Жидичинський Свято-Миколаївський монастир

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Жидичинський Свято-Миколаївський монастир
Church Zhydychin Nicholas Monastery.jpg
Жидичинський Миколаївський монастир

50°48′17″ пн. ш. 25°19′12″ сх. д. / 50.80472° пн. ш. 25.32000° сх. д. / 50.80472; 25.32000Координати: 50°48′17″ пн. ш. 25°19′12″ сх. д. / 50.80472° пн. ш. 25.32000° сх. д. / 50.80472; 25.32000
Тип монастир
Країна

Україна Україна

Розташування Жидичин
Конфесія Православна церква України
Єпархія Волинської єпархії
Засновано 13 століття
Сайт chernectvo.org
Жидичинський Свято-Миколаївський монастир. Карта розташування: Україна
Жидичинський Свято-Миколаївський монастир
Жидичинський Свято-Миколаївський монастир (Україна)
Жидичинський Свято-Миколаївський монастир. Карта розташування: Волинська область
Жидичинський Свято-Миколаївський монастир
Жидичинський Свято-Миколаївський монастир (Волинська область)

Жидичинський Свято-Миколаївський монастир у Вікісховищі?

Жидичинський монастир Святителя Миколая Чудотворця — чоловічий православний монастир у Жидичині. Належить до Волинської єпархії ПЦУ.

Історія[ред. | ред. код]

Перша згадка, православний період[ред. | ред. код]

Першою письмовою згадкою про монастир у Жидичині є запис у Волинсько-Галицькому літописі: «У рік 6735 [1227]… Коли ж сидів Ярослав [Інгварович] у Луцьку, поїхав Данило в Жидичин поклонитися і помолитися святому Миколі. І звав його Ярослав до Луцька, і сказали йому бояри його: „Візьми Луцьк, схопи тут князя їх“. Але він, [], відповів: „Я приходив сюди молитву вчинити святому Миколі і не можу сього вдіяти“. І пішов він у Володимир» (пер. Л. Махновця). Проте, вважається, що ще до виникнення спільножитійного монастиря в Жидичині, поблизу ремісничого поселення Скуделичі, несли послух ченці-самітники[1].

У ХІІІ ст. монастирі несли послух близько 80 ченців, яких через кілька років вирізали татари. Відроджувати святиню лишилися троє монахів. І вже за певний період Жидичинська обитель охоплювала понад 10 сіл і містечок. З ХVІ ст. походить «поминальник луцького й володимирського князя Федора Любартовича» (помер 1431 року), який зберігався в монастирі. У 1429 році в Луцьку відбувся з'їзд правителів європейських держав. Частину його учасників приймав Жидичин. 1496 року на Волинь увірвалися кримські татари на чолі з синами хана Менґлі-Ґерая і спалили монастир, пізніше обитель було відбудовано коштом місцевої шляхти. 4 грудня 1507 року король надав Жидичинський монастир Костянтину Івановичу Острозькому правом «доживоття».[2]

Архімандритом монастиря був Іоан Борзобагатий-Красенський[3] у 1569—1582 роках (отримав посаду від короля Сигізмунда ІІ Августа 26 грудня 1569).[4]

З відома луцького старости, католика Олександра Семашка підстароста Щенсний Ґаленський 18 травня 1591 напав і пограбував Жидичинський монастир, збирав мито від купців, які приїхали на ярмарок.[5]

У ХVII ст. Жидичинський монастир за своїми статками й значенням для Київської митрополії вважався другим після Києво-Печерської лаври.

Греко-католицький період[ред. | ред. код]

10 травня 1618 року король Речі Посполитої Сігізмунд ІІІ Ваза доручив митрополиту Йосифу Велямину Рутському представити кандидатуру нового намісника обителі після смерті попередника — Гедеона Балабана.[6] Після нього архимандритом в 1619 році був призначений Йосиф Баковецький-Мокосій — колишній секретар короля Сігізмунда ІІІ, який приступив до роботи 18 вересня 1626 року.[7]

У XVII столітті, за часів Петра (Могили), монастир перейшов до греко-католиків, які привнесли у його життя свій устрій. Монастир підпорядкувався чернечому ордену василіан. Намісник монастиря греко-католицький митрополит Яків Суша у 1644 році писав тут книгу «Фенікс»(«Phoenix tertiato redivivus»), де зібрав чудеса біля Холмської чудотворної ікони Божої Матері.

Владика Йосиф (Левицький) розгорнув у Жидичині велике будівництво. Поруч із церквою постав архієрейський палац, будинок семінарії, келії, господарські приміщення, два флігелі, а весь комплекс оточено високим валом. Василіани розвинули садівництво і городництво, дбали про розвиток освіти, вели хроніки.

Римо-католицький період[ред. | ред. код]

Після третього поділу Речі Посполитої у 1795 року російська імператриця Катєрина ІІ обмежила діяльність василіанського чину, у тому числі й монахів Жидичинського монастиря. Царським указом 1826 р. обитель розформували, закрили, а через 3 роки імператор Олександр І передав її будівлі римо-католикам. У 1839 р. монастир остаточно припинив існувати, частину будівель і мурів розібрали, а цеглу перевезли до Ківерців для будівництва залізничного вокзалу.

Відновлення монастиря[ред. | ред. код]

Після ліквідації обителі будівлі знаходилися у напівзруйнованому стані, але 1894 р. опіку над ними узяв архієпископ Житомирський і Волинський Модест. Він вирішив одновити будинок і повернути йому початкове призначення. Так палац постав у новій красі, а через чотири роки в ньому було освячено домовий храм на честь віленських мучеників Антонія, Йоана і Євстафія. Під час Першої світової війни 1914 року в будівлі розміщався штаб 11-го Ізюмського полку. Після війни, коли волинські землі увійшли до складу Польщі, споруда стала сиротинцем — єдиним опікунським закладом на Волині, у якому викладання велось українською мовою. Лише на початку 30-х років ХХ ст. це місце знову зайняли господарі. Православний митрополит Полікарп (Сікорський) організував тут свою резиденцію, так звані архієрейські палати. У 1936 р. під його керівництвом у Жидичині працювала комісія з перекладу Святого Письма.

У часи Другої світової війни тут розміщався притулок для сиріт, який утримували місцеві жителі, а з 1947 року діяла сільська школа. Після того як у 1990-му вона перейшла в нове приміщення, палац митрополитів — пам'ятка архітектури національного значення — знову почав поступово руйнуватися, поки на початку ХХІ ст. за її відродження не взялася Українська православна церква Київського патріархату. Навесні 2003 р. у Свято-Троїцькому соборі з благословення митрополита Якова (Панчука) єпископ Чернігівський і Сумський Михаїл постриг у ченці з ім'ям Марко випускника Волинської духовної семінарії Михайла Левківа (у майбутньому — єпископ Кіровоградський і голованівський УПЦ КП), якого через кілька місяців Священний Синод призначив намісником обителі.

Коли отець Марк прийшов у ці руїни, тут вже був один насельник. Цей мандрівник Костянтин покинув сім'ю і довго шукав усамітнення. Він облюбував Жидичинську землю, створив тут елементарні умови і став жити. Облаштованих було дві кімнати, але все умовно. Були вікна й двері. Дві розламані пічки, жодних меблів, два ліжка, надто вже скромний посуд — от і всі статки. Для Костянтина цей монастир став останнім притулком. На зорі відродження обителі самітник помер від раку, і колишня дружина поховала його тіло на Київщині.

Монастир сьогодні[ред. | ред. код]

Сьогодні в монастирі живе близько десятка ченців. У монастирі також постійно живуть послушники, які випробовують свою готовність до чернечого подвигу. Через якийсь час їх прохання до правлячого архієрея про постриг втілюється в життя. Насельникам доводиться важко працювати. Самі обробляють землю, проводять ремонтні роботи. Фізично відпочивають лише у свята, духовно — ніколи. Виживають за рахунок пожертв. Скриньки для фінансової допомоги стоять у кількох храмах. За тиждень у середньому їм вдається зібрати 150 гривень, іноді буває й понад 300. За ці гроші вони повинні прогодуватися, заплатити за світло, а іноді ще й за дрова, виготовити певну документацію і щоб на проїзд ще лишилося. Будівля ж монастиря перебуває під охороною держави як пам'ятка архітектури. Ченцям вдалося відреставрувати приміщення архієрейських палат, облаштувати в них келії, трапезну і домову церкву св. прп. Миколи Святоші. Провели струм, підвели газо- й водопостачання.

Життя ченців відрізняється суворістю та простотою. В монастирі діє бібліотека з доступом для мирян, недільна школа, культурологічна світлиця, молодіжне братство, просвітницько-видавничий центр св. прп. Миколи Святоші, князя Луцького. Щороку проводяться наукові Жидичинські Миколаївські читання. Запланована побудова соборного храму в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці (нижній престол)та Воскресіння Христового (верхній престол).

Почалося відновлення монастирських скитів, які раніше оточували монастир. Відбудовано скит св. Духа з однойменною церквою, ведеться відбудова скиту в ім’я ікони Божої Матері «Живоносне Джерело» між селами Жидичин і Липляни (поблизу джерел, які чорноризці взяли під опіку).

З 2008 р. намісником Жидичинського монастиря є ігумен Константин (в миру — Марченко Іван Васильович, 1980 р.н.).

У лютому 2019 року церковна громада Свято-Миколаївського храму перейшла до Православної церкви України[8][9]. У ніч з 22 на 23 лютого настоятель Свято-Миколаївського храму протоієрей Володимир Гелета стріляв з вогнепальної у бік людей, які грілися відкрив прицільний вогонь з вогнепальної зброї по людях, які охороняли храм. Також тієї ж ночі була спроба підпалу господарських споруд з живим поголів’ям на території монастирської економії, проте пожежу селяни загасили власними силами.[10]

Архітектурний комплекс монастиря[ред. | ред. код]

Архітектурний комплекс монастиря склався на початку XVIII ст. Він включає в себе муровані споруди, які на відміну від дерев’яних, збереглися до нашого часу. Це — церква святителя Миколая та дзвіниця, збудовані 1723 року, а також архієрейські палати, зведені як будівля келій наприкінці XVIII ст.

Церква має форму тринавної базиліки з апсидою та розташованим із заходу входом, прикрашеним сегментованим бароковим фронтоном. На фронтоні дата побудови: «1723 р.» Розписи й внутрішнє оздоблення належать переважно до поч. ХХ ст. (реставрація 1913 р.).

Дзвіниця — надбрамна двоярусна є характерною пам'яткою українського бароко початку XVIII ст. В нижньому ярусі розташована парадна брама монастирського комплексу. У верхньому — власне дзвіниця. Аналогічні споруди можемо бачити у Києво-Печерській лаврі (значно багатше декоровані дзвіниці другої половини XVIII ст. на Дальніх та Ближніх печерах). Значення споруди полягає в тому, що на відміну від, скажімо, дзвіниці Корецького монастиря, дзвіниця в Жидичені не зазнала пізніших перебудов. Поблизу дзвіниці збереглися залишки оборонного валу, що оточував монастир.

Головною святинею храму є зроблений у XVII ст. список чудотворної ікони св. Миколая, яка зберігалася у Жидичинському монастирі з часів Київської Русі. Свого часу до святого образу приїздив поклонитися сам король Русі Данило Галицький. Доля оригіналу не відома.

Колись церква й митрополичі палати, де нині діє монастир, були єдиним комплексом. Але через розділення в українському Православ'ї церква з дзвіницею належить парафії УПЦ МП, митрополичі палати — УПЦ КП.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Рожко В. Печерні монастирі Волині і Полісся. — Луцьк: Волинська книга, 2008. — С. 78. —  ISBN 978-966-316-213-3.
  2. Zbysław Wojtkowiak. Ostrogski Konstanty Iwanowicz książę (ok. 1460—1530) / Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk: Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1979. — Tom XXIV/3, zeszyt 102. — S. 487—488. (пол.)
  3. Лариса Жеребцова. НАПАД НА ГОСПОДАРСЬКОГО МИТНИКА ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО ІВАНА ЯЦКОВИЧА БОРЗОБАГАТОГО (на основі матеріалів луцької ґродської книги за 1561 р.) // Український історичний збірник, вип. 16, 2013. — С. 409.
  4. Ks. Józefat Skruteń ZSBW. Borzobohaty Kraseński Jan Jonasz // Polski Słownik Biograficzny. — Kraków : Nakładem Polskiej Akademii Umiejętności, Skład Główny w Księgarniach Gebethnera i Wolffa, 1936. — tom II. — S. 367. Reprint: Zakład Narodowy im. Ossolińskich, Kraków 1989, ISBN 8304032910
  5. Janusz Byliński. Siemaszko Aleksander h. własnego (zm. 1597 bądź 1598) // Polski Słownik Biograficzny.— Warszawa — Kraków: PAN, 1996. — Tom XXXVI/4, zeszyt 151. — S. 602. (пол.)
  6. Kazimierz Chodynicki. Bałaban Gedeon (Hryhory) († ok. 1618) // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków — Łódź — Poznań — Wilno — Zakopane: Nakładem Polskiej Akademji Umiejętności, Skład Główny w Księgarniach Gebethnera i Wolffa, 1935.— Тоm 1, zeszyt 1.— S. 251.— Reprint: Kraków: Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1989.— ISBN 8304034840 (пол.)
  7. Ks. Józefat Skruteń. Z. S. W. B. Bakowiecki-Mokosiej Józef (†ok. 1655) // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków — Łódź — Poznań — Wilno — Zakopane: Nakładem Polskiej Akademji Umiejętności, Skład Główny w Księgarniach Gebethnera i Wolffa, 1935.— Тоm 1, zeszyt 1.— Reprint: Kraków: Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1989.— S. 227. ISBN 8304034840 (пол.)
  8. Майже одноголосно: селяни у Жидичині підтримують перехід у ПЦУ, – монастир. Перший. 9 лютого 2019. Процитовано 29 квітня 2019. 
  9. Як закон пише: на Волині перша громада офіційно перейшла до ПЦУ. Конкурент. 28 лютого 2019. Процитовано 29 квітня 2019. 
  10. На Волині через перехід громади до ПЦУ сталась стрілянина. Прямий. 23 лютого 2019. Процитовано 29 квітня 2019. 

Джерела[ред. | ред. код]