Енн Морроу Ліндберг

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Енн Морроу Ліндберг
Anne Morrow Lindbergh LCCN2012647141 (cropped).jpg
Ім'я при народженні англ. Anne Spencer Morrow
Народилася 22 червня 1906(1906-06-22)[1][2][…]
Інґлвуд, Берген, Нью-Джерсі, США
Померла 7 лютого 2001(2001-02-07)[4][1][…] (94 роки)
Барнет, Каледонія, Вермонт, США
·інсульт і пневмонія
Країна Flag of the United States.svg США
Діяльність письменниця, льотчиця, авторка щоденника, поетеса, glider pilot
Alma mater Коледж Сміт і Dwight-Englewood Schoold
Знання мов англійська[4]
Батько Dwight Morrowd
Мати Elizabeth Cutter Morrowd
У шлюбі з Чарльз Ліндберг
Діти Anne Lindberghd, Jon Lindberghd, Reeve Lindberghd і Charles Augustus Lindbergh Jr.d
Нагороди
IMDb ID 1515193

Енн Спенсер Морроу Ліндберг (нар. 22 червня 1906(1906червня22)пом. 7 лютого 2001) — американська письменниця та льотчиця; дружина піонера-льотчика Чарльза Ліндберга, з яким здійснила багато дослідницьких польотів.

Росла в Інглвуді, штат Нью-Джерсі, а пізніше в Нью-Йорку, Енн Морроу закінчила Сміт-коледж в Нортгемптоні, штат Массачусетс, у 1928 році. Вона вийшла заміж за Чарльза у 1929 році, а у 1930 році стала першою жінкою, яка отримала американську ліцензію пілота планера. На початку 1930-х років вона служила радистом, а під час кількох пошукових польотів й аерофотографування була у Чарльза другим пілотом. Після викрадення та вбивства їхнього первістка у 1932 році Енн і Чарльз переїхали до Європи у 1935 році, щоб уникнути американської преси та істерії навколо цієї справи, де їхні погляди змінилися напередодні Другої світової війни у бік нібито співчуття до нацистської Німеччини та занепокоєння здатністю США конкурувати з Німеччиною у війні з повітряною міццю супротивника. Після повернення до США у 1939 році, пара підтримала ізоляціоністський Американський перший комітет, перш ніж остаточно висловити публічну підтримку військових зусиль США після нападу Японії на Перл-Гарбор у 1941 році та подальшого оголошення Німеччиною війни США.

Після війни вона відійшла від політики та написала багато віршів і науково-популярних книг, що допомогло Ліндбергам відновити свою репутацію, яка сильно постраждала у часи, які передували війні. Вона є автором популярної книги «Дари моря» (1955) і надихнула багатьох американських жінок. За даними «Паблішерс віклі», книга була одним із найкращих бестселерів наукової літератури 1950-х років[5]. Після серії інсультів у 1990-х роках Енн померла у 2001 році у віці 94 років.

Ранні роки[ред. | ред. код]

Енн Спенсер Морроу народилася 22 червня 1906 року в Інглвуді, штат Нью-Джерсі[6]. Її батьком був Дуайт Морроу, партнер JP Morgan & Co., який став послом США у Мексиці та сенатором США від Нью-Джерсі. Її мати, Елізабет Каттер Морроу, була поетесою та вчителем, активно займалася освітою жінок[7], була виконувачем обов'язків президента її альма-матер Сміт-коледжу[8].

Енн була другою з чотирьох дітей; її суродженцями були Елізабет Рів[9], Дуайт-молодший і Констанс. Дітей виховували в кальвіністській сім'ї, яка заохочувала досягнення[10]. Щовечора протягом години мати читала дітям. Діти швидко навчилися читати й писати, почали читати про себе, писати вірші та щоденники. Пізніше Енн отримала користь від цих щоденних занять, зрештою опублікувавши свої пізніші щоденники, отримавши схвалення критиків[11].

Спочатку вона відвідувала школу Дуайта для дівчат в Інглвуді[12]. Після закінчення школи ім. Чепін в Нью-Йорку в 1924 році, де вона була президентом студентської групи, вона вступила до Сміт-коледжу, який закінчила зі ступенем бакалавра мистецтв у 1928 році[8][13].

Вона отримала премію Елізабет Монтегю за її есе про жінок XVIII століття, як-от Мадам д'Удето, і літературну премію Мері Огасти Джордан за її художній твір «Ліда була прекрасна»[14].

Шлюб і сім'я[ред. | ред. код]

Морроу і Ліндберг зустрілися 21 грудня 1927 року у Мехіко[15]. Її батько, фінансовий радник Ліндберга в JP Morgan and Co., запросив його до Мексики, щоб розвивати добрі відносини між нею та США[16].

У той час Морроу була сором'язливою 21-річною студенткою Сміт-коледжу. Ліндберг був видатним авіатором, чий самостійний політ через Атлантику зробив його героєм величезних масштабів[13]. Вигляд льотчика, який жив у Морроу, торкнувся струн серця Морроу. Пізніше вона написала у своєму щоденнику:

Він вищий за усіх інших — ви бачите його голову у натовпі, який рухається, та помічаєте його погляд, куди він повертає, наче він гостріший, ясніший і яскравіший, ніж у кого-небудь іншого, освітлений сильнішим вогнем... Що я могла сказати цьому хлопцю? Все, що могла бути тривіальним і поверхневим, як рожеві квіти в глазурі. Я відчула, що весь світ до цього був легковажним, поверхневим, ефимерним.[15]

Вони одружилися на приватній церемонії 27 травня 1929 року в будинку її батьків в Інглвуді, Нью-Джерсі[17][8][18].

Того року Енн Ліндберг здійснила політ одна, у 1930 році вона стала першою американкою, яка отримала ліцензію пілота планера першого класу. У 1930-х роках вони разом досліджували та прокладали повітряні маршрути між материками[19]. Ліндберги стали першими, хто здійснив політ з Африки в Південну Америку та дослідив полярні повітряні шляхи з Північної Америки в Азію та Європу[20].

Їхня перша дитина, Чарльз-молодший, народився на 24-й день народження Анни, 22 червня 1930 року[21].

Викрадення сина[ред. | ред. код]

1 березня 1932 року першу дитину Ліндбергів, 20-місячного Чарльза Августа Ліндберга-молодшого, викрали з їхнього будинку Гайфілдс, в Іст-Емвеллі, штат Нью-Джерсі, неподалік [[Гоупвелл (Нью-Джерсі)|Гоупвелла[a]. На місці злочину поліція побачила чіткі сліди двох людей біля будинку. Одні вели на південний схід до драбини, яку, ймовірно, використали під час викрадення. У будинку обшук почали з дитячої кімнати. До виклику поліції Чарльз Ліндберг знайшов звичайний білий конверт на підвіконні. Вважаючи, що це записка про викуп, Чарльз залишив її для огляду поліцією. Капрал Френк Келлі, експерт із фотографування місця злочину та відбитків пальців, входив до групи, яка розслідувала зникнення Чарльза Огастеса Ліндберга. Після обробки конверта виявили розмитий відбиток пальця, який надіслали відповідальному чиновнику, майору Шеффелю. Усередині конверта була докладна записка про викуп від викрадача, який давав Ліндбергам інструкції щодо повернення їхньої дитини[23]. Після масштабного розслідування 12 травня 1932 року на відстані приблизно 4 миль (6,5 км) від будинку Ліндбергів на вершині пагорба на дорозі Гоупвелл—Маун Роуз знайшли тіло дитини, яке ймовірно належало Чарльзу Ліндбергу-молодшому[24].

Від'їзд до Європи[ред. | ред. код]

Преса звернула шалену увагу на Ліндбергів після викрадення сина та суд, засудження та страту Бруно Річарда Гауптмана за злочин. Це, а також погрози та переслідування пресою їхнього другого сина Джона — спонукало сім'ю поїхати до Великої Британії, до будинку під назвою «Лонг барн», який належав Гарольду Нікольсону та Віті Секвіль-Вест, а згодом на невеликий острів Іллієк неподалік від узбережжя Бретані у Франції[25].

Перебуваючи в Європі у 1930-х роках, Ліндберги почали відстоювати ізоляціоністські погляди та виступати проти втручання США в майбутній європейський конфлікт, за що вони потрапили у немилість в очах багатьох і багато хто підозрював, що пара може бути прихильниками нацистів. Твори Енн Морроу брали участь у літературному конкурсі на літніх Олімпійських іграх 1936 року у Берліні[26].

Повернення до США[ред. | ред. код]

У квітні 1939 року Ліндберги повернулися до США. Через його відкриті переконання про майбутню війну, яка охопить їхню батьківщину, у 1940 році антивоєнний Американський перший комітет швидко прийняв Чарльза як свого лідера[16].

У 1940 році Енн опублікувала 41-сторінкову брошуру «Хвиля майбутнього: Сповідання віри», яка «швидко стала бестселером номер 1 в країні як науково-популярна література»[27]. Виступаючи на підтримку лобістських зусиль свого чоловіка щодо мирного договору між США та Німеччиною, подібного до Договору про ненапад Гітлера з Йосипом Сталіним[28], Анна стверджувала, що зростання фашизму та комунізму в Німеччині, Італії та Росії — прояв неминучої історичної «хвилі майбутнього»[29], хоча «зло, яке ми засуджуємо в цих системах, саме по собі не є майбутнім; це покидьки на хвилі майбутнього»[30]. Вона порівняла ці рухи з Французькою революцією за їхнє жахливе насильство, а також за їхню «фундаментальну необхідність». Тому Енн наголошувала на марності будь-якої ідеологічної війни проти них[30]. Її твори перегукувались з Лоуренс Денніс, і випередили Джеймса Бернема[31].

Згодом адміністрація Рузвельта критикувала «Хвилю майбутнього» — міністр внутрішніх справ Гарольд Айкес у квітні 1941 року назвав її «біблією кожного американського нациста, фашиста, бундівця та прибічника», буклет став одним із найбільш зневажаємих творів у світі того періоду[32][33][34]. Вона також написала в листі, що Гітлер був «дуже великою людиною, схожий на релігійного лідера, який надихає, — і як доволі фанатичний, — але не інтриган, не егоїст, не жадібний до влади»[33].

Після нападу Японії на Перл-Гарбор й оголошення Німеччиною війни США Американський перший комітет розпався. Чарльзу вдалося приєднатися військової служби та брати участь у бойових діях лише як цивільний консультант, здійснивши 50 польотів у цій ролі та навіть збити ворожий літак[35][36].

У цей період Енн познайомилася з французьким письменником, поетом і піонером-авіатором Антуаном де Сент-Екзюпері, автором повісті «Маленький принц». Хоча Енн вважала «Сент-Екс» привабливим, у них не було таємного роману, про який іноді повідомляють[37].

У Ліндбергів було ще п'ятеро дітей: сини Джон, Ленд і Скотт, а також доньки Енн і Рів[38][39].

Пізні роки та смерть[ред. | ред. код]

Після війни вона написала книги, які допомогли Ліндбергам відновити репутацію, яку вони втратили до початку Другої світової війни. Книга «Дари моря» у 1955 році принесла їй звання як «одного з провідних захисників екологічного руху, який зароджувався», і стала національним бестселером[40].

Протягом 45-річного шлюбу Ліндберги жили в Нью-Джерсі, Нью-Йорку, Великій Британії, Франції, Мені, Мічигані, Коннектикуті, Швейцарії та на Гаваях. Чарльз помер на острові Мауї у 1974 році.

За словами одного біографа, на початку 1950-х в Енн був трирічний роман з особистим лікарем[41].

За словами Рудольфа Шрека, автора «Подвійного життя Чарльза А. Ліндберга», Енн не знала, що Чарльз вів подвійне життя з 1957 року до своєї смерті у 1974 році. Його роман із мюнхенською капелюшницею Брігіт Гесшаймер, яку він підтримував фінансово, народила йому трьох дітей. Після смерті Гесшаймер у 2003 році тести ДНК, проведені Мюнхенським університетом, довели, що батьком трьох її дітей був Ліндберг[42]. Шрек повідомив, що Марієтта, сестра Брігіт, також народила йому двох синів. Ліндберг мав ще двох дітей від колишньої особистої секретарки. Пізніше відбулося сімейне примирення з німецькими членами сім'ї, в якому брала активну участь Рів Ліндберг[43].

Після серії інсультів, через які на початку 1990-х років вона втратила працездатність, Енн продовжувала жити у своєму будинку у Коннектикуті з допомогою цілодобових доглядальників. Під час візиту до родини своєї доньки Рів у 1999 році вона захворіла на пневмонію, після чого переїхала жити поруч із нею у маленький будинок, побудованому на фермі доньки Пассумпік, штат Вермонт, де Енн померла у 2001 році у віці 94 років після чергового інсульту[44]. Книга Рів Ліндберг «Більше жодних слів» розповідає про останні роки життя її матері[45].

Відзнаки та нагороди[ред. | ред. код]

Чарльз і Енн у Lockheed Model 8 Sirius у 1931 році
Медаль Габбарда Енн Морроу Ліндберг 1934 року показує маршрут її польоту

Її зарахували до Національної зали авіаційної слави (1979), Національної зали слави жінок (1996), Зали авіаційної слави Нью-Джерсі та Міжнародної зали слави піонерів авіації (1999)[7].

Її перша книга «На північ до Сходу» (1935) отримала одну з перших Національних книжкових премій як найвидатніша загальна науково-популярна література 1935 року, за результатами голосування Американської асоціації книготорговців[46][47].

Її друга книга «Слухай! Вітер» (1938) отримав таку ж нагороду через чотири роки[48] після появи в категорії «Науково-популярна література» «Біографія». Вона отримала премію Святого Христофора за «Війну всередині та зовні», за останню частину її опублікованих щоденників[49].

Крім того, що Енн здобула почесні ступені магістра та доктора літератури в alma mater Сміт-коледжі (1935 і 1970), Енн здобула почесні ступені Амгерст-коледжі (1939), Рочестерського університету (1939), коледжу Міддлбері (1976) і коледжі Густава Адольфа (1985)[50].

Творчий доробок[ред. | ред. код]

  • North to the Orient; Orlando, Fla, 1935; Mariner Books, 1996, ISBN 978-0-15-667140-8.
  • Listen! The Wind; New York, NY, 1938; Harcourt, Brace and Company, 1990.
  • The Wave of the Future: A Confession of Faith; New York, NY, 1940; Harcourt, Brace and Company.
  • The Steep Ascent; New York, NY, 1944: Dell, 1956.
  • Gift from the Sea, New York, NY, 1955; Pantheon, 1991, ISBN 978-0-679-73241-9.
  • The Unicorn and Other Poems 1935—1955; New York, NY, 1956; Pantheon, 1993, ISBN 978-0-679-42540-3.
  • Dearly Beloved, Chicago, Ill, 1962; Chicago Review Press, 2003, ISBN 978-1-55652-490-5.
  • Earth Shine; New York, NY, 1969; Harcourt, Brace and Company.
  • Bring Me a Unicorn: Diaries and Letters of Anne Morrow Lindbergh, 1922—1928; Orlando, Fla, 1971: Mariner Books, 1973, ISBN 978-0-15-614164-2.
  • Hour of Gold, Hour of Lead: Diaries And Letters Of Anne Morrow Lindbergh, 1929—1932. Orlando, Fla, 1973; Mariner Books, 1993, ISBN 978-0-15-642183-6.
  • Locked Rooms and Open Doors: Diaries And Letters Of Anne Morrow Lindbergh, 1933—1935. Orlando, Fla, 1974; Mariner Books, 1993, ISBN 978-0-15-652956-3.
  • The Flower and the Nettle: Diaries And Letters Of Anne Morrow Lindbergh, 1936—1939. Orlando, Fla, 1976: Mariner Books, 1994, First edition 1976. ISBN 978-0-15-631942-3.
  • War Within and Without: Diaries And Letters Of Anne Morrow Lindbergh, 1939—1944. Orlando, Fla, 1980; Mariner Books, 1995, ISBN 978-0-15-694703-9.
  • Against Wind and Tide: Letters and Journals, 1947—1986. New York, NY, 2012; Pantheon/Random House.[51]

Виноски[ред. | ред. код]

  1. Увага світової преси зосереджувалась на Гоупвеллі, тоді ж з'явились перші повідомлення про викрадення дитини, Гантердон каунті демократ оприлюднила інформацію читачам, що новий будинок полковника Чарльза Ліндберга й Енн Морроу Ліндберг розташований в Іст-Емвелл Тауншип в окрузі Гантердон.[22]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б SNAC — 2010.
  2. а б Encyclopædia Britannica
  3. GeneaStar
  4. а б Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  5. Alice Payne Hackett. 70 years of bestsellers: 1895—1965 (1967), p, 162
  6. Hertog 2000, p. 50.
  7. а б «Anne Morrow Lindbergh Biography.» [Архівовано November 13, 2011, у Wayback Machine.] Lindbergh Foundation. Retrieved: November 17, 2011.
  8. а б в «Anne Morrow Lindbergh.» Biography.com." Retrieved: November 17, 2011.
  9. Elisabeth Morrow School, The – History and Philosophy. www.elisabethmorrow.org. Процитовано 29 вересня 2015. 
  10. Eakin, Emily (December 12, 1999). «The Pilot's Wife». The New York Times.
  11. Hertog 2000, p. 61.
  12. Hertog 2000, p. 73.
  13. а б Pace, Eric. «Anne Morrow Lindbergh, 94, dies; Champion of flight and women's concerns.» The New York Times, February 8, 2001. Retrieved: November 17, 2011.
  14. Hertog 2000, p. 74.
  15. а б Lindbergh 1971, p. 118.
  16. а б Jennings and Brewster 1998, p. 420.
  17. «Anne Morrow Lindbergh Biography Timeline.» Charles Lindbergh. Retrieved: November 17, 2011.
  18. Plunket, Robert. «The lives they lived: Anne Morrow Lindbergh, b. 1906; The Heroine.» The New York Times, December 30, 2001. Retrieved: November 19, 2012.
  19. Lindbergh 1935, pp. 57–59.
  20. Hertog 2000, p. 141.
  21. Douglas and Olshaker 2001, p. 121.
  22. Gill, Barbara. "Lindbergh kidnapping rocked the world 50 years ago." The Hunterdon County Democrat, 1981.
  23. Hertog, Susan (November 1999). Anne Morrow Lindbergh. United States: Random House, Inc. с. 167–168. ISBN 978-0-385-46973-9. 
  24. Lyman, Lauren D. «Press calls for action: Hopes the public will be roused to wipe out a 'national disgrace'.» The New York Times, December 24, 1935, p. 1.
  25. Winters 2006, p. 193.
  26. Anne Morrow Lindbergh. Olympedia. Процитовано 31 липня 2020. 
  27. Olson, Lynne (2013). Those Angry Days. New York: Random House. с. 245. 
  28. Plunket, Robert. «The Lives They Lived: Anne Morrow Lindbergh, B. 1906: The Heroine.» The New York Times, December 30, 2001.
  29. Lindbergh, Anne (1940). The Wave of the Future. New York: Harcourt Brace & Co. с. 34. 
  30. а б Lindbergh, Anne (1940). The Wave of the Future. New York: Harcourt Brace & Co. с. 19. 
  31. Lindbergh 1976, p. 224.
  32. Batten, Geoffrey. «Obituary: Anne Morrow Lindbergh.» The Independent, February 15, 2001.
  33. а б Pace, Eric. «Anne Morrow Lindbergh, Author and Aviator, Dies at 94.» The New York Times, February 8, 2001.
  34. Olson, Lynne (2013). Those Angry Days: Roosevelt, Lindbergh, and America's Fight Over World War II, 1939-1941. New York: Random House Trade Paperbacks. с. 313. ISBN 978-0-8129-8214-5. 
  35. «Charles Lindbergh in Combat, 1944.» EyeWitness to History, 2006. Retrieved: July 20, 2009.
  36. «Charles Lindbergh and the 475th Fighter Group» [Архівовано December 20, 2005, у Wayback Machine.]. charleslindbergh.com. Retrieved: October 4, 2022.
  37. Anne Lindbergh: Anne Morrow Lindbergh, a hero's co-pilot, died on February 7th, aged 94.. The Economist. 15 лютого 2001. Процитовано January 5, 2016. 
  38. Green, Penelope. «But Enough About Them.» The New York Times, April 17, 2008.
  39. Hertog 2000, p. 24.
  40. «Anne Morrow Lindbergh.» PBS. Retrieved: November 17, 2011.
  41. Connelly, Sherryl. «HERO WORSHIP: Anne Morrow Lindbergh emerges from Lindy's shadow in new biography.» New York Daily News, December 12, 1999. Retrieved: November 21, 2011.
  42. «DNA Proves Lindbergh Led a Double Life.» The New York Times, November 29, 2003. Retrieved: November 21, 2011.
  43. Schröck, Rudolf. «The Lone Eagle's Clandestine Nests: Charles Lindbergh's German secrets.» [Архівовано May 3, 2008, у Wayback Machine.] The Atlantic Times, June 2005. Retrieved: September 16, 2010.
  44. Pace, Eric (February 8, 2001). Anne Morrow Lindbergh, 94, Dies; Champion of Flight and Women's Concerns. The New York Times. Процитовано 19 жовтня 2019. 
  45. Lindbergh, Reeve 2002, p. 175.
  46. «Books and Authors». The New York Times, April 12, 1936, page BR12 via ProQuest Historical Newspapers: The New York Times (1851—2007).
  47. «Lewis is Scornful of Radio Culture: …», The New York Times, May 12, 1936, p. 25.
  48. «Book About Plants Receives Award: Dr. Fairchild's 'Garden' Work Cited by Booksellers». The New York Times, February 15, 1939, p. 20.
  49. «Anne Morrow Lindbergh.» The American Experience: Lindbergh PBS, 2009. Retrieved: November 20, 2011.
  50. Hertog 2000, pp. 240, 274.
  51. Anne Morrow Lindbergh (24 квітня 2012). Against Wind and Tide: Letters and Journals, 1947–1986. Pantheon; 1st edition (April 24, 2012). 

Література[ред. | ред. код]

  • Amran, Rinni Haji. «‘The Fundamental Magic of Flying’: Changing Perspectives in Anne Morrow Lindbergh's North to the Orient and Virginia Woolf's The Years and Between the Acts.» in Aviation in the Literature and Culture of Interwar Britain (Palgrave Macmillan, Cham, 2020) pp. 201—224. online
  • Berg, A. Scott. Lindbergh. (New York: G.P. Putnam's Sons, 1998) ISBN 0-399-14449-8; Pulitzer Prize.
  • Douglas, John E. and Mark Olshaker. The Cases That Haunt Us. New York: Pocket Books, 2001. ISBN 978-0-6710-1706-4.
  • Hertog, Susan Anne Morrow Lindbergh: Her Life. New York: Anchor, 2000. ISBN 978-0-385-72007-6.
  • Jennings, Peter and Todd Brewster. The Century. New York: Doubleday, 1998. ISBN 0-385-48327-9.
  • Lindbergh, Reeve. No More Words: A Journal of My Mother, Anne Morrow Lindbergh. New York: Simon & Schuster, 2002. ISBN 0-7432-0314-3.
  • Milton, Joyce. Loss of Eden: A Biography of Charles and Anne Morrow Lindbergh. New York: Harper Collins, 1993. ISBN 0-06-016503-0.
  • Mosley, Leonard. Lindbergh: A Biography. New York: Doubleday and Company, 1976. ISBN 978-0-38509-578-5.
  • Simpson, Kathryn. «To'Write About Mrs Lindbergh': Woolf, Flight, and Anne Morrow Lindbergh's North to the Orient.» in Virginia Woolf and The World of Books: The Centenary of the Hogarth Press: Selected Papers from the Twenty-Seventh Annual International Conference on Virginia Woolf, edited by Nicola Wilson and Claire Battershill, (Clemson UP. 2018) online[недоступне посилання з 01.07.2022].
  • Winters, Kathleen. Anne Morrow Lindbergh: First Lady of the Air. Basingstoke, Hampshire, UK: Palgrave Macmillan, 2006. ISBN 1-4039-6932-9.

Посилання[ред. | ред. код]