Етногенез слов'ян

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Карта України — після заснування міста Києва

Етногене́з слов'я́н — процес формування слов'янських народів з конгломерату індоєвропейських племен. У даний час не існує загальновизнаної версії формування слов'янського етносу. Однією з головних є теорія автохтонного походження слов'ян. Пояснення походження слов'ян гіпотетично від людей за назвою «праслов'яни», за твердженням польського археолога Юзефа Костжевського — вони творці лужицької культури[1]. Теорія, що праслов'яни вже жили у добу бронзи підтримувана мовознавцями (лінгвістами)[2]. Є також версія, що тщинецька культура була колискою прото-слов'ян[3].

Докази на підтвердження теорії автохтонного походження слов'ян з II тисячоліття до нашої ери надані сучасними генетичними дослідженнями гаплогруп мтДНК[4].

Питання щодо історії слов'ян остаточно ще невирішене. Корінь «слов-» присутній у самоназвах кількох слов'янських народів: словінці, словенці, словаки. Деякі дослідники стверджують, що праслов'ян не існувало як етносу або вони виникли в результаті змішування різних етнічних груп, а в одне ціле їх об'єднують схожість мови, культури і вірувань[5]. Однак існування єдиної праслов'янської мови та культури на великому просторі суперечить цій теорії[6]. Ймовірно експансія слов'ян у IV столітті н. е., була викликана перенаселенням своєї первісної прабатьківщини, що дозволяє припустити наявність їх більшості в Європі[7].

Археологія[ред. | ред. код]

Археологічно можна довести безперервність слов'янської культури від VI-го століття н. е., але їх зв'язки з попередньою культурою в V столітті н. е. й раніше залишаються під питанням. Російський дослідник Ірина Русанова (1929—1998) запропонувала наступні чотири пункти, характерні для найдавніших слов'янських археологічних пам'яток:

  • сільськогосподарські характер регулювання життям;
  • поглиблені прямокутні житла, стіни печі з каменю;
  • ручної роботи прикрашена кераміка в Східній Європі;
  • кремація, попіл в лунках або урнах без курганів[8].

Попередником слов'янської культури є пшеворська культура (II-е століття до н. е. — V століття н. е.) на захід від пізнішого розселення слов'ян черняхівської культури на сході (2-го століття — V століття). Мала місце полі-етнічність обумовлена впливом германців, сарматів, римлян, що нівелювало локальні відмінності між етнічними групами[9]. Історичний етногенез слов'ян також мав місце в зарубинецькій культурі (III-го століття до н. е. — II століття н. е.). Слов'янські риси зустрічаються в культурі домовидних урн V ст. до н. е. — II ст. до н. е., Борис Рибаков вбачав зв'язок слов'ян з лужицькою культурою (XIV-е століття до нашої ери — IV ст. до н. е.) та тщинецько-комаровською культурою (XV-е ст. до н. е. — XII ст. до н. е.) між Дніпром й Одрою[10]

Антропологічний склад[ред. | ред. код]

Мапа «Раси Європи» Жозеф Денікер
Специфіка черепних індексів східних слов'ян у IX—XII ст. (Т. Алексєєва)

Жозеф Денікер відносив слов'янські народи до трьох основних європейських рас:

  • східної — світловолосої, світлоокої, суббрахікефальної та низькорослої, поширеної серед білорусів і росіян;
  • західної (кельтської) — темноволосої, дуже короткоголової, низькорослої, різновиди якої трапляються в середній смузі Європи від Луари до Дніпра;
  • адріатичної (динарської) — темнопігментованої, короткоголової, високорослої, риси якої притаманні слов'янам Балканського півострова, полякам-гуралям і українцям.

У XX—XXI ст. ареали расових комплексів характеризувалися наявністю численних перехідних зон, а в антропологічному складі будь-якого народу присутністю більшої чи меншої кількості морфологічних варіантів (груп). Серед слов'ян данного часу виокремлювали п'ять таких груп, а саме: біломорсько-балтійську, східноєвропейську, понтійську, динарську і дніпровсько-карпатську[11].

Групи[ред. | ред. код]

Антропологія східних слов'ян[ред. | ред. код]

Попри те що, з-за практикованої кремації, важко простежити походження слов'ян з використанням генетики та фізичної антропології, серед східнослов'янських племен виокремлюють чотири локальні морфологічні варіанти, носіями яких були нащадки літописних полян, сіверян, древлян, волинян, тиверців та уличів. Аналіз зразків з перехідного періоду похоронів до раннього середньовіччя виявив певну різноманітність антропологічних типів[джерело?].

З відзначених ознак часів Київської Русі наявні зокрема зміни черепного індексу — із заходу на схід він мінився з мезокефального широколицого (як-то волиняни, деревляни) до доліхокефального середньолицого (сіверяни)[12]. Наявність масивних форм північно-західної групи, на відміну від грациальних східніших, викликана їх належністю до північних європеоїдів близьких до польського племені мазовшан та балтійських племен (латгали, земгали, ятвяги). Процент співвідношення на користь першого типу значно зріс після монгольської навали, коли значна частина населення Київщини та Сіверщини була знищена або мігрувала[13]. Подальші представники доліхокефалів серед етнічних українців містять незначний процент, і переважно є представниками пізніших іноетнічних міграцій. Від XX ст. серед українців переважав центральноукраїнський антропологічний тип.

Лінгвістика[ред. | ред. код]

Реконструйоване філогенетичне дерево балто-слов'янських мов.
Сучасне бачення часу поділу різних мовних гілок

Згідно лінгвістичного аналізу найстаріша форма слов'янської мови була у період близько 800 р. до н. е. — 500 р. до н. е., коли потім розділені були у балто-слов'янській мовній групі. Згідно зі чеським лінгвістом Ернестом Лампрехтом (1919—1985 рр.ж.) слов'янська мова виникла між південним заходом Балтики та південним сходом Німеччини (на теренах сучасної Польщі), у період контакту з носіями іранських мов. Аналіз лексики припускає, що предки слов'ян у I-му тисячолітті до н. е. жили в лісистій місцевості з великою кількістю річок, озер і боліт, де росли дуб, береза​​, липа, ясен і верба. Ці та інші лінгвістичні дані підтверджують ідею, що прото-слов'янське поселення було розташоване в басейні р. Вісли[14].

Історія[ред. | ред. код]

У творі «Ґетіка» 551 р. Йордан називає слов'ян венетами, котрі у IV столітті мешкали на північ від Карпат. Зокрема, він писав[15]

«

Уздовж крутих Альп (уточнення - Норік з м. Норея)… на лівому схилі, який звернений до півночі, від верхів'їв р. Вісли на обширних територіях влаштувалося численне плем'я венето. Хоча їхні назви варіюються залежно від різних родів і поселень, звані в основному як слов'яни та анти. Слов'яни, що живуть у «Новетунум» (у нижній течії р. Дунаю і р. Сави) і озера під назвою «Мурсінське» (місцевина озера Балатону поблизу гирла р. Драви і р. Дунаю) до Дністра, і на північ до Вісли. Живуть де є болота та ліси. Анти найбільш пристосовані до життя там, де Понтійське море виходить, що проходить від р. Дністра до р. Дніпра, вздовж річок мають багато станиць

»

Те, що вони не були слов'янами, але згадані, ймовірно пов'язано з тим, що жили далеко від римських провінцій, і не наражалися на небезпеку від них[16].

Крім того, Йордан у «Ґетіці» стверджує, що король остготів, Германаріх, у третій чверті IV століття Н. Е. почав війну проти венетів. Однак слов'яни на той час були мирним народом та не чинили опору. У VI ст., в момент написання роботи, вважалося що слов'яни були войовничими й агресивними та «бушували всюди»[джерело?].

Найперша згадка датується початком VI-го ст. н.е у Псевдокесарія Назіанзіна. Позначення «слов'яни» (Suave, склавіни) в текстах відбулося з середини VI ст. н. е., і використовувалося разом з назвою венетів[джерело?].

У ранньосередньовічних джерелах слов'ян часто ідентифікували з венетами, яких уперше згадує в I-му столітті Пліній Старший, як і населення басейну Вісли, ймовірно, пов'язаних з германцями. Питання про стосунки германців зі слов'янами є невирішеним. Чеський археолог Любор Нідерле вважав предками слов'ян племена будинів, неврів, скіфів-орачів та інших згаданих Геродотом[джерело?].


Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Jerzy Gąssowski, Kultura pradziejowa na ziemiach polskich, Warszawa 1985, str. 163., ISBN 83-01-05421-2 (пол.)
  2. Kazimierz Godłowski, Janusz K. Kozłowski; Historia starożytna ziem polskich, Warszawa 1985, str.89., ISBN 83-01-04227-3 (пол.)
  3. Wstęp. W: Gerard Labuda: Słowiańszczyna starożytna i wczesnośredniowieczna. Poznań: WPTPN, 2003, s. 16. ISBN 8370633811 (пол.)
  4. «Słowianie byli tu zawsze? Archeolodzy w szoku», Ludwika Tomala: Przodkowie Słowian mogli być w Europie 4 tys. lat temu (naukawpolsce.pap.pl) (пол.)
  5. Н. С. Трубецкой, А. А. Бычков, В. Б. Егоров, С. Е. Рассадин, А. А. Клёсов и др. / Славяне и балты (славяне, как лингво-культурная парадигма) // Краткая история Беларуси за последнюю 1000 лет (Гісторыя Беларусі. Кратко) (рос.)
  6. BERANOVÁ, Magdalena. Slované. Praha: Libri, 2000. 311 s. ISBN 80-7277-022-5. S. 30 (чес.)
  7. BERANOVÁ, Magdalena. Slované. Praha: Libri, 2000. 311 s. ISBN 80-7277-022-5. S. 29 (чес.)
  8. KLANICA, Zdeněk. Počátky Slovanů. Praha: Futura, 2009. ISBN 978-80-254-5298-1. S. 11 (чес.)
  9. KLANICA, Zdeněk. Počátky Slovanů. Praha: Futura, 2009. ISBN 978-80-254-5298-1. S. 18 (чес.)
  10. KLANICA, Zdeněk. Počátky Slovanů. Praha: Futura, 2009. ISBN 978-80-254-5298-1. S. 22 (чес.)
  11. Сегеда С. П. У пошуках предків. Антропологія та етнічна історія України К.: Наш час, 2012—432 с. (251 с. 278—281 с.) ISBN 978-966-1530-80-4
  12. Сегеда С. П. У пошуках предків. Антропологія та етнічна історія України К.: Наш час, 2012—432 с. (251—253 с.) ISBN 978-966-1530-80-4
  13. Рудич Т. О.(2014). Населення Середнього Подніпров'я І–ІІ тис. за матеріалами антропології К.: Інститут археології НАН України 298 с. (192 с.) ISBN 978-966-02-6889-0.
  14. KLANICA, Zdeněk. Počátky Slovanů. Praha: Futura, 2009. ISBN 978-80-254-5298-1. S. 23 (чес.)
  15. BERANOVÁ, Magdalena. Slované. Praha: Libri, 2000. 311 s. ISBN 80-7277-022-5. S. 7 (чес.)
  16. BERANOVÁ, Magdalena. Slované. Praha: Libri, 2000. 311 s. ISBN 80-7277-022-5. S. 8 (чес.)

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]