Жденієво

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
смт Жденієво
Жденієво. Готель «Persona Grata»
Жденієво. Готель «Persona Grata»
Країна Україна Україна
Область Закарпатська область
Район/міськрада Воловецький район
Рада Жденіївська селищна рада
Код КОАТУУ: 2121555300
Облікова картка смт Жденієво 
Основні дані
Статус з 1981 року
Площа км²
Населення 1091 осіб (01.01.2015)[1]
Густота 545,5 осіб/км²
Поштовий індекс 89120
Телефонний код +380 3136
Географічні координати 48°46′14″ пн. ш. 22°58′46″ сх. д. / 48.77056° пн. ш. 22.97944° сх. д. / 48.77056; 22.97944Координати: 48°46′14″ пн. ш. 22°58′46″ сх. д. / 48.77056° пн. ш. 22.97944° сх. д. / 48.77056; 22.97944
Висота над рівнем моря 542 м
Водойма річка Жденівка
Відстань
Найближча залізнична станція: Воловець
До станції: 26 км
До райцентру:
 - автошляхами: 25 км
Селищна влада
Адреса 89120, Закарпатська обл., Воловецький р-н, смт. Жденієво, вул. Шевченка, 141
Карта
Жденієво is located in Україна
Жденієво
Жденієво
Жденієво is located in Закарпатська область
Жденієво
Жденієво

Commons-logo.svg Жденієво у Вікісховищі

Жде́нієво  (до 1971 — Жде́неве, словац. Žďeňovo/Ždeňová, угор. Szarvasháza) — селище міського типу Воловецького району Закарпатської області України.

Географія[ред.ред. код]

Розташоване над річкою Жденівкою, за 26 км від залізничної станції Воловець та 15 км від траси Київ — Чоп, на висоті 542 метрів над рівнем моря, при підніжжі Вододільного хребта.

Населення[ред.ред. код]

Перепис (*) або оцінка чисельності населення:[1]

Таблиця демографії
1989 2001 2005 2011 2012 2013 2014 2015
1393* 1128* 1127 1112 1109 1098 1096 1091

Історія[ред.ред. код]

Селище, як усе Закарпаття, було частиною Угорського королівства і більшість населення були русини. Після Першої світової війни у 1919 році Закарпаття відійшло до Чехословаччини. У 1945 році Жденієво відійшло до Радянського Союзу у складі УРСР.

Легенди про походження Жденієва[ред.ред. код]

Церква у селищі Жденієво

Легенда перша[ред.ред. код]

В долині невеликої гірської річечки, під прикриттям густого лісу тулилося декілька невеличких хатинок. Щоденні клопоти, важка праця. Щоб здобути хліба насущного, об'єднувались мешканці. Всяку роботу, радість чи горе вони ділили між собою. В клопотах і турботах непомітно плинули роки.

І ось уже в одній з хатинок непомітно зросла дівчинка на ім'я Єва. Була вона станом, як смерека, а на вроду — мов вранішня зоря. У кожного, хто її зустрічав солодко завмирало серце.

Але одне серце ця диво-краса змушувала битись шалено-шалено. І тоді паленіли щоки, туманився гордий орлиний погляд. Здавалося, все навколо щезало і тільки двоє, юнак та дівчина, були єдині в цілому світі. Вони розуміли одне одного з погляду, жесту, подиху.

Раділи батьки, що вийде гарна пара і готувались до весілля. Але нежданна-негадана вістка зненацька обірвала щастя: на край напав страшний лютий ворог. Всі, хто був здатен тримати зброю, пішли у бій.

Почали збиратись у далеку дорогу і чоловіки з невеличкого села. На узбіччі, біля могутнього розлогого дуба стояли, обійнявшись, юнак і дівчина. Що слова? Вони розуміли одне одного без слів. Мовчки клялись любити до загину. Хлопець, вийнявши гострого ножа, вирізав на стовбурі слова «Жди ня, Єво».

Минав час, дерево на узбіччі розросталося, і мов пам'ять про палке кохання, на його стовбурі росли і росли слова «ЖДЕНІЄВО».

Якось навідався в ці краї якийсь державний пан. Побачив напис на дереві і вирішив, що назва села. Тому і написав у своїх паперах: село «Жденієво».

Так одне з найкращих людських почуттів дало назву гірському селу.

Легенда друга[ред.ред. код]

За переказами людей, страшна біда прийшла на одне поселення. Дике, жорстоке плем"я зненацька напало на людей. Всі хто тільки міг тримати зброю в руках пішли на боротьбу з ворогом. Але все було даремно, бо ворогів була сила-силенна. Багато мирних жителів полягло в нерівному бою. А ті кому вдалося уціліти, зібрали свої пожитки і подалися світ за очі. Єдиною їхньою надією і порятунком були гори, які виднілися вдалині. Щоб зручніше йти і збити ворога зі сліду, втікачі поділилися на невеличкі групки, по 3-4 сім'ї. Женько, Качало, Міньо і Гицньо були добрими сусідами і тому вирішили іти разом.

Всюди були ліси і тільки ледь помітні стежки, які протоптали дикі звірі, служили їм орієнтиром. Люди і тварини були дуже змучені, адже йшли не день і не два.

На землю опускалися сутінки. Потрібно було шукати місце на нічліг. Невеличка полянка біля річки здавалася людям зручним місцем для відпочинку. Скоро запалахкотіла ватра, а навколо неї спали зморені люди. Прокинулись від вранішньої прохолоди — все навкруги було вкрите густим туманом. А коли піднялося сонце — то втікачі побачили прекрасний смерековий ліс. Буйне різнотрав'я зеленим килимом розстелилось під шатром лісу. Защебетали пташечки, випліскувала риба у прозорій воді. Люди були зачаровані побаченим і тоді Женько сказав:

— Я хочу, щоб ми залишились жити тут. Кращого місця я ще не бачив.

Його підтримали інші втікачі.

Пройшло небагато часу і на цій чудовій галявині виросли чудові чотири будинки.

Швидко плине час і тільки пам'ять людська зберігає імена перших переселенців чудового верховинського села, яке було назване в честь першого із них — Жденька, яке з часом асимілювалось в Жденієво. А невеличка річечка, яка впадає в районі с. Підполоззя в Латорицю — називається також Жденівкою.

Один з перших поселенців Качало заготовляв ліс і спускав дерева пологим спуском. Це було найзручніше місце для спуску деревини. З тих пір цей кінець села називають Кочилово.

Пам'ятки[ред.ред. код]

Неподалік від селища знаходиться ботанічний заказник місцевого значення Бузок.

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]


Україна Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.