Жан-Батист Шарко

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Жан-Батист Шарко
фр. Jean-Baptiste Charcot
Jean-Baptiste Charcot.jpg
Народився 15 липня 1867(1867-07-15)[1][2][…]
Нейї-сюр-Сен, Сена[d], Франція[4]
Помер 16 вересня 1936(1936-09-16)[1][3][…] (69 років)
Borgarfjörðurd, Вестурланд, Ісландія
·Морська аварія
Поховання Цвинтар Монмартр
Країна Flag of France (1794–1815, 1830–1974, 2020–present).svg Франція
Діяльність лікар, мандрівник-дослідник, спортсмен, дослідник
Галузь лікар
Alma mater Ельзаська школаd
Знання мов французька[1]
Заклад Практична школа вищих досліджень
Членство Французька академія наук, Морська академіяd, Паризька медична академія, Бельгійська королівська академія медициниd і Légion d'honneur D.P.L.V.d
Батько Жан-Мартен Шарко
Брати, сестри Marie Waldeck-Rousseaud
У шлюбі з Jeanne Hugod і Meg Cléry-Charcotd
Нагороди
Олімпійські нагороди
Вітрильний спорт
срібло Париж   1900 до 0,5тонн
срібло Париж   1900 до 0,5тонн

Жан-Батист Огюст Етьєн Шарко (фр. Jean-Baptiste Etienne Auguste Charcot; 15 липня 1867, Неї-сюр-Сен — 16 вересня 1936) — французький полярний дослідник, океанограф, медик і спортсмен. Син відомого лікаря-психіатра Жана Мартена Шарко.

Біографія[ред. | ред. код]

Ранні роки[ред. | ред. код]

Після закінчення школи і аж до смерті свого батька 1893 року Шарко-молодший багато асистував йому в його медичній роботі, об'їхав безліч країн (зокрема побував і в Росії, де він перебував зі своїм батьком, запрошеним на консультацію до імператорського двору)[6][7]. 1888 року служив фельдшером у підрозділі альпійських стрільців.

5 квітня 1896 року. «Стад Велодром», Курбевуа. Фінал чемпіонату Франції з регбі[ru] 1895—1896

1895 року він захистив дисертацію доктора медицини «Прогресуюча м'язова дистрофія». Одночасно Шарко багато займався спортом (бокс, фехтування) і 1896 року став чемпіоном Франції з регбі в складі клубу «Олімпік де Парі» (пізніше влився в «Расінг 92»), засновником якого він з друзями і був. У фіналі чемпіонату Франції з регбі, що відбувся 5 квітня 1896 року на стадіоні «Стад Велодром» в Курбевуа, з рахунком 12-0 обіграли команду «Стад Франсе»[8][9][10][11]. 1896 року Шарко одружився з Жанною Гюго (внучкою Віктора Гюго) після того, як вона розлучилася з Леоном Доде.

1892 року Шарко придбав свою першу яхту і потім поступово нарощував габарити своїх вітрильних суден і досвід керування ними. 1901 року він провів низку океанографічних досліджень в околицях Гебридських, Шетландських і Фарерських островів, 1902 року отримав звання морського офіцера і доплив до Ісландії й острова Ян-Маєн на своїй шхуні «Роз-Марі». За його словами, перебуваючи біля цього острова, «простий мореплавець» з першого погляду полюбив полярні райони і вирішив зайнятися їх дослідженням, для чого йому необхідно було завести справжнє судно, здатне витримати полярні випробування[6].

1900 року Шарко взяв участь в літніх Олімпійських іграх 1900 серед човнів водотоннажністю до 0,5 тонни у вітрильному спорті на човні «Quand-Même». Спільно з Робером Лензеле[fr] і ще двома учасниками він прийшов в обох гонках другим і двічі виграв срібні медалі.

Перша антарктична експедиція[ред. | ред. код]

Шхуна «Француз»

1903 року Шарко очолив французьку антарктичну експедицію на трищогловій шхуні «Француз» (фр. Français), побудованій на верфі Сен-Мало. Це міцне трищоглове судно мало 32 метри довжини (250 реєстрових тонн), було обладнане обшитим бронзою форштевнем. За задумом Шарко вона покликана була не різати лід, на зразок округлого ножа, а ніби «підійматися» на крижаний покрив моря і трощити його своєю масою, оскільки його допоміжний двигун, придбаний при нагоді у зв'язку з нестачею коштів, розвивав потужність всього 125 к. с.[6] Спочатку Шарко хотів зайнятися дослідженням Північного Льодовитого океану і, в зв'язку з цим, готував експедицію в Арктику, до Північного полюса. Він мав намір дійти до архіпелагу Нова Земля і спробувати обійти його влітку 1903 року[6]. Однак ці плани були скориговані у зв'язку з активними дослідженнями Антарктиди, розпочатими в ці роки іншими країнами, що викликало стурбованість урядових, ділових та наукових кіл Франції, які побоювалися того, що країна може опинитися обіч у сфері закріплення своїх територіальних інтересів за можливого розділення материка[12]. Справа в тому, що в період з 1901 по 1903 рік відбулося кілька важливих експедицій, здійснених представниками великих держав, що прагнули закріпити за собою ті чи інші сектори материка. Цей час отримало назву «антарктичний рік», а письменник Жорж Блон[ru] схарактеризував його як «гігантське ралі по південних холодних морях»[13]. Крім того, в цей час багато хто був стурбований долею експедиції Отто Адольфа Еріка Норденскьольда[6][5][14]. У зв'язку з нестачею коштів Шарко був змушений продати картину Фрагонара з колекції батька і, як він говорив пізніше, «займався жебрацтвом», роблячи малорезультативні демарші в пошуках допомоги в різних урядових установах і міністерствах. Необхідна підтримка була надана Стефаном Лозані, директором паризької газети «Матен» (фр. Le Matin), який виділив 150 000 франків[6][15]. Восени 1903 року на своєму судні Шарко на чолі експедиції, що складалася з дев'ятнадцяти членів, вирушив у Південну півкулю, де на підході до Буенос-Айресу зустрівся з кораблем Адольфа Еріка Норденскьольда, який благополучно повертався до Європи. Французи вирішили продовжити свою антарктичну подорож, і шведи подарували команді Шарко своїх їздових собак. У порту міста Пунта-Аренас, розташованому на Вогняній Землі, французи придбали розбірний будиночок для зимівлі[16]. 1 лютого 1904 року судно ввійшло в антарктичні води в районі Південних Шетландських островів[17]. Потрапивши в південний полярний шторм, судно пришвартувалося в зручній бухті Вондел на однойменному острові, в західній частині Землі Ґреяма, де команда благополучно перенесла зимівлю, побудувавши на березі будинок і склади[16][18]. Перші собаки команди накинулися на пінгвінів і влаштували справжню бійню. Птахи кинулися шукати допомоги у людей, притискаючись до їхніх ніг. Шарко наказав перешкодити таким розправам, але багатьох скалічених пінгвінів довелося прикінчити, щоб припинити їхні муки — таким чином було поповнено запас провіанту[18]. В ході зимівлі Шарко, який взяв в експедицію чарівний ліхтар, проводив сеанси «кіно», концерти і читав лекції на організованих ним вечірніх курсах[18]. Французи покинули бухту Вондела 25 грудня 1904 року і взяли курс на південь. 15 січня 1905 року судно проходило недалеко від айсберга і напоролося на приховану під льодом скелю, яка пробила обшивку, і в трюм стала прибувати вода. Після проведених ремонтних робіт (весь цей час воду доводилося відкачувати вручну) команда в повному складі 4 березня 1905 прибула в аргентинський Пуерто-Мадрин, де їм сказали, що вони вже значилися в списках зниклих безвісти. Через ушкодження судно не могло перетнути Атлантичний океан, і його викупила Аргентина, після ремонту воно використовувалося для постачання антарктичних портів. Шарко і його екіпаж пересіли на вантажно-пасажирське судно «Альжері»[19]. Для зустрічі команди Шарко в Танжер був відправлений французький крейсер «Ліну», щоб доставити їх у Тулон. Коли вони прибули до Парижа, на пероні їм влаштували урочисту зустріч, на якій були присутні кілька членів уряду і ціла група вчених[19]. В цілому експедиція тривала близько двох років, Шарко досліджував і описав близько 1000 кілометрів берегової лінії в районі островів Палмер і Біско біля Антарктичного півострова (крім іншого, він дав назву морю Беллінсгаузена і Землі Лубе) і привіз 75 ящиків матеріалів та експонатів для паризького Музею природної історії[16]. Ця подорож набула міжнародної популярності, а в пресі шанобливо писали про першу французьку експедицію в Антарктиду з часів Дюмон-Дюрвіля, який відкрив 1840 року Землю Аделі[19]. Після повернення до Франції Шарко розлучився з дружиною.

Друга антарктична експедиція[ред. | ред. код]

1907 року Шарко почав планувати нову антарктичну експедицію і для цього на верфі в Сен-Мало замовив будівництво нового судна. Це був «Пуркуа Па?» — трищогловий барк, призначений для полярних експедицій, обладнаний двигуном, з трьома лабораторіями і бібліотекою. Барк був спущений на воду 18 липня 1908 року. У 1908—1910 роках Шарко провів другу антарктичну експедицію, в ході якої, крім усього іншого, відкрив острів Шарко (близько 630 км², за 80 км від Землі Олександра I), названий ним на честь свого батька. Експедицією було досліджено острови Земля Ґреяма і Земля Олександра I. Між цими островами було відкрито протоку, яку назвали на честь російського вченого-океанографа Ю. М. Шокальського. Дослідники виявили шестипроменеву губку Scolymastra joubini, організм з найбільшою тривалістю життя у тваринному світі (до 10 тис. років).

Пізні роки[ред. | ред. код]

1911 року «Пуркуа Па?» передали Вищій практичній школі, де він став плавучою лабораторією, а Шарко став директором цієї школи.

З початком Першої світової війни Шарко спочатку служив у морському госпіталі в Шербурі, але вже 1915 року отримав під командування протичовновий корабель (спершу британський, оскільки Франція не мала своїх, а потім французький, коли такий був побудований) і до кінця війни займався протичовновою обороною біля берегів Бретані і Нормандії, був нагороджений орденами Франції та Великої Британії.

Обеліск пам'яті Жана-Батиста Шарко. Іттоккортоорміїт, Гренландія

Після закінчення війни в 1918—1925 роках Шарко займався літологічними дослідженнями в європейських морях і прилеглих районах Атлантики, потім вивчав східне узбережжя Гренландії, 1928 року брав участь у пошуках зниклої експедиції Руаля Амундсена, в 1934—1936 роках знову працював у Гренландії, займаючись підготовкою матеріалів для експедиції етнографа і дослідника Поля Еміля Віктора[fr] вглиб острова. Повертаючись із Гренландії, після заходу в Рейк'явік, 16 вересня 1936 року судно потрапило в шторм і затонуло на рифах біля берегів Ісландії, врятувався лише один матрос. Жан-Батист Шарко, який загинув у морі, 12 жовтня був похований на паризькому кладовищі Монмартр.

Визнання[ред. | ред. код]

Книги Шарко[ред. | ред. код]

  • Voyage au pôle Sud (1903—1905), Librairie Gelly, 1971
  • Le «Pourquoi pas?» Dans l'Antarctique 1908—1910, Arthaud, Paris, 1996, ISBN 2-7003-1088-8
  • La Mer du Groenland, GNGL Productions, 1998. ISBN | 2-9133623-00-X

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. база даних Léonoreministère de la Culture.
  3. а б SNAC — 2010.
  4. http://www.south-pole.com/p0000095.htm
  5. Store norske leksikon — 1978. — ISSN 2464-1480
  6. а б в г д е Блон, 1993, с. 374.
  7. Kahn, Serge. Jean-Baptiste Charcot : explorateur des mers, navigateur des pôles. — Grenoble, Glénat, coll. " La Société de géographie présente… ". — 2006. — P. 26. — 191 p. (ISBN 978-2-723-45250-2, OCLC 421339925)
  8. Ligue Nationale de Rugby : le championnat. web.archive.org. 6 грудня 2008. Процитовано 29 жовтня 2019. 
  9. Philip Dine. French Rugby Football: A Cultural History. — Bloomsbury Academic, 2001-07-01. — 250 с. — ISBN 9781859733226.
  10. Family tree of Jean-Baptiste Étienne Auguste CHARCOT (англ.). Geneanet. Процитовано 28 жовтня 2019. 
  11. Jean-Baptiste Charcot | Dictionnaire prosopographique de l'EPHE. prosopo.ephe.fr. Архів оригіналу за 28 жовтня 2019. Процитовано 28 жовтня 2019. 
  12. Трешников, 1963, с. 66.
  13. Блон, 1993, с. 373.
  14. Грушинский, 1988, с. 60—61.
  15. Antarctic Explorers: Jean-Baptiste Charcot. www.south-pole.com. Архів оригіналу за 22 травня 2012. Процитовано 28 жовтня 2019. 
  16. а б в Трешников, 1963, с. 67.
  17. Блон, 1993, с. 375.
  18. а б в Блон, 1993, с. 376.
  19. а б в Блон, 1993, с. 378.
  20. Rapport sur les circonstances du naufrage du "Pourquoi-pas?". www.pourquoi-pas.ch. Архів оригіналу за 14 лютого 2020. Процитовано 29 жовтня 2019. 

Література[ред. | ред. код]

  • Блон, Жорж. Полярные моря // Великий час океанов. — М. : Славянка, 1993. — Т. 2. — 446 с. — ISBN 5-7922-0049-1.
  • Трешников А. Ф. История открытия и исследования Антарктиды. — М. : Государственное издательство географической литературы, 1963. — 430 с.
  • Грушинский Н. П., Дралкин А. Г. Антарктида. — М. : Недра, 1988. — 199 с. — ISBN 5-247-0090-0.
  • Эммануэль М. Почему бы и нет? / Март Эммануэль; Пер. с франц. В. Я. Голанта; Науч. ред. д-р геогр. наук А. Ф. Трешников. — Л. : Гидрометеоиздат, 1973. — 208 с. — 215 000 екз.

Посилання[ред. | ред. код]