Загребельний Павло Архипович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Загребельний Павло Архипович
Народився 25 серпня 1924(1924-08-25)[2]
с. Солошине, Кобеляцький район, Полтавська губернія, Українська СРР, СРСР
Помер 3 лютого 2009(2009-02-03)[1] (84 роки)
Київ, Україна
·туберкульоз
Поховання
Громадянство Україна Україна
Національність українець
Діяльність письменник, сценарист
Alma mater Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара і Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого
Знання мов українська[3]
Учасник німецько-радянська війна
Членство НСПУ і НСКУ
Жанр роман
Magnum opus Диво (роман)
Посада депутат Верховної ради СРСР[d]
Головував Спілка письменників України
Конфесія православний християнин
У шлюбі з Загребельна Елла Михайлівна
Діти Загребельна Марина Павлівна Загребельний Михайло Павлович
Автограф
Нагороди
Герой України (орден Держави) — 2004
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден Богдана Хмельницького III ступеня (Україна)
Орден Жовтневої Революції — 1981Орден Вітчизняної війни II ступеня — 1985Орден Трудового Червоного Прапора — 1967Орден Трудового Червоного Прапора — 1984
Орден Дружби народів  — 1974Орден «Знак Пошани»  — 1960Орден «Знак Пошани»  — 1971
Медаль «За доблесну працю (За військову доблесть)»
Медаль «За доблесну працю (За військову доблесть)»
Медаль «За оборону Києва»
Медаль «За оборону Києва»
Медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
Медаль «Ветеран праці»
Медаль «Ветеран праці»
Медаль «У пам'ять 1500-річчя Києва»
Медаль «У пам'ять 1500-річчя Києва»
Державна премія СРСР — 1980Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1974
IMDb ID 0951900

Загребе́льний Павло́ Архи́пович (25 серпня 1924, с. Солошине, Кобеляцький район, Полтавська губернія, Українська РСР, СРСР — 3 лютого 2009, Київ, Україна) — український письменник, сценарист, Герой України (2004), лауреат Державної премії СРСР, Шевченківської премії. Депутат Верховної Ради СРСР 10–11 скликань (1979—1989), депутат Верховної Ради УРСР 9-го скликання (1975—1980). Кандидат у члени ЦК КПУ (1976—1981), член ЦК КПУ (1981—1990).

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився в селищі Солошине, що на Полтавщині. Мати хлопця Варвара померла рано, коли йому виповнилося 6 років. Ростила Павла Загребельного мачуха, з якою у нього були досить важкі стосунки.

1941 року закінчив десятирічну середню школу; вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь у Битві за Київ, у серпні 1941 р. був поранений. Після шпиталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942 р., після якого — полон, і до лютого 1945 р. — нацистські концтабори.

Освіта та праця в журналістиці[ред. | ред. код]

У 1945 p. працює у радянській воєнній місії в Німеччині. З 1945 p. по 1946 р. — рахівник колгоспу. З 1946 p. по 1951 р. — навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського державного університету. По його закінченню (1951) — майже півтора десятиліття журналістської роботи (літературний консультант Дніпропетровського відділення Спілки письменників України, літературний редактор обласної дніпропетровської газети «Днепровская правда», з 1954 р. — завідувач відділом, заступник головного редактора журналу «Вітчизна» в Києві), поєднуваної з письменницькою працею.

У 1960 році Павло Загребельний став членом Комуністичної партії Радянського Союзу.

У 1961—1963 pp. Загребельний працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше — «Літературна Україна»), приблизно в той же час з'явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960).

У 1964—1973 роках — відповідальний секретар, секретар, заступник голови правління Спілки письменників України. У 1973—1979 роках — секретар, у 1979—1986-х — 1-й секретар правління Спілки письменників України.

Павло Загребельний рятував від переслідування радянською владою тих письменників, яких тепер називають «шістдесятниками». Узяв до себе на роботу Івана Драча після його звільнення з університету. Почав друкувати Миколу Вінграновського, Івана Дзюбу, Євгена Гуцала й інших, бо хотів, щоби «нова хвиля ввійшла в українську літературу»[4]. За словами Віталія Коротича, для усунення Павла Загребельного з посади керівника Спілки письменників багато зусиль доклав Борис Олійник, зокрема шляхом написання доносів[5].

Голова Комітету з Державних премій ім. Тараса Шевченка (1979—1987). Член Комітету Національних премій України ім. Т.Шевченка (09.1996—11.2005).

Могила Павла Загребельного

Помер у віці 84 років. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 52).

Павло Загребельний залишив щоденник про своє життя. Дружина Елла вирішила, що опублікують його лише через 20 років після смерті[6].

Літературна робота[ред. | ред. код]

Перші кроки в літературній діяльності були зроблені на початку 1950-х років під враженням поїздки до Нової Каховки на будівництво Каховської ГЕС. Написана спільно з іншими письменниками збірка «Каховські оповідання», де героями оповідань були звичайні будівельники та колгоспники з навколишніх сіл, стала першою книгою автора. Зокрема в оповіданні «Море йде» показано, як змінилося життя людей через будівництво штучного водосховища. Героїня Параска Харитонівна не вірила, що її село з новим клубом, фермою, школою, будинками опиниться на дні Каховського моря. Тому вигнала зі свого двору бригадира, який повідомив про це. Оповідання закінчилося згодою баби Параски поїхати на оглядини нового місця для села, бо «море йде»[7].

Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала «Дума про невмирущого» (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у нацистському концтаборі. У другій половині 1950-х років Павло Загребельний видав збірки оповідань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958), повісті «Марево», «Там, де співають жайворонки» (1956), «Долина довгих снів» (1957).

Протягом 1960 — 1970-х років письменник створив більшу частину своїх романів, зокрема і найвагоміші з них: «День для прийдешнього» (1964), «Диво» (1968), «З погляду вічності» (1970), «Левине серце» та «Євпраксія» (1975).

Надгробок Павла Загребельного на Байковому цвинтарi

Одним із значних здобутків української прози став роман «Диво» (1968), у якому органічно поєднується далеке минуле та сучасність. У центрі роману — Софія Київська, яка є незнищенним символом руської державності та духовності. Пізніше створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975).

Подіям української історії XVI ст. присвячено роман «Роксолана» (1980). Письменник зробив спробу проникнути у складний внутрішній світ своєї героїні — Роксолани — Анастасії Лісовської, доньки українського священника з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана Пишного, незабаром стала його улюбленою дружиною. Роман «Роксолана» Павло Загребельний написав у місті Ірпінь Київської області[8].

Розкрити «таємниці» характеру Богдана Хмельницького, показати його як людину та як визначного державотворця — таке завдання поставив перед собою Павло Загребельний в романі «Я, Богдан» (1983). Він показує діяльність гетьмана на тлі складної політичної ситуації середини XVII ст., зупиняючись також і на подробицях його особистого життя. Панорамність, історіософські роздуми про долю України — такі риси найновішого роману письменника «Тисячолітній Миколай» (1994). У романах зустрічаємо вступні слова чи передмову, післяслово — це свого роду невеликі літературознавчі, а то й історіографічні етюди.

Виступив Павло Загребельний і з кількома п'єсами, створеними на основі романів — «Хто за? Хто проти?» («День для прийдешнього»), «І земля скакала мені навстріч» («З погляду вічності»); активно виступав із критичними і літературознавчими статтями в пресі, а також з доповідями, промовами й інтерв'ю. Ці виступи зібрані в книзі статей, есе і портретів «Неложними устами» (1981). До неї ввійшла повість-дослідження «Кларнети ніжності», присвячена Павлові Тичині.

Сценарії фільмів

За його сценаріями на Київській кіностудії ім. Олександра Довженка знято художні фільми: «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено — мін немає» (1966), «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982).

Роман «Південний Комфорт» («Вітчизна» 1984, №№ 1—2) зазнав осуду вищих партійних та прокурорських інстанцій. Генеральний прокурор СРСР Олександр Рекунков зібрав колегію Генпрокуратури та осудив роман за викривлення, «очернення» й «спотворення», хоча читав його лише один-однісінький прокурор. Окремою книжкою видали роман тільки через чотири роки.

Павло Загребельний понад сорок років працював в українській прозі. За цей час вийшло близько двадцяти його романів. Один із них — «Розгін» відзначено Державною премією СРСР, два — «Первоміст» і «Смерть у Києві» — Державною премією УРСР ім. Тараса Шевченка. Твори високо оцінені критикою, мають широке читацьке визнання, Загребельний один із найпопулярніших сьогодні українських письменників. Друковані масовими тиражами, його книги швидко розходяться; вони постійно виходять у перекладах іншими мовами; зростає і кількість видань творів письменника за кордоном. У 2004 році нагороджений званням Героя України .

Критика[ред. | ред. код]

Валерій Марченко у своїй статті «За параваном ідейності»[9], що на суді 1973 року інкримінувалася йому як злочин перед радянською владою, так відгукувався про творчість Загребельного:

Ми розглянули твори...досить численного загону письменників, за чиєю допомогою радянські можновладці утверджують своє панування на Україні; ласі шматки, що перепадають найвідданішим, повинні стимулювати акт творення, і вони, природно, роблять свою справу. На обріях нашої літератури, окрім старих кадрів культівських часів (Натана Рибака, Леоніда Новиченка, Юрія Збанацького), з'являється чимало нових письменників-підприємців: Павло Загребельний, Микола Сингаївський, Олесь Лупій, Ростислав Братунь. Продукуючи романи, драми, поезії, статті на правильні теми, гурт оцих вельми далеких від культури свого народу митців «чесно» заробляє на хліб. Твори багатьох із них написані досить вправною рукою графомана, тому непідготованому читачеві за напруженим сюжетом та розмаїтою образною системою важко помітити його ідейну недолугість і навіть реакційність. А це й потрібно авторові та верхнім «десяти тисячам» які спонукають його до письма відрегульованою системою заохочень.[10]

Звинувачення у плагіаті[ред. | ред. код]

Як зазначає Леонід Плющ, у збірнику Загребельного «Неложними вустами», опублікував текст «Кларнети ніжності», який насправді є компіляцією уривків зі «Щоденника» Надії Суровцової, який побачив світ вже за часів незалежності, у 1996 році. При цьому, у 1979 році під час обшуку в її будинку було вилучено рукопис цих спогадів. Як припускає Плющ, Загребельний отримав до них доступ із архіву КДБ[11].

Кінематографічна діяльність[ред. | ред. код]

За сценаріями Павла Загребельного поставлені фільми:

Твори[13][ред. | ред. код]

  • Дума про невмирущого (1957) повість
  • Європа 45 (1959) роман
  • Спека (1960)
  • Європа. Захід (1961)
  • День для прийдешнього (1964) — перевидано у 2008 році під назвою «Зло»
  • Шепіт (1966)
  • Добрий диявол (1967)
  • Диво (1968)
  • Трилогія «З погляду вічності» (1970)
  • Розгін (Державна премія СРСР, 1980) — романна будова з чотирьох книг: «Айгюль», «В напрямі протоки», «Ой крикнули сірі гуси», «Персоносфера»
  • Переходимо до любові (1971)
  • Первоміст (1972) роман
  • Смерть у Києві (1973)
  • Намилена трава (1974)
  • Євпраксія (1975) — історичний роман про Євпраксію Всеволодівну
  • Левине серце (1978)
  • Роксолана (1980) роман
  • Я, Богдан (1983) роман
  • Південний комфорт («Вітчизна», 1984)
  • Вигнання з раю (1985) (продовження «Левиного серця»)
  • Безслідний Лукас (1989)
  • Ангельська плоть (1992)
  • Попіл снів (1995)
  • Юлія, або запрошення до самовбивства (1994)
  • Тисячолітній Миколай (1994)
  • Брухт (2002)
  • Стовпотворіння (2004)
  • Думки нарозхрист: 1974—2003 (остання прижиттєва) (К., Університетське видавництво «Пульсари», 2008)

Відзнаки, громадська діяльність[ред. | ред. код]

Нагороджений орденами Трудового Червоного прапора, Дружби народів, двома орденами «Знак Пошани» та медалями. Член Національних спілок письменників і кінематографістів України.

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

  • У журналі «Перець» № 23 за 1970 рік розміщено дружній жарж А. Арутюнянца, присвячений П.Загребельному[14][15].
  • 20 серпня 2014 року у Києві відкрили меморіальну дошку українському письменникові Павлу Загребельному з нагоди 90-річчя його народження.
  • 25 серпня 2017 року на Байковому кладовищі встановлено Козацький хрест.
  • На честь Павла Загребельного названо вулиці у містах Вінниця, Ізюм, Ірпінь, Київ, Ковель, Нікополь, Хмельницький.
  • Провулок Павла Загребельного існує у містах Вінниця, Полтава, Хмельницький.
  • У місті Покровськ провулок Кременчуцький перейменували на провулок Павла Загребельного.

Фільми[ред. | ред. код]

  • Документальний фільм «Сонет 29» (автор і режисер Юлія Лазаревська, оператор Микола Мандрич. Кіностудія «Контакт», 2000)[16].
  • Документальний фільм «Павло Загребельний. До запитання» (автор Олена Артеменко, режисер Юлія Кузьменко. Керівник проекту — Марк Гресь. Студія документальних фільмів Творчого об'єднання фільмів і програм Національної телекомпанії України, 2014)[17][18].
  • Телепередача «Диво-ключі Павла Загребельного» на основі інтерв'ю, відзнятого 12.06.2002 р. Історико-філософські погляди письменника, як ключі до розуміння його творчості — романів «Диво», «Роксолана», «Я, Богдан». ДТРК «Культура», 2009[19].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б http://en.for-ua.com/news/2009/02/03/162019.html
  2. Загребельный Павел Архипович // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохоров — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
  3. CONOR.Sl
  4. Як Україну робили радянською (і як українці чинили опір). The Village Україна (укр.). 7 лютого 2024. Процитовано 11 лютого 2024. 
  5. Яворівський виділив на похорон Загребельного тисячу гривень. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 7 серпня 2015. 
  6. Як Україну робили радянською (і як українці чинили опір). The Village Україна (укр.). 7 лютого 2024. Процитовано 11 лютого 2024. 
  7. «І Дніпро, і кручі»: як річки рятували Україну. The Village Україна. 27 грудня 2023. Процитовано 27 січня 2024. 
  8. Ірпінь — столиця української літератури
  9. Разом із статтею «Київські діалоги» по жовтень 1993 р. знаходилась в архіві КДБ УРСР (СБУ).
  10. ЗА ПАРАВАНОМ ІДЕЙНОСТІ Валерій Марченко
  11. Леонід Плющ. Мародери // Київська Русь № 43-44 [Архівовано 18 травня 2022 у Wayback Machine.] (№ 1-2, 2010). с. 204—266
  12. Ракети не повинні злетіти. www.megabook.ru. Процитовано 10 лист. 2022 р.. 
  13. Часткова бібліографія творів [1] [Архівовано 27 серпня 2018 у Wayback Machine.]
  14. Журнал перець 1970 23. www.perets.org.ua (укр.). Архів Журнал_перець_1970_23/ оригіналу за 13 квітня 2021. Процитовано 26 березня 2021. 
  15. Журнал перець 1984 17. www.perets.org.ua (укр.). Архів оригіналу за 18 квітня 2021. Процитовано 18 квітня 2021. 
  16. «Сонет 29», автор і режисер Юля Лазаревська, оператор Микола Мандрич. Кіностудія «Контакт», 2000 на YouTube
  17. Док.фільм «Павло Загребельний. До запитання», Студія документальних фільмів, НТКУ на YouTube
  18. Д/ф «Павло Загребельний. До запитання» на сайті НТКУ. Архів оригіналу за 28 серпня 2014. Процитовано 26 листопада 2014. 
  19. Диво-ключі Павла Загребельного, ДТРК «Культура» на YouTube

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]