Енріке Мореплавець

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Енріке
порт. Infante D. Hen­rique
Енріке
Енріке
Герцог Візеуський
1415 — 13 листопада 1460
Попередник: засновно
Наступник: Фернанду Візеуський
Магістр Ордену Христа
26 травня 1420 — 13 листопада 1460
Наступник: Фернанду Візеуський
 
Народження: 4 березня 1394
Порту[1]
Смерть: 13 листопада 1460(1460-11-13)[2][3] (66 років)
Сагреш, Віла-ду-Бішпу
Громадянство: Португалія
Віросповідання: католик
Династія: Авіська
Батько: Жуан I
Мати: Філіппа Ланкастерська

CMNS: Медіафайли на Вікісховищі

Інфант Дон Енрі́ке Португальський (4 березня 1394 — 13 листопада 1460), більш відомий як Принц Енрі́ке Мореплавець (порт. Infante Dom Henrique, o Navegador) — португальський інфант, герцог Візеуський (14151460), магістр Ордену Христа (14201460). Був центральною фігурою на етапі становлення Португальської колоніальної імперії. Хоча сам інфант Енріке ніколи не запливав далі Сеути на північному узбережжі Африки, завдяки своїм організаторським зусиллям він вважається ініціатором доби великих географічних відкриттів і патроном португальських мореплавців. За його ініціативою європейцями вперше була досліджена Центральна Атлантика, морські шляхи та острови вздовж узбережжя Західної Африки. Представник Авіської династії. Брав участь у завоюванні Сеути, був поранений (1415), став її губернатором (1419). Ініціював, організував і очолив Танжерський похід (1437), що завершився катастрофою і пожиттєвим полоном брата Фернанду. Намагався утвердитися на Канарах, окупованих Кастилією. Енріке облаштувався на мисі Сагреш (сучасне місто Сагреш) на півдні Португалії у міста Лагуш. Він оселився в покинутому селі, що пізніше називалося Віла-до-Інфанте (Місто принца). Як вважається, ним була заснована навігаційна школа, але це не була школа у сучасному розумінні. Він використовував картографів для допомоги складання карт узбережжя Мавританії та спонсорував експедиції впродовж мавританського берегу. Прізвисько — Мореплавець, Навігатор (порт. el Navegado).

Біографія[ред. | ред. код]

Енріке народився 4 березня 1394 року вірогідно в Порту, Португалія. Був третім сином (і четвертою дитиною) португальського короля Жуана I й англійської принцеси Філіппи Ланкастерської, сестри англійського короля Генріха IV. Старшими братами Енріке були майбутній португальський король Дуарте і коїмбрський герцог Педру, молодшими - авіський адміністратор Фернанду і конетабль Жуан. Через наявність двох старших братів, шанси Енріке на отримання португальської корони були доволі примарними і так ніколи і не були реалізовані.

Захоплення Сеути[ред. | ред. код]

В 1415 році, 21-річний Енріке разом з батьком і братами взяв участь у завоюванні мавританського порту Сеута на півночі Марокко. Сеута довгий час була базою для берберських піратів, які нападали на португальське узбережжя, грабуючи поселення і захоплюючи жителів узбережжя для подальшого продажу в рабство.

Всупереч сподіванням Португалії завоювання Сеути виявилося неприбутковим. Марокканці відрізали місто від своєї сухопутної торговельної мережі та системи постачання. Каравани із африканським золотом та іншими омріяними португальцями товарами просто змінили свої маршрути і стали вести до інших міст на узбережжі, зокрема до Танжеру. Внаслідок цього Сеута перетворилася з великого населеного пункту на вилюднілу фортецю, яку слід було захищати силами португальської залоги. Витрати на її утримання були більше від доходів, що давало знелюднене місто.

1416 року король Жуан I призначив Енріке відповідальним за постачання Сеути. На противагу планам залишити місто, він хотів вирішити проблему шляхом розширення португальської експансії в Марокко. Енріке почав досліджувати морське узбережжя Африки, більшість з якого була невідома європейцям. Основною метою досліджень були пошуки місця в Західній Африці, з якого в Сеуту та інші портові місця на африканському узбережжі прибували каравани із золотом та легендарного християнського королівства Пресвітера Йоана, а також припинення піратських атак на португальське узбережжя.

Битва при Танжері[ред. | ред. код]

1432 року Енріке запропонував батькові амбіційний проект хрестового походу з метою захопити усе Марокко, або його північну частину з крупними торговельно-фінансовими центрами. Перемога принесла б Португалії нові багаті землі й численних підданих, а ізольована і дотаційна Сеута перетворилася б на самодостатній форпост. Честь очолити експедиційне військо автор проекту випрошував для себе [4].

Португальські експедиційні сили на чолі з принцом Енріке вирушили з Португалії в серпні 1437 р., маючи намір захопити низку марокканських прибережних фортець. Португальці розпочали облогу Танжеру в середині вересня. Після кількох невдалих штурмів міста португальські сили зазнали нападу від великої марокканської армії на чолі з візиром Абу Захарія Яхья аль-Ваттасі з Феса. Згодом марокканці оточили португальський облоговий табір і змусили їх голодувати. Щоб зберегти свою армію від повного знищення, Енріке уклав договір, в якому обіцяв повернути марокканцям захоплену в 1415 році Сеуту, в обмін на те, що йому дозволили вивести свої війська з оточення. В якості гарантії виконання цих домовленостей, Енріко залишив марокканцям численних заручників, і серед них - свого молодшого брата Фернанду. Проте, умови договору так і не були виконані. Португальські кортеси вирішили утримати Сеуту і відмовитись від виконання договору. Внаслідок цього Фернанду залишився в марокканському полоні, де він помер у 1443 році.

Танжерське фіаско стало величезною невдачею для престижу та репутації Енріке Мореплавця, який особисто ініціював, розробляв та керував експедицією.

Перші відкриття[ред. | ред. код]

Перші контакти з африканськими ринками рабів були експедиціями по викупу португальців, поневолених у результаті піратських нападів на португальські кораблі чи селища. Надалі португальці стали захоплювати чорношкірих невільників. Енріке обґрунтовував це на тій підставі, що він навертав цих полонених у християнство. Португалія ввела державну монополію на торгівлю чорними рабами.

Поселення в Сагреші і відкриття Мадейри[ред. | ред. код]

В 1418 році Енріке вдруге здійснив морську подорож до Сеути, яка в цьому році була атакована значними силами мусульманських військ з Гренади і Фесу і потребувала допомоги від метрополії. Після цього він віддалився від життя при дворі Лісабона і оселився в приморській провінції Алгарве - на південному узбережжі Португалії. В 1419, батько Енріке, король Жуан І призначив його пожиттєвим правителем провінції Алгарве і новий губернатор одразу почав із перебудови та розширення поселення старого морського арсеналу на перешийку мису Сагреш, неподалік від портового міста Лагуш, в гавані якого будувались та комплектувались командами кораблі принца.На мисі Сагреш принц збудував для себе палац, капличку, робочий кабінет і містечко для своїх помічників та супутників. Сюди він залучав для роботи відомих европейских, арабських та єврейських математиків, майстрів з навігації, креслення мап та виготовлення морехідних інструментів.

Вже в 1418 році робота поселення Енріке на мисі Сагреш дала свої перші результати. Того року лицарі і мореплавці, що знаходились на службі у принца Енріке - Жуау Гонсалвеш Зарку та Трістао Вас Тейшейра були відправлені досліджувати узбережжя Африки. Виконуючи маневр volta do mar під час повернення до Португалії, кораблі Зарко та Тейшейру біли віднесені штормом далі на захід в Атлантичний океан. Випадково вони знайшли порятунок на раніше невідомому острові, який мореплавці, що уникли на ньому небезпеки назвали Порту-Санту (Свята Гавань). Енріке оголосив нововідкритий острів власністю португальської корони і наказав колонізувати його. Цілком можливо, що оголошення прав Португалії на архіпелаг Мадейра було відповіддю на намагання Кастилії закріпити її права на Канарські острови [5]. У 1419 році був відкритий сусідній, і значно більший острів - Мадейра і з наступного року розпочалась його систематична колонізація.

Азорські острови[ред. | ред. код]

Вважається, що помітки на карті, складеній середньовічним каталонським картографом Габріелем де Валсека з Майорки, свідчать про те, що Азорські острови були вперше виявлені Діогу де Сільвешем у 1427 р. У 1431 році принц Енріке відправив Гонсалу Велью із наказом визначити точне місце розташування «островів» винайдених де Сільвешем. В перше своє плавання Велью, очевидно, дістався до скелі Формігаш на сході архіпелагу, перш ніж повернутися до Сагрешу, ймовірно, через погану погоду. В наступному, 1432 році, він же досягнув інших островів Азорського архіпелагу.

В цей же час португальські мореплавці також дійшли до Саргасового моря (західний північноатлантичний регіон), назвавши його через поширені там морські водорості Саргассум (sargaço/sargasso португальською).

Дослідження Африканського континенту[ред. | ред. код]

Мис Буджур (мис Бодахор)[ред. | ред. код]

З часів античності мис Бодахор (мис Буждур, Західна Сахара) залишався найбільш південною точкою, відомою мореплавцям вздовж пустельного західного узбережжя Африки. Мис вважався абсолютно нездоланним через сильні північно-східні вітри. Але набагато страшніше вітрів для мореплавців були вкорінені давні забобони: в арабській традиції за мисом розташовувалось "Зелене Море Пітьми", непідвладне людині. Європейські середньовічні моряки вважали, що за мисом жодне судноплавство неможливо, тому що там знаходиться край світу і море кишить морськими чудовиськами, які топлять кораблі, вода кипить від спеки, а снасті кораблів загоряються в розпеченому повітрі.

В 1430-1433 роках принц Енріке раз по разу надсилав своїх капітанів із завданням оминути мис Буждур і кожен раз вони повертались не досягнувши мети. В 1433 році таке завдання отримав Жил Еанеш і після першої невдалої спроби, в 1434 році його каравела нарешті оминула мис Буждур, тим самим започаткувавши епоху великих географічних відкриттів. У своїх донесеннях принцу Еанеш вказував, що судну вдалося пройти на 50 ліг (150 миль) уздовж африканського узбережжя далі мису Буждур, і ніде не було помічено слідів присутності явних ворогів, причому «плисти під вітрилами тут так само легко, як і у нас вдома, а країна ця багата і усього в ній в достатку» .

Узбережжя Західної Африки[ред. | ред. код]

Використовуючи новий тип корабля, чергові морські експедиції, споряджені Енріко Мореплавцем, просувались вперед, далі на південь вздовж африканського узбережжя. Нуно Трістао та Антао Гонсалвеш дійшли до мису Бланко в 1441 році. Португальці досягнули затоки Аргуїн в 1443 році і збудували там важливий форт близько 1448 року. У 1444 році Дініш Діаш досягнув гирла річки Сенегал і оминув мис Кабо Верде (14°45' п.ш.). На цьому етапі дослідники пройшли південну межу пустелі Сахара, і відтоді здійснилось одна з мрій Енріко — португальці обійшли по морю наземні караванні шляхи через західну пустелю Сахара, що були цілковито в руках мусульман. Омріяні товари з раніше невідомих земель - раби та золото почали надходити безпосередньо в Португалію, оминаючи арабських та берберських посередників. Ця кардинальна зміна торговельних шляхів завдала спустошливого удару по Алжиру та Тунісу, але зробила Португалію багатою[6]. В 1457 році надходження африканського золота дозволило розпочати карбування в Португалії перших золотих монет в історії країни - крузадо. Крузадо в той час дорівнювало 253 срібним реалам.

З 1444 по 1446 рік із Лагуша за наказом Енріке відпливли аж сорок суден, і в той же час почалися перші приватні меркантильні експедиції.

Відкриття островів Зеленого Мису[ред. | ред. код]

Останнім з визначних відкриттів, здійснених при Енріко Мореплавці було відкриття архіпелагу островів Зеленого Мису. Алвіш Кадамосто дослідив атлантичне узбережжя Африки та виявив кілька островів архіпелагу Кабо-Верде між 1455 та 1456 рр. У своєму першому плаванні, яке розпочалося 22 березня 1455 р., він відвідав острови Мадейра та Канарські острови і досягнув гирла річки Гамбія. У другому плаванні в 1456 році Кадамосто став першим європейцем, що дістався до Кабо-Верде. Пізніше право першовідкривача островів оспорював Антоніо Нолі.

До 1462 р. португальці дослідили узбережжя Африки аж до сучасного Сьєрра-Леоне. Двадцять вісім років потому Бартоломеу Діаш довів, що Африку можна обминути з півдня, коли він досяг південного краю континенту, який зараз відомий як мис Доброї Надії. У 1498 році Васко да Гама став першим європейським мореплавцем, який морем дійшов до Індії.

У культурі[ред. | ред. код]

Сім'я[ред. | ред. код]

Докладніше: Авіська династія
  • Батько: Жуан I (1357—1433), король Португалії (1385—1433)
  • Матір: Філіппа (1360—1415), донька ланкастерського герцога Джона Гентського
  • Рідні брати і сестри:
    • Бранка (1388—1389), померла немовлям
    • Афонсу (1390—1400), спадкоємець престолу, помер юнаком
    • Дуарте (1391—1438), король Португалії (1433—1438)
    • Педру (1392—1449), герцог Коїмбрський (1415—1449), регент (1439—1449)
    • Ізабела (1397—1471) ∞ Філіпп III, бургундський герцог
    • Жуан (1400—1442), конетабль Португалії (1431—1442)
    • Фернанду (1402—1443), адміністратор Авіського ордену (1434—1443)
  • Зведені брати і сестри:
    • Афонсу (1377—1461), герцог Браганський (1442—1461)
    • Беатриса (1380—1439) ∞ 1) Томас Фіцалан, граф Арундельський ; 2) Джон Голланд, граф Гантінгдонський
  • Спадкоємець: Фернанду (1433—1470), герцог Безький (1453—1470) і Візеуський (1460—1470), магістр Ордену Христа (1461—1470), конетабль Португалії (1466—1470)

Родовід[ред. | ред. код]

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
8. Афонсу IV, король Португалії
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
4. Педру I, король Португалії
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
9. Беатриса, кастильська інфанта
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
2. Жуан I, король Португалії
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
10. невідомо
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
5. Тереза, галісійська шляхтянка
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
11. невідомо
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
1. Енріке, візеуський герцог
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
12. Едуард III, король Англії
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
6. Джон, ланкастерський герцог
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
13. Філіппа, генегауська графиня
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
3. Філіппа, англійська принцеса
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
14. Генрі, ланкастерський герцог
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
7. Бланка, ланкастерська герцогиня
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
15. Ізабела, бомонтська баронеса
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Генрих Мореплаватель / под ред. А. М. Прохорова — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
  2. SNAC — 2010.
  3. Find a Grave — 1995. — ed. size: 165000000
  4. Russell, 2000:Ch.6:136ff
  5. Fernandez-Armesto, Felipe. (2011). 1492 : the year our world began. London: Bloomsbury. ISBN 978-1-4088-0950-1. OCLC 695296844. 
  6. Jarmola, D. Darek; Rice, Eugene F.; Grafton, Anthony (1995). The Foundations of Early Modern Europe 1460-1559.. Sixteenth Century Journal 26 (3). с. p.35. ISSN 0361-0160. doi:10.2307/2543215. Процитовано 2020-02-06. 

Джерела[ред. | ред. код]

Збірники джерел
Монографії
  • Livermore H.V. History of Portugal. Cambridge: University Press, 1947.
  • Livermore H.V. A New History of Portugal. Cambridge: University Press, 1969.
  • Бізлі, Чарльз Раймонд. Принц Енріке Мореплавець. пер. Санченка А.В. Київ: Темпора, 2015
  • Russell, Peter E. Prince Henry 'the Navigator': a life New Haven, Conn: Yale University Press, 2000.

Посилання[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Енріке Мореплавець