Жук Михайло Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Михайло Іванович Жук
Жук М.JPG
Автопортрет (ксилографія). Чернігів
Дата народження 20 вересня 1883(1883-09-20)
Місце народження Каховка
Дата смерті 7 червня 1964(1964-06-07) (80 років)
Місце смерті Одеса
Національність українець
Громадянство СРСР СРСР

Михайло Іванович Жук (*1883, Каховка — 1964, Одеса) — український художник, професор Української академії мистецтв, проректор Художнього інституту в Одесі. Намалював понад 20-ть портретів відомих українських діячів культури, ілюстрував багато творів українських письменників. Написав спогади про Лесю Українку, Івана Франка, Михайла Коцюбинського. Захоплювався фотографією, писав вірші та прозу.

Біографія[ред.ред. код]

Михайло Жук народився у містечку Каховка Херсонської області в сім'ї робітника-маляра. Йому рано довелося розпочати трудове життя. З восьми років працював на сезонних роботах.

У 9-річному віці Михайла віддали «у науку» до місцевого майстра Меліхова, де він фарбував паркани, підмальовував вивіски та образи, викреслював паркети на підлогах.

Справжнє ж професійне навчання почалося в Київській малювальній школі у Олександра Мурашка. Потім у Краківській академії мистецтв у художника Станіслава Виспянського. Упродовж року студіював у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури.

Його ранні роботи «Дівчина в кріслі», «Гуцул» (1902), «Жіночий портрет», «Дівчина в польському костюмі» (1903), «Портрет батька» (1904) виразно демонструють вплив західноєвропейського модерну, тяжіння до орнаментально-декоративного стилю. Вдаючись до символіки, автор вбачав основне завдання художника не лише в поетизації образів, а й наповненні їх асоціативним змістом.

Перша персональна виставка Михайла Жука на батьківщині відбулася в Києві (1904), в залах Міського музею (тепер Національний музей). З його спогадів довідуємося, що великого успіху вона не мала, хоча менше ніж через рік на виставці у Львові ті самі твори дістали гучний відгук не лише шанувальників образотворчого мистецтва, а й критики, зокрема Івана Труша.

Сучасні мистецтвознавці відзначають, що Михайло Жук був одним із найяскравіших виразників тенденцій модерну в українському малярстві. Живопис у стилі модерну краківської школи був близький і зрозумілий Івану Трушеві, але виявився чужим старій київський інтелігенції.

Своїм земляком Михайла Івановича по-праву вважають чернігівчани. В їхньому місті він прожив тривалий час 1905—1916 рр. Тут зберігається нині значна частка його мистецьких творів. Із Черніговом митця поєднувала багаторічна дружба з родиною Коцюбинських, Миколою Лисенком, Миколою Вороним, Павлом Тичиною.

Михайло Жук малював чимало портретів. На них зокрема він зобразив Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського (1907 та 1909), Івана Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Олександра Мурашка. Це здебільшого погрудні зображення, що подані в різноманітних ракурсах, динамічні завдяки графічній виразності форми і психологічній наповненості моделі. Портрети мають документальний характер, хоч і виконані з великою мірою узагальнення. Вдалій передачі внутрішнього стану часто допомагають точно обрані елементи тла, що є символами творчості портретованого. Прийоми, за допомогою яких будується форма.

Є у Жука і портретний живопис. У 1925 р. художник створив серію портретних плакатів (близько 30-ти), у техніці кольорової літографії, у 1932p— блискучу серію гравюрних портретів (з натури) українських письменників, своїх сучасників. Їх вибір яскраво засвідчив ідейну зрілість і політичні переконання Михайла Жука, котрі збігалися з особистими симпатіями художника до моделі. У 1920-ті роки Михайло Жук працював у багатьох галузях образотворчого мистецтва. Йому були підвладні техніки: офорту, деревориту, літографії, лінориту. Він ретельно досліджував народний орнамент, щоб, реконструювавши його, створити свій, за допомогою якого можна було б оздоблювати речі побуту. В народному дусі він оформлював тканини та керамічні вироби.

Низка пейзажів, перетворені в орнамент квіти натюрмортів, декоративні панно свідчать, що М. Жук досяг глибокого розуміння народного мистецтва. Високохудожні монументальні панно «Чорне і біле» [1912], «Казка» [1914], «Хризантеми» [1919]— вагомий внесок майстра у відродження українського декоративного панно.

Вельми оригінальним у художньому оформленні Михайла Жука побачило світ видання «300 найкращих українських пісень» [1904]. Митець чудово поєднав досягнення європейської графіки з традиціями українського народного живопису, створивши єдиний художній організм, в якому малюнок унаочнював слово з народної пісні.

Михайло Іванович був й різнобічним графіком. Захопившись силуетом, не проминув екслібриса, зробивши добрий внесок у становлення цього жанру в сучасному українському мистецтві. Слід сказати про знахідки художника у створенні сучасної української абетки та шрифту. Михайло Жук вважав, що в основі шрифту мають бути традиції, що їх виробили слов'янські друкарі упродовж багатьох віків. Сьогодні ми користуємося шрифтом, який дуже близький до того, що його розробив Михайло Жук у 20-ті роки. Вперше цей шрифт був використаний для оформлення обкладинки каталогу архітектурного музею «Старая Одеса» [1926].

У поетичні пейзажі митець вкладав філософські мотиви про вічність руху в природі, плинність часу, скороминучість людського життя. У такому асоціативно-метафоричному ключі написані вірші «Гірський потік», «Кому повім печаль…», «Долина», «Хмари», «Туман поле покриває», «Водоспад», «Я славлю злотокосу осінь» та ін.

Михайло Іванович Жук — автор першого українського вінка сонетів [1918].

У своїх прозових творах письменник також малює світ духовного занепаду, світ, побудований на купівлі й продажу, що починається для людини у найінтимнішій сфері, отруєній згубними пристрастями. Саме при зіткненні людини, яка прагне моральної чистоти, з навколишньою дійсністю зав'язуються психологічні драми, що відзначаються пластичністю образів, умінням подати їх у розвитку, майстерністю поетичного живописання природи, в якій чітко відбивається психологічний лад людини.

Майже 40 років творчість Михайла Івановича Жука була тісно пов'язана з Одесою (з 1925 по 1964-й). Тут він викладав і був проректором Художнього інституту.

Під його керівництвом почалося активне вивчення народного мистецтва.

Михайло Іванович був справжнім вихователем молоді, а ерудиція, культура й широкий світогляд вчителя безсумнівно позначились у формуванні поглядів його учнів. Михайло Жук був певен, що відсутність зв'язків професійного мистецтва з мистецтвом народним нівелює художню творчість і веде до появи різних формалістичних течій та космополітизму. Його педагогічні принципи до нинішнього часу не втратили свої цінності.

У 1928 р. з ініціативи професора М. І. Жука на архітектурному факультеті було відкрито відділ майоліки, що згодом перетворився у керамічний факультет. Михайло Іванович глибоко і всебічно вивчав технологію цієї справи, підтримував найтісніші зв'язки з керамічними заводами країни, виховав цілу плеяду художників-керамістів. Займався він і виробництвом порцеляни.

Останні роки життя художник тяжко хворів, був прикутий до ліжка. В цей час він віддавав перевагу літературній діяльності: писав спогади, вірші, в яких почесне місце було відведене Одесі, її героїчному минулому і, звичайно, морю. До поетичних етюдів про море він брав епіграфи з Гайне.

Як справжнього степовика його приваблювали в морі простір, безмежність: «Шаланди линуть у безкрає море В рожевім блиску пружених вітрил»,— так писав поет в одному з останніх своїх віршів, присвяченому вітрильнику «Товариш».

Нова хвиля інтересу до творчості Майстра прийшла вже після його смерті. Виявилося, що в його квартирі збереглися живопис і графіка, літературні публікації й невидані рукописи, гравірувальні дошки та розписаний посуд. За короткий час усе розійшлося по музеях та приватних колекціях, а згодом почало з'являтися на виставках, стало поштовхом до інтенсивного вивчення й публікування. Відбулося друге відкриття художника й людини.

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

В Каховці існує вулиця Михайла Жука[1].

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]