Ернст Федір Людвігович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Федір Людвігович Ернст
Федір Ернст. 1910-ті.jpg
Федір Ернст у 1910-ті роки
Народився 9 листопада 1891(1891-11-09)
Київ
Помер 28 жовтня 1942(1942-10-28) (50 років)

Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
СРСР СРСР
Національність німець
Alma mater Київський університет
Галузь наукових інтересів історія, мистецтвознавство, музеєзнавство
Вчене звання професор

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Фе́дір (Теодор-Ріхард) Лю́двігович Е́рнст (нар.28 жовтня (9 листопада за новим стилем) 1891, Київ — пом.28 жовтня 1942) — український історик, мистецтвознавець (теоретик мистецтва)[1], музеєзнавець. Автор найкращого довоєнного путівника по Києву (1930). Член Київського товариства охорони пам'ятників старовини та мистецтва[2]; дійсний член НТШ, член Історичного товариства імені Нестора-Літописця, член Товариства діячів українського пластичного мистецтва[3]; дійсний член Всеукраїнського археологічного комітету ВУАН[4], вчений секретар ВУАК.

Життєпис[ред.ред. код]

Народився 28 жовтня 1891 року (9 листопада за новим стилем) у Києві у родині німецького[4] колоніста[3].

У 1900—1909 рр. навчався в гімназії у Глухові[1] та закінчив зі срібною медаллю, потім вчився два курси у Берлінському університеті на філософському факультеті в 1909—1910 роках[3][1]; у 1910—1914 рр. навчався в Київському університеті[1] на історико-філологічному факультеті (на кафедрі історії мистецтв)[3]. Одночасно працював завідувачем бібліотеки і картинної галереї академії мистецтв, співробітничав із журналами «рос. Искусство Южной России» та «Україна». За працю, присвячену київській архітектурі 17-18 ст., був нагороджений золотою медаллю.

Зблизився з Миколою Біляшівським і Дмитром Дорошенком, відвідував засідання «Старої громади», брав участь у революційних зібраннях. З початком Світової війни (1914) як «неблагонадійний», бо німець за національним походженням, був заарештований та засланий до Сибіру (за м. Челябінськ), повернувся до Києва лише 1917 року[3]. Працював помічником діловода у новоствореному Генеральному секретарстві освіти (відділ пластичних мистецтв на чолі з Павлуцьким Г.).

Найбільший вплив на формування вченого мав професор Г. Павлуцький[4], який спрямував науковий інтерес Ернста на дослідження історії української архітектури та мистецтва. Фундаментальні праці «Київські архітектори XVIII ст.» (1918), «Українське мистецтво XVII—XVIII ст.» (1919) зробили ім'я Ернста широко відомим і стали класичними в українському мистецтвознавстві. Брав участь у всіх пам'яткоохоронних комісіях 1917 —1918 років під керівництвом Миколи Біляшівського.

У 1918 р. — призначений на голову Секції архівно-бібліотечної справи у Міністерстві освіти; у березні 1919 р. — обрано редактором відділу діячів мистецтв Біографічної комісії ВУАН[3][1].

За радянської влади Ернст став професором (Археологічного інституту та Художнього інституту в Києві), видатним спеціалістом з історії української архітектури та образотворчого мистецтва. Був членом Комісії з організації Лаврського музею культів, Київської картинної галереї (нині — Національний музей російського мистецтва), Музею мистецтв ВУАН (нині — Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків), членом комітету з ремонту та реставрації Софійського собору[3][1]. Працював інструктором Всеукраїнського та Київського губернського комітетів охорони пам'яток. Але це не завадило двічі заарештувати його.

У 1922—1933 рр. Ернст працював у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т. Шевченка. З жовтня 1923 р. став завідувачем мистецького відділу Всеукраїнського історичного музею в Києві[4].

У 1926—1930 рр. очолював Київську крайову інспектуру охорони пам'яток матеріальної культури. У 1920-х роках брав участь у численних експедиціях для пошуків, дослідження і збереження пам'яток української архітектури і мистецтва, проводив археологічні розкопки, організовував виставки, формує музейні експозиції. Завдяки роботі Ернста та його колег вдалося зберегти значну кількість пам'яток, передусім сакральних, не лише Київщини, а й Чернігівщини, Волині, Поділля. Плідним був цей період і для наукової діяльності вченого.

Від 1929 р. — був другим членом паритетної комісії з обміну культурними цінностями між РРФСР та УРСР[1].

Репресії[ред.ред. код]

На початку 1930-х років в Україні почалися «чистки кадрів» Наркомату освіти, що призвели до тотального погрому всього культурного життя в УРСР. Всі головні музеї України було оголошено «осередком розташування націоналістичних сил». 1933 року Ернста було звільнено з музею, заарештовано, пред'явлено звинувачення у «контрреволюційній діяльності і створенні ворожого осередку в музеї»[3]. А 23 жовтня 1933 р. Ф. Ернста було заарештовано вдруге. У 1934 р. — засуджено до трьох років виправних робіт на будівництві Біломор-Балтійського каналу і заслано[4]. Після закінчення терміну йому не дозволили повернутися до Києва. У засланні він створив Музей історії Біломор-Балтійського каналу в м. Повенці (і завідував ним у 1936—1937 рр.). 1936 року завідував Музеєм будівництва каналу «Москва—Волга» в м. Дмитрові. Під час нетривалого звільнення учений в 1937—1938 рр. був заступником директора Казахської національної галереї, очолював працю зі створення Казахської національної художньої галереї в Алма-Аті (1937) р., був заступником директора з наукової роботи Башкирського художнього музею в Уфі (з липня 1938 р. до 1941 р.).

Після арешту його дружини Тамари Львівни, Ернста змусили повернутися до Уфи, де працював у Башкирському державному художньому музеї (з травня 1940 р. — заступник директора). 16 липня 1941 року Ернста заарештовано утретє в м. Уфі зі звинуваченням — «німецький шпигун», а 28 жовтня 1942 року розстріляно. Реабілітований посмертно.

Праці[ред.ред. код]

Майже щороку виходили його наукові праці:

  • «Київська архітектура ХVІІ-ХVІІІ ст.», 1913;
  • (рос.)«Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 году», 1918;
  • «Українське мистецтво ХVІІ-ХVІІІ віків», 1919,
  • «Український портрет XVII-ХХ ст.», 1925;
  • «Георгій Нарбут. Посмертна виставка творів», 1926;
  • «Київ та його околиця…», 1926;
  • «Українське малярство XVII-ХХ ст.», 1929;
  • «Київський провідник» / За ред. Федора Ернста. — К.: ВУАН, 1930. — 800 с.
  • Автор монографій про Т.Шевченка, І. Рєпіна, М. Мурашка;

та ін.[4]

Ернст зробив вагомий внесок у створення Київського музею російського мистецтва, Києво-Печерського, Кирилівського та Чернігівського заповідників. Він мріяв про створення заповідника «Київський акрополь», куди мали ввійти Софіївський собор , Десятинна, Георгіївська та Андріївська церкви, Михайлівський монастир.

Більшість наукових праць Ернста не втратила наукової цінності й донині. Він справедливо посідає місце одного з фундаторів українського мистецтвознавства.

Пам'ять[ред.ред. код]

У 1995 році в Києві на честь Федора Ернста названо вулицю[5].

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]