Жорж Клемансо

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Жорж Клемансо
Georges Clemenceau
Georges Clemenceau par Nadar.jpg
Ім'я при народженні фр. Georges Benjamin Clemenceau
Псевдо Petras Zoufit[1]
Народився 28 вересня 1841(1841-09-28)[2][3][…]
Муйрон-ан-Паре
Помер 24 листопада 1929(1929-11-24)[2][5][…] (88 років)
Париж[5]
Поховання Мушам
Країна Flag of France (1794–1815, 1830–1958).svg Франція[3]
Національність француз
Діяльність політик, журналіст, лікар
Alma mater Паризький університет
Знання мов французька[3]
Членство Французька академія[3], Грецьке філологічне товариство Константинополяd і Паризька медична академія
Посада arrondissement mayord, депутат Національної асамблеї Франції, Воєнний міністр Франціїd, голова Ради міністрів Франціїd, сенатор Третьої Французької Республікиd, голова Ради міністрів Франціїd, депутат Національної асамблеї Франції, seat 3 of the Académie françaised, Прем'єр-міністр Франції і Прем'єр-міністр Франції
Партія Радикальна партія і Radical-Socialist and Radical Republican Partyd
Конфесія атеїзм
Батько Paul Benjamin Clemenceaud
Брати, сестри Sophie Clemenceaud
У шлюбі з Mary Plummerd і Rose Carond
Діти Michel Clemenceaud[3] і Madeleine Clemenceau-Jacquemaired
Автограф Signature Georges Clemenceau.svg
Нагороди
Хрест Хоробрих Великий Хрест ордена Почесного легіону Cross of Liberty POL Order Orła Białego BAR.svg

Жорж Клемансо́ (Клємансо) (фр. Georges Clemenceau; 28 вересня 1841(18410928) — 24 листопада 1929) — французький політичний і державний діяч, журналіст, 71-й Прем'єр-міністр Франції (41-й Прем'єр-міністр Третьої французької республіки) та 84-й Прем'єр-міністр Франції (54-й Прем'єр-міністр Третьої французької республіки).Член Французької академії1918).Один з засновників французького радикалізму. Через жорстокий характер й непримиренність до політичних противників отримав прізвисько «Le Tigre» («Тигр»).

Біографія[ред. | ред. код]

Жорж Клемансо народився в Вандеї, в сім'ї спадкового лікаря-бізнесмена, який не займався практикою, землевласника Бенджамена Клемансо й Софії, уродженої Готро, з сім'ї гугенотів. Батько був місцевим політичним активістом й двічі, в 1851 та 1858 рр., був під арештом. Він прищепив сину любов до навчання, радикальні політичні погляди й ненависть до католицизму. За повчанням батька, Клемансо вивчав медицину в Нанті та Парижі.Тут, на підгрунті опозіційного руху проти Другої французької імперії, у Клемансо вперше зародилася цікавість до політичних питань. Він прийняв активну участь в заворушенях університетської молоді й у наслідок цього був вимушений покинути свої заняття у Паризькій медицинській школі. Вирішивши поїхати в Америку, де пробув близько чотирьох років, під час яких його демократично-республіканські ідеї лише зміцнились. «Америка-єдина країна,яка перешла з стадії варварста прямо в стадію дегенерації, минувши стадію цивілізації» - підсумок цієї подорожі. Повернувшись до Парижу в 1869 р., він, все ж таки, отримав степінь доктора медицини, зайнявся лікарською практикою, поселився в центрі робочого кварталу Монмартр й згодом завоював широку популярність.

Після революції 4 вересня 1870 року він був мером XVIII (Монмартрського) округу, а 8 лютого 1871 року був вибраний одним з 43 представників Парижу в національному зібрані, де зайняв місце в групі крайніх лівих. Зберігши за собою посаду мера, Клемансо намагався шляхом взаємних поступок досягнути згоди між центральним комітетом національної гвардії та урядом. Але, не зважаючи на всі зусилля, йому цього не вдалось: крайні елементи отримали перевагу, тому на нових муніципальних виборах (26 березня 1871 року) Клемансо не було обрано, причому він вважав за потрібне скласти з себе депутатське званя. На нових виборах, в липні після подавлення комуни, Клемансо був обраний членом муніципальної ради; пізніше був його віце-президентом та президентом.

На виборах в палату депутатів, у лютому 1876 року, Клемансо був обраний депутатом від того ж XVIII округу Парижа. Однією з перших його дій в палаті було вимога амністії засудженим за участь в комуні, в якій він бачив запоруку умиротворення країни. У 1877 році Клемансо був одним з 363 депутатів, які, згуртувавшись навколо Гамбетти, надали рішучий відсіч монархічній коаліції.

На виборах в жовтні 1877 року. Клемансо знову був обраний депутатом величезною кількістю виборців - 18620 голосів з 18820, а після відкриття засідань палати війшов до складу «Комітету Вісімнадцяти», створеного для боротьби проти спроб монархічної реставрації.

З відставкою Патріса де Мак-Магона небезпека, яка загрожувала республіці, минула, і розбіжності серед республіканців загострилися. Жорж Клемансо організував радикальну партію, яка поставила своєю метою боротьбу з «опортуністами», які не хотіли йти на зустріч багатьом запитам демократії, і, зокрема, соціальним реформам. Він нападав на пануючі партії за недостатньо рішучу політику по відношенні до клерикализму та за збільшення колоніальної політики. Відрізняючись, як оратор, логічністю, енергією та нервовістю, Клемансо завоював собі репутацію "руйнівника міністерства". Особливо видатну роль він грав при падіні кабінетів Гамбетта (в січні 1882 р.) та Феррі (в березні 1885 р.), а також при обранні Карно президентом республіки(в грудні 1887 р.) та в епоху боротьби з буланжизмом, який знайшов в Клемансо енергійного суперника, як тільки з'ясувалося, що це - рух до цезаризму та проти республіки. Відрізняючись, переважно, негативним характером, політична діяльність Клемансо мала й позитивний результат: своєю критикою Клемансо не один раз приводив помірних республіканців до усвідомлення потреби розширити свою програму та чимало сприяв здійсненню тих реформ, які були проведені в 80-х та на початку 90-х рр.

В кінці 1892 року, в розпал панамських викриттів, на Клемансо впало обвинувачення в підозрілих відносинах з головним героєм "Панами", Корнеліем Герцем. Це дуже сильно підірвало його репутацію. З того часу, його участь в політичному житті Франції виражається тільки в редагуванні газети "Justice"(англ."Справедливість"), яку він заснував в 1880 р.

Клемансо був активним учасником "справа Дрейфуса", опублікувавши не менше 665 статей в його підтримку. Як співвласник, і редактор газети "L'Aurore", саме він вигадав яскравий заголовок "Я звинувачую" для листа відомого Еміля Золя, в якому той звинувачує військове міністерство в приховуванні фактів та антисемітизмі. 6 квітня 1902 р. Клемансо був обраний сенатором від району Драгиньян, беззмінно прослуживши до 1920 року. З 1903 р. став головним редактором "L'Aurore", в якій почав компанію по виправданні Дрейфуса; також гаряче підтримав Закон про розділення церков і держави 1905 року, розроблений урядом Луї-Еміля Комба.

В березні-жовтні 1906 р. Клемансо був міністром внутрішніх справ. З жовтня 1906 р. по липень 1909р., та в 1917-1920 рр. був на посаді голови Ради міністрів.

Коротка хронологія життя[ред. | ред. код]

Народився у родинному маєтку Муйрон-ан-Паре у Вандеї.

1858 — закінчив Нантський ліцей.

З 1860 р. — навчався на медичному факультеті Сорбонського університету. З перших днів навчання Клемансо включився в опозиційну діяльність проти режиму Другої республіки.

Лютий 1862 — за участь у виданні журналу «Травай» («Праця») та агітацію проти диктатури Наполеона III був заарештований і ув'язнений на два місяці у в'язниці Мазас.

Після закінчення університету (1865) і захисту докторської дисертації деякий час жив в Англії, пізніше — у США.

1869 — повернувся до Франції, мав лікарську практику. З вересня 1870 жив у Парижі, де включився у політичну боротьбу. Після низки поразок Франції у франко-пруській війні 18701871 виступав за її продовження. Прагнучи не допустити громадянської війни в дні Паризької комуни 1871 року, намагався примирити комунарів з версальцями (урядом Луї-Адольфа Тьєра).

18711893 — депутат Національних зборів.

3 1881 року очолював партію радикалів. Різко критикував політику кабінетів Гамбетти, Феррі, Бріссона, вимагав підготовки до реваншистської війни проти Німецької імперії.

У 1880—1890-ті роки Клемансо займався журналістською і літературною діяльністю, видавав газету «Жюстас» («Справедливість»; 18801897), журнал «Блок» (19011903), друкований орган радикальної партії «Орор» (з 1903).

1901 — став одним із засновників республіканської партії радикалів.

19021909 — обирався до сенату.

Березень — жовтень 1905 року  — міністр закордонних справ.

19061909 — прем'єр-міністр Французької республіки.

Листопад 1917 року — знову очолив французький уряд та міністерство військових справ.

1918 — як голова Верховної Ради держав Антанти став ініціатором французького десанту на Чорноморському узбережжі України.

Був одним з авторів Версальського мирного договору 1919 року, головував на Паризькій мирній конференції 19191920 років. 3 надзвичайною настирливістю Клемансо намагався нав'язати учасникам конференції свої плани розчленування Німеччини, отримання максимального відшкодування економічних втрат Франції за рахунок німецьких репарацій, зміцнення позицій Французької республіки на європейському континенті за рахунок перекроювання кордонів і створення нових держав.

Негативно відносився до вирішення європейських проблем на користь народів колишньої Російської імперії, що боролись за національну незалежність. Відводячи майбутній Польській республіці, Чехословацькій республіці і Королівству Румунія роль санітарного кордону проти більшовизму та можливих союзників у війні проти Німецької Держави.

1920 — зазнав поразки на президентських виборах і відійшов від політичної боротьби.

Суперечлива роль Жоржа Клемансо в історії України[ред. | ред. код]

За спогадами українського вченого П. Чубатого, був готовий підтримати створення незалежної Української держави під керівництвом гетьмана Скоропадського Павла як санітарного кордону від більшовицької Росії, надати різноманітну підтримку взамін за повернення нею 5 більйонів золотих франків — половини суми, позиченої Францією Російській імперії перед початком І-ї світової. Після повалення гетьмана не захотів мати справу з урядом Директорії УНР, вважаючи його комуністичним.[6]

Негативно ставився до створення незалежної Української держави, наполягав на включенні етнічних українських земель до складу територій інших країн. Під час Паризької мирної конференції 1919—1920 років очолював французьку делегацію, яка мала найбільш непримиренну позицію щодо визнання Української державності.

Заявив, що Симон Петлюра — «майже більшовик», звинуватив його у єврейських погромах. Не висловив свого протесту проти використання польських військ під командуванням генерала Юзефа Галєра проти ЗУНР, УГА. Щоправда, запросив українську делегацію на Паризькій мирній конференції у травні 1919 року до своєї резиденції на перемовини.[7]

Твори[ред. | ред. код]

  • Соціальна битва (1895)
  • Великий Пан (1896)
  • Демосфен (1926)
  • Думки в час надвечір'я (1928)
  • Велич і злиденність однієї перемоги (видано посмертно, 1930) та ін.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Czech National Authority Database
  2. а б http://www.senat.fr/senateur-3eme-republique/clemenceau_georges1741r3.html
  3. а б в г д е Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  4. Sycomore / Assemblée nationale
  5. а б Клемансо Жорж // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохорова — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
  6. Михайло Гуцуляк. Перший листопад 1918 на Західних землях України… С. 164—170
  7. М. Литвин, К. Науменко. Історія ЗУНР.— Львів: Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995.— 368 с.: іл.— С. 210—211 ISBN 5-7707-7867-9

Джерела та література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]