Жидичинський Свято-Миколаївський монастир

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Жидичинський Свято-Миколаївський монастир
Жидичинський монастир
Church Zhydychin Nicholas Monastery.jpg
Жидичинський Миколаївський монастир

50°48′17″ пн. ш. 25°19′12″ сх. д. / 50.80472° пн. ш. 25.32000° сх. д. / 50.80472; 25.32000Координати: 50°48′17″ пн. ш. 25°19′12″ сх. д. / 50.80472° пн. ш. 25.32000° сх. д. / 50.80472; 25.32000
Тип монастир
Країна

Україна Україна

Розташування Жидичин
Конфесія Українська православна церква Київського патріархату
Єпархія Волинської єпархії
Сайт chernectvo.org
Жидичинський Свято-Миколаївський монастир is located in Україна
Жидичинський Свято-Миколаївський монастир
Жидичинський Свято-Миколаївський монастир (Україна)

Жидичинський монастир Святителя Миколая Чудотворця — чоловічий православний монастир у Жидичині. Належить до Волинської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Історія[ред.ред. код]

Перша згадка, православний період[ред.ред. код]

Першою письмовою згадкою про монастир у Жидичині є запис у Волинсько-Галицькому літописі: «У рік 6735 [1227]… Коли ж сидів Ярослав [Інгварович] у Луцьку, поїхав Данило в Жидичин поклонитися і помолитися святому Миколі. І звав його Ярослав до Луцька, і сказали йому бояри його: „Візьми Луцьк, схопи тут князя їх“. Але він, [], відповів: „Я приходив сюди молитву вчинити святому Миколі і не можу сього вдіяти“. І пішов він у Володимир» (пер. Л. Махновця). Проте, вважається, що ще до виникнення спільножитійного монастиря в Жидичені, поблизу ремісничого поселення Скуделичі, несли послух ченці-самітники[1].

У ХІІІ ст. монастирі несли послух близько 80 ченців, яких через кілька років вирізали татари. Відроджувати святиню лишилися троє монахів. І вже за певний період Жидичинська обитель охоплювала понад 10 сіл і містечок. З ХVІ ст. походить «поминальник луцького й володимирського князя Федора Любартовича» (помер 1431 року), який зберігався в монастирі. У 1429 році в Луцьку відбувся з'їзд правителів європейських держав. Частину його учасників приймав Жидичин. 1496 року на Волинь увірвалися кримські татари на чолі з синами хана Менґлі-Ґерая і спалили монастир, пізніше обитель було відбудовано коштом місцевої шляхти. 4 грудня 1507 року король надав Жидичинський монастир Костянтину Івановичу Острозькому правом «доживоття».[2]

Архімандритом монастиря був Іоан Борзобагатий-Красенський[3] у 1569—1582 роках (отримав посаду від короля Сигізмунда ІІ Августа 26 грудня 1569).[4]

З відома луцького старости, католика Олександра Семашка підстароста Щенсний Ґаленський 18 травня 1591 напав і пограбував Жидичинський монастир, збирав мито від купців, які приїхали на ярмарок.[5]

У ХVII ст. Жидичинський монастир за своїми статками й значенням для Київської митрополії вважався другим після Києво-Печерської лаври.

Греко-католицький період[ред.ред. код]

10 травня 1618 року король Речі Посполитої Сігізмунд ІІІ Ваза доручив митрополиту Йосифу Велямину Рутському представити кандидатуру нового намісника обителі після смерті попередника — Гедеона Балабана.[6] Після нього архимандритом в 1619 році був призначений Йосиф Баковецький-Мокосій  — колишній секретар короля Сігізмунда ІІІ, який приступив до роботи 18 вересня 1626 року.[7]

У XVII столітті, за часів Петра (Могили), монастир перейшов до греко-католиків, які привнесли у його життя свій устрій. Монастир підпорядкувався чернечому ордену василіан. Намісник монастиря греко-католицький митрополит Яків Суша у 1644 році писав тут книгу «Фенікс»(«Phoenix tertiato redivivus»), де зібрав чудеса біля Холмської чудотворної ікони Божої Матері.

Владика Йосиф (Левицький) розгорнув у Жидичині велике будівництво. Поруч із церквою постав архієрейський палац, будинок семінарії, келії, господарські приміщення, два флігелі, а весь комплекс оточено високим валом. Василіани розвинули садівництво і городництво, дбали про розвиток освіти, вели хроніки.

Римо-католицький період[ред.ред. код]

Після третього поділу Речі Посполитої у 1795 року російська імператриця Катєрина ІІ обмежила діяльність василіанського чину, у тому числі й монахів Жидичинського монастиря. Царським указом 1826 р. обитель розформували, закрили, а через 3 роки імператор Олександр І передав її будівлі римо-католикам. У 1839 р. монастир остаточно припинив існувати, частину будівель і мурів розібрали, а цеглу перевезли до Ківерців для будівництва залізничного вокзалу.

Відновлення монастиря[ред.ред. код]

Після ліквідації обителі будівлі знаходилися у напівзруйнованому стані, але 1894 р. опіку над ними узяв архієпископ Житомирський і Волинський Модест. Він вирішив одновити будинок і повернути йому початкове призначення. Так палац постав у новій красі, а через чотири роки в ньому було освячено домовий храм на честь віленських мучеників Антонія, Йоана і Євстафія. Під час Першої світової війни 1914 року в будівлі розміщався штаб 11-го Ізюмського полку. Після війни, коли волинські землі увійшли до складу Польщі, споруда стала сиротинцем — єдиним опікунським закладом на Волині, у якому викладання велось українською мовою. Лише на початку 30-х років ХХ ст. це місце знову зайняли господарі. Православний митрополит Полікарп (Сікорський) організував тут свою резиденцію, так звані архієрейські палати. У 1936 р. під його керівництвом у Жидичині працювала комісія з перекладу Святого Письма.

У часи Другої світової війни тут розміщався притулок для сиріт, який утримували місцеві жителі, а з 1947 року діяла сільська школа. Після того як у 1990-му вона перейшла в нове приміщення, палац митрополитів — пам'ятка архітектури національного значення — знову почав поступово руйнуватися, поки на початку ХХІ ст. за її відродження не взялася Українська православна церква Київського патріархату. Навесні 2003 р. у Свято-Троїцькому соборі з благословення митрополита Якова (Панчука) єпископ Чернігівський і Сумський Михаїл постриг у ченці з ім'ям Марко випускника Волинської духовної семінарії Михайла Левківа (у майбутньому — єпископ Кіровоградський і голованівський УПЦ КП), якого через кілька місяців Священний Синод призначив намісником обителі.

Коли отець Марк прийшов у ці руїни, тут вже був один насельник. Цей мандрівник Костянтин покинув сім'ю і довго шукав усамітнення. Він облюбував Жидичинську землю, створив тут елементарні умови і став жити. Облаштованих було дві кімнати, але все умовно. Були вікна й двері. Дві розламані пічки, жодних меблів, два ліжка, надто вже скромний посуд — от і всі статки. Для Костянтина цей монастир став останнім притулком. На зорі відродження обителі самітник помер від раку, і колишня дружина поховала його тіло на Київщині.

Монастир сьогодні[ред.ред. код]

Сьогодні в монастирі живе близько десятка ченців. У монастирі також постійно живуть послушники, які випробовують свою готовність до чернечого подвигу. Через якийсь час їх прохання до правлячого архієрея про постриг втілюється в життя. Насельникам доводиться важко працювати. Самі обробляють землю, проводять ремонтні роботи. Фізично відпочивають лише у свята, духовно — ніколи. Виживають за рахунок пожертв. Скриньки для фінансової допомоги стоять у кількох храмах. За тиждень у середньому їм вдається зібрати 150 гривень, іноді буває й понад 300. За ці гроші вони повинні прогодуватися, заплатити за світло, а іноді ще й за дрова, виготовити певну документацію і щоб на проїзд ще лишилося. Будівля ж монастиря перебуває під охороною держави як пам'ятка архітектури. Ченцям вдалося відреставрувати приміщення архієрейських палат, облаштувати в них келії, трапезну і домову церкву св. прп. Миколи Святоші. Провели струм, підвели газо- й водопостачання.

Життя ченців відрізняється суворістю та простотою. В монастирі діє бібліотека з доступом для мирян, недільна школа, культурологічна світлиця, молодіжне братство, просвітницько-видавничий центр св. прп. Миколи Святоші, князя Луцького. Щороку проводяться наукові Жидичинські Миколаївські читання. Запланована побудова соборного храму в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці (нижній престол)та Воскресіння Христового (верхній престол).

Почалося відновлення монастирських скитів, які раніше оточували монастир. Відбудовано скит св. Духа з однойменною церквою, ведеться відбудова скиту в ім’я ікони Божої Матері «Живоносне Джерело» між селами Жидичин і Липляни (поблизу джерел, які чорноризці взяли під опіку).

З 2008 р. намісником Жидичинського монастиря є ігумен Константин (в миру — Марченко Іван Васильович, 1980 р.н.).

Архітектурний комплекс монастиря[ред.ред. код]

Архітектурний комплекс монастиря склався на початку ХVІІІ ст. Він включає в себе муровані споруди, які на відміну від дерев’яних, збереглися до нашого часу. Це — церква святителя Миколая та дзвіниця, збудовані 1723 року, а також архієрейські палати, зведені як будівля келій наприкінці ХVІІІ ст.

Церква має форму тринавної базиліки з апсидою та розташованим із заходу входом, прикрашеним сегментованим бароковим фронтоном. На фронтоні дата побудови: «1723 р.» Розписи й внутрішнє оздоблення належать переважно до поч. ХХ ст. (реставрація 1913 р.).

Дзвіниця — надбрамна двоярусна є характерною пам'яткою українського бароко початку ХVІІІ ст. В нижньому ярусі розташована парадна брама монастирського комплексу. У верхньому — власне дзвіниця. Аналогічні споруди можемо бачити у Києво-Печерській лаврі (значно багатше декоровані дзвіниці другої половини ХVІІІ ст. на Дальніх та Ближніх печерах). Значення споруди полягає в тому, що на відміну від, скажімо, дзвіниці Корецького монастиря, дзвіниця в Жидичені не зазнала пізніших перебудов. Поблизу дзвіниці збереглися залишки оборонного валу, що оточував монастир.

Головною святинею храму є зроблений у XVII ст. список чудотворної ікони св. Миколая, яка зберігалася у Жидичинському монастирі з часів Київської Русі. Свого часу до святого образу приїздив поклонитися сам король Русі Данило Галицький. Доля оригіналу не відома.

Колись церква й митрополичі палати, де нині діє монастир, були єдиним комплексом. Але через розділення в українському Православ'ї церква з дзвіницею належить парафії УПЦ МП, митрополичі палати — УПЦ КП.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Рожко В. Печерні монастирі Волині і Полісся. — Луцьк: Волинська книга, 2008. — С. 78. —  ISBN 978-966-316-213-3.
  2. Zbysław Wojtkowiak. Ostrogski Konstanty Iwanowicz książę (ok. 1460—1530) / Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk: Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1979. — Tom XXIV/3, zeszyt 102. — S. 487—488. (пол.)
  3. Лариса Жеребцова. НАПАД НА ГОСПОДАРСЬКОГО МИТНИКА ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО ІВАНА ЯЦКОВИЧА БОРЗОБАГАТОГО (на основі матеріалів луцької ґродської книги за 1561 р.) // Український історичний збірник, вип. 16, 2013. — С. 409.
  4. Ks. Józefat Skruteń ZSBW. Borzobohaty Kraseński Jan Jonasz // Polski Słownik Biograficzny. — Kraków : Nakładem Polskiej Akademii Umiejętności, Skład Główny w Księgarniach Gebethnera i Wolffa, 1936. — tom II. — S. 367. Reprint: Zakład Narodowy im. Ossolińskich, Kraków 1989, ISBN 8304032910
  5. Janusz Byliński. Siemaszko Aleksander h. własnego (zm. 1597 bądź 1598) // Polski Słownik Biograficzny.— Warszawa — Kraków: PAN, 1996. — Tom XXXVI/4, zeszyt 151. — S. 602. (пол.)
  6. Kazimierz Chodynicki. Bałaban Gedeon (Hryhory) († ok. 1618) // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków — Łódź — Poznań — Wilno — Zakopane: Nakładem Polskiej Akademji Umiejętności, Skład Główny w Księgarniach Gebethnera i Wolffa, 1935.— Тоm 1, zeszyt 1.— S. 251.— Reprint: Kraków: Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1989.— ISBN 8304034840 (пол.)
  7. Ks. Józefat Skruteń. Z. S. W. B. Bakowiecki-Mokosiej Józef (†ok. 1655) // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków — Łódź — Poznań — Wilno — Zakopane: Nakładem Polskiej Akademji Umiejętności, Skład Główny w Księgarniach Gebethnera i Wolffa, 1935.— Тоm 1, zeszyt 1.— Reprint: Kraków: Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1989.— S. 227. ISBN 8304034840 (пол.)

Джерела[ред.ред. код]