Жан Кальвін

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Жан Кальвін
фр. Jean Calvin
John Calvin by Holbein.png
портрет 1550-х років
Основні відомості
Дата народження: 10 липня 1509(1509-07-10)[1][2]
Місце народження: Нуайон, Пікардія, Франція
Громадянство: Франція Франція
Альма-матер: Орлеанський університет, Паризький університет
Конфесія: кальвінізм
Дата смерті: 27 травня 1564 (54 роки)
Місце смерті: Женева, Швейцарія
Праці й досягнення
Рід діяльності: богослов, письменник
Основні інтереси: Богослів'я
Титул: пастор
Автограф: John Calvin signature.png
Commons-logo.svg Медіафайли на Вікісховищі
Реформація
95Thesen.jpg
* 95 тез
* Формула згоди
* Контрреформація

Жан Кальвін (фр. Jean Calvin; 10 липня 1509(15090710)27 травня 1564) — французький протестантський проповідник, засновник кальвінізму. Автор «Institutio Christianae religionis» (1536). Також — Іван Кальвін[3].

Біографія[ред.ред. код]

Символ (знак) кальвіністів

Жан Кальвін народився 10 липня 1509 року в місті Нуайон у французькій провінції Пікардія. У віці 14 років навчався в Паризькому університеті гуманітарним наукам і праву. У 1525 р. батько відправив його навчатися на юриста в університет Орлеана. У 1529—1530 роках навчався в університеті міста Бурж у юриста та гуманіста Андреа Альчато, що істотно вплинуло на світогляд Жана Кальвіна. 1532 року здобув в Орлеані докторський ступінь. Результатом його інтересу до класичної філології і взагалі гуманітарних наук став коментар до трактату Сенеки «Про милосердя» (De clementia), опублікований у 1532.

1 листопада 1533 друг Кальвіна Ніколас Коп, обраний ректором Паризького університету, виголосив реформістську промову, яка була сприйнята в університеті як єретична. Ніколас Коп змушений був утікати з Парижа до швейцарського міста Базеля. Жана Кальвіна звинуватили в допомозі, тож йому теж довелось утікти з Парижа і жити у Франції під чужим ім'ям. У жовтні 1534 Кальвін покинув Францію. У січні 1535 Кальвін добрався до Базеля, приєднавшись до Ніколаса Копа.

Опублікувавши у Базелі «Institutio Christianae religionis», Кальвін поїхав до Італії, де недовго працював секретарем феррарської герцогині Ренати (Рене), дочки короля Людовика XII.

У червні 1536 Кальвін покинув Феррару, заїжджав до Парижа, звідки відправився до Страсбурга. У зв'язку з військовими діями там, він мусив їхати через Женеву. У Женеві Кальвін зустрівся із відомим реформатором Вільгельмом (Ґійомом) Фарелем (фр. Guillaume Farel), який умовив Кальвіна поселитися в Женеві та допомагати у справах реформістської церкви. Кальвін читав лекції, 1537 р. був вибраний пастором. У 1538 році вимушений був покинути Женеву, де до влади прийшли його противники. З 1538 по 1541 служив священиком у Страсбурзі. У 1541 женевський магістрат попросив Кальвіна повернутися в місто. Кальвін приїхав до Женеви, де залишався до самої смерті. Реформаторські ідеї Кальвіна не лише набули неабиякого поширення в Швейцарії, але незабаром стали популярні й в багатьох інших країнах.

Хоча Кальвін ніколи не мав світської влади, за час його життя в Женеві в місті поступово встановився режим, що нагадував теократичну диктатуру. Проте організація кальвіністської церкви зберегла порівняно демократичний характер.

Помер Жан Кальвін 27 травня 1564 року в Женеві.

Державна влада[ред.ред. код]

Жан Кальвін владу в державі вважав божественною. Засуджуючи феодально-монархічні кола за насильства, сваволю, беззаконня, пророкував їм Божу кару.

Кальвін вважав, що церква і світська влада в певному сенсі мають бути незалежні. Але і держава — встановлення Бога. Тому світські посади повинні походити не від міської громади, а божеською постановою. А це означає, що держава зобов'язана забезпечити дотримання волі божої, торжество істинної релігії. Таким чином, держава розуміється Кальвіном як виконавчий орган церкви. Світська влада, за Кальвіном, підпорядкована владі духовній.

Державний устрій[ред.ред. код]

Питання про найкращий державний устрій Кальвін уважає теоретично нерозв'язним, бо, на його думку, всяка форма правління має свої плюси і свої мінуси. Держава повинна охороняти власність від обману і грабунку, забезпечувати людям доступність матеріальних благ. Однак тодішні держави не тільки не гарантували власності, але і фактично здійснювали замах на неї шляхом податків, свавілля чиновників і т. д. Кальвін у своїх творах нападає на королів із звинуваченнями в жадібності і свавіллі. Він знаходить багато слів для характеристики податкового свавілля, називаючи його розбоєм, здирством і насильством, обурюючись тим, що королі придумують нові податки і з їхньою допомогою викрадають велику частину майна, без якого не може обійтися бідний народ. [1,с.24] На основі захисту власності Кальвін будує свої звинувачення королів у свавіллі, пихатість і егоїзм: чим могутніше государі, тим важче тиснуть вони народ [2,с.275] Республіка чревата смутою, тиранією народу: Ми знаємо, як велика нестриманість народу. Тому там, де кожному надана повна свобода, повинен виникнути величезний безлад (Коментар на Євангеліє від Іоанна). Найжахливішим злом представляється Кальвінові нерозсудливість і нестриманість народу: Порівняйте тирана, що здійснює всілякі жорстокості, з народом, у якого немає ні уряду, ні влади, але всі рівні, і ви побачите, що в цьому останньому випадку серед народу неминуче виникнуть набагато більш жахливі смути, ніж якби він перебував під гнітом непомірною тиранії [2,с.275]. За цими-то причинами Кальвін і вважає найкращим типом влади аристократичне правління або помірну демократію: Якщо порівняти за суттю три форми, розрізнення яких встановлено філософами, я буду наполегливо стверджувати, що аристократія або лад, який представляє змішання аристократії і помірної демократії незрівнянно краще всякого іншого устрою. Це доведено і досвідом усіх часів і волею бога, що заснував в ізраїльтян аристократію, близьку до помірної демократії, коли він хотів поставити їх у кращі умови [1,с.24]

Право на боротьбу проти влади[ред.ред. код]

Право на супротив тиранії Кальвін визнавав тільки за органами влади, церквою і представницькими установами. Лише коли вичерпані всі легальні форми спротиву, допускав непокору і повалення тирана. Монархи — це земні боги, намісники бога [1,с.23]. Непокора їм — найбільше святотатство: влада від бога, навіть якщо король — розбійник, всі ті, хто має право меча і суспільну владу, — раби божі, навіть якщо вони тирани і розбійники. Але якщо правитель перестає бути захисником церкви і не виконує її приписів, то автоматично стає простим тираном. Кальвін прямо рекомендує: Краще плюнути в обличчя безбожному королю, ніж коритися його велінням…. Якщо люди накажуть нам що-небудь противне волі бога, це не повинно мати для нас ніякого значення, і ми не повинні звертати при цьому увагу на звання цієї особи. Повчання Кальвіна закінчується чіткими словами: Краще коритися Богу, ніж людям [1,с.27]. Однак непокора та опір — речі різні. Опиратися і мстити тирану не можна: якщо нас жорстоко пригнічує нелюдський государ, якщо нас грабує і розоряє жадібний або марнотратний государ, якщо нас зневажає і погано захищає недбалий правитель, навіть в тому випадку, якщо нечестивий і богохульний правитель буде переслідувати нас за віру, то перш всього викличемо в пам'яті ті образи, які ми заподіяли господу, вони безсумнівно виправляються цими лихами. Це породить в нас почуття смирення і зломить наше терпіння. А потім будемо пам'ятати, що не наша справа виправляти таке зло, нам залишається тільки молити бога про допомогу, в його руці серця королів і долі королівств [1,с.23]. Тим не менш, якщо не можна надавати опір тирану окремим людям, це ставиться в обов'язок представникам місцевої влади: Якщо існують посадові особи, встановлені для захисту народу та стримування надмірної жадібності і свавілля государів, — такі були колись ефори, поставлені проти лакедемонських царів, або народні трибуни, поставлені проти римських консулів, або демарх, поставлені проти сенату в Афінах; якщо, як в даний час, можливо, користуються цією владою в окремих державах три стани, коли вони збираються, — то я не забороняю, такій владі виступати проти непомірності і жорстокості государів згідно зі своїми посадами, і якщо вони дивляться крізь пальці на те, що государі незаконно гноблять бідний народ, я вважаю, що їх потрібно звинуватити за це потурання, яким вони злочинно змінюють свободи народу, захисниками якої вони поставлені богом [1,с.28]. І все ж ніяких заколотів, насильств і різких демонстрацій. Тільки, коли не допомагають реформи та опір на конституційній основі, можна закликати християн до відкритої непокори аж до повалення тирана. Безбожних тиранів карає промисел Божий: Кальвін проповідував набожність, доброчесність, працьовитість і покірність владі, закликав додержуватись морального закону.

Цікаві факти[ред.ред. код]

Рішенням Ж.Кальвіна було страчено 7-річного хлопчика за те, що ударив свою матір. Тих мешканців Женеви, які не бажали коритися новим порядкам, позбавляли громадянських прав, виганяли з міста, навіть страчували. Всіх приголомшила доля іспанського лікаря-католика Мігеля Сервета (*1511–†1553). За виступи проти католицької церкви його переслідувала інквізиція, він сподівався знайти порятунок у Женеві. Проте Кальвіна не влаштовували погляди М.Сервета, звичка брати все під сумнів. «Женевський папа» звинуватив М.Сервета в єресі, присудив до спалення на вогнищі (за даними дослідника Алістера Мак Грата вирок був винесений магістратом (радою) Женеви по тодішніх законах для єретиків. Кальвін дав висновок теологічним поглядам Сервета, який став підставою у звинуваченні у єресі та відповідному покаранні за це) .

Примітки[ред.ред. код]

  1. data.bnf.fr: open data platform — 2011.
  2. Record #118518534 // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
  3. Кальвін І. Інституція, або Навчання християнської релігії. Ukrainian Evangelical Alliance of North America. — Атланта-Торонто, 1986.

Джерела[ред.ред. код]

  • Капелюш Ф. Религия раннего капитализма. — М., 1931. (рос.)
  • Поршнев Б. Ф. Кальвин и кальвинизм //Вопросы истории религии и атеизма. — М., 1958. (рос.)
  • Демиденко Г. Г. Історія вчень про право і державу. Навчальний посібник. — Харків: Консум, 2004. — 432 c.
  • Кальвін І. Інституція або Навчання християнської релігії. Ukrainian Evangelical Alliance of North America. — Атланта-Торонто, 1986.

Посилання[ред.ред. код]