Жук Михайло Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Михайло Іванович Жук
Жук М.JPG
Автопортрет (ксилографія). Чернігів
Народження 20 вересня 1883(1883-09-20)
Каховка
Смерть 7 червня 1964(1964-06-07) (80 років)
  Одеса
Поховання Друге Християнське кладовище (Одеса)
Національність українець
Громадянство СРСР СРСР
Діяльність художник

Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

Михайло Іванович Жук (*20 вересня 1883, Каховка — 7 червня 1964, Одеса) — український художник, професор Української академії мистецтв, проректор Художнього інституту в Одесі. Намалював понад 20 портретів відомих українських діячів культури, ілюстрував твори українських письменників. Написав спогади про Лесю Українку, Івана Франка, Михайла Коцюбинського. Захоплювався фотографією, писав вірші та прозу.

Біографія[ред. | ред. код]

Михайло Жук народився у місті Каховка Херсонської області в сім'ї робітника-маляра, рано розпочав трудове життя. З восьми років працював на сезонних роботах.

У 9-річному віці Михайла віддали «у науку» до місцевого майстра Меліхова, де він фарбував паркани, підмальовував вивіски та образи, викреслював паркети на підлогах. Професійне навчання розпочав в Київській малювальній школі у Олександра Мурашка. Потім у Краківській академії мистецтв у художника Станіслава Виспянського. Упродовж року студіював у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури.

Його ранні роботи «Дівчина в кріслі», «Гуцул» (1902), «Жіночий портрет», «Дівчина в польському костюмі» (1903), «Портрет батька» (1904) виразно демонструють вплив західноєвропейського модерну, тяжіння до орнаментально-декоративного стилю. Вдаючись до символіки, автор вбачав основне завдання художника не лише в поетизації образів, а й наповненні їх асоціативним змістом.

Перша персональна виставка Михайла Жука на батьківщині відбулася в Києві (1904), в залах Міського музею (тепер Національний музей). З його спогадів довідуємося, що великого успіху вона не мала, хоча менше ніж через рік на виставці у Львові ті самі твори дістали гучний відгук не лише шанувальників образотворчого мистецтва, а й критики, зокрема Івана Труша.

Сучасні мистецтвознавці відзначають, що Михайло Жук був одним із найяскравіших виразників тенденцій модерну в українському малярстві. Живопис у стилі модерну краківської школи був близький і зрозумілий Івану Трушеві, але виявився чужим старій київський інтелігенції.

Своїм земляком Михайла Івановича по-праву вважають чернігівчани. В їхньому місті він прожив тривалий час 1905—1916 рр. Тут зберігається нині значна частка його мистецьких творів. Із Черніговом митця поєднувала багаторічна дружба з родиною Коцюбинських, Миколою Лисенком, Миколою Вороним, Павлом Тичиною.

Михайло Жук малював портрети Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського (1907 та 1909), Івана Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Олександра Мурашка. Це здебільшого погрудні зображення, що подані в різноманітних ракурсах, динамічні завдяки графічній виразності форми і психологічній наповненості моделі. Портрети мають документальний характер, хоч і виконані з великою мірою узагальнення. Вдалій передачі внутрішнього стану часто допомагають точно обрані елементи тла, що є символами творчості портретованого. Прийоми, за допомогою яких будується форма.

М. І. Жук займався портретним живописом. У 1925 році він створив серію портретних плакатів (близько 30-ти), у техніці кольорової літографії, у 1932 році — серію гравюрних портретів (з натури) українських письменників, своїх сучасників. Їх вибір яскраво засвідчив ідейну зрілість і політичні переконання Михайла Жука, котрі збігалися з особистими симпатіями художника до моделі. У 1920-ті роки Михайло Жук працював у техніках офорту, деревориту, літографії, лінориту. Він ретельно досліджував народний орнамент, щоб, реконструювавши його, створити свій, за допомогою якого можна було б оздоблювати речі побуту. В народному дусі він оформлював тканини та керамічні вироби.

Низка пейзажів, перетворені в орнамент квіти натюрмортів, декоративні панно свідчать, що М. Жук досяг глибокого розуміння народного мистецтва. Високохудожні монументальні панно «Чорне і біле» [1912], «Казка» [1914], «Хризантеми» [1919]— вагомий внесок майстра у відродження українського декоративного панно.

Вельми оригінальним у художньому оформленні Михайла Жука побачило світ видання «300 найкращих українських пісень» [1904]. Митець чудово поєднав досягнення європейської графіки з традиціями українського народного живопису, створивши єдиний художній організм, в якому малюнок унаочнював слово з народної пісні.

Михайло Іванович був й різнобічним графіком. Захопившись силуетом, не проминув екслібриса, зробивши добрий внесок у становлення цього жанру в сучасному українському мистецтві. Слід сказати про знахідки художника у створенні сучасної української абетки та шрифту. Михайло Жук вважав, що в основі шрифту мають бути традиції, що їх виробили слов'янські друкарі упродовж багатьох віків. Сьогодні ми користуємося шрифтом, який дуже близький до того, що його розробив Михайло Жук у 20-ті роки. Вперше цей шрифт був використаний для оформлення обкладинки каталогу архітектурного музею «Старая Одеса» [1926].

У поетичні пейзажі митець вкладав філософські мотиви про вічність руху в природі, плинність часу, скороминучість людського життя. У такому асоціативно-метафоричному ключі написані вірші «Гірський потік», «Кому повім печаль…», «Долина», «Хмари», «Туман поле покриває», «Водоспад», «Я славлю злотокосу осінь» та ін.

Михайло Іванович Жук — автор першого українського вінка сонетів [1918].

У своїх прозових творах письменник також малює світ духовного занепаду, світ, побудований на купівлі й продажу, що починається для людини у найінтимнішій сфері, отруєній згубними пристрастями. Саме при зіткненні людини, яка прагне моральної чистоти, з навколишньою дійсністю зав'язуються психологічні драми, що відзначаються пластичністю образів, умінням подати їх у розвитку, майстерністю поетичного живописання природи, в якій чітко відбивається психологічний лад людини.

Майже 40 років творчість Михайла Івановича Жука була пов'язана з Одесою (1925—1964). Тут він викладав і був проректором Художнього інституту.

Під його керівництвом почалося активне вивчення народного мистецтва.

Михайло Іванович був справжнім вихователем молоді, а ерудиція, культура й широкий світогляд вчителя безсумнівно позначились у формуванні поглядів його учнів. Михайло Жук був певен, що відсутність зв'язків професійного мистецтва з мистецтвом народним нівелює художню творчість і веде до появи різних формалістичних течій та космополітизму. Його педагогічні принципи до нинішнього часу не втратили свої цінності.

У 1928 р. з ініціативи професора М. І. Жука на архітектурному факультеті було відкрито відділ майоліки, що згодом перетворився у керамічний факультет. Михайло Іванович глибоко і всебічно вивчав технологію цієї справи, підтримував найтісніші зв'язки з керамічними заводами країни, виховав цілу плеяду художників-керамістів. Займався він і виробництвом порцеляни.

Останні роки життя художник тяжко хворів, був прикутий до ліжка. В цей час він віддавав перевагу літературній діяльності: писав спогади, вірші, в яких почесне місце було відведене Одесі, її героїчному минулому і морю. До поетичних етюдів про море він брав епіграфи з Гайне.

Його приваблювали в морі простір, безмежність: «Шаланди линуть у безкрає море В рожевім блиску пружених вітрил»,— так писав поет в одному з останніх своїх віршів, присвяченому вітрильнику «Товариш».

Михайло Іванович Жук помер 7 червня 1964 року в Одесі та був похований на Другому християнському кладовищі .[1]

Нова хвиля інтересу до творчості Майстра прийшла вже після його смерті. Виявилося, що в його квартирі збереглися живопис і графіка, літературні публікації й невидані рукописи, гравірувальні дошки та розписаний посуд. За короткий час усе розійшлося по музеях та приватних колекціях, а згодом почало з'являтися на виставках, стало поштовхом до інтенсивного вивчення й публікування. Відбулося друге відкриття художника й людини.

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

В Каховці існує вулиця Михайла Жука[2].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Участок № 14 Второго Христианского кладбища |. nekropol.ofam.od.ua (ru-RU). Процитовано 2017-10-21. 
  2. [1]

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]