Електронний резидент Естонії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Смарт-картка електронного резидента Естонії.

Електронне резидентство Естонії (також його називають віртуальне резидентство або Е-резидентство, ест. e-residentsus) — програма запущена урядом Естонії 1 грудня 2014 року. Ця програма дозволяє неестонцям отримувати доступ до естонських сервісів, таких як реєстрація підприємств чи банківські послуги, а також до єдиного європейського ринку. Кожен хто зареєструвався як електронний резидент отримує смарт-картку, за допомогою якої може підписувати електронні документи. Ця програма націлена на підприємців, які не залежать від місця свого перебування, таких як IT-розробники або письменники. Першим електронним резидентом Естонії став британський журналіст Едвард Лукас. Першим хто подав заявку та отримав електронне резидентство за стандартною процедурою став Хамід Тасілдуст зі США[1][2][3][4].

Подача заявки[ред. | ред. код]

Заявку на отримання електронного резидентства Естонії можна подати через Інтернет. Для цього треба заповнити форму, надати свою фотографію та копію свого паспорта, вказати причину оформлення резидентства (не сильно впливає на результат розгляду, можна навіть вказати причину "із цікавості"), оплатити реєстраційний збір у розмірі 100 євро через платіжні системи Visa або MasterCard. Після перевірки особи Поліцейсько-прикордонною службою Естонії, яке триває 6-8 тижнів, ця людина отримує "набір електронного резидента", в якому знаходиться смарт-картка, кардридер та конверт із PIN-кодами.[5]

Колишній директор програми електронного резидентства Каспар Корюс стверджує, що особи які подають заявки, але при цьому замішані у фінансових махінаціях, таких як відмивання грошей чи ухилення від сплати податків, не отримають електронного резидентства, як не отримають його і ті, хто був позбавлений права вести бізнес або хто має заборону на в'їзд до Естонії. Заявників, з якими все в порядку, через пару місяців запрошують на співбесіду до Таллінна або посольства Естонії. Якщо співбесіда пройшла успішна, заявнику видають його "набір електронного резидента" та беруть в нього відбитки пальців.[6] Сертифікати документів має строк дії у п'ять років, на початку існування програми термін був всього три роки.[7] Після закінчення цього строку, якщо особа бажає продовжувати користуватись електронними сервісами, вона має подати нову заявку на документи. Процес подачі заявки буде таким самим, як і вперше. Реєстраційний збір теж треба платити знову.

Переваги та обмеження електронного резидентства[ред. | ред. код]

Фінансова діяльність електронних резидентів моніториться у прозорий спосіб, що є наслідком розповсюдженості фінансових махінацій на високому рівні, виявлених після витоку «Panama Papers». Ваажається, що саме цей витік підштовхнув Естонію до збільшення прозорості програми. Саме по собі електронне резидентство не впливає на особисте оподаткування: електронні резиденти Естонії не зобов'язуються платити естонські податки і не звільняються від податків у своїй країні.[6] Однак компанії, які реєструють електронні резиденти, можуть підпадати під естонське оподаткування.

Електронне резидентство дає можливість реєструвати підприємства, підписувати документи, здійснювати обмін зашифрованими документами, користуватися інтернет-банкінгом, заповнювати податкові декларації та виписувати медичні рецепти. Програма поступово розширюється і до неї додаються нові можливості.[8] Цифрова смарт-картка, яка видається Поліцейсько-прикордонною службою в Естонії або посольством за межами Естонії, використовується для доступу до сервісів.[9]

Корюс заявляє, що реєстрація бізнесу в Естонії "була корисною для Інтернет-підприємців на ринках, які ще розвиваються, які не мають доступу до провайдера для платежів через Інтернет" та для стартапів з таких країн як Україна чи Білорусь, де діють жорсткі фінансові обмеження.[6]

Електронне резидентство Естонії не пов'язане із громадянством Естонії і не дає права в'їзду або перебування на території Естонії, але дозволяє використовувати послуги електронної держави нарівні з місцевими жителями

Історія[ред. | ред. код]

Програма електронного резидентства була запропонована Тааві Коткою, віцеканцлером з комунікацій та державних інформаційних систем Міністерства економіки та комунікацій Естонії.[10] Хоч ідея видачі ID-карток нерезидентам вже обговорювалась принаймні з 2007 року[11][12], і була запропонована в 2012 році естонським експертом з інформаційної безпеки Анто Велдре,[13] конкретна пропозиція ("10 мільйонів електронних резидентів до 2025") була подана Тааві Коткою, Рутом Аннусом та Сіімом Сіккутом на конкурсі ідей організованому Естонським фондом розвитку в 2014 році. Проєкт був втілений у життя на кошти призового фонду. Програму розробляє державний фонд «Enterprise Estonia»[14][15].

Котка заявив що хоч довгостроковою метою проєкту є отримання мільйонів електронних резидентів, його основною метою є збільшення кількості активних підприємств в Естонії. Приватний сектор має бути здатним розробляти конкретні сервіси на законодавчих та технічних платформах наданих електронним резидентством, а держава повинна продовжувати розробляти правову базу яка би задоволяняла потреби підприємств.[16] Також в естонських засобах масової інформації обговорювалось що електронне резидентство може бути використане для поширення знань про естонську культуру через Інтернет та для створення культурного експорту.[17] До 18 січня 2015 вже надійшли заявки із 225 країн, з них найбільше з Фінляндії (224), Росії (109), Латвії (38), США (34) та Великої Британії (22).[18]

Можна провести паралелі між естонською програмою електронного резидентства та віртуальними державами, які приймають заявки на віртуальне громадянство.[19] Естонська програма віртуального резидентства показує як стабільні держави можуть застосовувати стратегії схожі на ті, які використовують віртуальні держави, даючи приклад того, як може виглядати громадянство у постнаціональному світі.[20]

Сприйняття[ред. | ред. код]

В основному, проєкт із електронного резидентства був позитивно сприйнятий новинними медіа, які назвали його інноваційним та таким, що має великий потенціал[21][22]. Юрген Лігі, колишній міністр фінансів Естонії, в 2014 році зазначив що ще не зрозуміло яким чином електронне резидентство приведе капітал до країни[23]. Деякі юридичні експерти попереджають що використання електронного резидентства для створення віртуальної компанії в Естонії може, за деяких обставин, зробити прибутки компанії об'єктом подвійного оподаткування, оскільки це є абсолютно новий юридичний статус, який не був передбачений у правовій базі міжнародних договорів щодо уникнення подвійного оподаткування[24].

Введення електронного резидентства викликало значний інтерес по всьому світу. Про нього написали засоби масової інформації в США (The Atlantic[25], The Wall Street Journal[26], Ars Technica[27][28]), Великій Британії (The Guardian[29], Wired UK [30]), Фінляндії (Helsinki Times[31]), Австралії (ABC[32]), Італії (Wired-it[33]) тощо. В сусідній Фінляндії це викликало занепокоєння що фінські підприємства почнуть масово переміщатись до Естонії[31].

Відбувся сплеск цікавості до цього проєкту після витоку «Panama Papers», який продемонстрував необхідність більшої прозорості в офшорному бізнесі. Після того, як Британія проголосувала за вихід із ЄС, британські компанії почали шукати шляхів продовження можливості торгувати використовуючи євро, також були й інші причини. Протягом двох тижнів після референдуму кількість заявок із Великої Британії зросла в десять разів (на той момент було 616 британських електронних резиденти Естонії)[6]. Проєкт в середині 2010-их років користувався популярністю в Україні, оскільки в той час міжнародна платіжна система PayPal в Україні не працювала і українці були вимушені отримувати електронне резидентство Естонії щоб відкрити на себе естонський рахунок в PayPal.

Проблеми з безпекою[ред. | ред. код]

В 2017 році уряд Естонії заморозив електронні смарт-картки програми електронного резидентства, через два місяці після знаходження серйозної діри в безпеці, яка могла бути використана для викрадення особистості.[34] Картки які були видані між 16 жовтня 2014 та 25 листопада 2017 були відкликані в березні 2018 поки їх власники не оновлять сертифікати безпеки. Естонський уряд вперше виявив проблему у вересні, але нічого не пояснював до більш пізнього часу.[35]

Див. також[ред. | ред. код]

E-Residency
у соціальних мережах
E-Residency на сайті Facebook
E-Residency на сайті Twitter
E-Residency на сайті Instagram
E-Residency на сайті Quora
E-Residency на сайті LinkedIn

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ President Ilves annab täna üle esimese e-residendi kaardi. Estonian Development Foundation. 1 грудня 2014. Архів оригіналу за 6 лютого 2015. Процитовано 6 лютого 2015.(ест.)
  2. ↑ Eesti avab 2014. aasta lõpus oma e-teenused ülejäänud maailmale. Majandus- ja kommunikatsiooniministeerium. Архів оригіналу за 19 січня 2015. Процитовано 6 лютого 2015.(ест.)
  3. ↑ Milliste hüvede osaliseks saab Eesti esimene e-resident Edward Lucas?. Eesti Päevaleht. 29 листопада 2014. Архів оригіналу за 6 лютого 2015. Процитовано 6 лютого 2015.(ест.)
  4. ↑ E-residency – up against great expectations. E-Estonia.com. 13 січня 2015. Архів оригіналу за 6 лютого 2015. Процитовано 6 лютого 2015.(англ.)
  5. ↑ Become an e-Resident [Архівовано 4 квітня 2020 у Wayback Machine.] - офіційний сайт програми (англ.)
  6. ↑ а б в г Shearlaw, Maeve (15 вересня 2016). A Brexit bolthole? For €100 you can become an e-resident of an EU country you've never visited. The Guardian. Архів оригіналу за 14 січня 2020. Процитовано 2 квітня 2020.(англ.)
  7. ↑ Saue, Victoria (4 травня 2018). Estonia is extending the validity period of its digital ID cards. Medium. Архів оригіналу за 19 квітня 2019. Процитовано 19 квітня 2019.(англ.)
  8. ↑ Estonian e-Residency - Which services can I use as an e-Resident?. e-estonia.com. Архів оригіналу за 5 червня 2016. Процитовано 15 вересня 2016.(англ.)
  9. ↑ About e-Residency. Уряд Естонії. Архів оригіналу за 29 жовтня 2018. Процитовано 29 жовтня 2018.
  10. ↑ "Eesti infoühiskonna arengukava 2020" [Архівовано 3 березня 2016 у Wayback Machine.] (ест.)
  11. ↑ Lõugas, Hans (14 жовтня 2014). Taavi Kotka: e-residentsus on üksnes vahend, vaja on paremat majanduskeskkonda. Eesti Päevaleht. Архів оригіналу за 6 лютого 2015. Процитовано 6 лютого 2015.(ест.)
  12. ↑ Kallemets, Kalev (18 вересня 2014). E-residentsus aitab välisinvestoreid Eestisse (Estonian) . Läänlane. Архів оригіналу за 6 лютого 2015. Процитовано 6 лютого 2015.
  13. ↑ Veldre, Anto (9 листопада 2012). Infoühiskonnast hereetiliselt. Postimees. Архів оригіналу за 19 січня 2015. Процитовано 6 лютого 2015.(ест.)
  14. ↑ Kald, Indrek (12 червня 2014). Arengufondi ideekonkursil kolm võitjat". Äripäev. Архів оригіналу за 6 лютого 2015. Процитовано 6 лютого 2015.(ест.)
  15. ↑ "10 miljoni eestlase" idee pääses Arengufondi konkursi kolme võitja sekka. ERR. 12 червня 2014. Архів оригіналу за 6 лютого 2015. Процитовано 6 лютого 2015.(ест.)
  16. ↑ Kotka, Taavi (13 жовтня 2014). Kui seda ei tee Eesti, siis teeb seda keegi teine. Memokraat. Архів оригіналу за 6 лютого 2015. Процитовано 6 лютого 2015.(ест.)
  17. ↑ Pikkov, Ülo (16 січня 2015). E-residentsus ja Eesti virtuaalne kultuuriruum. Sirp. Архів оригіналу за 6 лютого 2015. Процитовано 6 лютого 2015.(ест.)
  18. ↑ Kas e-residentsus toob rohkem venelasi Eestisse kinnisvara ostma?. Äripäev. 6 лютого 2015. Архів оригіналу за 6 лютого 2015. Процитовано 6 лютого 2015.(ест.)
  19. ↑ Bicudo de Castro, Vicente; Kober, Ralph (15 квітня 2019). The Royal Republic of Ladonia: A Micronation built of Driftwood, Concrete and Bytes (PDF). Shima: The International Journal of Research into Island Cultures. doi:10.21463/shima.13.1.10. Архів оригіналу (PDF) за 20 квітня 2019. Процитовано 2 квітня 2020.(англ.)
  20. ↑ Keating, Joshua; Nelson, Bill (26 червня 2018). Invisible countries : journeys to the edge of nationhood. New Haven. ISBN 9780300235050. OCLC 1041140240.
  21. ↑ Kask, Kaupo. Mida kujutab endast e-residentsus?. Advokaadibüroo Biin & Biin. Архів оригіналу за 6 лютого 2015. Процитовано 6 лютого 2015.(ест.)
  22. ↑ Üks küsimus. Äripäev. 15 грудня 2014. Архів оригіналу за 6 лютого 2015. Процитовано 6 лютого 2015.(ест.)
  23. ↑ Ligi: on ebaselge, kuidas e-residentsus raha sisse toob. Postimees. 6 грудня 2014. Архів оригіналу за 31 травня 2020. Процитовано 2 квітня 2020.(ест.)
  24. ↑ Kärt Anna Maire Kelder (29 листопада 2014). E-residentsuse varjatud karid ehk mis juhtub teisest riigist juhitud äriühinguga. Eesti Päevaleht. Архів оригіналу за 6 лютого 2015. Процитовано 2 квітня 2020.(ест.)
  25. ↑ Friedman, Uri (1 грудня 2014). The World Now Has Its First E-Resident. The Atlantic. Архів оригіналу за 16 травня 2020. Процитовано 2 квітня 2020.(англ.)
  26. ↑ Kängsepp, Liis (21 жовтня 2014). Estonia to Offer 'E-Residency' to Foreigners. The Wall Street Journal. Архів оригіналу за 8 травня 2020. Процитовано 2 квітня 2020.(англ.)
  27. ↑ Farivar, Cyrus (8 грудня 2014). Estonia wants to give us all digital ID cards, make us "e-residents. Ars Technica. Архів оригіналу за 30 березня 2020. Процитовано 2 квітня 2020.(англ.)
  28. ↑ Farivar, Cyrus (22 серпня 2015). I'm now an Estonian e-resident, but I still don’t know what to do with it. Ars Technica. Архів оригіналу за 1 грудня 2016. Процитовано 2 квітня 2020.(англ.)
  29. ↑ Shabbir (26 грудня 2014). Estonia offers e-residency to foreigners. The Guardian. Архів оригіналу за 18 травня 2020. Процитовано 2 квітня 2020.(англ.)
  30. ↑ Hammersley, Ben (липень 2015). Why you should be an e-resident of Estonia. Wired UK. Архів оригіналу за 21 травня 2016. Процитовано 2 квітня 2020.(англ.)
  31. ↑ а б Must, Merle (12 грудня 2014). Estonian e-residency attracts Finnish businessmen. Helsinki Times. Архів оригіналу за 19 травня 2020. Процитовано 2 квітня 2020.(англ.)
  32. ↑ Drysdale, Kirsten (25 листопада 2014). Estonia offers e-residency to allow non-citizens access to government services and business online. ABC. Архів оригіналу за 3 листопада 2018. Процитовано 2 квітня 2020.(англ.)
  33. ↑ Ligugnana, Mila (17 жовтня 2014). e-residency: residenza virtuale e digitale, in Estonia è già realtà. Wired-it. Архів оригіналу за 10 червня 2020. Процитовано 2 квітня 2020.(італ.)
  34. ↑ Estonia has frozen its popular e-residency ID cards because of a massive security flaw. Business Insider. Архів оригіналу за 2 березня 2018. Процитовано 1 березня 2018.(англ.)
  35. ↑ Korjus, Kaspar (5 вересня 2017). Here's what e-residents need to know about the potential security vulnerability. Medium. Архів оригіналу за 1 березня 2018. Процитовано 1 березня 2018.(англ.)
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Електронний_резидент_Естонії&oldid=41440823