Експресіонізм у кіно

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Експресіонізм — панівний художній напрям у німецькому кінематографі 1915-25 рр. Основні представники — Ф. В. Мурнау, Фріц Ланг, Роберт Віне, Пауль Вегенер, Пауль Лені.

У сучасних публікаціях під німецьким експресіонізмом, як правило, мається на увазі саме кіноекспресіонізм, хоча в той самий період експресіонізм розвивався в німецькому театрі, літературі, живописі і т. д. (детальніше див. експресіонізм).

Витоки[ред.ред. код]

Поки діяла військова заборона на прокат зарубіжної кінопродукції, берлінські студії ставили більше сотні фільмів щорічно. Більшість з них були зняті на крихітний бюджет. Шок поразки в Першій світовій війні на тлі відносної ізоляції німецької кіноіндустрії сприяв тому, що емоції розчарування, тривоги, обурення і т. д., що оволоділи німцями, стали випліскуватися на кіноекран. На початку 1920-х найбільш затребувані в кінозалах були історії безумства, зради, кримінальних змов.

Відправною точкою німецького кіноекспресіонізму став фільм «Кабінет доктора Калігарі»(1920), що дістав широкий резонанс не лише в Німеччині, але і за її межами[1]. Змінений стан психіки головного героя, якого охоплюють почуття тривоги, страху і прихованої загрози, у фільмі передається деформованими, украй стилізованими декораціями. Успіх цього фільму прискорив вхід кінематографу до числа загальновизнаних видів мистецтва; раніше в ньому бачили спосіб приємно провести увечері час в чудовій компанії.

Художні принципи[ред.ред. код]

Шедеври кіноекспресіонізму

Принцип суб'єктивної інтерпретації дійсності, що ліг в основу кіноекспресіонізму, зумовив тяжіння до ірраціональності, загостреної емоційності, переважанню ліричної чи гротескно-фантастичичної основи. У центрі експресіоністських стрічок — герой-одинак, втілення абсолютного вічного «я», що вступає у безнадійну боротьбу з відсталим «речовим світом».

В експресіоністських фільмах світ поставав фантастично деформованим, позбавленим природних контурів. Натура замінювалася декораціями, використовувалися різкі контрасти світла і тіні, оптичні ефекти. У «Кабінеті доктора Калігарі» геометризовані декорації гранично далекі від реалізму. Зображення ліхтарів, тіней і предметів нанесені прямо на стіни приміщення. Розлад психіки головного героя, його нестабільна внутрішня реальність передається за допомогою зйомок з гострого кута[ru] і т. зв. «суб'єктивної» (що хитається, рухливою) камери. Гра акторів екзальтована, їх міміка і жестикуляція утрирувані, рясніють великі плани. Широко використовуються кольорові світлофільтри.

Для фільмів, що послідували за «Калігарі», так само характерні гротескні спотворення простору і гранично контрастне освітлення, яке іноді підкреслюють намальовані на стінах тіні (т. зв. «калігарізм»). У «Носферату» (1922) до арсеналу прийомів додалися використання негативів і прискорене відтворення кадрів. Розвиваючи основну ідею «Калігарі», режисери-експресіоністи розкривають двоїстість кожної людини, бездонне зло, що таїться в ньому, і у зв'язку з цим передбачають неминучість соціального апокаліпсису[2].

Занепад і спадщина[ред.ред. код]

З настанням у Веймарській республіці відносної економічної стабільності (бл. 1925 р.) попит публіки на песимістичні стрічки з нальотом романтичного суб'єктивізму пішов вниз. Такі режисери, як Г. В. Пабст, з позицій «нової речовинності» закликали піднімати в кіно реальні соціальні проблеми і пропонувати конкретні шляхи їх рішення.

В останні роки Веймарської республіки Фріц Ланг, намагаючись знайти золоту середину між експресіонізмом і новою речовинністю, ставить багатобюджетні фільми, розраховані на найширшу публіку, — «Метрополіс», «Місто шукає вбивцю», «Заповіт доктора Мабузе». Найкращі фільми Пабста «Безрадісний провулок» (1925) і «Скринька Пандори» (1928) також не відмовляються цілком від експресіоністської кіномови.

Після приходу в 1933 році до влади нацистів багато кінематографістів напряму експресіоністу, включаючи Ланга і Карла Фройнда, вимушені були згорнути професійну діяльність і покинути Німеччину. Вони перебралися в Голлівуд, де внесли визначальний внесок у формування американських жанрів фільму жахів і фільму-нуар. Серед нині працюючих режисерів найсильніший вплив експресіонізму зазнав Тім Бертон; його «Труп нареченої» стилізований під фільми тієї епохи[3].

Примітки[ред.ред. код]

  1. Деякі кінознавці вбачають зародок німецького експресіонізму у фільмі Вегенера «Празький студент (фільм, 1913)», який вийшов на екрани ще до початку війни.
  2. На думку Лотти Ейснер[ru], яка в післявоєнні роки зробила багато що для перевідкриття кіноекспресіонізму, ці фільми слугували свого роду колективною фантазією усього німецького суспільства. У книзі 1947 року «Від Калігарі до Гітлера. Психологічна історія німецького кіно» Зігфрід Кракауер висловлює схожу точку зору: режисери неначе передчували неминучість швидкого встановлення «диктатури зла». З особливою силою ця тема виявлена в циклі фільмів Фріца Ланга про доктора Мабузе.
  3. http://www.digitalfilmarchive.net/clda/docs/TheInfluenceofGermanExpressionism.pdf

Література[ред.ред. код]