Етногенез слов'ян

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Карта України — після заснування міста Києва

Етногенез слов'ян — процес формування давніх слов'ян, що призвів до виділення слов'ян з конгломерату індоєвропейських племен. В даний час не існує загальновизнаної версії формування слов'янського етносу. Однією з головних є теорія автохтонного походження слов'ян. Пояснення походження слов'ян гіпотетично від людей за назвою «праслов'яни», за твердженням польського археолога Юзефа Костжевського — вони творці лужицької культури[1]. Теорія, що праслов'яни вже жили у добу бронзи підтримувана мовознавцями (лінгвістами)[2]. Є також версія, що тщинецька культура була колискою прото-слов'ян[3].

Докази на підтвердження теорії автохтонного походження слов'ян з II тисячоліття до нашої ери надані сучасними генетичними дослідженнями гаплогруп мтДНК[4].

Питання щодо історії слов'ян остаточно ще невирішене. Оскільки самоназвою «слов'яни» називають народи з іншою самоназвою, а схожі зі словом «слов'яни» мають самоназви тільки окремі народи: словінці, словенці, словаки. Деякі дослідники стверджують, що слов'ян не існувало або вони виникли в результаті змішування різних етнічних груп. Однак існування єдиної праслов'янської мови та культури на великому просторі суперечить цій теорії[5]. Ймовірно експансія слов'ян у IV столітті н. е., була викликана перенаселенням своєї первісної прабатьківщини, що дозволяє припустити наявність їх більшості в Європі[6].

Археологія[ред. | ред. код]

Археологічно можна довести безперервність слов'янської культури від VI-го століття н. е., але їх зв'язки з попередньою культурою в V столітті н. е. й раніше залишаються під питанням. Російський дослідник Ірина Русанова (1929—1998) запропонувала наступні чотири пункти, характерні для найдавніших слов'янських археологічних пам'яток:

  • сільськогосподарські характер регулювання життям;
  • поглиблені прямокутні житла, стіни печі з каменю;
  • ручної роботи прикрашена кераміка в Східній Європі;
  • кремація, попіл в лунках або урнах без курганів[7].

Попередником слов'янської культури є пшеворська культура (II-е століття до н. е. — V століття н. е.) на захід від пізнішого розселення слов'ян черняхівської культури на сході (2-го століття — V століття). Мала місце полі-етнічність обумовлена впливом германців, сарматів, римлян, що нівелювало локальні відмінності між етнічними групами[8]. Історичний етногенез слов'ян також мав місце в зарубинецькій культурі (III-го століття до н. е. — II століття н. е.). Слов'янські риси зустрічаються в культурі домовидних урн V ст. до н. е. — II ст. до н. е., Борис Рибаков вбачав зв'язок слов'ян з лужицькою культурою (XIV-е століття до нашої ери — IV ст. до н. е.), тщинецько-комаровською культурою (XV-е ст. до н. е. — XII ст. до н. е.) між р. Дніпром і р. Одром[9]

Антропологічний склад[ред. | ред. код]

Мапа «Раси Європи» Жозеф Денікер
Специфіка черепних індексів східних слов'ян у IX—XII ст. (Т. Алексєєва)

Попри те що, з-за практикованої кремації, важко простежити походження слов'ян з використанням генетики та фізичної антропології, серед східнослов'янських русів виокремлюють чотири локальні морфологічні варіанти варіанти, носіями яких були нащадки літописних полян, сіверян, древлян, волинян, тиверців та уличів. Аналіз зразків з перехідного періоду похоронів до раннього середньовіччя виявив певну різноманітність антропологічних типів.

З відзначених ознак часів давньоруської держави («Південної Русі») наявні зокрема зміни черепного індексу — із заходу на схід він мінився з мезокефального широколицого (як-то волиняни, деревляни) до доліхокефального середньолицого (сіверяни)[10]. Наявність масивних форм північно-західної групи, на відміну від грациальних східніших, викликана їх належністю до північних європеоїдів, як-то мазовшани та середньовічні балтські племена (латгальці, земгали, ятвяги). Процент співвідношення на користь першого типу значно зріс опісля Монгольської навали відколи більшість сіверського та київського (постполянського) населення зазнало значних демографічних втрат[11]. Подальші представники доліхокефалів серед етнічних українців містять незначний процент, і переважно є представниками пізніших іноетнічних міграцій. Від XX ст. серед українців переважав центральноукраїнський антропологічний тип.

Жозеф Денікер відносив слов'янські народи до трьох основних європейських рас:

  • східної — світловолосої, світлоокої, суббрахікефальної та низькорослої, поширеної серед білорусів і росіян;
  • західної (кельтської) — темноволосої, дуже короткоголової, низькорослої, різновиди якої трапляються в середній смузі Європи від Луари до Дніпра;
  • адріатичної (динарської) — темнопігментованої, короткоголової, високорослої, риси якої притаманні слов'янам Балканського півострова, полякам-гуралям і українцям.

У XX—XXI ст. ареали расових комплексів характеризувалися наявністю численних перехідних зон, а в антропологічному складі будь-якого народу присутністю більшої чи меншої кількості морфологічних варіантів (груп). Серед слов'ян данного часу виокремлювали п'ять таких груп, а саме: біломорсько-балтійську, східноєвропейську, понтійську, динарську і дніпровсько-карпатську[12].

Групи[ред. | ред. код]

Лінгвістика[ред. | ред. код]

Реконструйоване філогенетичне дерево балто-слов'янських мов.
Сучасне бачення часу поділу різних мовних гілок

Згідно лінгвістичного аналізу найстаріша форма слов'янської мови була у період близько 800 р. до н. е. — 500 р. до н. е., коли потім розділені були у балто-слов'янській мовній групі. Згідно зі чеським лінгвістом Ернестом Лампрехтом (1919—1985 рр.ж.) слов'янська мова виникла між південним заходом Балтики та південним сходом Німеччини (на теренах сучасної Польщі), у період контакту з носіями іранських мов. Аналіз лексики припускає, що предки слов'ян у I-му тисячолітті до н. е. жили в лісистій місцевості з великою кількістю річок, озер і боліт, де росли дуб, береза​​, липа, ясен і верба. Ці та інші лінгвістичні дані підтверджують ідею, що прото-слов'янське поселення було розташоване в басейні р. Вісли[13].

Історія[ред. | ред. код]

У творі «Ґетіка» 551 р. Йордана називає слов'ян венетами, котрі у IV столітті н. е. мешкали на північ від Карпат. Зокрема, він писав[14]

«

Уздовж крутих Альпів (уточнення - Норік з м. Норея)... на лівому схилі, який звернений до півночі, від верхів'їв р. Вісли на обширних територіях влаштувалося численне плем'я венето. Хоча їхні назви варіюються залежно від різних родів і поселень, звані в основному як слов'яни та анти. Слов'яни, що живуть у «Новетунум» (у нижній течії р. Дунаю і р. Сави) і озера під назвою «Мурсінське» (місцевина озера Балатону поблизу гирла р. Драви і р. Дунаю) до Дністра, і на північ до Вісли. Живуть де є болота та ліси. Анти найбільш пристосовані до життя там, де Понтійське море виходить, що проходить від р. Дністра до р. Дніпра, вздовж річок мають багато станиць

»

Те, що вони не були слов'янами, але згадані, ймовірно пов'язано з тим, що жили далеко від римських провінцій, і не піддавалися небезпеці від них[15].

Крім того, Йордан у «Ґетіці» стверджує, що головний остгот Германаріх у третій чверті IV століття н. е. підняв зброю проти венетів, який зневажав зброю, але спробував чинити сильний опір. Однак велика кількість не войовничого народу нічого не робила. У VI ст. н. е., в момент написання роботи, вважалося що слов'яни були войовничі й агресивні й «бушували всюди».

Найперша згадка датується початком VI-го ст. н.е у Псевдокесарія Назіанзіна. Позначення «слов'яни» (Suave, склавіни) в текстах відбулося з середини VI ст. н. е., і використовувалося разом з назвою венетів.

У ранніх середньовічних джерелах слов'ян часто самоідентифікували себе з венетами, яких уперше згадує в I-му столітті Пліній Старший, як і населення басейну Вісли, ймовірно, пов'язаних з германцями. Питання про стосунки германців зі слов'янами є невирішеним. Чеський археолог Любор Нідерле відносив до формування слов'ян будинів, неврів, скіфів-орачів та інших згаданих Геродотом.


Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Jerzy Gąssowski, Kultura pradziejowa na ziemiach polskich, Warszawa 1985, str. 163., ISBN 83-01-05421-2 (пол.)
  2. Kazimierz Godłowski, Janusz K. Kozłowski; Historia starożytna ziem polskich, Warszawa 1985, str.89., ISBN 83-01-04227-3 (пол.)
  3. Wstęp. W: Gerard Labuda: Słowiańszczyna starożytna i wczesnośredniowieczna. Poznań: WPTPN, 2003, s. 16. ISBN 8370633811 (пол.)
  4. «Słowianie byli tu zawsze? Archeolodzy w szoku», Ludwika Tomala: Przodkowie Słowian mogli być w Europie 4 tys. lat temu (naukawpolsce.pap.pl) (пол.)
  5. BERANOVÁ, Magdalena. Slované. Praha: Libri, 2000. 311 s. ISBN 80-7277-022-5. S. 30 (чес.)
  6. BERANOVÁ, Magdalena. Slované. Praha: Libri, 2000. 311 s. ISBN 80-7277-022-5. S. 29 (чес.)
  7. KLANICA, Zdeněk. Počátky Slovanů. Praha: Futura, 2009. ISBN 978-80-254-5298-1. S. 11 (чес.)
  8. KLANICA, Zdeněk. Počátky Slovanů. Praha: Futura, 2009. ISBN 978-80-254-5298-1. S. 18 (чес.)
  9. KLANICA, Zdeněk. Počátky Slovanů. Praha: Futura, 2009. ISBN 978-80-254-5298-1. S. 22 (чес.)
  10. Сегеда С. П. У пошуках предків. Антропологія та етнічна історія України К.: Наш час, 2012—432 с. (251—253 с.) ISBN 978-966-1530-80-4
  11. Рудич Т. О.(2014). Населення Середнього Подніпров'я І–ІІ тис. за матеріалами антропології К.: Інститут археології НАН України 298 с. (192 с.) ISBN 978-966-02-6889-0.
  12. Сегеда С. П. У пошуках предків. Антропологія та етнічна історія України К.: Наш час, 2012—432 с. (251 с. 278—281 с.) ISBN 978-966-1530-80-4
  13. KLANICA, Zdeněk. Počátky Slovanů. Praha: Futura, 2009. ISBN 978-80-254-5298-1. S. 23 (чес.)
  14. BERANOVÁ, Magdalena. Slované. Praha: Libri, 2000. 311 s. ISBN 80-7277-022-5. S. 7 (чес.)
  15. BERANOVÁ, Magdalena. Slované. Praha: Libri, 2000. 311 s. ISBN 80-7277-022-5. S. 8 (чес.)

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]