Епірський деспотат

Δεσποτάτο της Ηπείρου Епірський деспотат
1205 – 1479
Епірський деспотат: історичні кордони на карті Латинська імперія, Нікейська імперія, Трапезундська імперія і Епірський деспотат. Кордони позначені досить вільно.
Столиця	Арта, Яніна 1358 — 1416
Мови	грецька
Релігії	православ'я
Форма правління	автократія
Деспот
• 1205 - 1214	Михайло І Комнін Дука
• 1448 – 1479	Леонардо III Токко
Історичний період	Високе Середньовіччя, Пізнє Середньовіччя
• Засновано	1205
• Ліквідовано	1479
Населення
Попередник Наступник Візантійська імперія Османська імперія
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Епірський деспотат

Епірський деспотат (грец. Δεσποτάτο της Ηπείρου) — пізньосередньовічна монархічна держава, одна з трьох основних грецьких держав-наступників Візантійської Імперії після тимчасового припинення її існування в результаті захоплення у 1204 році Константинополя хрестоносцями Четвертого хрестового походу, заснована в 1205 році гілкою династії Ангелів Комнінами Дуками. Так само, як інші два наступники Візантії, Нікейська імперія та Трапезундська імперія, вона претендувала на візантійський престол в Константинополі. ЇЇ володарі на короткий термін проголосили себе імператорами в 1225—1242 роках (протягом цього часу державу найчастіше називають Фессалонікійська імперія). Термін «Епірський деспотат», так само, як і «Візантійська імперія», є історіографічною назвою, а не тою, що використовувалась в період її існування.

Деспотат був зосереджений в регіоні Епір, охоплюючи також Албанію, острів Керкіру та західну частину грецької Македонії, а також включав Фессалію та західну Грецію, досягаючи на півдні Навпакта. Столицею деспотату стала Арта. Завдяки політиці агресивної експансії при Феодорі Комніні Дуці, на короткий термін він здобув центральну Македонію із встановленням Фессалонікійської імперії, та Фракію, досягаючи на сході Дідімотейхо та Адріанополя, і був на межі захоплення Константинополя та відновлення Візантійської імперії перед битвою при Клокотниці в 1230 році, в якій програв болгарам. Після цього, територія держави скоротилась до історичних володінь в Епірі та Фессалії, і була змушена стати васалом інших регіональних держав. Тим не менш, їй вдалося зберегти свою автономію до завоювання відновленою Візантійською імперією Палеологів близько 1337 року. В 1410 році пфальцгафу Кефалонії та Закінфу Карло I Токко вдалося об'єднати історичні території Епірської держави, проте його наступники поступово втрачали землі на користь наступаючої Османської імперії, і остання фортеція держави — Воніца, була завойована ними в 1479 році.

Термінологія

В традиційній та новітній історіографії середньовічна Епірська держава зазвичай називається «Епірський деспотат», а її правителям узагальнено приписують титул «деспот» від самого заснування, проте це використання не є строго правильним. Перш за все, титул «деспот» носили не всі правителі Епіру: засновник держави Михайло I Комнін Дука ніколи не використовував цей титул, і тільки анахронічно згадується, як «деспот Епіру» в західноєвропейських джерелах XIV століття. Його наступник Феодор Комнін Дука також не використовував його, і фактично проголосив себе басилевсом в Фессалоніках в 1225 році. Першим епірським правителем, що отримав титул деспота, став Михайло II Комнін Дука, що успадкував його від свого дядька Мануїла Комніна Дуки в 1230-х роках, і тоді знову, в якості символу підкорення та васалізації, від нікейського імператора Іоанна III Дуки Ватаца. Раніше історики припускали, що Михайло I насправді був названий «деспотом» скинутого імператора Олексія III Ангела після викупу його з латинського полону близько 1206/7 або 1210; це було спростовано останніми дослідженнями.

Крім того, навіть після Михайла II, говорити про Епірських правителів, як про «Деспотів Епіру», технічно неправильно. Титул «деспот» не передбачав жодної конкретної територіальної юрисдикції, а також не був спадковим; це був лише найвищий чин у візантійській придворній ієрархії, що присвоювався правлячим імператором близьким родичам, як правило, своїм синам. Отже, його носили князі, відправлені керувати напівавтономними апанажами, і лише пізніше вони стали асоціюватися з цими територіями, оскільки дана практика почала регулюватися (окрім Епіру, Морейський деспотат є найбільш показовим випадком). Територіальне визначення «деспотат» (грец. δεσποτᾶτον, деспотство) був вперше використаний у сучасних Епіру джерелах в XIV столітті, наприклад, в анонімній Морейській хроніці, «Історії» Іоанна VI Кантакузина, агіографії святого Ніфона та «Хроніці Токко», в яких населення деспотату назване Despotatoi. Таким чином, термін «Епірський деспотат» іноді замінюється на «(незалежна) Епірська держава» в більш пізній історіографії.

Середньовічна Епірська держава як така не мала своєї офіційної назви. Сучасники, особливо в Західній Європі, використовували термін Романія (грецька Ῥωμανία, трансліт. Rhōmania, латиніз. land of the Romans, буквально «земля римлян»), що є посиланням на всю Візантійську імперію, щоб означити конкретно Епір, як можна помітити в латинізованій назві титулу Despotus Romanie, яким себе величали Філіп I Тарентійський, його син Філіп Апулійський, Миколай Орсіні та, пізніше, Карло I Токко. У Візантійській імперії термін Дісіс (Δύσις), що значить «захід», що історично стосувався Далмації, Македонії та Сицилії, або навіть і всієї європейської частини імперії, також увійшов у вжиток в XIII столітті, коли Епір протиставлявся своєму східному супротивнику, Нікейській імперії, яка називалась Anatolē (Ἀνατολή), «схід». Ба більше, термін «елліни» широко використовувався замість раніше вживаного «римляни» керівництвом деспотату у XIII столітті для описання свого населення, так само, як і у нікеців.

Історія

Заснування

Епірський деспотат від 1205 до 1230

Деспотат було засновано в 1205 році Михаїлом І Комнін Дукою, двоюрідним братом візантійських імператорів Ісаака II Ангела і Олексія III Ангела. З початку Михаїл мав союз з Боніфацієм I Монферратським, але втративши Морею на користь франків, він вирушив до Епіра, де проголосив себе візантійським губернатором давньої провінції Нікополь і повстав проти Боніфація. Епір незабаром став притулком для багатьох грецьких біженців з Константинополя, Фессалії і Пелопоннесу, а Михаїла порівнювали з другим Ноєм, який рятував людей від латинського «потопу». Патріарх Константинопольський Іоанн X Каматир не розглядав його, як законного спадкоємця, і долучився до Феодора I Ласкаріса в Нікеї. Михайло, натомість, визнав владу папи Іннокентія III над Епіром, розірвавши цим самим зв'язки зі східною церквою.

Генріх I Фландрський поставив Михайлу вимогу, щоб той підкорився Латинській імперії, що він і зробив, як мінімум, номінально, дозволивши своїй дочці одружитися з братом Генріха Євстафієм в 1209 році. Михайло не виконував умови цього альянсу, припускаючи, що гірський Епір буде практично неприступним для будь-яких латинян, з якими він уклав та порушив союз. Тим часом родичі Боніфація Монферратського також претендували на Епір, тож в 1210 році Михайло уклав союз з венеційцями і напав на державу Боніфація, Фессалонікське королівство. У відповідь папа Іннокентій III відлучив його від церкви. Пізніше в цьому ж році Генріх змусив Михайла укласти оновлений альянс.

Михайло змістив акценти на захоплення інших стратегічно важливих міст, що були під владою латинян, включаючи Ларису і Дирахій. Він також взяв під контроль порти в Коринфській затоці. В 1214 році Михайло відвоював Керкіру у Венеції, проте пізніше того ж року він був вбитий, і його наступником став його єдинокровний брат Феодор.

Конфлікти з Нікеєю та Болгарією

Епірський деспотат з 1230 до 1251 року

Феодор Комнін Дука одразу взявся атакувати Фессалоніки, воюючи з болгарами по дорозі. Генріх I Фландрський помер, йдучи на контратаку, і в 1217 році Феодор полонив його наступника П'єра II де Куртене, найбільш ймовірно стративши його. Однак Латинська імперія відволіклася на битви з Нікейською імперією, і не змогла завадити Феодору захопити Фессалоніки в 1224 році. З цього моменту він став суперником Нікейської держави у боротьбі за трон, оголосивши себе імператором та заснувавши державу, відому в історіографії як Фессалонікійська імперія. В 1225 році, після того, як нікейський володар Іоанн III Дука Ватац захопив Адріанополь, Феодор прийшов і відбив його в нього. Він також об'єднався з болгарами та вигнав латинян із Фракії. В 1227 році Феодор проголосив себе візантійським імператором. хоча це не було визнано більшістю греків, особливо патріархом в Нікеї.

В 1230 році Феодор розірвав перемир'я з болгарами, сподіваючись усунути їхнього царя Івана Асена II, що стримував його від нападу на Константинополь. В битві при Клокотниці (біля Хасково, Болгарія) болгарський цар переміг Феодора, захопивши в полон та осліпивши його. Брат Феодора Мануїл Комнін Дука отримав владу в Епірі, проте сам Епір швидко потрапив під владу байстрюка Мануїла, Михайла II Комніна Дуки. Михайло отримав від Мануїла титул «деспот», що зробило його першим правителем Епіру, що носив цей титул, що мало б символізувати номінальну залежність від Фессалонік, проте Михайло був де-факто незалежним, що він продемонстрував, захопивши Керкіру близько 1236 року. В осколковій Фессалонікійській імперії, після того, як Феодор був звільнений в 1237 році, він скинув свого брата Мануїла, та поставив свого сина Іоанна Комніна Дуку правителем Фессалонік.

Нікейський та Візантійський сюзеренітет

Фессалонікська держава так ніколи і не змогла повернути свою владу після битви під Клокотницею. Молодший син Феодора Димитрій Ангел Дука втратив Фессалоніки на користь Нікеї в 1246 році, і епірський володар Михайло II уклав союз з Латинською імперією проти нікейців. В 1248 році нікейський імператор Іоанн III Дука Ватац змусив Михайла визнати себе імператором, та офіційно визнав його деспотом в Епірі. Онука Іоанна Марія пізніше (у 1256 році) одружилась із сином Михайла Никифором, але померла вже у 1258 році. Також в 1248 році донька Михайла Анна одружилась з Гільйомом II де Віллардуеном, правителем Ахейського князівства, і він вирішив підтримувати цей союз, не дотримуючись зобов'язань перед Іоанном. Союзники зазнали поразки у майбутньому конфлікті з Нікеєю в битві під Пелагонією 1259 року.

Наступний нікейський імператор Феодор II Ласкаріс уклав союз з Михайлом II, і їхні діти, заручені багато років тому, нарешті одружились в 1256 році, а Феодор отримав за це Дирахій. Михайло не прийняв цю передачу земель, і в 1257 році підняв повстання, перемігши нікейську армію на чолі з Георгієм Акрополітом. Як тільки Михайло пішов на Фесалоніки, його атакував король Сицилії Манфред, захопивши Албанію та Керкіру. Незважаючи на це, Михайло негайно уклав союз із ним, одруживши на ньому свою дочку Олену. Після смерті Феодора II, Михайло, Мануїл Комнін Дука та Гільйом II протистояли новому нікейському імператору, Михайлу VIII Палеологу. Цей альянс був дуже нетривким, і Гільйом був схоплений в результаті катастрофічної битви при Пелагонії. Михайло VIII пішов далі, захопивши столицю Михайла II Арту, лишивши того з Яніною та Войницею. Арта була відвойована в 1260 році, коли Михайло VIII був зайнятий облогою Константинополя.

Італійські завоювання

Епірський деспотат між 1252 та 1315 роками

Після відновлення імперії в Константинополі, Михайло VIII почав часто турбувати Епір, та змусив сина Михайла II Никифора Комнина Дуку одружитись на своїй племінниці Анні Палеологині Кантакузині в 1265 році. Михайло VIII розглядав Епір як васальну державу, хоча Михайло II та Никифор продовжували підтримувати союз з ахейськими князями та герцогами Афін. В 1267 році Керкіра та більшість Епіру були завойовані Карлом I Анжуйським, і в 1267-68 роках Михайло II помер. Михайло VIII не став анексувати Епір, дозволивши Никифору успадкувати батьку та розібратись з Карлом I, що захопив Дирахій в 1271 році. В 1279 році Никифор уклав альянс з Карлом проти Михайла VIII, погодившись стати Карловим васалом. Незабаром після поразки Карла Никифор втратив Албанію на користь візантійців.

За Андроніка II Палеолога, сина Михайла VIII, Никифор відновив союз із Візантією. Проте він схилився до союзу з неаполітанським правителем Карлом II в 1292 році, хоча той і був розбитий флотом Андроніка. Никифор одружив свою дочку із сином Карла, Філіпом I Тарентійським, та продав більшість власної території йому. Після смерті Никифора близько 1297 року, візантійський вплив посилився під керуванням його вдови Анни, що була кузиною Андроніка, та правила як регент свого молодшого сина Фоми I Комніна Дуки. В 1306 році вона підняла повстання проти Філіпа на користь Андроніка; латинських громадян було вислано, проте Анна була змушена повернути частину територій Філіпу. В 1312 році Філіп відмовився від претензій на Епір, натомість проголосивши свої права на неіснуючу Латинську імперію, як спадок його дружини Катерини II Валуа, княгині Ахейської.

Крах деспотату

Анна успішно видала свого сина Фому за дочку Михаїла IX, проте його в 1318 році було вбито кузеном Миколаєм Орсіні, котрий одружився з його вдовою і висунув претензії не лише на Епір, а й на всю Грецію; його влада розповсюджувалась лише на Акаманію, тобто на південний Епір. Він був усунутий своїм братом Джованні II Орсіні в 1323 році, який намагався балансувати між залежністю від Константинополя та співпрацею з Анжуйським Неаполем, який також мав претензії на Грецію, як на частину своїх земель. Близько 1335 року Джованні був отруєний своєю дружиною Анною, яка стала регенткою їхнього сина Никифора II Орсіні-Дуки. В 1337 році новий імператор Візантії Андронік III прибув до північного Епіру з військом, що включало в себе 2000 турок, яких йому надав його союзник Умур з Айдину. Спочатку імператор придушив повстання албанців, а тоді звернув свою увагу на деспотат. Анна намагалась домовитись про те, щоб її син лишився правити в деспотаті, коли стане дорослим, проте Андронік відкинув це і зажадав цілковитої здачі деспотату, на що вона, зрештою, погодилась. Таким чином, Епір мирно перейшов під пряме імперське керування, з Федором Синадином в якості губернатора.

Епірський деспотат між 1315 та 1358 роками

Представники імперії вимагали, щоб Никифор одружився з дочкою правої руки імператора, Іоанна VI Кантакузина. Коли прийшов час заручин, Никифор зник. Андронік дізнався, що він втік до Італії за допомогою членів епірської аристократії, яка виступала за його незалежність. Він знаходився в Таранто, при дворі Катерини II Валуа (вдови Філіпа Тарентського), титулярної імператриці Константинополя.

1339 року в Епірі почалось повстання, підтримане Катериною Валуа, що перед цим перемістилась до Пелопоннесу, та Никифором, що повернувся до Епіру, та зупинився в Фомокастроні. До кінця року імператорська армія повернулася в ці землі, а наступного, 1340 року, Андронік III прибув сам разом з Іоанном Кантакузеном. За допомогою дипломатії Никифора переконали визнати зверхність імператора. Він здав Фомокастрон, одружився з Марією Кантакузиною, та отримав титул панхіперсебастоса.

Імперія незабаром втягнулась у громадянську війну між Іоанном V Палеологом та Іоанном VI Кантакузином, і Епір був завойований сербським царем Стефаном Душаном в 1348 році. Він поставив губернатором провінції свого брата, деспота Симеона Синишу Уроша. Никифор II скористався громадянською війною у Візантії, а також смертю Душана в 1355 році, звільнившись та відновившись в ролі правителя Епіру в 1356 році, і, також, доєднавши до своїх володінь Фессалію. Він загинув у битві на Ахелоосі в 1359 році, придушуючи повстання албанців, і територія колишнього деспотату стала складовою частиною персональної імперії Симеона Синіші Уроша. Симеон також керував Фессалією в той самий час, і, як описує Хроніка Яніни, залишив більшу частину території під контролем албанських кланів, створивши недовговічні державні утворення на її території — клан Петера Лоші утримував Арту, а Мурік Буа Шпата — Ангелокастрон.

В 1367 році частина Епірського деспотату знову відновила самостійність під керівництвом місцевого сербського аристократа Фоми Прелюбовича, що утримував Яніну. Після його смерті в 1384 році, вдова деспота знову одружилась, перетворивши деспотат на омаж італійської аристократії. Державні традиції підтримували сербські та італійські правителі Яніни, котрі випрошували допомогу проти албанців у турок-османів. В 1399 році албанський правитель князівства Гірокастра Гін Зеневісі полонив деспота Ісава де Буондельмонті, та випустив його через 15 місяців, коли його італійські родичі запропонували великий викуп. В 1416 році рід Карло Токко з сусіднього пфальцграфства Кефалонії та Закінфу успішно об'єднав Епір, або, принаймні, встановив контроль над його містами. Але внутрішні чвари полегшили завоювання деспотату османами, які захопили Яніну в 1430, Арту в 1449, Ангелокастрон в 1460, та, насамкінець, Воніцу та острови Кефалонія, Лефкада та Закінф в 1479 році. За винятком деяких володінь венеційців на узбережжі, це був кінець франкського правління в континентальній Греції.

Територія

Спочатку володіння епірського правителя тяглися від Діррахія на півночі до Коринфської затоки на півдні, тобто займали територію стародавнього Епіра, Акарнанії та Етолії. З усіх боків він був оточений латинськими та слов'янськими державами. Столицею держави була Арта.

Населення

Основу держави складали православні (греки та арнаути), які не підкорилися хрестоносцям (Латинській імперії) та продовжували боротьбу за відродження Візантії. Грецьке населення переважало в містах і на рівнинах півдня; численні волоські групи в гірських районах; албанці, чисельність яких швидко зростала з XIII століття В областях Македонії та Фракії, що входили тимчасово до складу держави, переважало слов'янське населення, що розселилося на цих землях ще у VII ст. У місцевих документах рідко використовується термін Епір, натомість жителів називають «римлянами», що вказує на приналежність до візантійського імперського світу.

Волохи згадуються з XI століття, переважно в сільській та гірській місцевості, живучи, наприклад, за рахунок відганяння худоби. Живучи радше на узбіччі влади Епіру, вони коливалися між союзом та опозицією до деспотату та регулярно брали участь у військових кампаніях.

Жидівська присутність в Епірі є безперервною, давньою та особливо добре задокументованою в Арті, Навпакті, Ахелої та Яніні. Освальд наголошує, що ці громади є романіотськими, тобто не є ні сефардськими, ні ашкеназькими, але давно укоріненими в грецькій сфері та характеризуються використанням обрядів та літургійного івриту, на який вплинула грецька мова.

Італійці також закріпилися в регіоні завдяки своєму морському пануванню. Цей вплив можна пояснити близькістю південної Італії, стратегічним значенням портів Епіру та постійною зацікавленістю морських держав у контролі над східною Адріатикою. Він проявлявся через військові втручання, колонізаційні акції, а також через шлюбні союзи або пряме захоплення певних регіонів деспотату.

Устрій

Влада належала переважно династії Комнінів Дук. Деспот — титул, наданий з другої половини XIII століття, — спочатку не був територіальним правителем, а почесним званням, створеним у Константинополі. Його територіальне застосування було пізнішим розвитком, результатом подальшого переосмислення політичних реалій. Деспот представлений у джерелах як військовий лідер, захисник Церкви, верховний суддя у суперечках та «західний» князь в епірському сенсі цього терміна, тобто суверен території. Його влада була особистою, ґрунтувалася на династії та на визнанні – часто коливальному – сусідніх держав. Якщо імператор був василевсом римлян, то деспот Епіру ставав деспотом римлян (despotês tôn Rômaiôn), що вказує на чітку паралель з візантійським імперським світом. Так само двоголовий орел часто використовувався як символ.

Влада спиралася на лояльність місцевих архонтів, сімейне коло та адміністративний апарат, порівнянний з апаратом інших держав, що виникли після 1204 року. Не було чітко структурованої канцелярії: держава значною мірою спиралася на мережі патронажу. Великі міста мали перебувати під безпосередньою владою деспота, вони насправді користувалися значною автономією, і можливо, що їхні мешканці відігравали певну роль в їхньому управлінні, хоча інституційна структура не була чітко встановлена. На чолі провінцій стояв кефал, фортеці — прокафемен, який поєднував військові та цивільні обов'язки.

Регіональні митрополії відіграють фундаментальну роль у політичному структуруванні: вони контролювали правосуддя, місцеве оподаткування та територіальні суперечки. Церква являла собою важливу адміністративну ланку в регіоні, де центральна влада залишалася нестійкою.

Комніни Дуки

• Михайло I Комнін Дука (1205—1214)
• Феодор Комнін Дука (1214—1230), імператор в Фессалоніці з 1225 чи 1227
• Михайло II Комнін Дука (1230—1271)
• Никифор I Комнін Дука (1271—1297)
• Фома I Комнін Дука (1297—1318)

Орсіні

• Миколай Орсіні (1318—1323)
• Іоанн II Орсініі (1323—1335)
• Никифор II Орсіні (1335—1337 та 1356—1359)

Неманичі

• Стефан Душан, імператор (цар) сербів та греків, завоював Епір в 1347 році та поставив свого брата губернатором
• Симеон Синиша Урош, губернатор Епіру з 1347, та самопроголошений імператор (цар) сербів та греків з 1356
• Фома Прелюбович (1367—1384), деспот та володар Епіру, зять царя Симеона Синиші
• Марія Ангеліна Дукена Палеологіна (1384—1385), базиліса

Буондельмонті

• Ісав де Буондельмонті (1385—1411)
• Георгій де Буондельмонті (1411)

Токко

• Карло I Токко (1411—1429)
• Карло II Токко (1429—1448), падіння Яніни в 1430 році
• Леонардо III Токко (1448—1479), падіння Арти в 1449 та Ангелокастрона в 1460

Герби правлячих династій

• 
  Орсіні
• 
  Неманичі
• 
  Буондельмонті
• 
  Токко

Суспільство

Основними соціальними групами були: аристократія, духовенство (чернецтво і парафіяльне), містяни, селянство. Епірська аристократія виникла в результаті тонкого поєднання візантійських родин, які знайшли там притулок після 1204 року, місцевої знаті, яка контролювала долини чи фортеці, та впливової церковної еліти. Чималий був вплив виїзду деяких видатних родин до цього традиційно ізольованого регіону після потрясіння 1204 року.

Як показує судочинна документація (постанови Охридського синоду, очолюваного Димитрієм Хоматіаном), міщани були переважно дрібними земельними власниками. Серед селян існували групи залежних селян (перуки чи дулопарики), власниками яких була церква чи представники аристократії. Проте основною групою залишалися вільні селяни, громади яких особливо поширені у північних районах царства. Пронія не набула широкого поширення в Епір.

У соціальному плані албанці вирізнялися своєю катундською організацією, підрозділами з 50-100 сімей, об'єднаних у клани, що суттєво відрізняло їх від міських епіротів. Їхній напівкочовий спосіб життя вів їх до скотарства та війни, що підживлювало відчуття «культурної різниці», про яке писали грецькі літописці, чиї думки різнилися щодо цього населення.

Військо

Військові сили складалися з різноманітних елементів: грецьких аристократичних військ, волоських та албанських воїнів, а також латинських або італійських найманців. Джерела XIV століття свідчать про зростаючу важливість албанських груп у регіональному балансі сил. Армія не була постійною силою: мобілізації проводилися спонтанно та залежали від місцевої лояльності.

Єпископське листування та регіональні хроніки свідчать про те, що правителям доводилося постійно вести переговори щодо військової репутації, союзів та контрсоюзів, щоб підтримувати хитку рівновагу. Часто оборону делегували різним місцевим знатним особам, яким надавали землю в обмін на військову службу. Так само засвідчено існування міських ополчень (кастреної).

Економіка

Епір, далеко не будучи маргінальною територією, розвинув економічну систему, засновану на різноманітності місцевого виробництва, важливості трансрегіональної торгівлі та поступовій адаптації до латинських, зокрема венеціанських, впливів. Епірська економіка спиралася переважно на пряму експлуатацію сільських ресурсів. Землеробство було зосереджено на прибережних рівнинах та в річкових долинах, особливо навколо Арти та Яніни, де вирощували зернові, виноград та оливкові дерева. Скотарство відігравало центральну роль завдяки самій структурі ландшафту. Компактні гори, круті долини та напівгірські райони утворювали особливо сприятливе середовище для тваринництва, особливо конярство.

Джерела також вказують на динамічну, але дуже нерівномірну ремісничу промисловість у регіоні. Деяке листування митрополита Іоанна Апокавка свідчить про нестачу кваліфікованих ремісників у певних районах на початку XIII століття, особливо для оздоблення певних релігійних будівель.

Прибережні міста Епіру та Іонічних островів утворювали своєрідний зв'язок між південною Італією та рештою Греції, і навіть Балканським півостровом. Порти Діррахіум (Дуррес), Вльора, Арта, Парга та Навпакт сприяли розвитку інтенсивних торговельних відносин з південною Італією, зокрема Отранто. Була значною мірою орієнтована на Італію, зокрема на Венеційську республіку, яка мала сильну присутність на його території. Арта була домівкою для значної венеціанської громади та являла собою торговельний перехрестя регіонального значення, навіть більше, ніж Яніна. З XIV століття значну роль відігравала й Рагузька республіка, імпортуючи пшеницю, часто з Фессалії, а також сіль і деревину з деспотату. Водночас внутрішні шляхи з'єднували гірські райони з сільськогосподарськими рівнинами та прибережними регіонами. Віа Егнація залишалася головною торговельною артерією, через яку проходили сільськогосподарські продукти, худоба, метали та товари з Італії та Салонік.

Основу становили дуже різноманітної системи земельного податку, зо зберегалися з часів Візантійської імперії. Також поповнювали скарбницю мита та податки на торгівлю.

Білоновий (сплав срібла та міді) трахі Феодора Комніна Дуки. 1227 рік

Деспотат карбував власні монети ще в XIII столітті, що було чіткою ознакою політичної незалежності. Ці монети, що називалися трахією, найчастіше виготовлялися зі срібла. Починаючи з XIV століття, виробництво монет, характерних для деспотату, майже повністю зникло, що свідчить про відмову від усіх імперських претензій після відвоювання Константинополя в 1261 році.

Церква

Епір підтримував стабільну церковну мережу, центри якої — Навпакт, Арта, Яніна, Охрид і Корфу — повноцінно брали участь в управлінні деспотатом. Спирався на вже існуючу структуру: митрополича мережа не була переміщена і продовжувала функціонувати в рамках своїх традиційних рамок. Три головні церковні діячі першої половини XIII століття — Іван Апокавк, митрополит Навпакта; Димитрій Хоматин, архієпископ Охрида; та Георгій Вардан, митрополит Корфу — уособлювали духовенство з інституційною владою, порівнянною з державним апаратом. Їхнє листування є основним джерелом інформації з історії деспотату.

Релігія стала одним з головних векторів політичної ідентичності. Духовенство розробило дискурс, що протиставляв Епір Нікейській імперії як з релігійних, так і з політичних міркувань: вони говорили про «Західну Церкву» (концепцію, внутрішню для Епіру, відмінну від латинського Заходу), що протистояла Нікейській Церкві, яку вони вважали суперницею. Ця конструкція ідентичності спиралася на збереження місцевої ортодоксії та на претензію на спадкоємність з попереднім імперським порядком.

Доктринальний розрив з Римом, загострений політичним суперництвом, посилив позицію епірського духовенства щодо безкомпромісного захисту ортодоксії.

Монастирі відігравали структуруючу роль в економіці та суспільстві. Вони керували маєтками, забезпечували культурну передачу, створювали мистецтво, а іноді й виступали політичними посередниками. Зокрема, Яніна розвинула шільну монастирську мережу на острові в озері.

Культура

В Епірському деспотаті грецька культура з Візантії продовжувала безперервно діяти і після 1204 року. Виражений консерватизм можна спостерігати в архітектурі та образотворчому мистецтві, а традиції XII століття були продовжені без суттєвих змін. Тривалий період політичної незалежності в XIII та XIV століттях не призвів до розвитку окремого епіротського стилю, і, незважаючи на шлюбні зв'язки між правлячою родиною та західноєвропейськими родинами, латинський вплив залишався дуже обмеженим. Православне чернецтво сприяло зміцненню культурної ідентичності деспотату. Воно породжує те, що історики називають «епірським візантизмом», формою прикордонної православної культури, що поєднує імперську спадкоємність та місцеві адаптації.

Мистецтво

У XIV та XV століттях в Яніні процвітала поствізантійська школа живопису. Ця школа, за традиціями фресок XIII століття, увічнила іконографію, позначену відкиданням латинян та звеличенням православних мучеників. Оригінальність Яніни полягає у вираженні наративного живопису, адаптованого до громадянської культури, подібної до культури італійських комун.

Деспоти використовували фрески та написи як інструменти легітимізації свого правління. Їхня мета була чіткою: стверджувати спадкоємність з Візантійською імперією, одночасно конструюючи власну ідентичність. Таким чином, іконографічні програми просували династію Комнінів-Дуків, пов'язану з Давидом, тоді як деспотат став новим Ізраїлем. Тому деспотати прагнули відтворити візуальні коди Константинополя, щоб зміцнити свою легітимність у володінні владою. Вони любили, щоб їх зображували, як Никифор I Дука, на фресці в церкві Пантанасси у Філіппіаді. Таким чином вони увічнювали практику мистецького патронажу з боку правлячої влади, чи то політичного через деспотів, соціального через основні аристократичні групи, чи релігійного через церковну владу.

Міста Арта та Яніна були центрами інтенсивного культурного виробництва. В Арті церква Парігорітісса є її втіленням. Зрештою, незважаючи на падіння деспотату, Епір залишався особливо активним центром поствізантійського мистецтва з XVI по XVIII століття.

Архітектура

Для епірської архітектури характерен храм типу «ставроепістегос» з 2 нефами, які перекривали високим поперечним трансептом. Довгі смуги зигзагоподібного орнаменту з трьох рядів поставлених «будиночком» цегли йдуть по всій довжині південного фасаду над аркадою з трьох плоских ніш та одного вікна і по всій довжині північного фасаду під такою самою аркадою. Під аркадою він перетворюється на ланцюжок із потрійних ромбів, «вставлених» один в одного. Над аркадою він перетворюється на ряд покладених діагонально і паралельно один одному цегли; нижче йде бігунець, в якому тільки трикутники, що «нависають», між цеглою заповнені розчином, а між ними залишені незаповнені проміжки, що створюють багату гру світлотіні. Проміжки між покладеною під кутом цеглою нерідко заповнюються трикутними каменями, що збагачує фактуру поверхні. Двоступінчасті вікна та ніші на фасадах і на апсиді додатково оконтурені бортиком, укладеним між двома рядами цегли. Іноді останній замінюється на ряд фіалостомій - посудину з шийкою у формі чотирилисника.

Барабан багато прикрашено. Кожен кут відзначено оштукатуреними колонками з трапецієподібними капітелями. Кожна грань оформлена як пласка аркова ніша з двоуступчастим профільуванням, до половини висоти якої доходить вікно з арочним завершенням. Вікна в барабанах доходять до середини гранів з арочним завершенням.

Церква Парегорітрія в Арті

З часів деспотату збереглося лише кілька будівель та творів мистецтва. У першу чергу церкви, такі як дві церкви, присвячені святим монастирям, присвяченим Миколаю на острові Яніна: Агіос Ніколаос Стратегопулос і Агіос Ніколаос Філантропенос, церква Трійці у Бераті, церква Св. Марії монастиря Звернец біля Вльори та церква Парегорітрія в Арті. Світська архітектура представлена лише кількома фортецями. Палаци деспотів та інші житлові будинки не збереглися.

Ліотописи

Збереглися два літописи пізнішого періоду Деспотату, що описують події незадовго до османського завоювання з точки зору епіротів. Це так званий «Літопис Яніни» за період з 1341 по 1400 рік та «Літопис Токкоса» за 1375–1422 роки.

Джерела

• Fine, John Van Antwerp Jr. (1994) [1987]. The Late Medieval Balkans: A Critical Survey from the Late Twelfth Century to the Ottoman Conquest. Ann Arbor, Michigan: University of Michigan Press. Архів оригіналу за 8 січня 2016. Процитовано 28 липня 2020.
• Kazhdan, Alexander, ред. (1991). The Oxford Dictionary of Byzantium. Oxford and New York: Oxford University Press. ISBN 978-0-19-504652-6. {{cite encyclopedia}}: Пропущений або порожній |title= (довідка)
• Magdalino, Paul (1989). Between Romaniae: Thessaly and Epirus in the Later Middle Ages. У Arbel, Benjamin; Hamilton, Bernhard; Jacoby, David (ред.). Latins and Greeks in the Eastern Mediterranean After 1204. Frank Cass & Co. Ltd. с. 87—110. ISBN 0-71463372-0. Архів оригіналу за 29 липня 2020. Процитовано 28 липня 2020.
• Nicol, Donald M. (1984) [1957]. The Despotate of Epiros 1267-1479: A Contribution to the History of Greece in the Middle Ages (вид. 2. expanded). Cambridge University Press. Архів оригіналу за 10 червня 2016. Процитовано 28 липня 2020.
• Nicol, Donald M. (1993) [1972]. The Last Centuries of Byzantium, 1261-1453 (вид. 2.). Cambridge University Press. Архів оригіналу за 30 березня 2019. Процитовано 28 липня 2020.
• Soulis, George Christos (1984). The Serbs and Byzantium during the reign of Tsar Stephen Dušan (1331-1355) and his successors. Washington: Dumbarton Oaks Library and Collection. Архів оригіналу за 19 травня 2019. Процитовано 28 липня 2020.
• Soustal, Peter; Koder, Johannes (1981). Tabula Imperii Byzantini, Band 3: Nikopolis und Kephallēnia (German) . Vienna: Verlag der Österreichischen Akademie der Wissenschaften. ISBN 3-7001-0399-9.
• Stavridou-Zafraka, Alkmini (1990). Νίκαια και Ήπειρος τον 13ο αιώνα. Ιδεολογική αντιπαράθεση στην προσπάθειά τους να ανακτήσουν την αυτοκρατορία [Nicaea and Epirus in the 13th century. Ideological confrontation in their effort to recover the empire] (Greek) . Thessaloniki.
• Stavridou-Zafraka, Alkmini (1992). Η κοινωνία της Ηπείρου στο κράτος του Θεόδωρου Δούκα. Πρακτικά Διεθνούς Συμποσίου για το Δεσποτάτο της Ηπείρου (Άρτα, 27‐31 Μαΐου 1990) [The society of Epirus in the state of Theodore Doukas] (Greek) . Arta: Μουσικοφιλολογικός Σύλλογος Άρτης «Ο Σκουφάς». с. 313—333.
• Stavridou-Zafraka, Alkmini (2007). Από την εκκλησιαστική οργάνωση του κράτους της Ηπείρου. Εκκλησιαστικά οφφίκια και υπηρεσίες του κλήρου τον 13ο αιώνα. Πρακτικά Β ́ Διεθνούς Αρχαιολογικού και Ιστορικού Συνεδρίου (Άρτα, 12‐14 Απριλίου 2002) [From the ecclessiastical organization of the state of Epirus. Ecclesiastical offices and functions of the clergy in the 13th century] (Greek) . Arta: Μουσικοφιλολογικός Σύλλογος Άρτης «Ο Σκουφάς». с. 161—196.
• Stavridou-Zafraka, Alkmini (2014). Πολιτική ιδεολογία του κράτους της Ηπείρου [Political ideology of the state of Epirus] (PDF). Vyzantiaka (Greek) . 31: 155—178. ISSN 1012-0513. Архів оригіналу (PDF) за 5 лютого 2022. Процитовано 19 березня 2022.
• Stiernon, Lucien (1959). Les origines du despotat d'Épire. À propos d'un livre récent. Revue des études byzantines (French) . 17: 90—126. doi:10.3406/rebyz.1959.1200. Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 28 липня 2020.
• Veikou, Myrto (2012). Byzantine Epirus: A Topography of Transformation—Settlements of the Seventh–Twelfth Centuries in Southern Epirus and Aetoloacarnania, Greece. Leiden: Brill.
• Zečević, Nada (2014). The Tocco of the Greek Realm: Nobility, Power and Migration in Latin Greece (14th-15th centuries). Belgrade: Makart. Архів оригіналу за 14 серпня 2020. Процитовано 28 липня 2020.