Жиленко Ірина Володимирівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ірина Жиленко
Ім'я при народженні Іраїда Володимирівна Жиленко
Народилася 28 квітня 1941(1941-04-28)
Київ, Українська РСР, СРСР
Померла 3 серпня 2013(2013-08-03) (72 роки)
Київ, Україна
Громадянство СРСР СРСРУкраїна Україна
Національність українка
Діяльність письменниця
Alma mater Філологічний факультет Київського університету[d]
Мова творів українська
Жанр вірші, повісті
Нагороди
Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1996

Іри́на (Іраїда) Володи́мирівна Жиле́нко (28 квітня 1941, Київ — 3 серпня 2013) — українська поетеса, дитяча письменниця, журналістка та мемуарист. Учасниця антиколоніального руху шістдесятництва, хоча залишилася «явищем не дисидентського, а суто літературного шістдесятництва». Була близькою із Євгеном Сверстюком, Опанасом Заливахою, Василем Симоненком, Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською. Працювала у жанрі «міської української прози» в умовах форсованої русифікації Києва у 1980-тих роках. Авторка автобіографічної книги спогадів «Homo Feriens».

Дитинство та юність[ред. | ред. код]

Народилася 28 квітня 1941 року в Києві в родині службовців. Але невдовзі почалося лихоліття Великої Вітчизняної війни і як наслідок того, чимало українських родин втрачали один одного. Так сталося і з Іриною, її батьки загинули під час Другої світової війни, й маленьку дитину взяли на виховання її родина. Спершу нею опікувалися дідусь та бабуся у Звенигороді, що на Черкащині[1].

Після війни Ірина з новою родиною повернулася до Києва. Дитячі роки вона мало згадує, як і шкільні, адже становище сироти в повоєнний час було неоднозначним. Крім того, задатки українського виховання на селі, в діда і баби, зробили із маленької дитини впертого поборювача міського радянського зросійщення столиці України. Згадуючи шкільні роки, Ірина відзначала лише своє захоплення літературою, яке передалося їй від вчительки Діни Попель. Не даремно, свої перші римовані спроби вона зробила в дитячо-шкільному віці і навіть перша її публікація відбулася, коли вона ще навчалася в школі.

Окрім літератури, юначка тяжіла до виховання і навчання однолітків, відтак, уже підлітком, вона прилаштувалася до дитячого садочка — доглядати малечу. Пізніше вона повністю перейшла на роботу в садочок і стала вихователькою. За наставництвом дорослих, вона подала документи до Київського державного університету імені Тараса Шевченка на вечірнє відділення філологічного факультету (звичний в ті часи уклад для юнацтва), котре закінчила у 1964 році[2].

Творчість[ред. | ред. код]

Працювала у редакціях газет і журналів. Перший вірш написала у восьмирічному віці. Дебютувала 1965 року збіркою «Соло на сольфі», яка спричинила тривалу дискусію у пресі. Одружилася із відомим українським письменником Володимиром Дроздом. Під тиском обставин була змушена вступити до комуністичної партії 1981 року.

З 1997 року в журналі «Сучасність» Ірина Жиленко почала публікацію своїх спогадів та листів під загальною назвою «Homo Feriens» (з лат. «Людина святкуюча»). Спогади частинами з'являлися на журнальних сторінках упродовж 10 років. Єдиним виданням були опубліковані 2011 року у видавництві «Смолоскип».

Твори І. Жиленко виходили в перекладі багатьма мовами світу, зокрема російською.

Для дітей[ред. | ред. код]

Авторка низки дитячих творів: повістей для дітей «Двічі по два дорівнює кульбабці» (1983) і «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилитися номером» (1986), «Достигають колосочки», «Вуличка мого дитинства», «Казки про буфетного гнома», збірників дитячих віршів «Достигають колосочки» (1964), «Вуличка мого дитинства», (1979), «Казки буфетного гнома», (1985).

Критика[ред. | ред. код]

Головна тематика лірики Жиленко — обійстя та домашній сад, шлюб та родина, природа, доброта і сковородининська проповідь «повсякденних малих справ». У її поезії критики вбачають щирий ліризм, сполучений із вразливістю та винятковим смаком, насолоду життям з меланхолійним пізнанням мінливості світу, обережний еротизм та роздуми про смерть. Інші критикували її нібито угодовську життєву позицію, помітний гедонізм та естетство.

У своїх спогадах, виданих видавництвом «Смолоскип» 2011 року, тверезо оцінює трагедію творчості в умовах радянської окупації та всепоглинаючої цензури. Робить болюче зізнання:

Минуть роки – і жменька нас проводжатиме останніх… І молодші наші колеги, випадково проходячи повз той гурт, ковзнуть по ньому співчутливим оком і, можливо, теж відчують (хай і не глибоко) провину за те, що так і не вчиталися, що там нашкрябали оті гуцали, дрозди, андріяшики. І крижина шістдесятництва відпливе слідом за попередніми. А ми ж такі всі різні! І кожен – Світ. ...Сучасність виблювала, навіть не розжувавши, всю літературу радянської доби (разом із шістдесятниками), і боюсь, що вже ніхто і ніколи не нахилиться над тими покладами...

Померла у Києві, чин відспівування відбувся у Київському Фролівському монастирі УПЦ МП.

Книжки[ред. | ред. код]

Авторка близько двадцяти книг, зокрема:

  • «Автопортрет у червоному» (1971)
  • «Вікно у сад» (1978)
  • «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна» (1979)
  • «Дім під каштаном» (1982)
  • «Ярмарок чудес» (1982)
  • «Збулося літо» (1983)
  • «Останній вуличний шарманщик» (1985)
  • «Дівчинка на кулі» (1987)
  • «Чайна церемонія» (1990)
  • «Вечірка у старій вінарні» (1994)
  • «Пори року» (1999)
  • Поетичний цикл «Казки на заході сонця»
  • Книга спогадів «Homo Feriens»

Збірники поезії:

  • «Вікно у сад»
  • «Вірш для Діани»
  • «Крамничка антикварій. Захід сонця»
  • «Євангеліє від ластівки» («Університетське видавництво ПУЛЬСАРИ», 2006)

• Світло вечірнє («Університетське видавництво ПУЛЬСАРИ», 2010).

Нагороди[ред. | ред. код]

  • Премія ім. В. Н. Сосюри (1987, за книгу віршів «Дівчинка на Кулі»)
  • Національна премія України імені Тараса Шевченка (1996, за збірку «Вечірка у старій вінарні»)

Вірші: «І світла алея», «Зимовий мотив з візитом пічника», «За золотими вікнами зірок»

Родина[ред. | ред. код]

  • чоловік — український письменник-романіст Володимир Дрозд
  • дочка Ірина Жиленко — молодша (Орися) (1966 р.н.), кандидат богослов'я
  • син Павло Дрозд

Відзнаки[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]