Етторе Ло Гатто

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Етторе Ло Гатто
Ritratto di Ettore Lo Gatto.jpg
Народився 20 травня 1890(1890-05-20)[1][2]
Неаполь, Італія
Помер 16 березня 1983(1983-03-16)[2] (92 роки)
Рим, Італія
Громадянство
(підданство)
Flag of Italy.svg Італія
Flag of Italy (1861–1946).svg Королівство Італія
Діяльність есеїст, літературний критик, викладач університету, перекладач
Сфера інтересів російська література
Заклад Римський університет ла Сапієнца і Падуанський університет
Член Національна академія деї Лінчеї

Етторе Ло Гатто (італ. Ettore Lo Gatto; 20 травня 1890, Неаполь — 16 березня 1983, Рим) — один з фундаторів італійської славістики 20 ст., дослідник російської, болгарської, польської, чеської, білоруської та української літератур, перекладач на італійську мову творів Ф.Достоєвського, О.Пушкіна, інших слов'янських письменників. Член національної Академії деї Лінчеї (Accademia dei Lincei) в Римі (Італія), член-кореспондент багатьох європейських академій.

Біографія[ред. | ред. код]

Народився в м. Неаполь (Італія). Наукову діяльність розпочав у галузі германістики. У роки Першої світової війни вивчив російську мову. 1919 опублікував свої перші переклади з російської, продовживши традицію, започатковану Анджело де Губернатісом (1840—1913) і Доменіко Чамполі (1855—1929). Наступного року заснував славістичний часопис «Russia» («Росія»; 1920—1926). Став співробітником заснованого 1921 у Римі дослідного Інституту Східної Європи, ініціював відкриття славістичних кафедр в університетах Італії (на них вивчалися, зокрема, українська мова, українська література й історія української культури). 1926 створив ж. «Rivista delle letterature slave» («Огляд слов'янських літератур»; 1926—32). Був співредактором ж. «L'Europa Orientale» («Східна Європа»). Працював професором російської мови і літератури в університетах міст Падуя, Рим («Сапієнца»), Неаполь.

Роботи в галузі літературознавства та соціальної історії[ред. | ред. код]

У галузі літературознавства та соціальної історії опублікував «Історію російської літератури» (т. 1—7, 1927—45; одна з глав цієї праці названа «Література київської доби»), «Історію Росії» (1946), «Кріпосне право і визвольний рух у Росії» (1946), «Історію російського театру» (1952), «Історію сучасної російської літератури» (1958), «Міф про Петербург» (1960), «Росіяни в Італії. Від 17 ст. до наших днів» (1971).

Українську культуру розглядав у контексті суспільно-політичної боротьби в Україні та зв'язків України зі Східною і Західною Європою. До своєї «Історії сучасних літератур Європи і Америки» (Мілан, 1958) включив окремий розділ «Українська література». Українознавчі статті, огляди, рецензії друкував у журналах, збірниках, енциклопедіях. Не раз звертався до оцінки постаті Т.Шевченка, характеризував поета як «захисника українського народу, і не тільки українського». У праці «Італійські митці в Росії» (т. 1—3, 1927, 1934, 1943) вмістив багато відомостей про діяльність італійців в Україні у 18—20 ст. 1931 і 1960 відвідував УРСР, розцінюючи свою місію славіста як засіб «зближення італійського та українського народів».

Помер у м. Рим.

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела та література[ред. | ред. код]