Желехівка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Приклад тексту желехівкою

Желехі́вка чи Систе́ма Желехі́вського — український фонетичний правопис в Західній Україні в останній чверті 19 століття-першій чверті 20 століття, який створив на основі гражданського шрифту й поширеної на той час в українській мові фонетичної орфографії (з деякими змінами) Євген Желехівський для власного «Малоруско-нїмецкого словаря» (18821886).

Відмінності правопису[ред.ред. код]

Особливості цього правопису були зумовлені діалектними рисами галицьких говірок: у зв’язку з розрізненням у західно-українських говірках твердих і м’яких зубних перед звуком і доповнювалася система йотованих в українській мові:

  • Літера ї писалася не тільки для позначення йотованого і в словах типу їхав, мої, але й звука і з ѣ та е по м’яких зубних приголосних д, т, з, ц, с, л, н (дїло, тїло, цїна, сїно, лїс, тїк, принїс тощо).
  • По твердих зубних вживалася літера ітіл, сік).

Звук [і] з [о] в новозакритих складах передавався через і (поділ). Літери ъ, ѣ, ы були вилучені з алфавіту. Йотоване [е] і м’якість поперед приголосного перед [е] передавалися через є, йотоване [о] — буквосполученням йо, а м’якість приголосного перед [о] — через ьо.

Згідно з галицькою вимовою, в іменниках середнього роду не відбувалося подовження приголосних і писалося закінчення є відповідно до наддніпрянського я (зїлє, житє, знанє), прикметникові суфікси -ський, -цький не пом’якшувалися (україньский, нїмецкий), але позначалася м'якість [с] перед наступним твердим губним приголосним (сьміх, сьвято, сьвіт), частка -ся писалася окремо від дієслова (учить ся, являє ся), як і допоміжні дієслова му, меш, ме від інфінітивів у формах майбутнього часу недоконаного виду (робити ме, ходити меш (меш ходити)).

Апостроф ставився після префіксів на приголосний перед йотованим і й о (з'явленє, з'їзд, під'їсти, з'орати), за винятком губних (мясо, вязати, пє, бю).

Вибухове [g] передавалося через ґ.

Іншомовні слова й різні форми окремих слів передавалися згідно з місцевою вимовою з урахуванням вимови деяких звуків у тих мовах, з яких ці слова були запозичені, зокрема з позначенням м'якості л (клюб, плян, блюза, кляса, льокальний, зоольоґія, Клявдия).

Критика[ред.ред. код]

Цей правопис мав як істотні переваги перед попередніми правописами, так і певні хиби; суперечливим було, зокрема, написання літери ї замість і на місці історичних ѣ та е, що мало сенс у західних діалектах та говірках Правобережжя, де зберігалося розрізнення твердих та м'яких зубних приголосних перед і, але створювало певні незручності для частини східних говірок, де таке розрізнення зникло.

Східноукраїнські письменники та вчені (Б. Грінченко, А. Кримський та інші) поставилися до Желехівського негативно. Проте західноукраїнська інтелігенція і широка громадськість сприйняли цей правопис досить прихильно. У 1893 році Желехівкою була надрукована «Руська граматика» Степана Смаль-Стоцького і Т. Гартнера. Желехівка була затверджена австрійським урядом для офіційного вжитку в шкільному навчанні і безроздільно панувала в Західній Україні аж до 1922 року, а деякі твори друкувалися нею й пізніше.

Хоча в Наддніпрянській Україні популяризатором желехівки був Михайло Грушевський (у виданнях після революції 1905 року, головним чином в «Літературно-науковому віснику»), тут однак прийнялася «грінченківка» — правопис, змодифікований Борисом Грінченком і вживаний у «Словарі української мови» (1908)[1].

Примітки[ред.ред. код]

  1. Желехівка // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.

Джерела[ред.ред. код]