична енциклопедія, Т.2 — Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України. 2008
  • Kai Buchholz et.al. (Hg.), Die Lebensreform, Entwürfe zur Neugestaltung von Leben und Kunst um 1900, Darmstadt 2001, ISBN 3-89552-077-2
  • Ralf Beil, Claudia Dillmann (Hrsg.): Gesamtkunstwerk Expressionismus. Kunst, Film, Literatur, Theater, Tanz und Architektur 1905 bis 1925. Hatje Cantz, Ostfildern 2010, ISBN 978-3-7757-2712-9
  • Thomas Anz: Literatur des Expressionismus. Stuttgart: Sammlung Metzler, 2002, ISBN 3-476-10329-3.
  • Ralf Georg Bogner: Einführung in die Literatur des Expressionismus. 1. Aufl. — Darmstadt: Wiss. Buchges., 2005, ISBN 3-534-16901-8.
  • Kasimir Edschmid: Lebendiger Expressionismus. Auseinandersetzungen, Gestalten, Erinnerungen (mit 31 Dichterportraits von Künstlern der Zeit), Wien & München: Verlag Kurt Desch 1961.
  • Ernst Fischer & Wilhelm Haefs (Hg.): Hirnwelten Funkeln. Literatur des Expressionismus in Wien, Salzburg: Otto Müller Verlag 1988, ISBN 3-7013-0745-8.
  • Richard Hamann / Jost Hermand: Expressionismus, Berlin, 1975
  • Heinrich Eduard Jacob (Hg.): Verse der Lebenden. Deutsche Lyrik seit 1910, Berlin: Propyläen Verlag 1924; 2. ergänzte Aufl. 1927; 3. ergänzte Aufl. 1932. Dieser nach der von Kurt Pinthus herausgegebenen Menschheitsdämmerung wichtigsten expressionistischen Anthologie hat Jacob eine umfangreiche Einleitung vorangestellt.
  • * Ursula Peters: Moderne Zeiten. Die Sammlung zum 20. Jahrhundert, in Zusammenarbeit mit Andrea Legde, Nürnberg 2000 (Kulturgeschichtliche Spaziergänge im Germanischen Nationalmuseum, Bd.3), insb. S.11-120.
  • Kurt Pinthus (Hg.): Menschheitsdämmerung. Symphonie jüngster Dichtung, 1920 — die wichtigste Anthologie expressionistischer Lyrik.
  • Paul Raabe & Ludwig Greve: Expressionismus. Literatur und Kunst 1910. Eine Ausstellung des Deutschen Literaturarchivs im Schiller-Nationalmuseum Marbach a.N., vom 8. Mai bis 31. Oktober 1960. Katalog Nr. 7, Marbach a.N. 1960 (wird im DLA laufend neu aufgelegt).
  • Paul Raabe: Die Autoren und Bücher des literarischen Expressionismus. Ein bibliographisches Handbuch in Zusammenarbeit mit Ingrid Hannich-Bode, Stuttgart: J.B. Metzlersche Verlagsbuchhandlung 1992, ISBN 3-476-00756-1.
  • Theodor Sapper: Alle Glocken dieser Erde. Expressionistische Dichtung aus dem Donauraum, Wien: Europaverlag Wissenschaft 1974, ISBN 3-203-50494-4.
  • Die expressive Geste. Deutsche Expressionisten und afrikanische Kunst, Hatje Cantz Verlag, Ostfildern 2007, ISBN 978-3-7757-1918-6
  • Nicole Leonhardt: Die Farbmetaphorik in der Lyrik des Expressionismus. Eine Untersuchung an Benn, Trakl und Heym. Ubooks Verlag, 2004.

Див. також[ред.ред. код]

Мистецтво Це незавершена стаття з мистецтва.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.