Жіноче виборче право

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Британські суфражистки Енні Кенні та Кристабель Панкгерст з плакатом "Право голосу жінкам"
Американські суфражистки на демонстрації. Лютий 1913

Виборче право для жінок (англ. Women's voting right) — право жінок як громадянок нарівні з чоловіками брати участь у виборах до народного представництва. Включає право обирати та право обиратися. Виборюється з ХІХ століття суфражистками практично у всіх куточках світу.

До XIX століття право голосу надавалось жінкам локально та, як правило, супроводжувалось додатковими обмеженнями (майновий, щлюбний, освітній, трудовий ценз, становище у родині, суспільстві тощо). У ХІХ столітті суфражистський рух поступово виборював право голосу для жінок у різних країнах. Це призвело до закріплення жіночого виборчого права у міжнародному праві в середині XX століття.

Нині виборче право для жінок, рівне з чоловічим, запроваджене у більшості країн світу. Одними з перших виборче право для жінок впровадили Нова Зеландія (1893), Австралія (1902) та Велике князівство Фінляндське (1906)[1]. Одними з останніх — Кувейт (2005), Об'єднані Арабські Емірати (2006) й Саудівська Аравія (2011). В Україні від проголошення незалежності жінки на рівних засадах з чоловіками користуються активним та пасивним виборчим правом[2].

Нині радикальні зміни в галузі виборчого права для жінок очікуються в Саудівській Аравії[3][4][5]. Основна проблема полягає в стереотипних уявленнях ролі жінки суспільством країни[6].

У міжнародному праві[ред. | ред. код]

Право голосу для жінок стало частиною міжнародного права 1948 року, коли країни Організації американських держав прийняли Міжамериканську конвенцію про закріплення політичних прав жінок[7], а ООН — Загальну декларацію прав людини. Стаття 21[8] Декларації визначає:

« 1. Кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або опосередковано через вільно обраних представників.

2. Кожна людина має право рівного доступу до державної служби у своїй країні.
3. Воля народу має бути основою влади уряду; така воля має виявлятись у періодичних та нефальсифікованих виборах, що мають проводитись за загального й виборчого права шляхом таємного голосування чи ж опосередковано через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування.

«

Жіноче виборче право прямо закріплено в Конвенції про політичні права жінок[9] й у Конвенції про ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок[10], ухвалених ООН 1952 і 1979 відповідно.

Хронологія впровадження за країнами[ред. | ред. код]

У таблиці наведено дати першого запровадження у країнах та на територіях права жінок обирати народних представників та представниць[11][12].

Країна Рік законодавчого закріплення Віковий ценз виборчинь Примітки
Австралія Австралія 1902 18
Австрія Австрія 1918 16
Азербайджан Азербайджан 1918 18
Албанія Албанія 1920 18
Алжир Алжир 1962 18
Американські Віргінські Острови Американські Віргінські острови немає даних 18
Американське Самоа Американське Самоа 1990 18
Ангілья Ангілья 1951 18
Ангола Ангола 1975 18
Андорра Андорра 1970 18
Антигуа і Барбуда Антигуа і Барбуда 1951 18
Макао Макао немає даних 18
Аргентина Аргентина 1947 18
Аруба Аруба немає даних 18
Афганістан Афганістан 1963 18
Багамські Острови Багамські Острови 1960 18
Бангладеш Бангладеш 1972 18
Барбадос Барбадос 1950 18
Бахрейн Бахрейн 2002 18
Беліз Беліз 1954 18
Бельгія Бельгія 1918/1948 18 Запроваджено 1919 року. Скасовано 1933. Відновлено 1948.
Бенін Бенін 1956 18
Бермудські Острови Бермудські Острови 1944 18
Білорусь Білорусь 1919 18
Болгарія Болгарія 1944 18
Болівія Болівія 1938 18
Боснія і Герцеговина Боснія і Герцеговина 1949 18
Ботсвана Ботсвана 1965 18
Бразилія Бразилія 1931 16
Британські Віргінські Острови Британські Віргінські Острови немає даних 18
Бруней Бруней 1959 18 Голосування проводиться тільки на місцевих виборах
Буркіна-Фасо Буркіна-Фасо 1958 18
Бурунді Бурунді 1961 18
Бутан Бутан 1953 18
Вануату Вануату 1975 18
Ватикан Ватикан немає немає Виборчі права мають тільки кардинали, жінкам заборонено бути кардиналами
Велика Британія Велика Британія 1918 18 До 1928 існували віковий ценз 30 років та інші обмеження
Венесуела Венесуела 1946 18
Вірменія Вірменія 1921 18
Волліс і Футуна Волліс і Футуна 2001 18
В'єтнам В'єтнам 1946 18
Габон Габон 1956 21
Гаїті Гаїті 1950 18
Гаяна Гаяна 1953 18
Гамбія Гамбія 1960 18
Гана Гана 1954 18
Гватемала Гватемала 1946 18
Гвінея Гвінея 1958 18
Гвінея-Бісау Гвінея-Бісау 1977 18
Гернсі Гернсі немає даних 18
Гондурас Гондурас 1955 18
Гонконг Гонконг 1949 18
Гренада Гренада 1951 18
Греція Гренада 1952 18
Грузія Грузія 1918 18
Гуам Гуам немає даних 18
Гібралтар Гібралтар немає даних 18
Гренландія Гренландія немає даних 18
Данія Данія 1915 18
ДР Конго ДР Конго 1967 18
Джерсі Джерсі немає даних 16
Джибуті Джибуті 1946 18
Домініка Домініка 1951 18
Домініканська Республіка Домініканська Республіка 1942 18
Еквадор Еквадор 1929 18
Екваторіальна Гвінея Екваторіальна Гвінея 1963 18
Еритрея Еритрея 1993 18
Естонія Естонія 1919 18 Запроваджено 1919 року. Ліквідовано 1934. Відновлено 1940
Ефіопія Ефіопія 1955 18
Єгипет Єгипет 1956 18
Ємен Ємен 1967 18
Замбія Замбія 1962 18
Зімбабве Зімбабве 1957 18
Ізраїль Ізраїль 1948 18
Індія Індія 1947 18
Індонезія Індонезія 1945 17 Одружені жінки мають право голосу незалежно від віку
Ірак Ірак 1980 18
Іран Іран 1963 16
Ірландія Ірландія 1918 18
Ісландія Ісландія 1915 18
Іспанія Іспанія 1931 18
Італія Італія 1946 18 Голосувати на виборах до сенату можна з 25 років, балотуватись — з 40 (стаття 58 конституції).
Йорданія Йорданія 1974 18
Кабо-Верде Кабо-Верде 1975 18
Казахстан Казахстан 1924 18
Кайманові Острови Кайманові Острови немає даних 18
Камбоджа Камбоджа 1955 18
Камерун Камерун 1946 20
Канада Канада 1917 18
Катар Катар 1997 18
Кенія Кенія 1963 18
Киргизстан Киргизстан 1918 18
Кіпр Кіпр 1960 18
Кірибаті Кірибаті 1967 18
КНР КНР 1949 18
Кокосові острови Кокосові острови немає даних 18
Колумбія Колумбія 1954 18
Коморські Острови Коморські острови 1956 18
Республіка Конго Конго 1963 18
Північна Корея КНДР 1946 17
Коста-Рика Коста-Рика 1949 18
Кот-д'Івуар Кот д'Івуар 1952 19
Куба Куба 1934 16
Кувейт Кувейт 2005 21
Лаос Лаос 1958 18
Латвія Латвія 1918 18
Ліван Ліван 1952 21 Жіноче виборче право обмежено освітнім цензом
Лесото Лесото 1965 18
Литва Литва 1918 18
Ліберія Ліберія 1946 18
Лівія Лівія 1964 18
Ліхтенштейн Ліхтенштейн 1984 18
Люксембург Люксембург 1919 18
Маврикій Маврикій 1956 18
Мавританія Мавританія 1961 18
Мадагаскар Мадагаскар 1959 18
Майотта Майотта немає даних 18
Північна Македонія Північна Македонія 1946 18
Малаві Малаві 1961 18
Малайзія Малайзія 1957 21
Мальдіви Мальдіви 1932 21
Малі Малі 1956 18
Мальта Мальта 1947 18
Марокко Марокко 1963 18
Маршаллові Острови Маршаллові Острови 1979 18
Мексика Мексика 1947 18
Федеративні Штати Мікронезії Мікронезія 1979 18
Мозамбік Мозамбік 1975 18
Молдова Молдова 1940 18
Монако Монако 1962 18
Монголія Монголія 1924 18
Монтсеррат Монтсеррат немає даних 18
М'янма М'янма 1922 18
Намібія Намібія 1989 18
Науру Науру 1968 20
Непал Непал 1951 18
Нігер Нігер 1948 18
Нігерія Нігерія 1958 18
Нідерланди Нідерланди 1919 18
Нідерландські Антильські острови Нідерландські Антильські острови немає даних 18
Ніуе Ніуе немає даних 18
Нікарагуа Нікарагуа 1955 16
Німеччина Німеччина 1918 18 Запроваджено 1919 року. Скасовано 1933. Відновлено 1948.
Нова Зеландія Нова Зеландія 1893 18
Нова Каледонія Нова Каледонія немає даних 18
Норвегія Норвегія 1913 18
ОАЕ ОАЕ 2006 немає даних
Оман Оман 2003 21
Острів Мен Острів Мен 1881 16
Острів Норфолк Острів Норфолк немає даних 18
Острови Святої Єлени, Вознесіння і Тристан-да-Кунья Острів Святої Єлени немає даних немає даних
Острови Кука Острови Кука 1893 18
Піткерн Острови Піткерн 1838 18
Острови Теркс і Кайкос Острови Теркс і Кайкос немає даних 18
Пакистан Пакистан 1947 18
Палау Палау 1979 18
Панама Панама 1941 18
Папуа Нова Гвінея Папуа Нова Гвінея 1964 18
Парагвай Парагвай 1961 18
Перу Перу 1955 18
Південна Корея Південна Корея 1948 19
ПАР Південно-Африканська Республіка 1930; 1994 18 1930 року виборче право отримали білі жінки, і лише 1994 року — чорні
Північні Маріанські Острови Північні Маріанські Острови немає даних 18
Польща Польща 1918 18
Португалія Португалія 1931 18
Пуерто-Рико Пуерто-Рико 1929 18
Тайвань Республіка Китай 1947 20
Росія Росія 1917 18
Руанда Руанда 1961 18
Румунія Румунія 1938 18
Сальвадор Сальвадор 1939 18
Самоа Самоа 1990 21
Сан-Марино Сан-Марино 1959 18
Сан-Томе і Принсіпі Сан-Томе і Принсіпі 1975 18
Саудівська Аравія Саудівська Аравія 2011 21
Есватіні Свазіленд 1968 18
Сейшельські Острови Сейшельські острови 1948 17
Сен-Бартелемі Сен-Бартелемі немає даних 18
Сенегал Сенегал 1945 18
Сен-Мартен Сен-Мартін немає даних 18
Сен-П'єр і Мікелон Сен-П'єр і Мікелон немає даних 18
Сент-Кіттс і Невіс Сент-Кіттс і Невіс 1951 18
Сент-Люсія Сент-Люсія 1924 18
Сент-Вінсент і Гренадини Сент-Вінсент і Гренадини 1951 18
Сербія Сербія 1945 18
Сирія Сирія 1949 18
Сінгапур Сінгапур 1947 21
Словаччина Словаччина 1920 18
Словенія Словенія 1945 18 Для тих, хто працює — 16 років
Соломонові Острови Соломонові Острови 1974 21
Сомалі Сомалі 1956 18
США США 1920 18
Судан Судан 1964 17
Суринам Суринам 1948 18
Східний Тимор Східний Тимор немає даних 17
Сьєрра-Леоне Сьєрра-Леоне 1961 18
Таджикистан Таджикистан 1924 18
Таїланд Таїланд 1932 18
Танзанія Танзанія 1959 18
Того Того 1945 18
Токелау Токелау немає даних 21
Тонга Тонга 1960 21
Тринідад і Тобаго Тринідад і Тобаго 1946 18
Тувалу Тувалу 1967 18
Туніс Туніс 1959 18
Туреччина Туреччина 1930 18
Туркменістан Туркменістан 1924 18
Уганда Уганда 1962 18
Угорщина Угорщина 1918 18
Узбекистан Узбекистан 1938 18
Україна Україна 1917[13] 20
Уругвай Уругвай 1927 18
Фарерські острови Фарерські острови немає даних 18
Фіджі Фіджі 1963 21
Філіппіни Філіппіни 1937 18
Фінляндія Фінляндія 1906 18
Фолклендські Острови Фолклендські острови 1984 18
Франція Франція 1944 18
Французька Полінезія Французька Полінезія немає даних 18
Хорватія Хорватія 1945 18
Центральноафриканська Республіка ЦАР 1986 21
Чад Чад 1958 18
Чехія Чехія 1920 18
Чилі Чилі 1935 18
Чорногорія Чорногорія немає даних 18
Швеція Швеція 1919 18
Швейцарія Швейцарія 1971 18
Шрі-Ланка Шрі-Ланка 1931 18
Ямайка Ямайка 1944 18
Японія Японія 1945 20

Країни, що досі обмежують жіноче виборче право[ред. | ред. код]

  • Бруней — влада в країні зосереджена в руках султана. Вибори до парламенту скасовані, парламентарів призначає султан. Проводяться лише місцеві вибори, жінки мають на них право голосу нарівні з чоловіками з 18 років[14].
  • Ліван — жіноче виборче право обмежене: виборчині, на відміну від виборців, мають надати свідоцтво про початкову освіту. Голосування для чоловіків є обов'язковим, для жінок — за бажанням[15].
  • Саудівська Аравія — абсолютна монархія. На місцевих виборах жінки теж не мають права голосу. Вперше місцеві вибори в Саудівській Аравії відбулись 2005 року. Жінки в них участі не брали. 2009 року очікувалось запровадження жіночого виборчого права[3], однак змін законодавства поки не відбулось[4][16]. 2011 року було оголошено про дозвіл жінкам брати участь у виборах з 2015 року[5].
  • Об'єднані Арабські Емірати — обмежене виборче право для чоловіків і жінок. На виборах 2011 року тільки близько 12% від загального числа громадян (обох статей) отримали право взяти участь у голосуванні[17].
  • Ватикан — абсолютна теократична монархія[18], керована Святим Престолом. Сувереном Святого Престолу, в руках якого зосереджено абсолютну законодавчу, виконавчу й судову владу, є папа римський, якого обирають кардинали на довічний термін. Оскільки кардиналом може бути тільки чоловік, жінки не мають виборчого права[19].

Передісторія[ред. | ред. код]

Вісімнадцять жінок обрані до турецького парламенту 1935 року

Патріархальний устрій більшості суспільств приписував жінкам та чоловікам різні соціальні функції, й, відповідно, надавав їм різні набори прав та обов'язків. Жінки зазвичай перебували у залежності від батька або чоловіка, які суттєво чи повністю переймали їхні майнові та громадянські права, в тому числі право обирати й бути обраними[20].

У багатьох країнах жінки вибороли право голосу до запровадження загального виборчого права, через що жінки певних рас і соціального положення не мали можливості голосувати.

У середньовічній Франції та деяких інших європейських країнах на міських виборах і зібраннях мали право голосувати глави родин незалежно від статі[21]. Витоки сучасного руху за виборче право для жінок можна виявити у Франції кінця XVIII століття у працях Антуана Кондорсе й Олімпії де Гуж, які боролись за його упровадження в масштабах країни.

З 1718 до 1771 року, за часів Епохи Свободи, у Швеції було запроваджено жіноче виборче право. Воно поширювалось тільки на жінок, які перебували в гільдіях та сплачували податки[22].

З 1755 року національні збори Корсиканської республіки, відповідно до конституції, обирались усіма жителями та жительками віком від 25 років, у тому числі неодруженими жінками або вдовами. Жіноче виборче право на Корсиці було скасоване, коли Франція анексувала острів 1769 року[23].

1756 року Лідія Тафт (до шлюбу Чапін) стала першою жінкою, яка отримала право голосу в Америці[24]. Вона користувалась ним принаймні тричі під час міських зборів в Уксбриджі, Массачусетс, за згоди решти виборців. Ці події мали місце в період з 1756 до 1768 року за часів колоніального періоду[25].

Відповідно до конституції 1776 року штат Нью-Джерсі надав жінкам виборче право нарівні з чоловіками (однак майновий ценз не дозволяв голосувати одруженим жінкам, які не мали власності), де виборцями оголошувались усі жителі без зазначення статі чи раси. Жінки Нью-Джерсі, разом із «чужинцями, кольоровими або чорними», втратили право голосу 1807 року під приводом боротьби з фальсифікацією виборів, після чого голосувати могли тільки білі чоловіки[26].

1838 року жіноче виборче право було запроваджено на островах Піткерн.

У другій половині XIX століття багато країн, колонії та штати надавали жінкам обмежене виборче право. Початок цьому поклала Південна Австралія 1861 року. Територією, на якій виборче право діє з 1869 року, є штат Вайомінг (США). 1871 Паризька комуна проголосила право голосу для жінок, але після поразки революції його було скасовано та знову відновлено тільки в липні 1944 року Шарлем де Голлем (більша частина Франції, включаючи столицю, в той час була окупована нацистською Німеччиною; Париж було звільнено тільки за місяць).

1881 року про запровадження виборчого права для жінок оголосив Острів Мен[27].

Тихоокеанська колонія Франсвіль проголосила незалежність 1889 року, ставши першою незалежною державою, де право обирати мали всі громадяни й громадянки, незалежно від статі й кольору шкіри (при цьому обіймати виборні посади могли тільки білі чоловіки)[28]. Однак досить скоро територія знову опинилась під управлінням Франції та Великої Британії.

У Новій Зеландії, британській колонії, що мала внутрішнє самоврядування, жінки здобули право обирати (але не обиратись) на початку 1890-х. В результаті кампанії Кейт Шеппард виборче право для жінок у країні було запроваджене лише за кілька тижнів до загальних виборів 1893 року[29]. Завдяки цьому Нова Зеландія стала першою з нині існуючих держав, де жінки мали рівні з чоловіками виборчі права.

Колонія Південна Австралія, яка теж мала внутрішнє самоврядування, надала жінкам право обирати й бути обраними до колоніального парламенту в 1895 році[30]. Австралійський Союз поширив право на всю федеративну державу 1902 року (за винятком корінних австралійок).

1906 року виборче право для жінок досягло континентальної Європи. Першою країною, де було затверджено права жінок, стало Велике князівство Фінляндське, яке на той момент входило до складу Російської імперії. Адміністративна реформа, що відбулась після повстання 1905 року, надала фінським жінкам право голосу та право бути обраними. Перші у світі жінки, обрані до парламенту, також з'явились у Фінляндії: 19 жінок отримали місця в сеймі в результаті виборів 1907 року[1][31].

У роки перед Першою світовою війною жіноче виборче право запровадили Норвегія (1913) та Данія, також воно поширювалось на решту штатів Австралії. Незадовго до завершення війни жінки отримали право голосу в Канаді, Росії, Німеччині, Польщі, Азербайджані[32]. Британські жінки віком від 30 років були допущені до виборів 1918 року, голландські — 1919. Американські жінки, у тих штатах, де раніше не мали права голосувати, отримали його 1920 року. Жінки Туреччини отримали право голосу 1926 року. 1928 на території Британської імперії жінки зрівняні у виборчому праві з чоловіками, отримавши можливість голосувати з 21 року. Однією з останніх держав, де виборче право стало доступним для жінок, був Бутан 2008 року[33][34].

Суфражизм: боротьба за жіноче виборче право[ред. | ред. код]

Продавши свій будинок, англійська активістка Еммелін Панкгерст їздила з виступами Британією та США. Одну з найвідоміших промов, «Свобода чи смерть», вона виголосила в Коннектикуті 1913 року
Докладніше: Суфражизм

За жіноче виборче право масово боролись жінки, а також деякі чоловіки найрізноманітніших поглядів.

Учасниці руху, особливо у Британії, умовно ділились на суфражисток (англ. suffragist), які прагнули до змін конституційним шляхом, і більш спрямованих на фізичні протести та акції суфражеток (англ. suffragette) на чолі з Еммелін Панкгерст, яка створила 1903 року Громадсько-політичний союз жінок[35], що практикував радикальніші акції (голодування, протести, блокування транспорту).

Крім виборчих, суфражистський рух домагався розширення й інших прав жінок: на володіння майном (наприклад, власною спадщиною, доступ до якої мали зазвичай чоловік або батько, але не власниця) та можливість розпоряджатися своїми коштами, право опіки над власними дітьми (які вважалися власністю чоловіка), можливості здобувати освіту, працевлаштовуватися та вільно подорожувати.

Гендерні та інші стереотипи того часу частина суфражисток використовували як аргумент. Так, уявлення, ніби жінки від природи є кращими, ніжнішими та занепокоєнішими становищем незахищених верств суспільства, особливо дітей[36], тому участь жінок у виборах мала призвести до цивілізованішої політики та, зокрема, допомогти контролювати обіг алкоголю[36][37]. Стереотипом про основне завдання жінки (обслуговування родини) обґрунтовували потребу жінок впливати на закони, що стосуються їх дому.

Інші ж суфражистки вказували, що жінки мають бути цілковито рівними з чоловіками, й такого поняття, як «природне призначення жінки», не існує[38].

Розходилися й погляди на право голосу для інших категорій людей. Одні вважали, що всі повнолітні, незалежно від майна, статі й раси, мають право голосувати; інші, що жіноче виборче право має скасувати право голосу для бідних і чоловіків з кольором шкіри, відмінним від білого[39][40].

Історія здобуття за країнами[ред. | ред. код]

Австралійська сатира на карикатурі 1887 року в Melbourne Punch зображує членкиню парламенту, яка виголошує промову, поки за її дитиною доглядає спікер

Європа[ред. | ред. код]

Болгарія[ред. | ред. код]

Спеціальних обмежень для громадянок Болгарії на участь у виборах не існувало, однак традиції країни передбачали, що повноправними громадянами є тільки чоловіки. Подолати патріархальний устрій суспільства не вдавалось до 1937 року, коли жінки вперше змогли голосувати на місцевих виборах, однак це право отримали лише «матері, які перебувають у шлюбі». 1938 виборчі права жінок було розширено на парламентські вибори, а до голосування допускались практично всі повнолітні: «одружені, вдови й розлучені». При цьому право жінок залишалось лише активним: їм не дозволялось самим брати участь у виборах як кандидаткам[41]. Жінки отримали рівні права з чоловіками та всі виборчі права тільки 1944 року, після скидання про-німецького уряду[42].

Велика Британія[ред. | ред. код]

Англійська карикатура на голодування ув'язнених суфражисток: гладка суфражистка відмовляється від їжі, яку їй приніс Джон Булль. Після схуднення вона пролізає між прутами ґрат

Британський суфражизм набрав сили в першій половині XIX століття, коли жінки різко наростили свою політичну активність, зокрема, під час кампанії за реформу виборчого права у Великій Британії. Джон Стюарт Мілль, обраний до парламенту 1865 року, відкрито підтримував право голосу для жінок (невдовзі вийшла його з Гаррієт Тейлор праця «Поневолення жінок»), виступав за внесення до Народної Хартії виборчого права для жінок. Після неодноразового провалу суто чоловічого парламенту консерваторів проблема стала очевидною[43].

У другій половині XIX ст. сформувалося кілька груп з лобіювання інтересів жінок у парламенті. 1897 року 17 організацій об'єднались у Національний союз жіночих товариств (NUWSS). Союз організовував зустрічі, надсилав листи політикам і публікував різні матеріали. 1907 року Союз організував першу масову ходу, що увійшла в історію як Марш бруду, оскільки понад 3000 жінок йшли в холод розбитими вулицями Лондона від Гайд-парку до Ексетер-Голлу.

1903 року від Національного союзу жіночих товариств відкололось кілька організацій, що об'єдналися під началом Еммелін Панкгерст у Суспільно-політичний союз жінок (WSPU). Оскільки національні ЗМІ втратили інтерес до руху, новоутворений союз вирішив діяти більш радикальними методами. Нову тактику вперше було застосовано 1905 року під час виступу сера Едварда Ґрея, члена щойно створеного ліберального уряду. Під час його промови дві активістки постійно вигукували «Чи надасть ліберальний уряд право голосу жінкам?». Після відмови припинити викликали поліцію. Суфражетки (як їх називали газети після інциденту) чинили опір та були заарештовані й звинувачені в нападі. За відмову сплатити штраф активісток ув'язнили. Шоковане британське суспільство звернуло увагу на новий спосіб боротьби за права жінок.

Після інформаційного успіху WSPU почав усе частіше вдаватись до радикальніших дій. 1908 року суфражетки спробували увірватись до Палати громад, підпалили будинок Девіда Ллойда Джорджа. 1909 року за ґрати потрапила леді Констанс Літтон, але її швидко звільнили після встановлення особи. Тоді Літтон почала вдавати швачку Джейн Вортон та зазнала нелюдського поводження у вигляді примусового харчування. 1913 під час Епсомського Дербі Емілі Девісон на знак протесту вибігла перед конем короля Георга V; потрапивши під копита, зазнала важких травм і померла за чотири дні (цю подію зображено у фільмі Суфражистка).

Під час Першої світової війни WSPU тимчасово перервав проведення акцій, учасниці Союзу сфокусувались на допомозі країні. NUWSS, у свою чергу, заявив про припинення політичної боротьби, хоч таємно продовжував лобіювати інтереси жінок. 1918 року, після завершення війни, парламент ухвалив закон, що відкривав доступ до виборів жінкам віком понад 30 років, які є главою родини чи перебувають у шлюбі з главою родини, або тим, хто закінчили університет[44][45]. До 1928 року, коли було ухвалено Закон про народне представництво, жінки Великої Британії отримали рівні виборчі права з чоловіками[46].

1999 року журнал «Time», називаючи Еммелін Панкгерст однією зі ста найвпливовіших постатей XX століття, писав:

« ...Вона сформувала світогляд жінок нашого часу; вона розворушила суспільство, змінивши його назавжди[47] «

Німеччина[ред. | ред. код]

Поштова марка на честь 50-річчя жіночого виборчого права у Німеччині (1969)

Юридичних підстав усувати жінок від виборів у Німеччині не існувало. Вперше питання про законодавче закріплення усталеної практики було піднято 1848 року, однак рішення не прийняли через те, що роль жінки вважалась очевидною. Питання про виборче право для жінок вперше сягнуло рейхстагу Німецької імперії 1891 року[48].

Громадянки Німеччини отримали право голосу на виборах до Національних зборів 30 листопада 1918 року та вперше скористались ним на загальних виборах наступного року. Однак тривалий час, до 1926 року, на виборах у Веймарській республіці використовувались два види бюлетенів: окремо для чоловіків і жінок[48]. З приходом до влади націонал-соціалістів жіноче виборче право було скасоване 1933 року[49]. Відновлені у правах жінки лише 1948 року в Західній Німеччині, а 1949 — в НДР[50].

Греція[ред. | ред. код]

Перші публічні вимоги гречанками права голосу належать до кінця XIX століття: у 1887–1988 роках лозунг «Право голосу для жінок» прозвучав зі сторінок газети Ladies Newspaper. 1921 прем'єр-міністр Дімітріос Гунаріс запропонував Національним зборам надати жінкам виборче право, але пропозиція не зустріла розуміння. 1924 року Національні збори ухвалили рішення надати жінкам право голосу на місцевих виборах, передбачивши, однак, п'ятирічну відстрочку[51][52][53].

Муніципальні вибори 11 лютого 1934 року стали першими, на яких до голосування допускалися жінки. Однак право голосу отримали тільки писемні жінки віком від 30 років. 28 травня 1952 року виборче право було поширено на всіх дорослих жінок Греції, які вперше узяли участь у парламентських виборах 19 лютого 1956 року[51][52].

1975 року рівноправ'я чоловіків і жінок було вперше закріплено в конституції Греції[51].

Данія[ред. | ред. код]

1886 року питання щодо надання жінкам виборчого права було вперше поставлено в парламенті Данії. На розгляд висувався закон, за яким жінки могли голосувати на виборах до міської ради Копенгагена. Спроба виявилась невдалою: законопроєкт відхилили на попередньому читанні. У подальшому, допоки більшість у нижній палаті парламенту зберігали ліберали, нові законопроєти про жіноче виборче право схвалювались, але відкидались верхньою палатою. Зрештою, 1908 року обидві палати парламенту підтримали виборче право для жінок на місцевих виборах[54].

20 квітня 1909 року жінки Данії голосували на муніципальних виборах. На державному рівні рівноправ'я не вдавалось установити до прийняття нової конституції 1915 року. Після набуття чинності новим законом жінки взяли участь у виборах до риксдага 5 червня 1915 року[54][55].

Іспанія[ред. | ред. код]

У баскській провінції Біская жінки, які сплатили особливий виборчий податок, отримували право обирати й бути обраними до самої ліквідації баскської автономії[56].

Виборче право жінок офіційно запроваджене 1931 року за опозиції Маргарити Нелкен і Вікторії Кент, двох парламентарок, які стверджували, що іспанки надто наївні та неосвічені, щоб голосувати відповідально, а це може поставити під загрозу існування Другої республіки[57]. За режиму Франциско Франко до референдумів (парламентських виборів не існувало, оскільки в країні була встановлена диктатура) допускались тільки жінки, які вважались главами родин[58]. З 1976 року, під час переходу Іспанії до демократії, всі жінки отримали право обирати й бути обраними. Перші парламентські вибори за їхньої участі відбулись 1977[59].

Нідерланди[ред. | ред. код]

Вперше питання про виборчі права жінок було офіційно поставлено 1882 року. Лікарка та феміністка Алетта Якобс надіслала листа бургомістру Амстердама, вимагаючи пояснити, чому її не допустили до виборів. З'ясувалось, що, хоч у законі не було прямого зазначення, до виборів допускались тільки чоловіки, це відбувалось за замовчуванням. У подальшому в закон внесли поправку, яка закріпила дискримінаційну норму[60].

За жіноче виборче право в Нідерландах боролась асоціація «Vereniging voor Vrouwenkiesrecht» (Women's Suffrage Association), створена 1894 року. 1917 голландки отримали право брати участь у національних виборах, що привело до перемоги на парламентських виборах 1918 року Сюзі Греневег від Соціал-демократичної робітничої партії. Проте соціалісти, які боролись за загальне право голосу, зустріли різке неприйняття з боку суфражисток, які представляли забезпечені класи: каменем спотикання стало право голосу жінок з найнижчих шарів суспільства[61]. Зрештою, сторони знайшли компроміс, і 15 травня 1919 року було ухвалено новий закон, що зняв усі обмеження на участь жінок у виборах. Скористатись таким правом жінки змогли на загальних виборах 1922[62][63].

Норвегія[ред. | ред. код]

Активна боротьба за жіноче право голосу почалась у Норвегії на початку 1880-х. 1885 року створена жіноча асоціація, зусилля якої призвели до того, що Норвегія стала першою суверенною країною, де жінки отримали право голосу, рівне з чоловіками[64].

Норвежки середнього класу (що мали певний рівень прибутку) вперше отримали право голосу 1907 року. Загальне жіноче виборче право запроваджувалось на місцевих виборах з 1910 року, а 11 червня 1913 парламент одноголосно ухвалив закон, що надавав жінкам право голосу на парламентських виборах[64][65].

Польща[ред. | ред. код]

Жіночий рух у Польщі мав національно-визвольний характер: за переконанням його учасниць, шлях до рівноправ'я пролягав через набуття країною незалежності, а доти інтереси жінок бачились другорядними. Радикальні форми жіночої активності поширені не були. Окрім того, католицька церква, яка проповідувала стереотипну поведінку жінок, також знижувала жіночу активність. Після революції 1905 року в Польщі різко зросла політична активність. 1907 було створено Союз рівноправ'я польських жінок, програмою якого стала вимога виборчого права для всіх, без розрізнення статі, національності та релігії[66].

Жіноче виборче право з'явилось у Польщі одразу після набуття незалежності від Росії 1917 року. 1919 Роза Померанц-Мельтцер стала першою жінкою, обраною до Сейму від Сіоністської партії[67][68].

Португалія[ред. | ред. код]

Кароліна Беатріз Ангело стала першою португалкою, яка отримала право голосу. 1911 року вона домоглась права голосувати на виборах до парламенту Першої Португальської республіки, довівши, що є главою родини. Згодом чинний закон було змінено, щоб явно допустити до участі у виборах тільки глав родин чоловічої статі. 1931 року за режиму Нової держави було вперше запроваджено жіноче виборче право, але тільки для осіб, які закінчили старшу школу чи університет, натомість чоловікам достатньо було вміти читати й писати. 1946 новий закон про вибори розширив права жінок, але все ще утискав їх у порівнянні з чоловіками. Закон 1968 року проголошував рівні політичні права для чоловіків і жінок, але у виборчому праві чоловіки мали деякі переваги. Після Революції гвоздик 1974 року жінки отримали виборчі права, рівні з чоловіками[69].

Росія[ред. | ред. код]

Див. також: Фемінізм у Росії

У Росії жінки отримали виборче право навесні 1917 року. Його здобуття стало результатом діяльності російського феміністичного руху, що чинив тиск на політиків. Спочатку Тимчасовий уряд і Ради депутатів трудящих вважали вимоги жінок несвоєчасними й неактуальними та відмовились їх підтримувати. Утім 40-тисячна демонстрація жінок 19 березня 1917 року в Петрограді під лозунгами «Вільна жінка у вільній Росії!», «Без участі жінок виборче право не є загальним!», «Місце жінки — в Установчих зборах!», мітинг учасниць демонстрації біля Таврійського палацу, в якому довелось взяти участь голові Державної Думи Михайлові Родзянку та голові Ради робітничих і селянських депутатів Миколі Чхеїдзе, розгорнута в пресі, перемовини представниць жіночих організацій Петрограда й Москви з міністром-головою Тимчасового уряду князем Георгієм Львовим призвели до результату[70]. 15 квітня 1917 року Тимчасовий уряд ухвалив постанову «Про здійснення виборів гласних міських дум, про дільничні міські управління»[71], відповідно до якої виборчі права надавались усім громадянам, яким виповнилось 20, без розрізнення національності й віросповідання. 20 червня 1917 Тимчасовий уряд ухвалив положення про вибори до Установчих зборів[72], вищого законодавчого органу держави, яке набрало чинності з 11 вересня того ж року. Положення передбачало «загальне виборче право без розрізнення статі»[73].

Навесні 1918 року відбулись вибори до міських дум, в яких жінки змогли взяти повноправну участь. Вже у квітні до Вологодської міської думи було обрано двох жінок-гласних[74].

Після Жовтневого перевороту в Радянській Росії було прийнято конституцію, яка закріпила юридичне рівноправ'я жінок з чоловіками[73].

Фінляндія[ред. | ред. код]

Жіночий рух став частиною загальної боротьби за ліберальні перетворення в країні, які включали право голосу не тільки для жінок, але й для більшості населення (на межі XIX та XX століть право голосу мали тільки 8% фінів). Після загального страйку 1905 року Фінляндія отримала широку автономію, а 1906 заснувала однопалатний парламент, надавши чоловікам і жінкам рівні права обирати й бути обраними[1]. В парламенті першого скликання 19 місць посіли жінки. Однак участь жінок у місцевих виборах залишалась неможливою до самого проголошення незалежної Фінляндської республіки 1917 року[31].

Франція[ред. | ред. код]

Організований жіночий рух виник у Франції під час Великої французької революції. Жінки брали активну участь у революційних виступах, створювали власні організації й випускали журнал, присвячений боротьбі за рівність. 1791 року Національним зборам було надано Декларацію прав жінки та громадянки, підготовану Олімпією де Гуж. Вона вимагала визнання повного соціального та політичного рівноправ'я жінки. Однак ідею було відкинуто, а наприкінці 1793 року припинено діяльність жіночих організацій. Рух відроджено в середині XIX століття, а 1882 року заснована Французька ліга прав жінок[75]. Активістка Юбертіна Оклер 1881 року заснувала La Citoyenne — щомісячну газету[76], яка пропагувала ідею надання жінкам виборчих прав.

Француженки стали повноправними учасницями виборів 21 квітня 1944 року за постановою Тимчасового уряду[77][78]. Першими виборами, в яких жінки змогли взяти участь нарівні з чоловіками, стали муніципальні вибори 29 квітня й парламентські вибори 21 жовтня 1945 року. Корінні мусульманки Французького Алжиру отримали право голосу тільки за декретом від 3 липня 1958 року[79].

Швейцарія[ред. | ред. код]

Референдум про жіноче виборче право було проведено у Швейцарії 1 лютого 1959 року. Більшість швейцарців проголосували проти, хоч у деяких кантонах жінки мали підтримку[80]. До 1971 року[80] Швейцарія залишалась останньою західною республікою, де жінки не мали права голосу (в Ліхтенштейні, який є конституційною монархією, жіноче виборче право було запроваджено тільки 1984 року)[81]. У деяких кантонах жінки не мали права голосу на місцевих виборах і після 1971 року. Останнім кантоном, що урівняв жінок у правах з чоловіками, 1991 року став Аппенцелль — Іннерроден[82].

Швеція[ред. | ред. код]

У політичному житті Швеції жінки первинно відігравали помітну роль. Під час Епохи Свободи (1718–1771) жінки, які були членкинями гільдій та сплачували податки, мали право голосу. З 1726 до 1742 року вони брали участь у 30% всіх виборів. З 1743 року нова система оподаткування зробила участь жінок у виборах ще більш частою[22].

Іноді за жінок голосували чоловіки, які їх представляли, що було одним з аргументів проти жіночого виборчого права. 1758 року жінки втратили право голосу на міських та місцевих виборах, їм дозволялось брати участь лише у парламентських виборах. 1771, із прийняттям нової конституції, жінки цілковито втратили право голосу[22].

1862 року вдовам і неодруженим жінкам, які сплачували податки, знову дозволили голосувати на місцевих виборах. 1906 пропозиція запровадити жіноче виборче право на парламентських виборах було відхилена парламентом[83]. Однак того ж року право голосу на муніципальних виборах отримали одружені жінки, що раніше виключалось через їхню підпорядкованість чоловікам. 1909 року жінки отримали право обиратись до муніципальних рад[83], а на виборах 1910–1911 років 40 жінок отримали місця в місцевих органах влади[83]. Однією з найвідоміших політикинь того часу була Олівія Нордгрен.

Національні вибори залишались закритими для жінок до 1919 року. Перше голосування, до якого було допущено жінок, відбулось 1921 року, після 150-річної перерви[22].

Кілька жінок посідали важливі пости ще до 1919 року, наприклад, Ката Дальстрем, перша жінка, яка очолила Соціал-демократичний комітет (1900), та Анна Стеркі, голова Жіночої профспілки (1902–1907).

За результатами виборів 1921 року жінки, серед яких була Керстін Хесселгрен[84], отримали місця у шведському парламенті. Після виборів 1998 жінки отримали 43% місць у парламенті, що вивело Швецію на перше місце у світі за цим показником[85].

Азія[ред. | ред. код]

Азербайджан[ред. | ред. код]

Після проголошення 28 травня 1918 року Азербайджанської Демократичної Республіки в країні за найкоротший термін було проведено глибинні демократичні перетворення, складовою частиною яких стало надання жінкам права обирати й бути обраними. Закон про надання жінкам виборчого права було прийнято Національною радою за день до висадки в Баку британських військ під командуванням генерала Вільяма Томсона. Азербайджанки першими в ісламському світі отримали право голосу й навіть випередили у цьому більшість європейок та американок[32].

Індонезія[ред. | ред. код]

У першій половині XX століття Голландська Ост-Індія була однією з територій, де рух за жіноче виборче право не мав широкої підтримки. Боротьба почалась 1905 року, коли в муніципальних радах з'явились жінки, обрані за деякими округами. Право голосу мали тільки писемні чоловіки, через що більшість неєвропейців у виборах участі не брали: на той час писемними були тільки 11% чоловіків і 2% жінок. Найбільш значущою організацією, що вимагала від уряду запровадження жіночого виборчого права, була Dutch Vereeninging voor Vrouwenkiesrecht (VVV-Women's Suffrage Association), створена 1894 року в Голландії. Учасниці групи намагались залучити до своїх лав індонезійок, але через невміння працювати з масами зазнали невдачі. 1918 року в колонії з'явився національний представницький орган Фольксраад, проте на виборах до нього жінкам право голосу надано не було. 1935 року колоніальна адміністрація використала свою владу, щоб допустити в парламент європейок. 1938 адміністрація запровадила право голосу для жінок на міських виборах, в результаті чого європейки та індонезійки увійшли до складу муніципальних рад. В остаточному варіанті закону були згадані лише європейки й тільки муніципальні ради, що виключило з виборів решту жінок та місцеві ради. У вересні 1941 року Фольксраад провів поправку до закону, яка надала виборче право всім жінкам незалежно від раси. Зрештою, у листопаді 1941 жінки отримали право голосу на муніципальних виборах нарівні з чоловіками (що передбачало майновий та освітній ценз)[86]. А вже у березні 1942 року Голландська Ост-Індія була окупована Японією.

1945 року була проголошена Республіка Індонезія. 1947 року президент Сукарно видав декрет, що проголосив рівність чоловіків і жінок, яку у подальшому було закріплено конституцією. 1961 року Індонезія ратифікувала відповідну конвенцію ООН. Однак водночас Сукарно відзначав, що жінки мали завжди перебувати під опікою чоловіків. Практично це призвело до того, що до закінчення правління Сукарно лише кілька жінок змогли домогтись високого становища у державній ієрархії країни[87].

Кувейт[ред. | ред. код]

Жіноче виборче право в Кувейті було запроваджено поправкою до закону про вибори від 17 травня 2005 року[88]. Одним з головних заперечень консервативних парламентарів була дискримінуюча вимога ісламу, щоб на чолі нації стояв чоловік, а значить, жінки не мали обиратись до законодавчих органів. При цьому для участі в голосуванні жодних перепон виявлено не було[89]. Після подолання спротиву в парламенті жінкам Кувейту довелось чекати ще чотири роки, щоб цілком реалізувати своє право: на виборах 2009 року, після двох невдалих кампаній, чотири жінки були обрані до вищого законодавчого органу[90].

Шрі-Ланка[ред. | ред. код]

Шрі-Ланка (на той час — Цейлон) 1931 року першою з азійських країн надала жінкам від 21 року право голосу[91]. Відтоді жінки відіграють важливу роль у політичному житті країни. 1960 року прем'єр-міністеркою Шрі-Ланки стала Сірімаво Бандаранаїке, перша у світі жінка на пості глави уряду[92]. Її дочка, Чандріка Кумаратунга, 1994 року також стала прем'єр-міністреркою, а потім обрана президенткою країни, ставши четвертою жінкою у світі, яка зайняла цей пост[93][94].

Японія[ред. | ред. код]

До 1880-х років закони Японії явно не забороняли жінкам голосувати. Оскільки загальнодержавного представницького органу ще не існувало, жінки могли брати участь тільки в місцевих виборах. «Жіноче питання» було порушено на конференції представників місцевих адміністрацій 1878 року, після чого почались зміни в місцевому законодавстві на користь чоловіків. Питання було закрито на кілька десятиліть 11 лютого 1889 року, коли було ухвалено закон, що встановив майновий ценз і надав право голосувати й обиратись тільки японським чоловікам[95].

У період між Першою та Другою світовими війнами тиск на японок посилився. Натомість для чоловіків було скасовано майновий ценз, а жінкам було відмовлено в будь-якій політичній активності[95][96].

25 серпня 1945 року, за кілька днів до окупації Японії союзними військами, було сформовано Жіночий комітет з повоєнного облаштування. На зборах комітету 24 вересня того ж року одним з питань стало виборче право для жінок: голосування з 20 років і право обиратись з 25. Такі вимоги підтримали окупаційні сили США, що й визначило їхнє цілковите задоволення в грудні 1945[95].

Північна Америка[ред. | ред. код]

Сполучені Штати Америки[ред. | ред. код]

Печатка Вайомінгу. Девіз штату, «Рівні права», нагадує, що Вайомінг став першою територією, де 1869 року жінки здобули виборчі права рівні з чоловіками

Лідія Тафт (до шлюбу Чапін) стала першою жінкою Колоніальної Америки, яка отримала право голосу під час трьох міських зборів Нової Англії, починаючи з 1756 в Уксбриджі, Массачусетс[97].

Після Американської революції жінки мали право голосу в Нью-Джерсі з 1790 до 1807 року, з урахуванням їхнього майнового становища. 1807 року це право жінки втратили[26][98].

У червні 1848 року Джерріт Сміт включив жіноче виборче право пунктом до програми Партії свободи. У липні на Конференції в Сенека-Фоллз у північному Нью-Йорку американські суфражистки та активістки Елізабет Кеді Стентон і Лукреція Мотт почали боротьбу за жіноче виборче право, що тривала 70 років (див. Декларація переконань). 1850 Люсі Стоун організувала масові Національні збори з прав жінок у Вустері, Массачусетс. Сьюзен Б. Ентоні, уродженка Рочестера, Нью-Йорк, приєдналась до руху 1852 року, прочитавши промову Стоун 1850 року. Активна борчиня за права жінок, вона об'їздила США та Європу, читаючи до ста промов щороку упродовж 45 років[99][100][101][102].

Американські суфражистки зазначали, що чорні отримали право голосу, хоч не були явно згадані в тексті Чотирнадцятої поправки (рівні громадянські права всіх осіб і право на захист закону) до Конституції США. Зокрема, Сюзен Ентоні була заарештована за спробу проголосувати. Вона відстоювала своє право, посилаючись на Чотирнадцяту поправку. Коли в Конгресі обговорювалась П'ятнадцята поправка (право голосу незалежно від раси чи попереднього перебування в рабстві), спроба поширити її на жінок не вдалася[103].

Перші перемоги були здобуті на територіях Вайомінгу (1869)[104] та Юти (1870), хоч жінки Юти не мали права голосу відповідно до федерального закону Едмундса-Такера, ухваленого Конгресом 1887 року. Жіноче виборче право в Юті запроваджувалось з надією, що жінки відмовляться від полігамії, однак коли жінки полігамію підтримали, вони втратили право голосу[105]. До кінця XIX ст. жіноче виборче право діяло в штатах Айдахо, Колорадо, Юта і Вайомінг.

Вплив суфражизму намагалися стримати арештам активісток, багатьох з них ув'язнювали[106]. Один з наймасштабнших маршів протесту відбувся на Пенсильванія-авеню та поблизу з Білим домом напередодні інавгурації президента Вільсона. Учасниці маршу, від 5000 до 8000 осіб, зазнали нападів та образ. В результаті цього суспільна думка схилилась на користь дискримінованих жінок[107][108]. Зрештою, президент Вільсон переконав Конгрес ухвалити законодавчий акт, який після ратифікації 1920 року став Дев'ятнадцятою поправкою, що забороняла дискримінацію на виборах за статевою ознакою[109].

Запровадження жіночого виборчого права призвело до зміни результатів виборів, оскільки жінки голосують інакше, ніж чоловіки[110][111]. На федеральному рівні п'яту частину переваги демократів над республіканцями забезпечують жінки[110].

Канада[ред. | ред. код]

Вдови та неодружені жінки мали право голосу на місцевих виборах в Онтаріо з 1884 року. Така практика була поширена на решту провінцій Канади до кінця XIX століття, проте на провінційних виборах жінки не голосували до 1916 року, коли відповідний закон вдалось прийняти в Манітобі. На федеральному рівні процес відбувався у два етапи: 20 вересня 1917 року жінки отримали обмежене право голосу відповідно до «Закону про військових виборців», який дозволяв голосувати їм замість близьких родичів, які перебували на службі в армії; на початку 1919 року відповідно до «Закону про поширення виборчого права на жінок» право голосу отримали всі жінки. Всі провінції швидко наслідували цей приклад, за винятком Квебеку, який ухвалив відповідний закон лише 1940 року. Першою жінкою, обраною до парламенту, 1921 року стала Агнес Мак-Фейл[112].

Австралія та Океанія[ред. | ред. код]

Австралія[ред. | ред. код]

Перші вибори до парламенту щойно утвореного Австралійського Союзу 1901 року відбувались за правилами кожного з шести штатів, що входили до його складу. Таким чином громадянки Південної та Західної Австралії мали право голосу на федеральному рівні. 1902 року Союз ухвалив власний закон про вибори, поширивши виборче право на громадянок всіх штатів[113]. Однак закон не надавав права голосу аборигенкам, які частково мали його до 1901 року (у виборах до Парламенту штатів могли брати участь всі, хто проходили за майновим цензом, хоч серед корінного населення таких було небагато). Становище зберігалось до 16 грудня 1966 року, коли було прийнято поправку до закону про вибори (вона не була наслідком референдуму 1967 року, який надав Парламенту Союзу повноваження з питань корінного населення)[114].

Нова Зеландія[ред. | ред. код]

Жінки Нової Зеландії боролись за свої права, натхненні Джоном Стюартом Міллем й активністю британських феміністок. Крім того, їх додатково мотивувала діяльність американського Жіночого християнського товариства тверезості. Серед чоловіків-політиків були прибічники руху: Джон Голл, Роберт Стаут, Джуліус Фогель та Вільям Фокс. 1878, 1879 та 1887 років поправки, що надавали жінкам право голосу, не були прийняті за мінімальної переваги противників. 1893 реформатори, зрештою, досягли успіху.

Хоча ліберальний уряд, що ухвалив закон, прагнув соціальних та політичних реформ, він остерігався надавати голос жінкам, побоюючись, що жінки підтримуватимуть консервативну партію. Без проблем долаючи нижню палату новозеландського парламенту, закон вкотре не був зупинений у верхній тільки завдяки політичним інтригам: в останній момент голоси на підтримку жіночого виборчого права віддали члени парламенту, які обурились тиском на законодавців прем'єр-міністра країни. В результаті закон було ухвалено 20 голосами проти 18, після чого він був підписаний генерал-губернатором і набрав чинності.

Право обиратися до парламенту новозеландки отримали тільки в 1919. 2005 року майже третину місць у Законодавчих зборах зайняли жінки. Вони також посіли високі пости прем'єр-міністерки, генерал-губернаторки, спікерки палати представників і міністерки юстиції[115].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в Ерік Бланк. Фінляндія—1906: революційні корені жіночого виборчого права [Архівовано 18 березня 2018 у Wayback Machine.] // Спільне. — 8 березня 2018
  2. Нестерович В.Ф. (2020). Виборча кампанія: Словник сленгових термінів та виразів. Київ: Видавництво Ліра-К. с. 182. Архів оригіналу за 22 лютого 2020. Процитовано 22 березня 2022. 
  3. а б Women voters will have to wait until 2009. Архів оригіналу за 22 жовтня 2014. Процитовано 21 грудня 2014. 
  4. а б At least 2 years wait. Архів оригіналу за 21 березня 2013. Процитовано 21 грудня 2014. 
  5. а б Женщины Саудовской Аравии обрели право голоса. DELFI. 25-09-2011. Архів оригіналу за 21-12-2014. Процитовано 21 грудня 2014. 
  6. Saudi's Small Steps. Time. Архів оригіналу за 26 серпня 2013. Процитовано 21 грудня 2014. 
  7. Inter-American Convention on the Granting of Political Rights to Women (англ.). Department of International Law. Архів оригіналу за 7 березня 2015. Процитовано 16 грудня 2014. 
  8. Загальна декларація прав людини. Архів оригіналу за 8 лютого 2012. Процитовано 21 грудня 2014. 
  9. Конвенція про політичні права жінок. Архів оригіналу за 19 квітня 2014. Процитовано 21 грудня 2014. 
  10. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Архів оригіналу за 8 січня 2015. Процитовано 21 грудня 2014. 
  11. A World Chronology of the Recognition of Women's Rights to Vote and to Stand for Election (англ.). Архів оригіналу за 5 березня 2006. Процитовано 21 грудня 2014. 
  12. CIA - The World Fact Book - Suffrage. Архів оригіналу за 9 січня 2008. Процитовано 21 грудня 2014. 
  13. Закон про вибори до Установчих зборів Української народної республіки. Архів оригіналу за 12 березня 2019. Процитовано 12 березня 2019.  / Головна комісія по справах виборів до Українських Установчих зборів. – Київ: Друк. Київ. губ. нар. управи, 1917. – 48 с.
  14. CIA — The World Factbook — Brunei. Архів оригіналу за 24 грудня 2018. Процитовано 21 грудня 2014. 
  15. CIA — The World Factbook — Lebanon. Архів оригіналу за 12 вересня 2019. Процитовано 21 грудня 2014. 
  16. Hello, democracy — and goodbye. Архів оригіналу за 2 листопада 2011. Процитовано 21 грудня 2014. 
  17. UAE expands voting rights for some. Globalpost. Архів оригіналу за 7 жовтня 2014. Процитовано 21 грудня 2014. 
  18. Теократия [Архівовано 18 грудня 2014 у Wayback Machine.] // Политология. Словарь. — М: РГУ. В. Н. Коновалов. 2010.
  19. In Which Countries are Women Not Allowed to Vote?. Архів оригіналу за 2 грудня 2012. Процитовано 21 грудня 2014. 
  20. Mill, John Stuart (1997) [1869]. The Subjection of Women. Dover Thrift Editions. с. 5. ISBN 0-486-29601-6. 
  21. Pernoud, Régine. La Femme Au Temps Des Cathédrales. — Stock/Laurence Pernoud, 1984. — 304 с. — ISBN 2234017653.
  22. а б в г Åsa Karlsson-Sjögren. Männen, kvinnorna och rösträtten: medborgarskap och representation 1723—1866. — Carlssons, 2006. — 239 с.
  23. Ottaviani, Thierry. La Corse pour les Nuls. — Editions Générales First, 2010. — С. 46. — ISBN 978-2754015462.
  24. Chapin, Judge Henry (2081). Address Delivered at the Unitarian Church in Uxbridge; 1864. Worcester, Mass.: Charles Hamilton Press (Harvard Library; from Google Books). с. 172. 
  25. "Uxbridge Breaks Tradition and Makes History: Lydia Chapin Taft by Carol Masiello". The Blackstone Daily. Архів оригіналу за 14 серпня 2011. Процитовано 16 грудня 2014. 
  26. а б Klinghoffer, Judith Apter; Elkis, Lois. "The Petticoat Electors": Women's Suffrage in New Jersey, 1776-1807. — Journal of the Early Republic, 1992. — Vol. 12, no. 2.
  27. 125th Anniversary of Women’s Suffrage on the Isle of Man. myGov.im. 10-10-2006. Архів оригіналу за 12-03-2013. Процитовано 20 грудня 2014. 
  28. "Wee, Small Republics: A Few Examples of Popular Government, " Hawaiian Gazette, Nov 1, 1895, p1
  29. Aikman, Colin Campbell. History, Constitutional / McLintock, Alexander H. // An Encyclopaedia of New Zealand. — Wellington, NZ : R.E. Owen, Government Printer, 1966. — Т. 2. — С. 67—75.
  30. Constitution (Female Suffrage) Act 1895 (SA). National Archives of Australia. Архів оригіналу за 14 серпня 2011. Процитовано 20 грудня 2014. 
  31. а б Country Report Finland. Архів оригіналу за 12 березня 2013. Процитовано 21 грудня 2014. 
  32. а б Swietochowski, Tadeusz. Russian Azerbaijan, 1905-1920: The Shaping of a National Identity in a Muslim Community. — Cambridge University Press, 2004. — С. 144. — 272 p. — ISBN 0521522455.
  33. CIA - The World Factbook - Bhutan (англ.). Архів оригіналу за 28 грудня 2010. Процитовано 20 грудня 2014. 
  34. В Бутані почались перші в історії вибори до нижньої палати парламенту. РИА Новости. 24-03-2008. Архів оригіналу за 21-12-2014. Процитовано 20 грудня 2014. 
  35. New Statesman — The real Mrs Pankhurst (англ.). Архів оригіналу за 21 жовтня 2014. Процитовано 21 грудня 2014. 
  36. а б Parker, Mary Elizabeth. Surviving Change: It Wasnt Going to Be Love At First Sight When These Two Souls Met, But Their Journey Will Take a Lifetime. — AuthorHouse, 2009. — С. 41. — ISBN 1438990251.
  37. Goldstein, Joel H. The Effects of the Adoption of Woman Suffrage: Sex Differences in Voting Behavior--Illinois, 1914-21. — Praeger, 1984. — С. 59. — ISBN 003064187X.
  38. Garner, Les. Stepping Stones to Women's Liberty: Feminist Ideas in the Women's Suffrage Movement, 1900-1918. — Fairleigh Dickinson Univ Press, 1984. — С. 21. — ISBN 0838632238.
  39. Terborg-Penn, Rosalyn. African American Women in the Struggle for the Vote: 1850—1920. — Indiana University Press, 1998. — 192 с. — ISBN 025321176X.
  40. Gordon, Ann Dexter; Collier-Thomas, Betty. African American Women and the Vote, 1837-1965. — Univ of Massachusetts Press, 1997. — 217 с. — ISBN 1558490590.
  41. Women's Movements: Networks and Debates in Post-communist Countries in the 19th and 20th Centuries / Edith Saurer, Margareth Lanzinger, Elisabeth Frysak. — Böhlau Verlag Köln Weimar, 2006. — С. 425. — ISBN 3412322059.
  42. The Struggle for Female Suffrage in Europe: Voting to Become Citizens / Blanca Rodriguez Ruiz, Ruth Rubio-Marín. — BRILL, 2012. — С. 335. — ISBN 9004224254.
  43. Энциклопедический словарь : в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб. : Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон, 1890—1907.
  44. PlanetPapers — The Growth of Democracy. Архів оригіналу за 21 березня 2013. Процитовано 21 грудня 2014. 
  45. ВРЕ. Архів оригіналу за 15 липня 2014. Процитовано 5 липня 2019. 
  46. Чарльз Поулсен. Англійські бунтарі.
  47. Emmeline Pankhurst — Time 100 People of the Century. Time Magazine. Архів оригіналу за 1 травня 2009. Процитовано 20 грудня 2014. «She shaped an idea of women for our time; she shook society into a new pattern from which there could be no going back.» 
  48. а б Архівована копія. Архів оригіналу за 8 квітня 2014. Процитовано 21 грудня 2014. 
  49. d'Almeida, Fabrice. La Vie mondaine sous le nazisme. — 2008.
  50. Germany - Status of Women. Архів оригіналу за 21 грудня 2014. Процитовано 21 грудня 2014. 
  51. а б в Country Report Greece. Архів оригіналу за 12 березня 2013. Процитовано 20 грудня 2014. 
  52. а б Women's Suffrage: An International Timeline. DePaul University. Архів оригіналу за 12 березня 2013. Процитовано 20 грудня 2014. 
  53. Greece: Country Report. Архів оригіналу за 12 березня 2013. Процитовано 20 грудня 2014. 
  54. а б How Danish women got the vote. kvinfo.dk. Архів оригіналу за 21 грудня 2014. Процитовано 20 грудня 2014. 
  55. Country Report Denmark. European Database: Women in Decision-making. Архів оригіналу за 12 березня 2013. Процитовано 20 грудня 2014. 
  56. Herbert, Henry. Portugal and Gallicia: with a review of the social and political state of the Basque Provinces : and a few remarks on recent events in Spain. — 1836. — Vol. 2.
  57. ¿Qué pasó entre Clara Campoamor y Victoria Kent hace 80 años? (ісп.). Архів оригіналу за 22 березня 2015. Процитовано 20 грудня 2014. 
  58. Sufragio Femenino en España. Архів оригіналу за 18 грудня 2014. Процитовано 21 грудня 2014. 
  59. Country Report Spain. Архів оригіналу за 12 березня 2013. Процитовано 21 грудня 2014. 
  60. Women suffrage. www.alettajacobs.org. Архів оригіналу за 10 січня 2013. Процитовано 21 грудня 2014. 
  61. Country Report Netherlands. Архів оригіналу за 12 березня 2013. Процитовано 21 грудня 2014. 
  62. Rappaport, Helen. Encyclopedia of women social reformers. — ABC-CLIO, 2001. — С. 329-331. — ISBN 1576071014.
  63. Ruiz B. R., Marín R. R. The Struggle for Female Suffrage in Europe: Voting to Become Citizens. — BRILL, 2012. — 500 с. — ISBN 9004224254.
  64. а б Centenary of Women's Right to Vote in Norway 1913-2013. Архів оригіналу за 16 травня 2013. Процитовано 21 грудня 2014. 
  65. Country Report Norway. Архів оригіналу за 12 березня 2013. Процитовано 21 грудня 2014. 
  66. Николаенко О. Порівняльний аналіз російського та польського жіночих рухів у другій половині ХІХ – початку ХХ століть: історіографічний огляд. Архівовано з джерела 21 грудня 2014. Процитовано 2014-12-21.
  67. Davies, Norman. God’s Playground: A History of Poland. — Columbia University Press, 1982. — С. 302.
  68. Strauss, Herbert Arthur. Hostages of Modernization: Studies on Modern Antisemitism, 1870—1933/39. — Walter de Gruyter, 1993. — С. 985.
  69. Country Report Portugal. European Database: Women in Decision-making. Архів оригіналу за 12 березня 2013. Процитовано 21 грудня 2014. 
  70. Юкіна І.І. Русский феминизм как вызов современности. — СПб. : Алетейя, 2007. — 539 с. — ISBN 978-5-903354-21-4.
  71. О производстве выборов гласных городских дум, об участковых городских управлениях. Архів оригіналу за 28 квітня 2013. Процитовано 21 грудня 2014. 
  72. Положение о выборах в учредительное собрание. Архів оригіналу за 21 грудня 2014. Процитовано 21 грудня 2014. 
  73. а б Кругосвет. Фемінізм у Росії. Архів оригіналу за 22 травня 2016. Процитовано 21 грудня 2014. 
  74. Юкіна І.І. Виборчі права жінок Росії як історіографічна проблема. Архів оригіналу за 30 березня 2017. Процитовано 21 грудня 2014. 
  75. ВРЕ. Жіночий рух. Архів оригіналу за 15 липня 2014. Процитовано 5 липня 2019. 
  76. Elizabeth Cady Stanton; Susan B. Anthony; Matilda Joslyn. History of Woman Suffrage. — Original from Harvard University : Susan B. Anthony, 1886.
  77. Ordonnance du 21 avril 1944 relative à l’organisation des pouvoirs publics en France après la Libération. Архів оригіналу за 16 січня 2014. Процитовано 21 грудня 2014. 
  78. Assemblée nationale. La citoyenneté politique des femmes — La décision du Général de Gaulle (фр.). Архів оригіналу за 9 листопада 2013. Процитовано 21 грудня 2014. 
  79. Daniel Lefeuvre (26 березня 2003). 1945—1958 : un million et demi de citoyennes interdites de vote ! (фр.). Clio, numéro 1/1995, Résistances et Libérations France 1940-1945. Архів оригіналу за 23 липня 2008. Процитовано 21 грудня 2014. 
  80. а б The Long Way to Women's Right to Vote in Switzerland: a Chronology. Архів оригіналу за 21 листопада 2019. Процитовано 21 грудня 2014. 
  81. Liechtenstein Women Win Right to Vote. New York Times. Архів оригіналу за 27 жовтня 2014. Процитовано 21 грудня 2014. 
  82. EXPERTS IN WOMEN’S ANTI-DISCRIMINATION COMMITTEE RAISE QUESTIONS CONCERNING REPORTS OF SWITZERLAND ON COMPLIANCE WITH CONVENTION. Архів оригіналу за 18 червня 2013. Процитовано 21 грудня 2014. 
  83. а б в 417-418 (Nordisk familjebok / Uggleupplagan. 15. Kromat — Ledvätska). Архів оригіналу за 27 квітня 2019. Процитовано 21 грудня 2014. 
  84. Nordisk familjebok. — С. 383-384.
  85. Country Report Sweden. Архів оригіналу за 12 березня 2013. Процитовано 21 грудня 2014. 
  86. Blackburn, Susan, 'Winning the Vote for Women in Indonesia' Australian Feminist Studies, Volume 14, Number 29, 1 April 1999, стор. 207–218
  87. Sitasari, Arnita. The Future of Women in Indonesian Politics. — ProQuest, 2007. — С. 24-26. — ISBN 0549995420.
  88. Kuwaiti women win right to vote (англ.). BBC news. 17-05-2005. Архів оригіналу за 23-10-2014. Процитовано 21 грудня 2014. 
  89. Lawmakers Block Women From Voting in Kuwait. New York Times. Архів оригіналу за 6 березня 2014. Процитовано 21 грудня 2014. 
  90. Woman elected in Kuwait says gender in politics is 'history'. CNN. 17-05-2009. Архів оригіналу за 21-12-2014. Процитовано 21 грудня 2014. 
  91. Rappaport, Helen. Encyclopedia of women social reformers. — ABC-CLIO, 2001. — С. 181. — ISBN 1576071014.
  92. Rappaport, Helen. Encyclopedia of women social reformers. — ABC-CLIO, 2001. — С. 806. — ISBN 1576071014.
  93. BBC Profile: Chandrika Kumaratunga. BBC News. 26 серпня 2005. Архів оригіналу за 9 червня 2017. Процитовано 21 грудня 2014. 
  94. Chandrika. Архів оригіналу за 20 серпня 2008. Процитовано 21 грудня 2014. 
  95. а б в Mackie, Vera. Feminism in Modern Japan: Citizenship, Embodiment and Sexuality. — Cambridge University Press, 2003. — С. 19. — ISBN 052152719.
  96. Women’s Suffrage in Japan in the 20th Century (англ.). Архів оригіналу за 7 грудня 2014. Процитовано 21 грудня 2014. 
  97. Chapin, Judge Henry (1881). Address Delivered at the Unitarian Church in Uxbridge, 1864. Worcester, Massachusetts: Charles Hamilton Press (Harvard Library; from Google Books). с. 172. Архів оригіналу за 5 лютого 2021. Процитовано 21 грудня 2014. 
  98. Woman suffrage. Collier's New Encyclopedia. 1921.
  99. Wellman, Judith. The Road to Seneca Falls. — University of Illinois Press, 2004. — ISBN 0-252-02904-6.
  100. Claflin, Alta Blanche. Political parties in the United States 1800–1914. — New York Public Library, 1915. — С. 50.
  101. Women in Government. ABC-Clio. 2013. Архів оригіналу за 12 березня 2013. Процитовано 21 грудня 2014. 
  102. Hays, Elinor Rice. Morning Star: A Biography of Lucy Stone 1818–1893. — Harcourt, Brace & World, 1961. — С. 88.
  103. Carol Hymowitz; Michaele Weissman (2011). A History of Women in America. Random House Digital, Inc. с. 83. Архів оригіналу за 25 липня 2014. Процитовано 21 грудня 2014. 
  104. An Act to Grant to the Women of Wyoming Territory the Right of Suffrage and to Hold Office. Архів оригіналу за 18 лютого 2017. Процитовано 13 квітня 2019. 
  105. Van Wagenen, Lola. Sister-Wives and Suffragists: Polygamy and the Politics of Woman Suffrage 1870—1896. — BYU Studies, 2001.
  106. Stevens et al. Jailed for Freedom: American Women Win the Vote. — NewSage Press, 1995. — 224 с. — ISBN 0939165252.
  107. The Suffrage Movement [Архівовано 21 серпня 2011 у Wayback Machine.](англ.) // The Time, 12.08.2011
  108. Springfield Republican. 24 жовтня 1915
  109. Suffrage Wins in Senate; Now Goes to States. The New York Times. 5 червня 1919. Архів оригіналу за 16 вересня 2014. Процитовано 21 грудня 2014. 
  110. а б Lott, John; Kenny, Lawrence. Did Women’s Suffrage Change the Size and Scope of Government? // Journal of Political Economy. — 1999. — Vol. 107, no. 6. — P. 1163-1198.
  111. Schmidt, Steffen; Röser, Sabrina. (10-06-2011). Politische Partizipation von Frauen (нім.). Bundeszentrale für politische Bildung. Архів оригіналу за 15-04-2016. Процитовано 21-12-2014. 
  112. History of Women Suffrage in Canada — Marianopolis College. Архів оригіналу за 10 січня 2015. Процитовано 21 грудня 2014. 
  113. The Right to Vote in Australia - Australian Electoral Commission. Aec.gov.au. 26 листопада 2007. Архів оригіналу за 22 квітня 2011. Процитовано 19 квітня 2011. 
  114. Australian Government Policy in relation to Aboriginal People (англ.). Архів оригіналу за 5 квітня 2013. Процитовано 21 грудня 2014. 
  115. New Zealand women and the vote (англ.). New Zealand History online. Архів оригіналу за 21 грудня 2014. Процитовано 21 грудня 2014. 

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]