Желехівка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Приклад тексту желехівкою

Желехі́вка (також «систе́ма Желехі́вського», іноді «желіхі́вка»[1]) — український фонетичний правопис на Заході Україні з 1886 року й до 1922 року (коли-не-коли аж до 1940-их), що його Євген Желехівський створив на основі гражданського шрифту й поширеної того часу в українській мові фонетичної орфографії (із деякими змінами) для власного «Малорусько-німецкого словаря», який повністю[2] вийшов друком того ж таки 1886 року.

Історія[ред. | ред. код]

Євген Желехівський

Саме для «Малоруско-нїмецкого словаря» Є. Желехівський створив власний фонетичний правопис, що його будував на основі кулішівки, поширеної на сході України. Це була спроба об'єднати галицький говір і нову українську літературну мову, розробити загальні правила орфографії. Адже наприкінці ХІХ ст. чимало слів галичани писали, спираючись на власні діалектичні особливості[2].

Новиною цього правопису був послідовний ужиток ї не лише замість [jі], але й по шелестівці на місці давніх ѣ та [е]. Желехівка міцно запанувала серед прихильників фонетичного правопису як на Галичині, так і на Буковині. Властиво, не була вона якоюсь новиною, бо в головних рисах її знаходимо в писаннях, наприклад, О. Огоновського[1].

Желехівку закріплено в «Руській граматиці» С. Смаль-Стоцького й Т. Ґартнера, що вийшла у світ 1893 року у Львові, за рік до цього систему Желехівського оголошено офіційною для української мови в Австро-Угорщині (замість максимовичівки), позаяк уперше з розпорядження австрійського міністерства освіти «Руська граматика» стала офіційною в школах і урядовім діловодстві Галичини[3]. Видану «Руську граматику» за системою Є. Желехівського І. Фаріон уважає за остаточну крапку в перемозі народовців[3]. Із появою «Малоруско-нїмецкого словаря», а отже, і нового правопису, «язичіє», як макаронічна літературна мова, поступово вийшла з ужитку[4].

Желехівку, окрім кулішівки й драгоманівки, ґрунтовніше опрацювала мовна комісія при Науковім товаристві ім. Т. Шевченка, яка 1904 року видала «Руську правопись зі словарцем». Із певними змінами желехівку вжив Б. Грінченко у виданім ним чо­тиритомнім «Словарі української мови», біль­шість правописних правил, застосованих і нім, діють і дотепер.

Діяв правопис аж до 1922, а подекуди — й до 1940-их років, поки на зміну йому не прийшла нова орфографічна система Української академії наук[2].

Особливості правопису[ред. | ред. код]

Особливостей цього правопису зумовили діалектні риси галицьких говірок:

  • Літер ъ, ѣ, ы було вилучено з абетки;
  • Звук [е] передано буквою е, [ɪ] — через и: верх, син;
  • Звукосполуку [jе] передано через є: Єва, житє, єднати, зїлє, [jі] — через ї: їхав, мої, [ju] — через ю: Юрій, конюшина, [jа] — через я: яструб, маля, [jо] — через йо/ьо/ё: Йосип, йолуп, однак у передачі м′якості перед [о] лексикограф був непослідовний: стьобати — стёбати, сьомий — сёгочасний, цьонька «свиня» — цёпку «трошечки». Згодом цю непослідовність було усунуто разом із буквою ё;
  • Вибухове [g] передано через ґ, а африкати [d͡ʒ] й [d͡z] через дж, дз відповідно: ґанок, зоольоґія, ґава, ґедз, ґринджоли;
  • В іншомовних словах збережено м′якого л·: клюб, плян, блюза, кляса, льокальний, Клявдия;
  • Апостроф ставлено на межі префікса й кореня слова, що починається голосівкою, якщо нема роздільної вимови або просто перед йотованими після негубних: з'явленє, з'єднати, з'явище, з'їзд, під'їсти, з'юшити, з'орати, роз'учитися, ин'як «інакше», проте роздільної вимови губних із йотованими на письмі не позначувано: бити — бю, бєш, пити — пю, пє, пєш, вюн, вяз, мякий, мясо. Уведення апострофа в новоукраїнську орфографію є заслугою саме Є. Желехівською;
  • В іменниках середнього роду не відбувалося подовження шелестівок і писано закінчення є відповідно до наддніпрянського я: зїлє, житє, знанє;
  • Прикметникових суфіксів -ський, -цький не пом'якшувано: україньский, нїмецкий;
  • За допомогою ь відбито м′якість [z], [t͡s], [s] перед [v] і взагалі будь-якою твердою губною: сьміх, сьвято, сьвіт, цьвях, цьвіркати, зьвір;
  • Частку -ся писано окремо від дієслова: учить ся, являєть ся, сьміяти ся, як і закінчення -му, -меш, -ме від інфінітива у формах майбутнього часу недоконаного виду: робити ме, ходити меш (або меш ходити).

Систему Желехівського основано на тих говірках, де відповідних шелестівок перед [і], що походить із [о] в новозакритім складі, вимовляють твердо: столъ > стіл, долъ > діл, носъ > ніс, а перед [і], що походить із [е] в новозакритім складі й на місці ѣ, — м′яко: неслъ > нїс, осень > осїнь, дѣдъ > дїд тощо.

Докладніше: Ікавізм

У зв'язку з розрізненням у значній частині українських діалектів[5][6] твердих і м'яких зубних перед звуком [і] доповнено систему йотованих в українській мові:

  • Літеру ї писано ще й для звука [і], що постав із ѣ та з [е] по м'яких зубних шелестівках [d], [t], [z], [t͡s], [s], [l], [n]: дїл — дїло, але діл — долу, тїло, цїна, сїно, лїс, тїк − текти, але тіктоку, нїснести, але нісноса тощо;
  • По твердих зубних і замість етимологічного [о] уживано букву і: стіл, сік — соку, але сїк — сїкла, кіт, міняти тощо.

Тобто желехівка засвідчила збережене в частині українських говірок важливе розрізнення м'якої й твердої вимови приголосних перед [і], яке є не вузькодіалектною особливістю, а має спільнослов'янське етимологічне коріння: «у цій рудї руді домішки», «я волїв не купляти цих волів», «вуж лїз серед ліз», «на цьому лисї лисі плями», «твій ніж довший, нїж мій», «потік тїк через тік» тощо[7].

Приклад уживання[ред. | ред. код]

« В тонкім флюїдї миготїнь

Купаєть ся земля і море,

Розчинюєть житє і смерть

І родить ся добро та горе.

»

— Е. Гуцайло, Червоний Кобзар, 1914

Критика[ред. | ред. код]

Цей правопис мав як істотні переваги перед попередніми правописами, так і певні хиби; суперечливим було, зокрема, написання літери ї замість і на місці історичних ѣ та е, що мало сенс у західних діалектах та говірках Правобережжя, де зберігалося розрізнення твердих та м'яких зубних приголосних перед і, але створювало певні незручності для частини східних говірок, де таке розрізнення зникло.

І. Франко — радше як літератор, аніж як мовознавець — не сприйняв желехівки і спочатку протестував проти неї, та все-таки згодом він сам писав нею (після драгоманівки), коли активно співпрацював із Науковим товариством ім. Т.Шевченка та його виданнями, а в «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» відзначив: «„Словар“ Желехівського, прийнявши фонетичний правопис, зробився основою пізнішої побіди фонетики в школі й урядах»[7]. Східноукраїнські письменники та вчені, як-от Б. Грінченко, А. Кримський, поставилися до желехівки негативно. Проте західноукраїнська інтелігенція й широка громадськість сприйняли цей правопис досить прихильно.

Хоча в Наддніпрянській Україні популяризатором желехівки був Михайло Грушевський (у виданнях після революції 1905 року, головним чином в «Літературно-науковому віснику»), тут однак прийнялася «грінченківка» — правопис, змодифікований Борисом Грінченком і вживаний у «Словарі української мови»[8].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Огієнко, Іван (2010). У Тимошик, Микола. Рідна мова (Українською). Київ: Наша культура і наука. с. 346. ISBN 978-966-7821-42-5. 
  2. а б в Хомишинець, Лілія (20 лютого 2013). Як сто років тому мова об'єднала схід і захід. Gazeta.ua (Українською). 
  3. а б Фаріон, Ірина (23 серпня 2009). Нотатки з приводу відвідин батьківщини видатного мовознавця та громадського діяча Євгена Желехівського (Українською). 
  4. Москаленко, Артем (1961). Нарис історії української лексикографії (Українською). Київ: Радянська школа. с. 79. 
  5. Так нас навчали правильних проізношеній. Російсько-українські словники (uk-UA). 2011-01-04. Процитовано 2018-01-04. 
  6. Метик, Богдан (2008). На захист желехівки. Ліга-Прес. с. 109. 
  7. а б Нахлiк, Євген; Нахлiк, Оксана (2011). Іван Франко та Евгений Желехівський: амплітуда взаємин (Українською). Львів. 
  8. Желехівка // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.

Джерела[ред. | ред. код]

  • В.В. Німчук, Н.В. Пуряєва. Історія українського правопису XVI - XX століття. — Київ : Наукова думка, 2004. — С. 10-11. — ISBN 966-00-0261-0.