Закарпаття

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Закарпаття

Karpatska Ukraina-2 COA.svg

Герб Закарпаття

Map of Ukraine political simple Oblast Transkarpatien.png

Закарпаття (Карпатська Україна, Срібна Земля) — історико-географічний край на південному заході України, у Центральній Європі, обіймає південне узбіччя Карпат та прилеглу до них частину низовини, розташовані в басейні р. Тиси. Приблизно збігається з територією сучасної Закарпатської області.

Згідно з теорією Пола Маґочі та його послідовниками правильна назва Закарпаття - Підкарпатська Русь, Підкарпатська Русинія чи Карпатська Русинія (англ. Carpathian Ruthenia), оскільки це земля, що належить так званому корінному народу[1] цієї території - карпато-русинам.[2][3]

Загальні відомості[ред. | ред. код]

Загальна площа краю становить 12 800 км². Закарпаття має 13 районів, 10 міст, 28 містечок, 561 сільське поселення. Обласним центром є місто Ужгород, містами — Мукачево, Берегове, Хуст, Свалява, Іршава, Тячів, Виноградів, Рахів, Чоп, Перечин.

Закарпаття займає 2,1 % усієї території України; найбільш грозовим місцем України є Великий Березний і Рахів (43 грозові дні на рік); найбільш снігове місце України — Руська Мокра (стійкий сніговий покрив лежить тут протягом 116 днів у році); найвища гора України — Говерла (висота 2061 м.); найбільше гірське озеро України Синевир (площа 7000 м² на висоті 989 м); найвисокогірніша транспортна магістраль України — автошосе по Яблунецькому перевалі на висоті 931 м; найдовший залізничний тунель в Україні — Щербин-Сянки, що має 908 м; найглибша лікувальна установа в Україні в Солотвино (на глибині 300 м); найпівнічніша місцевість у Центральній Європі, де вирощують чай — гора Красна Горка, біля Мукачева; географічний центр континентальної Європи знаходиться біля с. Ділове Рахівського району (48°30' пн. широти і 23°23' сх. довготи).

Точні координати — на заході: 22°09' схiдної довготи; 48°27' пiвнiчної широти (1,5 км вiд с. Соломоново, Ужгородського району), на сході: 24°38' схiдної довготи; 48°04' пiвнiчної широти (хребет Чорногора, 12 км вiд с. Луги, Рахiвського району), на пiвночі: 22°35'схiдної довготи; 49°06'пiвнiчної широти ( с. Стужиця, Великоберезнянського району, хребет Схiднi Бескиди (бiосферний заповідник)), на пiвдні: 24°18' схiдної довготи; 47°53' пiвнiчної широти (район Довгорунської мармурової копальнi, 6 км від с. Дiлове, Рахiвського району). Цікаво, що найбільша ширина (по прямій лінії) з півночі на південь — до 135 кілометрів, а найбільша довжина (по прямій лінії) зі сходу на захід — близько 205 кілометрів. У гарній місцевості поблизу гори Кук, знаходиться умовний геометричний географічний центр Закарпаття.

Більшість території краю займають гори (найвищою точкою є вершина Говерла — 2061 м, а найнижча в районі села Руські Геївці Ужгородського району — 101 м над рівнем моря). Карпатські гори мають вік 1,2 млрд років. Найвищі гори після Говерли: Бребенескул — 2035 м, Піп-Іван — 2022 м, Петрос — 2020 м, Гутин-Темнатик — 2017 м, Ребра — 2007 м, інші — менше 2 тис. Є кілька версій походження назви Карпати: 1) У першiй половинi I тисячолiття до нашої ери, дану територiю населяло гето-дакiйське плем'я карпи (карпiани); 2) Iз санскритської мови, де слово «Карпати» має декiлька значень — «нерiвний», «необроблений», «прикриття», «притулок»; 3) Iз давньогрецької мови, де слово «Карпат» означає «горб»; 4) Із фракійської мови слово «карпо» означає «скеля»; 5) Існує народна легенда про доброго велетня Карпа; 6) Народна легенда про чорта, який покорпав землю. Карпатські гори займають 80% території Закарпаття. Вони перетинають область від північного заходу до південного сходу. Довжина — 240 км, ширина — 110 км. Карпатські гори ростуть щороку на 1—2 см і дуже повільно зсуваються на Схід. Гірські лiси складають 45% усіх лісів Закарпаття, а гірські полонини Закарпаття займають територію 40 000 га. Високо до неба тут підіймаються гірські хребти: Маковиця, Красна, Великий Дiл, Свидовець, Боржава, Чорногора, Рiвна, Анталовська Поляна, Синяк, Вигорлат, Полонина-Руна. А через Водороздільний хребет до нас ведуть важливі транспортні перевали, що віками слугували людям: Ужоцький (889 м), Середнiй Верецький (Ворiтський — 839 м), Воловецький (Скотарський — 1014 м), Вишкiвський (Торунський — 931 м), Легiонiв (1110 м), Яблунецький (Татарський — 931 м). Великі таємниці природи ще дотепер зберігають печери нашого краю: солянi (Солотвинські копальні), карстовi (Кам'яні ворота, Діравий камінь, Ведмеже ікло, Прозорих стін, Білих стін, Романія, Вів, Чурь, Княгиня, Дружба, Гребінь, Перлина, Синаторій, Чертіж, Молочний камінь, Термокса мала), мармуровi (Дiлове, Грабово, Княгиня).

Вже на південному заході територія до самого кордону називається Закарпатською низовиною. Вона прилягає до Середньодунайської низовини (Панонії) і займає 20 % територiї краю (близько 2000 кв. км). 50 % земель розорано пiд сiльськогосподарськi угiддя, лiси низовин займають 15 %. Сiльськогосподарськi землi низовини складають 39 600 га, рiлля — 188 000 га, пасовища — 102 400 га, сiножатi — 73 400 га. Між горами знаходяться улоговини: Перечинська, Ясiньська, Ужанська, Кушницька, Богданська, Мiжгiрська, Свалявська, Усть-Чорнянська, Колочавська, Хустська, Воротньо-Воловецька.

Найдовша річка Закарпаття — Тиса. Довжина її в межах краю становить 223 км. Крім Тиси протікають річки: Уж, Латориця, Боржава, Ріка, Теребля, Тересва та інші. Усіх річок, струмків і потічків у краї 9429, озер — 137, з яких водойм (постійних озер) — 32. Найбільше озеро Закарпаття — Синевир, утворене 10 тисяч років тому на висоті 989 м площею 7 га, з глибиною 27 м. Закарпатські озера поділяються на кілька типів, серед яких виділяються льодовиково-каровi озера: Апшинець, Марiчейка, Несамовите, Бребенескул, Брескул, Ворожеска, Герашаське, Драгобратське Озерце, Нижнє, Верхнє, Мала Гропа; загатнi озера: Солене, Тереблянськi озера, Синевир; антропогенні озера: Чорні озера, Солотвинськi озера; вулканічні озера: Липовецьке, Ворочівське, Синє. Найбільший гірський водоспад — Войводин, а найвищий — Трофанець.

Зі страхітливими легендами пов'язані закарпатські болота: Чорнi Багна, Чорний Мочар, Соленi Млаки, Заросляк, Трофанець. Ще у 1878 р. почалося осушення болота Чорна Мочар, що займало понад 14 тисяч гектарів. На сьогодні воно осушене майже повністю, на його місці тепер — каскад водосховищ і ставків, де розводять коропа, карася, білого амура. А ось улюбленим місцем відпочинку туристів стали гірські водоспади: Войводинський (найбiльший), Трофанець (найвищий), Шипот, Городилівський, Скакало, Липовецький, Лумшорський, Мокрянський, Чортів Млин. Крім того на низовинних територіях є багато штучних каналiв: Ужгородський, рiчки-канали Берегiвського, Виноградівського, Ужгородського, Мукачівського районів, а також нараховується близько 50 ставкiв i водосховищ, загальною площею 173 кв. км: Вільшанське, Залужанське, Горбківське.

Загальна протяжність кордонів Закарпаття становить 460 км (з Польщею 33,4 км, зі Словаччиною — 98,5 км, з Угорщиною — 130 км, з Румунією — 205,4 км). На півночі та північному сході Закарпаття межує з Львівською (85 км) та Івано-Франківською областями (180 км).

До сьогодні в Закарпатті збереглися 12 середньовічних замків, серед яких Ужгородський, Мукачівський, Невицький, інші в руїнах і залишках. На сьогодні в краї діють понад 30 монастирів, серед яких найдавнішими є Мукачівський, Угольський Драгівський, Імстичівський, Боронявський, Малоберезнянський, всі інші з XX століття. До сьогодні в Закарпатті збереглися дворянські палаци Шенборнів (Карпати), Перені (Виноградів), Довгої (Довге), Ракоці (Мукачево), Другетів (Ужгород-Горяни), Бетлені (Берегове), Плотені (В.Лази Ужгородського р-ну).

Закарпаття багате своєю історією. В краї нараховується 1817 пам'яток історії, 496 — археології, 48 — мистецтва. Найдавніша стоянка первісної людини у Центральній і Східній Європі знаходиться в Королеві Виноградівського району і датується близько 1 млн. 100 тис. років.

Географічне положення, кордони[ред. | ред. код]

Закарпаття — це єдина частина України, розташована за Головним Карпатським хребтом, яка входить до обсягу паннонського басейну. Сполучення з Україною полегшують численні карпатські перевали. Вздовж південного краю Карпат та р. Тиси проходить Мармароська котловина, яка в'яже Закарпаття із Словаччиною і Чехією на заході та з Семигородом і Молдовою на сході. Таке переходове положення вплинуло на те, що Закарпаття входило впродовж ряду століть до складу Угорщини. Проте, Закарпаття не лежало на головних шляхах і було надто мале, щоб відіграти більшу роль, і тому становило лише крайню провінцію Угорщини, в складі якої не творило навіть однієї адміністративної одиниці, а входило до складу ряду комітатів (Мармарош, Угоча, Береґ, Унґ, Земплін, Шариш, Спиш), що простягалися ще далі на південь й обіймали частини угорської, словацької й румунської етнографічної території. До 1919 р. під Закарпаттям розуміємо лише ту частину Угорщини, в якій жили українці (тому поширена назва «Угорська Русь», «Угорська Україна»), а її межами були етнографічні межі з румунами й угорцями на півдні та словаками на заході; в цих етнографічних межах Закарпаття обіймає 15 600 км².

1919 p., після відділення Закарпаття від Угорщини, створено з основної частини Закарпаття окрему автономію в межах Чехо-Словаччини, т. зв. «Підкарпатську Русь» або «Карпатську Україну»; невелику частину Закарпаття, положену на південь від Тиси і в сточищі р. Вишевої (Мармарощина), приділено до Румунії, а західну частину — Пряшівщину — до Словаччини. Проте до Карпатської України прилучено вузьку смугу угорської етнографічної території з метою поширити її територіальну базу й увійти у володіння важливою поздовжньою залізницею (Кошиці — Чоп — Хуст — Рахів), що сполучала Закарпаття із рештою Чехо-Словаччини і з Румунією. Стан Закарпаття в 1918—38 pp.:

Територія в км² Людність в тис. (в 1930 р.)
Карпатська Україна в етнографічних межах 11400 616
Пряшівщина 3500 118
Закарпаття в межах Румунії 700 26
Разом етнографічне Закарпаття 15 600 760
Карпатська Україна в політичних межах 12 600 725

В межах Чехо-Словаччини Закарпаття мало дуже важливе геополітичне значення як поміст, який в'язав Чехо-Словаччину з Румунією, а тим самим був територіяльною віссю т. зв. Малої Антанти та одночасно відділяв Угорщину від Польщі. Нині геополітичне значення Закарпаття для України, полягає в тому, що тут Україна входить безпосередньо на територію Середньої Наддунайської Європи.

З 1938 р. межі Карпатської України зазнали кількох змін. Після Віденського арбітражу Карпатська Україна обіймала лише етнографічну територію без м. Ужгорода і Мукачевого (11 100 км² і 552 000 меш.); адміністративна одиниця Закарпаття в межах Угорщини (1939—1944) була зменшена ще на територію з м. Севлюш, Тячів і Солотвино, натомість її збільшено на захід за рахунок Словаччини (територія 1050 км² і 41 000 мешканців). Таким чином Закарпаття в межах Угорщини 1939—44, за статистикою 1941, обіймало 12 060 км² і мало 622 000 мешканців. Закарпаття в межах України обіймає ту саму територію, що й в межах Чехо-Словаччини, збільшену на південно-західну територією навколо смт Чоп і становило окрему адміністративно-територіальну одиницю — Закарпатська область (12 800 км² і 929 000 мешканців на 1956 р. і 1 254 396 жителів (на 1.12.2012)).

Природа[ред. | ред. код]

Див. також Географія Закарпаття, Корисні копалини Закарпатської області.

Водоспад в Закарпатті

Рельєф[ред. | ред. код]

Закарпаття охоплює дві різні географічні країни — Потиську низовину (її тепер називають також Закарпатською низовиною) та частину Східних Карпат. Потиська низовина обіймає 15 % Закарпаття і становить собою алювіяльну, легко хвилясту, часто підмоклу рівнину, з острівними вулканічними горами. Разом з підгір'ям Карпат це найбагатша частина Закарпаття завдяки корисному рельєфу і кліматичним умовам та найкращим на Закарпатті ґрунтам. Карпати мають на території Закарпаття типову для Східних Карпат смугову будову, що полягає в чергуванні поздовжніх високих гірських смуг з нижчими поздовжніми заглибинами. На Закарпаття вони виступають в напрямі з півдня на північ:

  1. Вулканічні Українські Карпати разом з підгір'ям, відділені вузькою
  2. Внутрішньою Карпатською долиною і Мармароською улоговиною від високого
  3. Полонинського Бескиду, в свою чергу відділеного
  4. Середньо-Карпатською улоговиною від розкиненої на півночі
  5. високої смуги Середнього Бескиду, Високого Бескиду і Ґорґанів.

Найбільше на схід висунену частину Закарпаття займають Гуцульські Альпи. Ці поздовжні смуги перетинають поперечні притоки Тиси і сполучають усю країну в одне ціле. Західне Закарпаття (Пряшівщина) входить здебільша до складу Низького і Західного Бескиду.

Клімат[ред. | ред. код]

Клімат Закарпаття помірно-континентальний; завдяки Карпатам, що охороняють Закарпаття з півночі, він тепліший від інших частин України, розташованих в такій самій географчній широті. Клімат зокрема сприятливий на низовині й підгір'ї та дозволяє вирощування садів і винограду, і навіть деяких субтропічних рослин (температура Ужгорода на висоті 132 м: в січні —3,1°С; в липні +20,1 °C; 770 мм опадів); в горах клімат змінюється залежно від висоти (наприклад, Ясіня на висоті 652 м — в січні —7,7°С, в липні +16,9 °C, 1 030 мм опадів). Ще більше впливає висота на рослинність, яка поділяється на ряд смуг: лісостеп, рослинність на низовині, підгірська смуга до 400 м, нижча і вища смуга лісів та смуга полонин із субальпійською рослинністю.

Рекреація[ред. | ред. код]

Рекреаційні ресурси області становлять 5,2 % об'ємного і 5,1 % вартісного потенціалу природних ресурсів рекреації України. В їх комплексі 75 розвіданих і 38 занесених до Кадастру мінвод України типів мінеральних вод з дебітом 3,3 тис. м³ на добу, які є унікальними і відповідають водам типу «Шаянська», «Єсентуки», «Боржомі» і за своїм хімічним складом і лікувальними властивостями не поступаються відомим водам Кавказу, Чехії, Польщі та Франції.

Особливо привертають увагу мінеральні (боржомі, зубер, єсентуки, нарзан, сойми, келечин, стара русса) та термальні води (від +18° до +80 °С, а глибина до 800 м — Ужгород, Руські Комарівці, Велятино, Мукачево, Косино, Берегове).

Курортна-рекреаційна та туристична мережа Закарпаття налічує чимало санаторіїв та санаторіїв-профілакторіїв, баз відпочинку, пансіонати. Найбільш відомі серед них: «Сонячне Закарпаття», «Поляна», «Джерело Кришталеве», «Квітка Полонини», «Сонячна долина», «Карпати», «Перлина Карпат», «Синяк», «Шаян», «Гірська Тиса», «Деренівська купіль», Українська алергологічна лікарня у Солотвино, «Сойми».

Флора і фауна[ред. | ред. код]

Багатою є флора і фауна. Із близько 2 тис. видів вищих рослин — 67 занесено до «Червоної книги», а із 546 видів тварин — 43. На Закарпатті збереглися 10 історичних парків-пам'яток (парк Лаудона і Підзамковий в Ужгороді, парк Перені у Виноградові, парк Шенборнів у Воєводино, паркЦентральний у Мукачеві, парк Вагнера в Невицькому замку) та 415 природних заповідників.

Історія[ред. | ред. код]

Праісторія та рання історія[ред. | ред. код]

Найдавніші археологічні знахідки на території Закарпаття походять з неолітичної доби близько 4 000 p. до н. е. Це Буківська культура, що виявляє деяке споріднення з Трипільською культурою центральної України. Вже за часів неоліту із Закарпаття йшов експорт обсидіанових виробів до Галичини. Проміжне географічне положення Закарпаття та його природні багатства здавна притягали на Закарпаття різних завойовників. При цьому первісне населення Буківської культури залишилося на місці як субстратна верства. У бронзову добу ІІ тисячоліття до н. е. на Закарпатті починається металеве виробництво (мечі, ножі, серпи, сокири), що його пов'язують з приходом фрако-дакийських племен з Семигорода. В останніх віках до Х століття Закарпаття опанували кельти, що прибули із заходу; вони принесли з собою залізну культуру. Зі східних кочових народів прибули до наддунайської улоговини спершу іранські племена (скити та сармати-язиґи), а в І тисячолітті н. е. тюрки (гуни, авари) і мадяри — угорці. У II столітті сусідня Дакія (Семигород) стала римською провінцією, і через Закарпаття проходили шляхи римських купців. В добу мандрівки народів Закарпаття окупували германські племена; вандали перейшли на Закарпаття з Галичини наприкінці II століття; рештки готів (гепіди) трималися в сусідньому Семигороді до X століття.

Слов'янізація Закарпаття[ред. | ред. код]

Слов'янський колонізаційний процес охопив Закарпаття приблизно від II століття і відбувався через карпатські перевали. Археологічні дослідження виявили, що низинні частини Закарпаття мали у VIII—IX століттях досить густе осіле населення, яке в той час було радше південними, ніж східними слов'янами та, мабуть, належало до племен білих хорватів[4], що простяглося обабіч Карпат. Тільки згодом, відірване від південних слов'ян угорцями й румунами, та постійно доповнюване допливом українських поселенців з другого боку Карпат (цей переселенський рух тривав віками аж до XIX століття), населення Закарпаття було поступово і непомітно інкорпороване до східного слов'янства. Слов'яни басейну Тиси та Семигорода перебували під владою аварів (VI—VIII ст.), а потім входили до складу Болгарського царства (IX—X ст.).

Початок Угорського періоду (XI—XV століття)[ред. | ред. код]

Угорський король Стефан І Святий прилучає низинне Закарпаття до Угорщини, а його син Емеріх дістав титул «князя русинів». З того часу до початку XX століття Закарпаття постійно перебувало у складі угорської держави, становлячи її прикордонну область на півночі. Через Закарпаття проходила оборонна смуга з укріпленнями, т. зв. засіки; залоги оборонців складалися переважно зі слов'яно-руського автохтонного населення («Руська Марка»). Монгольський наїзд на Угорщину (1241) відбувся через карпатські перевали і дощенту зруйнував Закарпаття.

В XIII—XIV століттях замість системи засік почали будувати камяні замки, здатні витримати тривалу облогу. У зв'язку з цим поглибився процес феодалізації; з королівських домен утворилися адміністративні комітати, що частково існували до XX століття. Одночасно на Закарпаття поширилася комітатська територіяльно-адміністративна організація (див. Жупа (комітат)).

Словянський елемент становив меншість серед феодальної верстви. Мукачівська домінія була надана за чергою двом зятям угорського короля Бели IV (1235—1270), князю Ростиславу Михайловичу чернігівському та князю Леву Даниловичу галицькому. В 1315—1320 pp. група маґнатів північної Угорщини, ворожих до Анжуйської династії, зробила спробу покликати на угорський престол князів Андрія або Лева Юрійовичів, що по жіночій лінії походили від Арпадовичів.

В 1393—1414 pp. паном Мукачівської домінії та наджупаном Березького комітату став князь Федір Коріятович з литовського великокняжого роду.

В першій половині XV століття Мукачівською домінією володіли сербські князі «деспоти» Стефан Лазарович і Юрій Бранкович. Після цього слов'янський і православний елемент зник серед аристократії на Закарпатті. Автохтонне словянське населення зведено до кріпацької маси, що з неї вибивалася малочисельна дрібна шляхта і пригнічене духовенство. Дещо полегшив долю кріпаків енергійний угорський король Матвій Корвін (1458—90), і тому про нього збереглася пам'ять в усній словесності.

З половини XIII і до кінця XV століття Закарпаття охоплюють два колонізаційні рухи: зі сходу — т. зв. волоський та із заходу — німецький. Волохами на Закарпаття були не винятково румуни, а румуно-словянське пастуше населення, що із Семигорода осідало на закарпатських гірських долинах і тут, як і на східному боці Карпат, заснувало свої оселі (див. Волоське право). Німецька колонізація, що прийшла після татарського нападу, не зупинилася на Спиші, де існував союз 24 самоуправних німецьких гірничо-торговельних міст («Срібна земля»). На самому Закарпатті постав ряд міст за німецьким правом, між ними Пряшів, Бардіїв, Берегове, Севлюш, Хуст й інші. Паралельно йшла хліборобська колонізація за німецьким правом, в якій брали участь і місцеві русини. Рівночасно припливали на схід і словаки, що дало початок поступовій словакізації західного Закарпаття.

Позбавлені політичного самоуправління і привілейованих станів закарпатські українці зберегли свою народність насамперед завдяки релігії. Східне християнство ширилося на Закарпаття, мабуть, ще з часів його приналежності до Болгарії. Але відомості про організовані центри церковного життя походять тільки з пізнішої доби. В XIV столітті між закарпатськими монастирями вирізнялися два: св. Миколая на Чернечій горі біля Мукачева і св. Михаїла в Грушові на Мармарощині. Останній в 1391 р. отримав право ставропігії. З 1491 р. маємо першу документальну відомість про православного єпископа в Мукачеві. Православ'я на Угорщині було тільки в становищі толерованої релігії; становище духовенства і монастирів залежало від доброї волі місцевих землевласників.

1500—1711 pp.[ред. | ред. код]

На початку XVI століття закарпатське населення взяло участь у повстанні семигородського шляхтича Юрія Дожі (1514) проти феодалів. Воно також найбільше зазнало репресій після придушення руху «куруців». Поневолення селян остаточно оформив кодекс Тріпартітум, складений Стефаном з Вербівця (див. Вербовцій Стефан). Цей кодекс залишився основою угорського станового законодавства до 1848 р.

Після угорської поразки під Могачем (1526) і поділу Угорщини між Оттоманською імперією, Австрією і Трансільванією-Семигородом історія Закарпаття визначалася, з одного боку, турецьким натиском, а з другого — затяжним суперництвом між Габсбурґами і Семигородом. Рівнинні частини Закарпаття часто терпіли від турецько-татарських наїздів. В боротьбі проти них брало участь переважно населення західного Закарпаття, яке тоді перебувало під зверхністю Габсбурґів (Пряшівщина та Ужгородщина). Східне Закарпаття належало до Семигорода. Через те Закарпаттю припала доля бойовища, на якому в XVII столітті билися дві сили: угорська шляхта під проводом Семигорода і австрійський абсолютизм зі своїми угорськими прихильниками (повстання Стефана Бочкая 1604—06, військово-політичні акції Ґабора Бетлена, Юрія І і Юрія II Ракоціїв, Вешелені, Імре Текелі і зокрема велике повстання Франца II Ракоці 1703—11). Особливо активну участь брали закарпатські українці у повстанні Франца II Ракоці; вони творили вірну ґвардію князя і заслужили від нього почесне ім'я «найвірнішого народу» (gens fidelissima). Внаслідок безперервних воєн, що проходили на Закарпатті, край зазнав руїни, занепали і німецькі міста.

Незважаючи на політичну відокремленість, духовні зв'язки Закарпаття з іншими українськими землями були тісні. Тут вживалися богослужбові книги київського чи львівського друку. В XVII—XVIII століттях на Закарпатті розвивалася місцева релігійна література, що своїм характером була частиною української барокової літератури з незначними угорськими та словацькими впливами. Типові жанри цієї літератури — учительні євангелія, леґенди й апокрифи, збірки проповідей, полемічно-апологетичні писання (серед них виділяються твори найцікавішого релігійного полеміста кінця XVII століття Михайла Андрелли (Оросвигівського), названого також «закарпатським Вишенським», літописні записки (Гукливський літопис, закарпатська хроніка, почата 1660 р. і доведена до 1830 під назвою «Новійшая, яже когда случишася»; подає політичні й церковні події в Угорщині та на Закарпатті, соціально-побутові, опублікований Я. Біленьким «Угорсько-руські літописні записки», «ЗНТШ», CIV).

Закарпатське письменство XVII—XVIII століть користувалося живою народною мовою. Більшість творів поширювалися в рукописах; перші друковані книги для Закарпаття друкувалися в Тернові на Словаччині. Письменство, як і освіта (монастирські школи), мало наскрізь релігійний характер. Тоді ж розвивалося на Закарпатті будівництво дерев'яних церков, з яких залишилося кілька цінних зразків до нашого часу.

Ужгородська унія (1646)[ред. | ред. код]

З половини XVII століття на Закарпатті почалася боротьба між православними та греко-католиками. Цей конфлікт мав не лише релігійне, але й політичне підґрунтя і був пов'язаний із боротьбою між католицизмом і протестантизмом в Угорщині. Православна церква Закарпаття перебувала в стані занепаду; духовенство було малоосвічене, закріпачене, як і їх вірні; мукачівські єпископи були залежні від угорських кальвінських маґнатів, які намагалися завести реформаційні порядки в православних парафіях. З другого боку, розпочатий на Угорщині рух проти реформації сприяв також унійним заходам серед православних. Перша невдала спроба заведення унії була зроблена 1612 року перемиським єпископом А. Крупецьким на заході Закарпаття, яке було домінією маґнатів Друґетів, відомих сподвижників Католицької Церкви і династії. Унії сприяли згодом єпископи Василь Тарасович та Петро Партеній Ростошинський. Вислідом їх заходів була Ужгородська унія (1646), на якій священство західної (королівської) частини Закарпаття прийняло католицизм у східному обряді. Під охороною Ракоці в Мукачеві діяв одночасно православний єпископ Й. Зейкан. Багато праці для зміцнення унії поклав єпископ Й. де-Камеліс, родом грек. Твердинею православ'я до кінця XVIII століття залишилася Мармарощина, яка до 1720 політично належала до Семигорода. Зі смертю останнього православного єпископа Доситея в углянському монастирі унія запроваджена по всьому Закарпаттю.

Ужгородська унія не зразу призвела до покращення відносин на церковного відтинку; мукачівські єпископи втратили значення і були зведені до ролі генеральних вікаріїв латинських архієпископ Еґеру. Становище покращало, коли за оборону інтересів Греко-католицької церкви на Закарпаття взялася Марія Терезія. 1771 на її домагання папа Климент XIV унезалежнив мукачівську єпархію від Еґеру. Друга половина XVIII століття заслуговує на назву «золотої доби» в церковній історії Закарпаття. В особах єпископів Мануїла Ольшавського, Івана Брадача і зокрема Андрія Бачинського воно мало своїх найкращих церковних і культурних діячів. На той час припадають такі важливі події церковного життя: перенесення осідку єпархії до Ужгороду (1780) і створення там єпархіальної семінарії, виділення нової пряшівської єпархії (1816). Названі єпископи дбали про піднесення матеріального і освітнього стану духовенства та про народну освіту.

В 1711—1847[ред. | ред. код]

В противагу до XVII століття, яке було добою майже безперервних воєнних заколотів, XVIII століття і перша половина XIX століття були часом спокійного розвитку Закарпаття. Панування Марії Терезії і Йосифа II, представників освіченого абсолютизму в Австрії та Угорщині, помітне деякими пільгами для селян та рядом інших реформ; «урбарна регуляція» (1766) обмежила сваволю щодо панщизняних обов'язків та брала під охорону селянські земельні наділи. Йосиф II актом скасування панщини на Угорщині (1785) хотів піти далі, але по його смерті повернено старі порядки; відновлена панщина тривала до 1848 р. Угорська шляхта гостро чинила опір ліберальним заходам Відня. Посилена в кінці XVIII століття панщина викликала рух опришків також і на Закарпатті, що був західно-українським відповідником гайдамацьких повстань на Наддніпрянщині.

У 1774 році було проведено освітню реформу. Утворилися три типи шкіл: однокласні («парафіяльні»), у яких викладання здійснювалось національними мовами; трикласні («тривіальні»), у яких викладали як мовами місцевих національностей, так і німецькою; чотирикласні («нормальні»), у яких викладали німецькою.[5] Початкові («тривіальні») школи були створені у містечках і великих селах, в окружних центрах — «головні», в центрах провінцій — «нормальні», в яких велася підготовка вчителів.[6]

З 1777 навчання у тривіальних школах було повністю переведене на рідну мову кожної національної меншини імперії. У 1774 у парафіяльних, тривіальних і головних школах Закарпаття навчали українською мовою, однак в 1791—1792 роках усі перевели з української на угорську мову.

Наприкінці XVIII і на початку XIX століття Закарпаття мало ряд висококваліфікованих інтелектуальних сил, що вийшли із закордонних університетів, але не знайшли застосування на своїй вужчій батьківщині й переїхали працювати до Галичини і Росії: Петро Лодій і Ян Земанчик були професорами львівського «Stadium Ruthemim», а М. Балудянський, І. Орлай, Ю. Гуца-Венелин, К. Павлович, М. Білевич й інші здобули високі службові й академічні становища в Росії і Україні. Порівняно з попередньою добою змінився характер закарпатської літературної творчості, що набрала ознак шкільної вченості. У письменстві, яке віддалилося від народної мови, запанувала латина і церковно-слов'янщина. До літературних діячів цього періоду належали: автор граматики Арсеній Коцак, перший історик Закарпаття Йоаникій Базилович, мовознавець Іван Фоґарашій Бережанин, віршописець та доморослий філософ Василь Довгович й інші. Найвидатнішою постаттю був мовознавець, історик і церковний діяч Михайло Лучкай-Поп (1789—1843).

Період 1848—1900 років[ред. | ред. код]

Революційні події 1848—49 років зрушили частково і Закарпаття. Чимало молодої інтелігенції захопилося гаслами угорської революції; проте шовіністичний характер угорського руху відштовхував слов'янські народи та штовхав їх на союз із Віднем. Серед закарпатців, які поставилися вороже до угорської революції, були такі видатні постаті XIX століття як письменник і невтомний освітній діяч-«пробудитель» о. О. Духнович (1803—1865) та енергійний політик і публіцист Адольф Добрянський (1817—1901). Під впливом Добрянського словацькі учасники Словацького Конгресу в Празі висунули проект створення у складі Угорщини автономної словацько-української області. У квітні 1849 А. Добрянський відстоював перед Головною Руською Радою у Львові програму об'єднання Галичини й Закарпаття в окремий автономний «коронний край» у складі Габсбурзької монархії. Згодом він очолив делегацію від закарпатських українців до цісаря Франца Йосифа І, яка пред'явила у Відні постулят про створення в межах Угорщини «Руського воєводства» з національно-територіяльною і культурною автономією.

Незважаючи на поразку угорської революції, уряд не виконав прохання про виділення Закарпаття в окрему одиницю, тільки А. Добрянський та інші закарпатські діячі отримали високі адміністративні пости в закарпатських комітатах. Закарпатська інтелігенція не використала як слід цієї ситуації, а згодом стосунки в Угорщині та на Закарпатті не сприяли політичній організації закарпатських українців. Внаслідок посилення абсолютизму в Австрії та з новим зростанням угорського націоналізму серед закарпатської інтелігенції дедалі виразніше виявляється орієнтація на зовнішні чинники; частина її угорщиться, а серед решти поширюється ідеологія москвофільства. Його фанатичним пропагандистом був священик Іван Раковський, редактор видаваної урядом «Церковної Газети» (1856—1858). Розвиткові москвофільства сприяли традиційні серед закарпатського духовенства думки про потребу всеслов'янської писемної мови; але тепер з церковно-слов'янської мови це переносилося на російську. Глибоку пам'ять залишили також події 1849 року, що виявили перемогу Миколи І над угорською революцією. Як видно з прикладу А. Добрянського, москвофільство на Закарпатті спочатку не перечило лояльності до Габсбурґів, але згодом все дужче зверталося в бік Росії.

Погодження між Австрією та Угорщиною 1867 року у формі дуалістичної австро-угорської монархії кинуло національні меншості на поталу угорській олігархії. Скромні здобутки, що їх закарпатські українці досягли в 1850-х pp., було негайно ліквідовано. Греко-католицька церква як єдина національна установа закарпатських українців і їхня офіційна репрезентація стала поволі слухняним знаряддям денаціоналізаційної політики Будапешта. На іменування закарпатських єпископів набув головного впливу угорський уряд, і тому, починаючи від Стефана Панковича (1866—1874), що лишив по собі славу ренеґата, Закарпаття одержувало тільки єпископ-мадяронів. Завмирали українські парафіяльні школи, одна по одній зникали газети («Свѣтъ» 1867—71, «Новый Свѣтъ» 1871—73, «Карпатъ» 1873—86, «Листокъ» 1885—1903), занепадала діяльність освітнього товариства «Общество св. Василія В.». Поглиблювалася ізоляція Закарпаття від Галичини. Закарпатські літератори другої половини XIX століття (О. Павлович, Анатолій Кралицький, І. Сильвай, Є. Фенцик, О. Митрак, Ю. Ставровський-Попрадов й ін.) продовжували писати твори дивовижним суржиком («язичіє»), що був мішаниною російської, церковно-слов'янської та народної мов. І змістом ця література була далекою від живих громадських, культурних і соціальних інтересів народу.

До цього долучилася ще і господарська катастрофа, що спіткала Закарпаття в кінці XIX століття Незважаючи на юридичну емансипацію селянства (знесення панщини і підданства 1848 p.), воно далі перебувало у фактичній соціальній та економічній залежності від дідичів. Внаслідок приросту населення та дріблення наділів, при слабому поступі урбанізації та індустріалізації, швидко давав себе відчути земельний голод. Над селом тяжіли алкоголізм, лихварство, неврожаї в 1890-х pp., а звідси голодування населення. В 1898—1902 pp. угорський уряд, на прохання єпископа Юлія Фірцака, розпочав т. зв. «Верховинську акцію», себто ряд соціально-господарських заходів для покращення становища селянства. Хронічні злидні були поштовхом для еміграції до США, яка з 1880-х pp. набрала масового характеру. Еміграція була найінтенсивнішою в західному Закарпатті, де здавна існувала традиція сезонних заробітчанських мандрівок. В західних комітатах (Шариш, Земплин, Унґ) еміграція забирала увесь природний приріст населення, а в 1905—1907 pp. доходила навіть до 200 % природного приросту; ніяка інша слов'янська територія не дала такого порівняно високого відсотка переселенців до Америки.

1900—1918 pp.[ред. | ред. код]

Період 19001914 pp. позначився трьома важливими процесами: посиленням угорського тиску, новою хвилею москвофільської пропаганди і виникненням народовецької (національно-української) течії. Шкільні закони 1902 і 1907 (т. зв. закон Аппоньї) вводили угорську мову до церковних шкіл; у результаті зугорщено все шкільництво. В ділянці церковної політики створено 1912 р. з частини парохій мукачівської і пряшівської єпархій Гайдудорозьку єпархію, де введено угорську богослужбову мову. Пряшівський єпископ С. Новак запровадив григоріянський календар, а міністерство освіти 1918 впровадило до українських публікацій угорську абетку. За підтримкою панславістичного діяча графа Володимира Бобринського в Петербурзі, почалась агітація за православ'я, для чого створювала пригожий ґрунт угорська денаціоналізаційна політика. Угорська влада придушила цей рух, а на процесі в Марморському Сиготі (грудень 1913 — березень 1914) засуджено на кару ув'язнення кількадесят селян-неофітів православ'я на Закарпатті.

Загальний занепад закарпатського населення, спонукали групу молодшої світської і духовної інтелігенції звернутися до народу, працювати разом з ним над його освітнім і соціальним піднесенням. Це т. зв. народовецька течія, яка згодом, серед змінених умов чехо-словацького режиму, вирішально спричинилася до національного відродження Закарпаття. Першим представником модерного українства, що взяв собі до серця долю «зраненого брата», був Михайло Драгоманов; в 1875—76 pp. він двічі побував на Закарпатті. З 1890-х pp. закарпатськими темами зацікавилося кілька галицько-українських вчених: Іван Франко (історія літератури), Володимир Гнатюк (етнографія), Іван Верхратський (діалектологія), Степан Томашівський (історія і статистика). Антропологічні дослідження провадив Федір Вовк. Під їхнім впливом співпрацювали в публікаціях Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) місцеві діячі — Юрій Жаткович (історик) та Гіядор Стрипський (дослідник літератури). На літературно-мовному відтинку розпочав народовецький напрям Василь Чопей, автор «Русько-мадярського словаря» (1883), базованого на живих народних говорах. Видатним освітнім діячем першої половини XX століття був отець Августин Волошин, автор «Граматики малоруської мови» (угорською мовою, 1907), що набула на тривалий час нормативного значення. Він також видавав газету «Наука» та склав ряд підручників, календарів і освітніх книжок для народу. Народовецький рух до першої світової війни, хоч не був численним, все-таки пустив тривале коріння. Коли восени 1918 р. упала стара Угорщина, народовецький рух поставив перед собою вже й політичні завдання.

1918—1920 pp.[ред. | ред. код]

По містах і містечках Закарпаття творилися народні ради, які виявляли політичне прагнення щодо майбутньої долі Закарпаття. За приєднання до України висловилися народні з'їзди: в Любовні під проводом о. О. Невицького (8.11.1918), в Сваляві (8.12.1918, гол. М. Комарницький), в Сиготі (18.12.1918) і в Хусті, де 21.1.1919 зібрався «Собор всіх Русинів, жиючих на Угорщині» в кількості 400 делегатів від 400 000 українського населення. Під керівництвом братів М. і Ю. Бращайків з'їзд виявив свою волю приєднатися до УНР; від Закарпаття було вислано двох делегатів до УНРади в Станіславові та на Трудовий Конгрес до Києва. Ужгородська народна рада висловила лояльність до Угорщини, а пряшівська (вже в окупованому чеськими військами місті) висловилася за приєднання до Чехословаччини.

В 1919 році територія Закарпаття перебувала під різними владами: східне Закарпаття окупували румуни (за винятком Ясіня з кількома гуцульськими селами, де існувала так звана «Гуцульська республіка»), західну частину — чехи, а Березький комітат залишився за угорцями. Останні намагалися заспокоїти Закарпаття культурно-адміністративною автономією: в грудні 1918 р. угорський уряд видав закон про «Руську Країну», іменував угорського губернатора в Мукачеві для Закарпаття і «руського міністра» в Будапешті. Після більшовицького перевороту в Угорщині створено в Мукачеві «Русько-українське народне комісарство».

8 травня 1919 зійшлися представники ужгородської, хустської і пряшівської рад і, утворивши Центральну Народну Руську Раду, проголосили об'єднання Закарпаття з Чехословаччиною. На це рішення великою мірою вплинула діяльність закарпатської еміграції в США, представники якої вели переговори з чехо-словацькими діячами, головно з Томашем Масариком, з метою включення Закарпаття до майбутньої республіки чехів і словаків на федеративних основах. Проведений плебісцит серед закарпатських громад в США дав 2/3 голосів на користь приєднання. Внаслідок цих актів народного волевиявлення та дипломатичних заходів чехо-словацьких політиків Мирова Конференція в Парижі санкціонувала передачу Закарпаття Чехословаччині в Сен-Жерменському договорі (10.9.1919), де рівночасно гарантувався автономний статус Закарпаття.

Чехословаччина (1920—1939)[ред. | ред. код]

Розселення етносів у Центральній Європі станом на 1930 рік

Чеське панування на Закарпатті позначилося рядом реформ, більшість з яких мала позитивні наслідки. З другого боку, проведено низку заходів, які йшли в розріз із прагненням закарпатських українців до самоуправного життя. Політично-культурний розвиток Закарпаття 1920—39 pp. відбувався між чехо-словацьким централізмом і місцевим автономізмом.

Адміністративно-політичну організацію краю визначали статути празького уряду з 1919 і 1920 pp.; вони не здійснювали постанов Сен-Жерменського договору та чехо-словацької конституції про автономію. Закарпаття було виділено в окремий адміністративний край «Підкарпатська Русь», поза його межами лишилося близько 100 000 українців у межах Словаччини; губернатором краю було призначено Г. Жатковича, який після 1921 р. зрікся губернаторства, протестуючи цим проти нездійснення чехами автономії Закарпаття. Другим губернатором став А. Бескид (1923—1933), який однак мав лише номінальну владу, фактична влада перебувала в руках віце-губернатора чеха (А. Розсипал) та очолюваної ним, складеної переважно з чехів, адміністрації. Адміністративна реорганізація 1925 і 1927 р. відбувалася за лінією подальшої централізації; було усунено поділ краю на жупи (комітати), обмежено самоуправу громад, прирівняно в цілому «Підкарпатську Русь» до чотирьох інших провінцій держави. Щойно в 1937 р. за губернатора К. Грабаря (1935—1938) здійснено перший етап автономії (створення губернської ради), яку було значно поширено восени 1938 при реорганізації Чехословацької Республіки.

Політичне життя виявилося на початку в діяльності двох народних рад — української і русофільської орієнтації. Згодом постав на Закарпатті цілий десяток партій, здебільшого філій чеських партій. Це, з одного боку, активізувало ширші кола в політичному житті, але одночасно розпорошувало місцеві сили в їхній боротьбі за всебічний розвиток краю. Вибори 1924 і 1925 дали перевагу комуністам; тільки 1928 і 1935 було обрано більше некомуністичних послів і сенаторів, однак українці між ними були в меншості. Свідомі українські діячі виявляли себе більше в культурно-громадському, ніж в політичному житті краю. Воно проходило під знаком боротьби між трьома тенденціями: русофільською, автохтонною й українською. Спочатку празький уряд сприяв українській культурній течії на Закарпатті, але згодом, головно з 1930-х pp., коли прийшли більше до слова чеські народні соціалісти, штучно підтримувалося русофільство. Однак, український рух, спираючись на живий зв'язок з народом, ініційований молодшою інтелігенцією, що вийшла переважно з народних низів (учительство, студенти), на противагу до старої інтелігенції й угрофільського священства, здобував помітні успіхи. Діяльність товариства «Просвіти» з сіткою читалень по всьому краю (в 1936 р. — 14 філій і 233 читальні), «Учительської Громади» (в 1935 — 1 650 чл.), національного театру, хору в Ужгороді, Пласту і, зокрема, українське шкільництво та вплив української преси спричинилися до перемоги українського національного руху на Закарпатті. Головно культурними і громадськими діячами цього періоду з-поміж українців на Закарпатті були о. Августин Волошин, брати Бращайки Михайло та Юрій, Ревай Федір та Ревай Юліян, Степан Клочурак, Августин Штефан, о. В. Гаджеґа та інші. Немало сприяли національному відродженню Закарпаття також українці з інших земель, які перебували на Закарпатті, Володимир Бірчак, Іван Панькевич, Андрій Алиськевич, Василь Пачовський, отець Степан Решетило та інші.

Русофільські діячі гуртувалися в «Обществе имени А. Духновича» та навколо православної церкви, яку організували російські емігранти й підтримував чеський уряд на противагу до Греко-Католицької Церкви, репрезентованої значною кількістю угрофільського священства. У 1936—37 рр. русофіли намагалися опанувати шкільництво організацією т. зв. шкільних плебісцитів у справах мови навчання. Це загострило ще більше відносини між двома культурними таборами й активізувало українську сторону.

За 20 років чеського режиму на Закарпатті немало зроблено в ділянці технічної відбудови та соціальної організації краю (нові шляхи, модернізація міст, будови, лікарні, соціальна допомогова акція на Верховині). Але чехам не вдалося розв'язати проблеми безземелля й безробіття; проведена земельна реформа охопила лише незначну частину великих посілостей (приділено 35 000 га землі безземельним і малоземельним селянам). Хронічне безробіття закарпатського бідного населення збільшилося ще й тим, що ряд місцевих промислових підприємств припинив роботу, не витримуючи конкуренції з чеською промисловістю. Відхід на сезонові праці, еміграція та фінансування урядом публічних робіт лише частково рятували важке становище мешканців Верховини. Господарська криза початку 1930-х pp. викликала голод на Закарпатті, а масове безробіття відбилося в робітничих заворушеннях; комуністична партія знаходила відповідний ґрунт у цій кризі.

Протичеські настрої посилювалися фактом централістичної політики Праги та наявністю великого числа чехів на Закарпаття (в 1930 р. 30 000), з яких на 70—80 % складався урядовий апарат, чеські школи були привілейовані, хоч у більшості їх відвідували єврейські діти. Політична атмосфера кінця 1930-х pp. була досить зрадикалізована; Угорщина провадила ревіндикаційну політику щодо Закарпаття, де їй вторували угорська меншість та деякі русофільські і автохтонні діячі; український національний напрям, головно серед молоді, проголошував політичну програму незалежної України, комуністи проголошували совєтофільські гасла на користь СРСР і УРСР; деякі русофільські кола захопилися ідеями російського фашизму.

У цій ситуації застала Закарпаття політична криза 1938—39 pp. в Чехо-Словаччині. Під впливом міжнародних подій і внутрішнього тиску Прага погодилася в перших днях жовтня 1938 на створення автономного уряду на чолі з Андрієм Бродієм, якого згодом усунено за угрофільство; головою уряду 26.10.1938 став А. Волошин. В той час як русофіли в більшості підтримували угорську ревіндикацію, українці виступили за будування автономної Карпато-Української Держави у федеративному зв'язку з чехами і словаками. Новий політико-правовий статус Закарпаття визначив конституційний закон 22.11.1938, за яким краєм мав керувати окремий автономний уряд, а законодавча влада мала перебувати в руках обраного карпато-українського сойму. Після віденського арбітражу 2.11.1938, який приділив Угорщині південну частину Закарпаття з м. Ужгород, Мукачів і Берегове, столицю краю перенесено до Хусту. З великим піднесенням розпочалося будівництво різних ділянок національного життя. 12.2.1939 відбулися вибори до першого сойму Карпатської України, які дали значну перемогу Українському Національному Об'єднанню (86,1 % з усіх, що мали право голосувати).

Однак міжнароднi події перешкодили нормальному розвиткові автономії Карпатської України. Угорці і поляки вели пропаганду за спільний угорсько-польський кордон коштом Закарпаття та посилали диверсійні групи з метою поширення занепокоєння і неладу. Будапешт і Варшава робили заходи в Берліні з метою одержати згоду Гітлера на окупацію Закарпаття. В той час так само збільшилося напруження між чехами й українцями у зв'язку з призначенням Прагою чеського міністра до Хусту генерала Л. Прхали. 15 березня 1939, одночасно з окупацією Чехії і Моравії, Гітлер доручив Угорщині окупувати Закарпаття. На оборону стали відділи «Карпатської Січі», які не в силі були захистити країну проти вдесятеро більшого угорського війська (близько 40 000 солдатів). Ще до окупації Закарпаття, 15 березня 1939, зібрався Сойм Карпатської України, який проголосив незалежність країни, прийняв конституцію і обрав президентом Республіки Августина Волошина. Уряд Карпатської України та багато діячів еміґрували за кордон.

Угорська окупація (1939—1944)[ред. | ред. код]

Угорська окупація Закарпаття була зв'язана з терором та репресіями проти українських діячів. Замість обіцяної автономії, угорці визнали вузьку самоуправу «Підкарпатському Краєві», проводячи політику угорщення в культурному житті й адміністрації. Будапешт штучно інспірував творення «русинської» мови і культури, толеруючи діяльність русофілів, проте гостро переслідуючи кожну спробу української активності. В цьому плані були допущені і підтримувані урядом деякі установи («Подкарпатське Общество Наук»), деякі видання тощо. Політичні організації були заборонені. Реакція на тяжкий режим поневолення виявилась у масовій втечі закарпатської молоді до УРСР в 1940—41 pp. та у діяльності націоналістичного підпілля. Угорці не зуміли здобути ніяких симпатій серед місцевого населення під час їхнього панування в 1939—44 pp.

У складі УРСР (1944—1991)[ред. | ред. код]

Тому прихід радянських військ на Закарпаття восени 1944 розглядався більшістю населення як визволення. Чехо-словацька адміністрація відновилася тільки частково і тимчасово[7] Закарпаття було швидко совєтизовано, а організований комуністичною партією з'їзд Народних Комітетів Закарпатської України 26 листопада 1944 в Мукачеві висловився за приєднання Закарпаття до УРСР. 29 червня 1945 між Чехо-Словаччиною і СРСР укладено угоду про вихід Закарпаття зі складу Чехо-Словаччини і приєднання його до України. Крайове управління в 1944—45 було в руках Народної Ради Закарпатської України, а з січня 1946 — обласних органів радянського управління. Закарпатська область в кордонах 1938 р. пережила подібний соціальний, господарський і культурний процес, що і решта українських земель в УРСР. Нова влада провела за перші роки націоналізацію підприємств, в 1949—50 — колективізацію сільського господарства. Введено радянську шкільну систему, засновано в 1946 Ужгородський Державний Університет. Греко-католицька церква зазнала переслідувань з боку нового режиму (в тому числі вбивство єпископа Теодора Ромжі 1947), і в 1949 р. її формально зліквідовано. Закарпаття в повоєнні роки було, подібно як і сусідні галицькі області, тереном дії українських повстанців.

Демографія[ред. | ред. код]

Лемки Пряшева (зліва) і Перемишля (справа) у традиційних народних костюмах. Фото: Село Мокре поблизу Санок (Польща).2007

Людність Закарпаття розміщена нерівномірно, залежно від природних умов. Найгустіше й суцільно заселені Потиська низовина разом із підгір'ям Вулканічних Карпат (113 осіб на 1 км²) та Мармароська котловина (74). В горах (густота — 42) населення скупчено в обох нижчих поздовжніх смугах та зрідка — в поперечних долинах; високі гірські масиви майже незаселені постійно, натомість на їхніх полонинах сильно розвинене влітку пастуше життя.

Населення Закарпаття швидко зростало в XIX—XX століттях, попри досить велику еміграцію за океан, завдяки високому природному приростові та відносно невеликим втратам під час обох світових воєн, меншим як в будь-якій іншій частині України. В розвитку населення Закарпаття за останні 80 років можна відрізнити такі фази:

  1. Середній приріст за 1880—1913 pp. — пересічно 1,4 % річно (в 1900—10 pp. на 1000 душ щороку припадало 42 народжень, 26 смертей, 16 природного і 11 дійсного приросту);
  2. Відносно невеликий спад в 1915—19 pp.;
  3. Сильний приріст між двома світовими війнами, завдяки зменшенню смертності й послабленню еміграції, а також припливові чехів (1921—30 pp. на 1000 меш. — 42 народжень, 21 смертей, 21 природного і 18 дійсного приросту);
  4. Зменшення під час другої світової війни, яке, однак, майже не заторкнуло українців (натомість Закарпаття покинули чехи, переважна частина німців і частина угорців, а нацисти знищили ¾ євреїв);
  5. Досить високий приріст після війни, завдяки більшому, ніж в інших областях України, природному приростові (1956 р. на 1000 осіб — 24,6 народжень, 8,3 смертей і 16,3 чистого приросту), невеликому відпливу населення назовні і деякому припливу з інших частин СРСР (головно адміністративного і військового апарату), внаслідок цих процесів населення Закарпаття зросло з 395 000 в 1880 р. до 527 000 (1900), 596 000 (1910), 605 000 (1921), 752 000 (1930), 842 000 (1950), 929 000 (1956) і 1 254 396 жителів (на 1.12.2012)).
Вся людність в тис. Українці Євреї Угорці Чехи і словаки Інші
в тис. у % в тис. у % в тис. у % в тис. у % в тис. у %
а) Українська етнографічна територія
Підкарпатська Русь 616 438 71.1 85 40 6.5 29 4.7 241 3.9
Пряшівщина² 118 87 73.8 11 9.3 1 0.8 16 13.6 3 2.5
Мармарощина (в Румунії) 26 17 65.4 6 23.1 1 3.8 2 7.7
Разом 760 542 71.4 102 13.4 42 5.5 45 5.9 29 3.8
б) Підкарпатська Русь в політичних межах
1931 725 450 62.1 102 14.1 113 15.6 33 4.5 27³ 3.7
1956 (Закарпатська область) 929 7644 82.5 30 3.0 100 11.0 5 0.5 305 3.0

Еміграція[ред. | ред. код]

Близько 100 000 русинів та українців (разом з пословаченими греко-католиками з Пряшівщини) емігрували, майже винятково до США; в 1920—38 pp. бл. 40 000. Це була еміграція більша, ніж з будь-яких інших українських земель. Внаслідок цих процесів нині в США живе близько 350 000 осіб закарпатського походження, що становить бл. 30 % всіх закарпатських українців (на заході Закарпаття навіть 45 %). Тому серед української діаспори в США закарпатська група відіграє велику роль.

Урбанізація[ред. | ред. код]

37 % населення Закарпаття живе в містах (2001). Закарпаття має 11 міст (Ужгород — 116 300 мешканців[8] (2012), Мукачево — 82 300 (2010), Берегове — 27 200 (2001), Хуст — 32 400 (2001))[9] і 12 смт. Характер міст Закарпаття — торговельно-адміністративний, за останні часи і промисловий. Міста розташовані на перехрестях поздовжніх і поперечних шляхів, найбільші з них — на пограниччі гір і низовини.

Національні меншини[ред. | ред. код]

Характерною рисою радянізації Закарпаття стали масові репресії проти угорців, німців, русинів, українців, що призвело до еміграції частини угорців, словаків, німців, євреїв та представників інших національностей до своїх історичних батьківщин. Скасовується національність "русин", а всіх, хто раніше ідентифікував себе таким, визначається як "українець". В той же час проводилося організоване переселення корінних закарпатців у східні області України, на північ Росії та в Сибір, в регіон спрямовували фахівців з інших республік, а випускників місцевих навчальних закладів — поза межі Закарпаття і України. Здійснювалося переселення в регіон росіян і російськомовних військовослужбовців, співробітників державних органів, партійних і радянських чиновників, службовців, військових пенсіонерів та інших, що приводило до деетнізації і зросійщення місцевого населення. Це відбилося й на етнічному складі населення регіону та його міст.

Найчисленнішою меншістю Закарпаття були і залишаються угорці, які становлять більшість в південній частині Закарпаття і були скупчені по більших містах; євреї становили більший відсоток, ніж в будь-якій іншій частині України, і то не лише по містах (26 %), але й по селах (11 %), німці творили 7 малих колоній в горах, румуни були скупчені в 4 великих селах на північ від Сиготу. Після Другої Світової війни знизився відсоток національних меншостей, а тим самим зросла кількість українців і нині Закарпаття є, за винятком південної частини, що в ній і тепер переважають угорці, однією з земель з найбільшою часткою українського населення.

Економіка краю[ред. | ред. код]

Народне господарство Закарпаття розвинулося залежно від природних умов та від господарської політики тих держав, до складу яких воно входило. Гірська частина Закарпаття, що займає 80 % краю, є країною лісового і тваринницького господарства, низовина і підгір'я — рільничою країною з садівництвом і виноградництвом. Закарпаття славиться виноробством. Насадження виноградної лози на Закарпатті почалося з III століття. Сьогодні нараховується понад 60 сортів винограду.

До корисних копалин належать насамперед сіль,буре вугілля, ртуть, поліметали, золото, будівельні матеріали (алуніти, доломіт, каолін, барит, бентоніт, цеоліт, діорит, андезит, мармур, перліт, мінеральні фарби), багато мінеральних та геотермальних джерел.

Сільське господарство[ред. | ред. код]

Сільське господарство і нині є основним зайняттям населення (близько 70 %), хоч рілля займає лише 21 % всієї площі Закарпаття; 23 % припадає на сіножаті й пасовища, 50 % на ліс. В горах рілля становить ледве 30 %, сіножаті й пасовища 27 %, а ліс аж 58 %; для низовини відповідні числа — 42 %, 27 %, 24 %. Вся засівна площа становить (1956 р.) 211 000 га, в тому числі на збіжжеві культури припадало 98 700 га або 45 % (на кукурудзу 34 300 га або 16,3 %, на пшеницю 28 400 га або 13,5 %, овес 17 100 га або 8,1 %), на кормові 60 800 га (29,8 %), картоплю 37 500 га (17,8 %), промислові, гол. соняшник і тютюн — 8800 га (4,2 %). Низовина і підгір'я — це країна пшениці й кукурудзи, в горах мають перевагу овес, жито і картопля. Порівняно з довоєнним часом зменшилася вся засівна площа (на 10 %), далеко більше збіжжева (на 1/3), а площа кормових збільшилася майже в три рази. Велике значення має виноградництво, яке постачає на експорт виноград і білі вина (гол. осередки — Берегове, Ужгород, Мукачево, Середнє, Виноградів); площа виноградників збільшилася з 2900 га 1936 р. до 6700 га 1956 р. На експорт працює також садівництво; сади займали в 1956 році 18 500 га (1936 р. лише 4000 га). З промислових культур найбільше значення має тютюнництво (3000 га). Порівняно з довоєнним періодом збільшилося поголів'я продуктивної худоби, за винятком коней; 1956 було 32 000 коней (1937 р. — 41 300), 244 000 голів великої рогатої худоби (1937 р. — 219 500), 196 000 свиней (82 000), 254 000 овець і 55 000 кіз (1937 р. — разом 132 000). Одночасно інтенсифікувалося тваринництво шляхом запровадження найкращих порід. Тваринництво низовини і передгір'я тісно пов'язане з хліборобством, в горах його кормовою базою є полонини і природні сіножаті.

Ліс і деревообробна промисловість[ред. | ред. код]

Найбільшим багатством Закарпаття є ліси, що займають площу 526 000 га; основні породи: бук (58 % ліс. площі), смерека (29 %), дуб (7 %), ялиця (4 %). Ліс і деревообробна промисловість — це основна промисловість краю, яка дає 53 % валової продукції і працю 29 000 особам (57 % всіх зайнятих в промисловості); 1956 р. випродукувано 2,6 млн м³ деревини і 0,7 млн пиломатеріалів. Майже вся продукція деревини перероблялася на місці, на численних, здебільшого деревообробних, підприємствах, розвинених по всьому Закарпаттю; найбільші деревообробні комбінати є в Сваляві, Тересві, Рахові; лісохімічні заводи в Сваляві, Великому Бичкові, Перечині; картонний завод в Рахові. Меблева промисловість (сировиною є переважно букове дерево) розвинена головно в Ужгороді, Мукачеві й Берегові.

Виробництво електроенергії, вугілля, будівельних матеріалів[ред. | ред. код]

Виробництво електроенергії мало розвинене (1955 р. — 134 млн кВт, нині багато більше), зокрема зовсім недостатньо використані багаті водні ресурси (найважливіші гідроелектростанції — Ужгородська і з 1956 р. Теребле-Ріцька). Тільки після другої світової війни розпочато видобуток бурого вугілля і 1955 р. досягнуто досить високої продукції — 460 000 т (с. Ільниця в Іршавському районі). Кам'яну сіль видобувають здавна в Солотвині; за чеської влади видобуток модернізовано й піднесено до 170 000 т щорічно (основне місце видобутку в Чехо-Словаччині); близько 332 000 т (1956 p.). Досить велике значення має промисловість будівельних матеріалів (видобуток андезитів, туфів, мармору; цегляно-черепична промисловість). Дрібна харчова промисловість і постала щойно після війни легка промисловість (швейна, трикотажна, взуттєва) розвинені в більших містах (найважливіші об'єкти — тютюнова і трикотажна фабрики в Мукачеві). Ще й нині має значення кустарна промисловість, зокрема художня — вишивкарство, дереворізьба на Гуцульщині. Промисловість скупчена переважно в південно-західній частині Закарпаття, через що ще більше поглиблюється різниця між цією багатшою частиною краю і біднішою — гірською. Головні промислові осередки Закарпаття: Мукачево, Ужгород, Берегове, Хуст.

Шляхи[ред. | ред. код]

Закарпаття має 580 км залізничних шляхів (без вузькоколійних) і 2740 автомобільних шляхів з твердим покриттям (1955 p.).

Найбільше значення мають тепер три поперечні залізничних лінії, що зв'язують через карпатські перевали — Ужоцький, Верецький і Татарський — Закарпаття з усією Україною, натомість підрядне значення має поздовжня лінія (Пряшів — Чоп — Хуст — Рахів), що сполучає Закарпаття із заходом і 1920—45 pp. була головною магістраллю Закарпаття.

Сильно збільшився автомобільний транспорт, який має на Закарпатті більше значення, ніж в інших частинах України; найважливіші відтинки: Ужгород — Мукачево — Берегове, магістраль Ужгород — Хуст — Ясіня; поперечні лінії: Ужгород — Ужок — Львів, Мукачево — Свалява — Стрий — Львів, Хуст — Міжгір'я й інші; поздовжні гірські шляхи: Перечин — Свалява, Нижні Ворота — Міжгір'я й інші.

Дослідження Закарпаття[ред. | ред. код]

Дослідження Закарпаття головно в ділянці історії розпочато в кінці XVIII століття (Й. Базилович); в XIX столітті з'явився ряд дрібних причинків до церковної і культурної історії Закарпаття. Основні дослідження Закарпаття проведено в XX столітті місцевими та українськими вченими з Галичини і Наддніпрянщини, росіянами, угорцями, чехами й ін. Археологічні досліди провадили Т. Легоцький, Й. Янкович, Я. Пастернак. Ряд історичних праць з'явився з-під пера А. Годинки, О. Бонкала, В. Гаджеґи, Є. Перфецького, О. Петрова, О. Мицюка, М. Лелекача, з історії письменства і культурного життя — І. Франка, Я. Стрипського, Є. Сабова, Ю. Яворського, В. Бірчака, Є. Недзельського й ін. Етнографічні і демографічні матеріали збирали і досліджували І. Верхратський, В. Гнатюк, С. Томашівський, а закарпатські говори розробили О. Брох, І. Панькевич, Г. Геровський й ін. Географічні студії провадили І. Краль, В. Кубійович, С. Рудницький й ін. Багато матеріалу містили монографії про закарпатські комітати, видані угорськими урядовими чинниками наприкінці XIX століття і на початку XX століття. Так само немало етнографічного матеріалу та розвідок з культурної історії з'явилося в «ЗНТШ». В 1920—30-х pp. висліди студій над Закарпаття друкувалися в Наукових Записках Товариства «Просвіти» в Ужгороді, в журналі «Карпатскій СвЂтъ», а в 1940-х pp. в журналі «Зоря». В підсовєтських умовах продовжувалися головно археологічні, етнографічні і діалектологічні досліди Закарпаття. З кінця XIX століття існує в Мукачеві історичний музей ім. Легоцького (переважно археологічні знахідки), а в 1920-х pp. постав краєзнавчий музей в Ужгороді, що містить головно історичні і етнографічні експонати.

Закарпаття у культурі[ред. | ред. код]

Своєрідна краса природи Закарпаття, ще донедавна примітивний побут його населення, складні соціальні і культурні відносини цього краю знайшли відбиток в художній літературі українських і чужих авторів. З закарпатських письменників українською мовою про життя людей свого краю писав Михайло Іванович Томчаній (Томчані) (16 липня 1914 — 19 січня 1975): збірка оповідань «Шовкова трава» (1950), «Оповідання» (1955), «На кордоні» (1962); повісті «Наша сім'я» (1953), «Терезка» (1957), «Готель „Солома“» (1960), оповідання і повість «Скрипка — його молодість» (1968), романи «Жменяки» (1964), «Тихе містечко» (1969), «Брати» (1972). З чехів писали на закарпатські сюжети І. Ольбрахт (повість «Микола Шугай»), З. Кудєй («Гуцульська республіка»), з угорців — Д. Морваї («Село під полонинами»). Крім місцевих українських письменників, закарпатські мотиви виступають в О. Олеся, С. Черкасенка, В. Пачовського, В. Бірчака й ін. Після 1945 р. написано низку повістей з закарпатського життя авторами з інших українських земель (А. Турчинська, С. Скляренко) та росіянами (роман М. Тевельова «Свет ты наш, Верховина») й іншими.

Багато зусиль приклав до збереження самобутнього історичного центру древнього Ужгорода та утвердженню містобудівельної політики європейського рівня на Закарпатті архітектор-містобудівельник та художник-графік Михайло Михайлович Томчаній (Томчані) (9 листопада 1946). У 1980—1990 роках він був головним архітектором Ужгорода, а в 1990—1991 роках був першим головою створеного ним на Закарпатті «Товариства карпатських русинів» (В 1981 році з-поміж закарпатських архітекторів він вперше став членом Всесоюзної ради головних архітекторів міст та областей).


МІНІ-СКУЛЬПТУРИ ЗАКАРПАТТЯ

Унікальні міні-скульптури які стали культурним символом Закарпаття та об'єктом пошуку серед закарпатців та туристів.


Міні-скульптури Ужгорода

З 2010 року і по сьогодні в Ужгороді, з ідей професора УжНУ Ф.Ф.Шандора, з'явилось понад 40 пам'ятників розміром з людську долоню скульпторів Михайла Колодка, Романа Мурника, Степана Руснака, Василя Криванича. Більшість міні-скульптурок зосереджена в центральній частині міста, вздовж набережної, обабіч річки Уж. Кожна скульптура чи прямо, чи опосередковано стосується Ужгорода або Закарпаття, кожна з них є такими собі міні-портретами цікавих, достойних історичних постатей, персонажів чи міфічних героїв, що у тій чи іншій мірі мали, чи мають вплив на наш край". Для туристів було розроблено спеціальний маршрут "Міні-скульптури Ужгорода". На пошук і огляд всіх міні-скульптур з використанням путівника піде 3,5 години часу.

1.   Скульптура миколайчику-помічнику Святого Миколая була встановлена першою з усіх, з ініціативи Ф.Шандора: у грудні 2010 року, яка символізує помічника Св. Миколая на перилах набережної річки Уж на пл. Театральній. Кажуть, якщо потерти носик міні-скульптурки Миколайчика, та загадати бажання, то воно обов'язково збудеться. Головне вірити у нього.

2.   Найменшу у світі копію статуї Свободи і одночасно найменший діючий маяк відкрито 27 липня 2011 року. У факелі, який тримає статуя, постійно працює лампочка. Скульптуру Свободка встановлено на перилах Консульських сходів, що ведуть з Православної набережної до пішоходного мосту.

3.   Бравий вояк Швейк розташований на перилах, які пробиті кулями воєнного часу. Швейк у правій руці тримає кнедлик і, лівою притримуючи шапку, замріяно дивиться вздовж річки Уж, чи то кудись у бік Карпат, а може просто віддає честь, промовляючи своє незабутнє «насмілюсь доповісти» :). Встановлений 10 липня 2012 року на перилах Київської набережної. Копія Швейка є в Одесі, Синевирський перевал, Ужгород-деца (Україна), Чехії (Оломоуц, Ліпніце, Кралупи), Словаччині (Гуменне), Польщі (Перемишль, Кельце), загалом десять.

4.   Вузол Кротона — перила зв'язані у вузол. Це — «вузлик на пам'ять», який буде присвячений силачу Кротону. У 2014 році, він приурочений до виходу однойменного українського фільму про силача. Вузлик Кротона знайдете за адресою: набережна Київська,12 (неподалік Швейка).

5.   Угорський композитор Ференц Ліст. У січні 2017-ого Ференц Ліст «переїхав» з берега Ужа на берег Малого Ужа (на розі вулиць Жупанатської, Фединця та Довженка). Маленький пам'ятник Ференцу Лісту, який відкрили в травні 2012 року біля ужгородської Філармонії, пережив чи не найбільше пригод серед усіх міні-скульптур. Влітку, після сильної грози, гілка каштану впала на перила, розламавши їх на кілька частин: і та частина, на якій «сидів» угорський композитор, загадково зникла. Втім, незабаром скульптура була знайдена. На цьому нещастя не закінчились: у грудні невідомі пофарбували шматок труби у жовтий колір, а в перші дні 2013 року Ліста знову вкрали. За кілька днів комунальники знайшли скульптуру на березі річки і встановили її на місце. Однак у січні 2017-ого на звичному місті Ліста не виявилося, натомість фігурку можна знайти на розі вулиць Жупанатської, Фединця та Довженка, відразу за рестораном «Антресоль». Копія Ліста знаходиться в аропорті міста Будапешт та Чернівцях.

6.   Восени 2012 встановлено пам'ятник закарпатському художнику Гаврилові Глюку, який зображений в автомобілі ГАЗ-67, на якому він їздив до гір малювати картини. На задньому сидінні авто — мольберт, який підказує, що кермує автівкою саме художник. Згодом до скульптурної композиції Гаврило Глюк додали іменну дошку з написом на трьох мовах українській, угорській, англійській. Композиція знаходиться на вулиці Вакарова, 7.

7.   15 квітня 2013 на пл. Театральна, 8 поряд з Миколайчиком «пришвартувався» пароплав «Карпатія», який першим відгукнувся на сигнали «Титаніка» та врятував частину людей з нього. Скульптура з секретом: всередину можна помістити свічку, й ілюмінатори корабля будуть світитись наче там всередині є життя і нагадує про подвиги та жертви катастрофи «Титаніка».

8.   У травні 2013 року до тижня чеської культури було встановлено сімейство «Їглавських їжаків» (три скульптури), які є символом міста-побратима Ужгорода — Їглави, а також символом пива «Єжик», який варять в Їглаві. Скульптури відкрили мери обох міст. Їжачки оселилися на самому кінці металевих перил Київської набережної.Четвртий їжачок знаходиться в місті Їглава Чехія

9.   З листопада 2014 року на перилах набережної Незалежності в окулярах та навушниках «сидить» клавішник гурту Deep Purple Джон Лорд, спиною до вулиці Корзо. Скульптурку відкрили під знамениту пісню «Smoke on the water», яку виконав оркестр.

10.                    Бронзова фігурка Енді Ворхола «сидить» на металевих воротах біля Закарпатського обласного музею ім. Й. Бокшая. Скульптуру Енді Воргол презентували 6 грудня 2014 року на пл. Жупанатська, 3.

11.                    До 40-річчя відкриття головоломки кубика Рубіка було встановлено бронзовий кубик. Технічно можна вважати, що це і не міні-скульптура, бо виконана вона в натуральну величину. Новий міні-пам'ятник розмістили 22 грудня 2014 року недалеко від Свободки — на перилах сходів, що ведуть з Православної набережної до Пішоходного мосту. Тут, також розмістили вказівники із відстанню до європейських міст.

12.                    До дня народження австрійського композитора Вольфганга Амадея Моцарта 27 січня 2015 року у внутрішньому дворику музичної школи ім. П. Чайковського по вулиці Волошина, 11 встановили міні-скульптуру на його честь, адже композитор жив і творив в період, коли Закарпаття перебувало в складі Австро-Угорської імперії.

13.                    На вулиці Івана Ольбрахта, 3 в останній день січня 2015 року було відкрито скульптуру останнього закарпатського опришка Миколи Шугая На перилах найстарішоі кав'ярні «Під замком» з гвинтівкою в руках «присів» славний розбійник про якого написав Ольбрахт у своєму романі «Микола Шугай — розбійник». Копія знаодиться на Синевирському перевалі.

14.                    На мурованій стійці вхідних воріт спеціалізованої словацькомовної школи № 4 в Ужгороді відкрили міні-пам'ятник сержанту американської армії русинського походження зі Словаччини Майклу Стренку. Він відомий тим, що був учасником бойових дій в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні Другої Світової війни, входив до групи солдатів, які піднімали прапор на Іодзімі. Скульптуру встановлено 17 лютого 2015 року на вул. Жупанатській, 10.

15.                    До дня народження відомого фокусника, ілюзіоніста Гаррі Гудіні 24 березні 2015 року на пл. Богдана Хмельницького, 2, перед входом до готелю «Ужгород» встановили міні-пам'ятник на його честь. Гаррі — угорець, народився у Будапешті. А його бабуся — мігрантка із села Йовря (нині — Сторожниця Ужгородського району). Гаррі — майстер неймовірних звільнень від найнадійніших пут і замків. Тому скульптуру встановили на металевий загратований постамент, сюди можна буде чіпати свої замки, які симовлізують проблеми, що у будь-якому випадку можуть бути вирішені. Бронзові руки фокусника теж у замках. Копія знаходиться в місті Будапешт.

16.                    Міні-скульптуру «Ейфелева вежа» було встановлено до Днів французької культури в Україні та з метою порятунку останнього старовинного ліхтаря Ужгорода на розі вулиць Капітульної та Духновича поруч з греко-католицьким собором на останньому старовинному стовпі в Ужгороді. Висота ужгородської копії Ейфелевої вежі складає всього 16 см, а вага — 1 кг чистої бронзи.

17.                    Найвіддаленіша від центру мініатюра розміщена біля входу у ресторан «Кілікія», що по вул. Дитяча, 1-г (на об'їзній дорозі, мікрорайон «Шахта») 08.12.2015 року. Скульптура «Маннекен піс» або «Хлопчик з чубом, що пісяє» знаходиться у символічному місці — на центральному європейському роздоріжжі: до Словаччини, 20 — до Угорщини і кілька сотень до 12 європейських столиць, які ближче, ніж Київ. Цікаво також, що саме в цей день популярний ресторан «Кілікія» відзначав свій дев'ятий День народження. Згідно з лабораторними аналізами вода в бюветі гідрокарбонатно-натрієва, з високим вмістом кремнію та інших елементів, тобто — майже мінеральна, корисна для шлунку та добре вгамовує спрагу. Набирати воду можна з 3 спеціальних кранів в колоні-постаменті, а не звідти, звідки багато хто подумав.

18.                    Скульптурну композицію «Малий Уж» або «Дві рибини» встановили на згадку про Малий Уж — невеличку річку, яка була притокою Ужа і протікала центром міста (сучасні вул. Підградськіа та Фединця) з ХVІ ст. до 1930-х років ХХ ст. Між Великим і Малим Ужем утворювався острів, на якому стояв замок. Відомо також, що на цій річечці був водяний млин, з борошна, яке тут мололи, ужгородці пекли свіжий хліб. На відміну від інших міні-скульптур, ця створена із нержавіючої сталі, кована, бо в Ужгороді скульптура була на той час розвинена не надто добре. Дві риби на жердині символізують Великий та Малий Уж, а їхня срібляста луска — це блискучі річкові хвилі. Встановили композицію 7 лютого 2015 року на ліхтарі на вулиці Фединця, на розі з провулком Гірчичне зерно.

19.                    До Дня свого народження Ужгород отримав чудовий подарунок — 3 міні-скульптури: Бейли Бартока, Винороба та Мухаммеда аль-Ідрісі. На набережній Ужа, навпроти будівлі Генерального консульства Угорщини, «оселився» Бейла Барток із фонографом в руках. Міні-пам'ятник відомому угорському композитору відкрили до 80-річчя від дня його смерті 25 вересня 2015 року на Православній набережній, 12. На маленькій табличці поруч із скульптуркою вказана частота угорського Радіо Барток (105.5), на якому часто лунають його твори. Копія знаходиться в місті Виноградово. У 2020 було встановлено оновлену скульптуру, яку зробив скульптор Роман Мурник.

20.                    Міні-скульптуру «Виноробству» встановили під час святкування Дня міста на честь кращих виноробів України — закарпатських. 26 вересня 2015 року в центрі Ужгорода по вул. Волошина, 18 відкрито міні-скульптуру імператору Петру І, який у XVIII столітті полюбляв випити закарпатського вина. Символічно, що пам'ятник знаходиться біля дегустаційного залу «Шардоне», а в день відкриття й у діжці самого імператора знаходилося справжнє вино, яким пригощали присутніх на святковому заході. Скульптура вміє наливати вино.

21.                    Міні-скульптура Мухаммад аль-Ідрісі присвячена відомому арабському мандрівникові і географу, завдяки якому у 1154 році на карті Європи з'явилася перша згадка про Ужгород. Композиція виконана у вигляді столика, за яким, поруч із міні Мухаммадом, можна випити філіжанку кави біля книжкового магазину «Кобзар», що на вул. Корятовича, 1. Відкриття скульптурки 27 вересня 2015 року приурочили до Дня туризму, позаяк Мухаммад аль-Ідрісі був знаним мандрівником і об'їздив у давнину чимало земель.

22.                    15 грудня 2015 року «родина» міні-скульптурок в Ужгороді поповнилася новою композицією. На Православній набережній неподалік Генерального консульства Угорщини відкрили міні-пам'ятник відомим історичним постатям, подружжю володарів ужгородського замку — графу Міклошу Берчені та його дружині Крістіні Чакі.

23.                    Угорський художник Тіводар Чонтварі приїхав в Ужгород на ковзанах на Київську набережну, 2 (відразу біля пішохідного мосту). Урочисте відкриття пам'ятника Тівадару Костка Чонтварі.відбулося 10 березня 2016 року.

24.                    7 травня 2016 року на кам'яному мурі Ужгородського замку (вул. Капітульна, 33) встановили пам'ятник князю Лаборцю, який заснував місто над Ужем та Ужгородський замок. Лаборець був князем білих хорватів. Бронзовий князь Лаборець, скручений бронзовим шнуром і символічно прикріплений до металевого меча, є ніби його руків'ям. Таке символічне зображення князя нагадує про його трагічну загибель: Лаборця вбили нападники, утопивши в річці Ондава, яка зараз називається Лаборець (протікає через словацьке місто Міхаловці і впадає на території Словаччини у річку Уж).

25.                    25-ту річницю Незалежності України Ужгород зустрів новою тематичною міні-скульптуркою. Скульптура «Єдина» — це демонстрація єдності України, котру наче шоколадку, хтось так і хоче відкусити. Тож скульптура має вигляд плитки шоколаду, за формою вона повторює територію нашої держави. 24 серпня 2016 р. «шоколадку» встановили на кам'яній огорожі на площі Поштовій.

26.                    Нова скульптура (29.11.2016 р), яка розташована на Ботанічній набережній біля ужгородської філармонії та пішохідного мосту, присвячена мультиплікаційному Кукоцу — талісману карпатських рибалок. За легендою, перед риболовлею треба обов'язково потерти носик бронзового черв'ячка на хороший кльов. Носик спеціально зробили більшим, щоб надовше вистачило. Цей черв'ячок — персонаж популярного угорського дитячого мультфільму під назвою «Великий ри-ри-ри Рибалка», автором якого є графік, лауреат премії Кошута Ференц Шойдік. Хоч мультфільм і складається всього з 26 серій, але цього вистачило, щоб ціле покоління дітей полюбило цю казку. «Маленький черв'ячок» став уже 27 міні-скульптурою, що прикрашає Ужгород і щодня радує його жителів. Копія знаходиться в місті Будапешт. У 2020 було встановлено на новому місці, відновлену скульптуру зробив скульптор Роман Мурник.

27.                    В Ужгороді біля обласної філармонії 27.12.2016 року відбулося відкриття нової міні-скульптури — Ханукії.

28.                    Міні-скульптурку під назвою «Нallom» відкрили 17 вересня 2017 р. на честь дня народження Тивадара Пушкаша. Саме цьому угорському винахіднику належить розробка першої телефонної станції. Цікавим є той факт, що найпопулярніше телефонне привітання «алло» походить з угорського «hallom», що в буквальному перекладі означає — «чую». Саме це слово промовляв Пушкаш під час випробувань першої телефонної станції, його сім'я мала пряме відношення до Ужгорода. Міні-скульптурку розмістили біля входу до будівлі головного відділення «Укрпошти» (пл. Поштова, 4) в обласному центрі Закарпаття. 120 років тому в Ужгороді з'явився телеграфний зв'язок. На той час він з'єднував Ужгород з Будапештом.

29.                    11 листопада 2017 року до 100-річчя «Жовтневої революції» відкрили міні-скульптуру «Hasta la vista, Lenin». Це металевий вагончик, у якому замуровано бюст Володимира Леніна, встановили неподалік залізничного вокзалу. Ужгород був один із перших міст України, де прибрали пам'ятник Леніну. Ця символічна скульптура, якою всі бажаючі остаточно попрощаються з епохою «радянського вождя». До речі, у вагончику знаходиться справжній бюст В. І. Леніна — один із мільйона екземплярів, які за часів СРСР стояли чи не у кожному державному кабінеті. Мініскульптура «Hasta la vista, Lenin» стала 28-ю мініатюрною візитівкою обласного центру Закарпаття.

30.                    2 грудня 2017 року, в Ужгороді відкрили нову міні-скульптуру. Тепер обласний центр Закарпаття прикрашають 30 міні-візитівок міста. Фігурку першого губернатора Закарпаття Георгія Жатковича встановили перед входом до будівлі Закарпатського обласного художнього музею ім. Йосипа Бокшая (пл. Жупанатська, 3), де колись розташовувалася місцева адміністрація — Жупанат. Приурочили відкриття скульптурки «Liberty Bell» до дня народження громадського діяча та першого губернатора Закарпаття, який народився 2 грудня 1886 року, а 2 грудня 1920 року в Ужгороді проголосили День свободи. Відтепер 2 грудня 2017 р. буде асоціюватися і з відкриттям міні-скульптури «Liberty bell». Мініатюрний Григорій Жаткович сидить на «дзвоні Свободи» — головному символові американської історії боротьби за незалежність від Великої Британії. Скульптор Михайло Колодко зберіг на легендарному дзвоні тріщину та викарбував слова з Біблії: «Нехай свобода буде проголошена через цілий світ усім жителям його!».

31.                    Ювілейною ж, 30-ю, ужгородською міні-скульптурою стала мініатюра «Лебедине озеро» на транспортному мосту через річку Уж. Маленький телевізор зафіксував зображення культового балету Петра Чайковського, який свого часу транслювали під час радянських переворотів. Презентували загалу «перший телевізор над Ужем» скульптор Михайло Колодко, туризмознавець Федір Шандор та ведуча обласного телебачення Ростислава Джумурат. Символічно, що телескульптурка знаходиться поблизу головної телевежі Закарпаття. Приводом до відкриття нової туристичної родзинки став Всесвітній день телебачення (21 листопада), який Генеральна Асамблея ООН проголосила у 1996 на честь дати проведення першого Всесвітнього телевізійного форуму в Організації Об'єднаних Націй. Фігурку у виді телевізора, на якому показують «Лебедине озеро» встановили на Київській набережній 21.10.2017 року.

32.                    4 травня 2018 р. оновлену огорожу дендросаду (вул. Ф. Ракоці, 3) поблизу Ужгородської міської дитячої лікарні прикрасили міні-скульптуркою. Це пам'ятник педагогу та великому любителю природи Іштвану Лаудону. Це вже 32 міні-скульптурка в Ужгороді. Подія присвячена 130-річчю саду Лаудона. Наприкінці ХІХ століття педагог і натураліст, доктор Ужгородської Королівської католицької гімназії Іштван Лаудон зробив подарунок місту — започаткував сад рослин, які привозив із подорожей у різні країни. Сад став унікальним не лише для міста: тодішній парк Лаудона вважався одним із найбільш унікальних в Австро-Угорській імперії. Сад простягався від вулиці Собранецької до нинішнього пам'ятника Пушкіну, налічував близько двох сотень екзотів. Із розбудовою міста сад Лаудона поступово забудовували, нинішній парк із десятком дерев — те, що від нього залишилося. Збереглися у парку і найбільше в Україні та найстаріше на Закарпатті гінкго, тис ягідний, кипарис болотний, сосна чорна (австрійська), криптомерія японська, магнолія Суланжа, бук лісовий, що зазвичай росте на висоті більше 300 м над рівнем моря, а тут — на 120-метровій висоті. Кілька дерев дендропарку входять до міжнародної Червоної книги. 2017-го біля дитячої лікарні посадили ще 2 екзотичні дерева, які росли колись серед насаджень Лаудона, але загинули приблизно у 70-х роках — кипарисовик Лавсона і тсугу канадську.

33.                    5 травня 2018 р. відбулося відкриття 33-го міні-пам'ятника. Скульптура розповідає про метеорит Княгиня — найбільший відомий метеорит в Європі, падіння якого зафіксоване в новітній історії. Пам'ятник метеориту Княгиня встановлений на пл. Ш. Петефі, на перилах навпроти цукрарні Валентина Штефаньо. Це не випадково, нещодавно його бренд почав виготовлення цукерок «Метеорит», якими він пригостив всіх, хто зібрався на відкритті міні-скульптури. А автобусна зупинка поруч тепер також названа на честь найбільшого європейського метеориту.

34.                    Скульптура "Наполеон" 34-та за ліком, яка з'явилася на початку липня 2018 р. на території пекарні «Дік», що на вулиці Коритнянській, має стосунок до гастрономічного тістечка. Адже в 60-х роках на Закарпатті, зокрема, неподалік Ужгорода, знімали фільм «Ватерлоо» про Наполеона. Хоч ця історична постать і не має напряму стосунку до обласного центру Закарпаття, але є впізнаваною для туристів.

35.                    28 жовтня 2018 року нова скульптурка з'явилася в Українсько-угорському навчально-науковому інституті УжНУ (мкр БАМ). Тут «поселили» відомого не лише угорцям поета Яноша Араня. Приурочили відкриття міні-скульптури до 55-річчя створення кафедри угорської філології в Ужгородському університеті та 10-річчя Українсько-угорського навчально-наукового інституту. Що стосується міні-скульптури Араня, то ця постать для угорських філологів — символ. Не так давно вони святкували його 200-й день народження.

36.                    1 вересня 2018 р. біля вхідних дверей Ужгородської дитячої школи мистецтв (пл. Ш. Петефі, 20) встановили 36-ту міні-скульптуру. Це скульптура Ференца Еркеля — угорського композитора, піаніста, диригента, засновника національної опери.

37.                    Родина ужгородських міні-скульптур поповнилася 38-ою знаковою фігурою. Цього разу на перилах Ужгородського угорського дому, що на вул. Мукачівській, 54, зайняв місце легендарний  угорський поет, публіцист, критик та політичний діяч Ференц Келчеї. Історики стверджують, що творчість і діяльність поета значно вплинули на Лайоша Кошута та революційно-демократичну молодь, очолювану Шандором Петефі. Але найбільше Ференц Келчеї відомий як автор угорського національного гімну. Він неодноразово відвідував Ужгород та написав вірш про Хуст.

38.                    Пам’ятник з міні-копією "Святої корони Угорщини" має вигляд прямокутного стовпа з чорного полірованого каменю, на якому угорською мовою зафіксовані основні історичні віхи, що стосуються предмету вшанування. Текст українською є на тильному боці постаменту, однак оскільки пам’ятник встановлено на газоні і заднім боком мало не впритул до огорожі, то ні побачити, ні прочитати його неможливо. у 1805 році корона перебувала в Ужгороді, Середньому, Мукачеві. Згори на камені встановили бронзову міні-копію корони Святого Іштвана на подушці — так, як цю угорську реліквію експонують зараз у будівлі парламенту Угорщини в Будапешті. Автором міні-корони є Михайло Колодко. Міні-корону встановлено біля Генерального консульства Угорщини в Ужгороді 19.03.2019 р.

39.                    Міні-скульптура «Іштван Дєньдєші — перлина Ужгорода». 25 серпня виповнилося 390 років з дня народження відомого поета Іштвана Дєньдєші. З цієї нагоди відкрили 40-ву міні-скульптуру у вигляді перлини в мікрорайоні Радванка, біля найстарішого житлового будинку Ужгорода. Скульптурну композицію виконали скульптори Роман Мурник та Степан Руснак.

40.                    Біля пам'ятника президенту Карпатської України Августину Волошину, що знаходиться в Ужгороді на набережній Незалежності, 9 в останній день березня 2016 року встановили міні-скульптуру «Воїни АТО». Коваль, який вдихнув життя в фігурки воїнів, побажав залишитись інкогніто.

41.                    Міні-скульптура «Кавовий ростер». Скульптор Андрій Возницький. Пам'ятник першому ужгородському кавовому ростеру, розташований на площі Фенцика.

42.                    "Міні-скульптура "Закарпатський кіфлик", 42-га в Ужгороді". Кіфлик — це закарпатське печиво у формі загнутої підківки посипаної цукром-пудрою. Робиться з різноманітними начинками —- горіховою, маковою та з лекваром. Кіфлик відкрили 9.09.2019 р. на вулиці Собранецькій біля ТЦ "Дастор". Виготовляли двоє скульпторів Степан Руснак та Роман Мурник.

43.                    Міні-скульптура "Другет". 14 грудня 2019. Вона присвячена роду Другетів, що має франко-італійське походження, але мав безпосередній стосунок і до Закарпаття. З ним пов’язують заснування Ужгорода (Унгвара) як міста. Другетам також належали Невицький та Ужгородський замки. Місце для встановлення статуетки обрано не випадково (сквер біля хімфаку) - "Другет" дивиться на замок, а позаду нього знаходиться колишня гімназія, що носила його ім’я. Виготовляли двоє скульпторів Степан Руснак та Роман Мурник.

44.                    Міні-скульптура «Масарик». 21 грудня 2019. Символічно, що публічна міні – скульптура президенту Чехословаччини Масарику розташована коло ЗОШ №3, що збудована саме за його сприяння, та була 100 ювілейною школою. Вона знаходиться на Набережній Незалежності, у мікрорайоні Галаго, що забудований у період входження сучасного Закарпаття у Чехословаччину. Її автори: скульптор Роман Муркник, та коваль Степан Руснак.

45.                    Міні-скульптура «Фрідман Мілтон». 18 грудня 2019. Її відкрили на вулиці Гойди. Родина видатного американського економіста Мілтона Фрідмана - вихідці із сучасного Закарпаття. Єврейська родина мешкала у тодішньому Береґсасі (нині Берегово). Сам Мілтон народився уже в Нью-Йорку у 1912 році. Цікаво, що він єдиний нобелівський лавреат із закарпатським корінням. Премію він отримав за патентування монетизації.


Міні-скульптури Перечин

1.  9 квітня 2017 року в місті Перечин відкрили першу міні-скульптуру "Жабка", авторства М.Колодко. Скульптурка нагадує про гастрономічну історію жаб'ячих ніжок з Тур’я Ремети.

2.  27 травня 2018 року у Перечині, в рамках святкування Дня міста, відкрили нову туристичну атракцію –  міні-скульптурну композицію "Будинок Зубної феї".


Міні-скульптури Тур'я Пасіки

у травні 2015 року в урочищі Воєводино, встановлено 4 міні-скульптури кельтів, скульптор М.Колодко

1.Кельт-друїд у парку Шенборна стереже ліс, і спостерігає за тим, як ростуть дерева в колі календаря друїдів.

2.Кельт з бочкою кальвадоса.

3.Кельт-коваль,  в руках у скульптурки – копія кельтського меча, який знайшли археологи під час його розкопок.

4.Кельт в чані, винахід яких приписують саме їм.


Міні-скульптури Чинадієво

У травні 2016 року міні-скульптурку Ілони Зріні й Імре Текелі відкрили у замку Сент-Міклош, де вони познайомилися і зустрічалися.


Міні-скульптури Міжгір'я

на самому вершку Синевирського перевалу встановлено у травні 2018 року кілька міні-скульптур:

1. пекар-багет

2. Швейк

3. Микола Шугай

4. кельт-друїд

5. кельт з бочкою кальвадосу

6. хлопчик-пісюн

7.пекар-круасан

8.кельт-коваль

9. танець аркан


Міні-скульптури Солочина

- 10 листопада 2020 року, скульптор Роман Мурник разом з ковалем Степаном Руснаком встановили, з-за допомоги відомого закарпатського мецената Павла Ганинця, міні-скульптуру одному з найвідоміших туристів Закарпаття - принцу Рудольфу Габсбургу (одягнений у нижньоавстрійські шорти, альпійські черевики, принц сидить на символічному компасі).


Міні-скульптури Виноградова

1.   14 жовтня 2017 року була відкрита міні-скульптура «Тут був Барток» - так назвав першу міні-скульптуру у Виноградові скульптор Михайло Колодко. У Севлюші майбутній геній разом із матір’ю та сестрою провів кілька років і дав перший сольний концерт у залі будинку тодішнього жупанату. Тут він вперше виконав і власний музичний твір «Течія Дунаю».

2.   Четверта міні-скульптура солекопа в рамках туристичного маршруту "Соляний шлях Закарпаття". Розташована у замку Канків.


Міні-скульптури Вишкова

Перша міні-скульптура солекопа в рамках туристичного маршруту "Соляний шлях Закарпаття". Розташована у центральному парку.


Міні-скульптури Хуста

Друга (всього їх п'ять по Соляному шляху) міні-скульптура солекопа в рамках туристичного маршруту "Соляний шлях Закарпаття". Розташована у центральному парку, поблизу річки Хустець.


Міні-скульптури Великого Березного

розташовані на горі Явірник

1.   16 квітня 2018 у туристичному притулку Явірник  відкрито міні-скульптуру - бронзовий турист

2.   10 червня 2018 року відкрито міні-скульптуру Янку Деревляному


Міні-скульптури Берегова

П'ята міні-скульптура солекопа в рамках туристичного маршруту "Соляний шлях Закарпаття". Розташована в урочищі Чизай.


Міні-скульптури Сваляви

- 2 грудня 2020 року, скульптор Роман Мурник разом з ковалем Степаном Руснаком встановили, з-за допомоги відомого закарпатського мецената Павла Ганинця, міні-скульптуру одному з найвідоміших розбудовників Закарпаття - графу Ервін-Фредерік Карл фон Шенборн-Бухгейм (1842 – 1903) (одягнений у нижньоавстрійські шорти, альпійські черевики, граф сидить на символічному компасі). Саме з Шенборнами (віденська гілка) пов‘язано становлення Сваляви як міста. За їх ініціативи у Сваляві відкрито завод мінеральних вод.

"Мисливський палац Берегвар" (сучасний курорт-санаторій "Карпати") був збудований графом Ервіном-Фрідріхом фон Шенборном-Бухгеймом (1842-1903). Як вважається будівництво тривало майже п'ять років - з 1890 по 1895 роки. Сам мисливський замок побудований у неоромантичному стилі. У проект замку архітектора З. Грессерсона було закладено особливу символіку. Оригінальність палацу полягає у тому, що за основу було взято астрономічний рік: кількість вікон - 365 - відповідає кількості днів, 52 кімнати - кількості тижнів, 12 входів - кількості місяців у році. Біля палацу розташували сад-дендрарій на англійський манер із декоративним озером у центрі. У парку росте безліч рідкісних видів рослин: самшит, катальпа, сосна Веймута, канадська ялина, японська вишня, рожевий бук, італійська гліцинія, сріблястий клен, оцетове дерево та інші.


Міні-скульптури Білки

- 19 квітня 2016 року, на центральній площі с. Білки, що на Іршавщині, відбулося урочисте відкриття скульптурної композиції на честь жертв голокосту. Пам'ятний меморіал встановлено спільно з Міністерством зовнішньої економіки та закордонних справ Угорщини і Білківською сільської рад. «Альбом Аушвіц» — унікальний документ, єдине збережене фотосвідчення масового вбивства євреїв у концтаборі 35 років зберігала, а потім передала в дар меморіалу «Яд Вашем» Лілі Якоб-Зельманович Мейер. Сама родом із Закарпаття, з села Білки, що на Іршавщині. Скульптура створена у вигляді вантажного вагону, викованого з заліза з дотриманням всіх пропорцій. Спереду нього люди, які виходять. На основі однієї з фотографій з «Альбому Аушвіца» скульптор зобразив мить, коли транспорт прибув до концентраційного табору. Вагон стоїть на краю прірви, звідки немає дороги ні вперед, ні назад, — саме так відійшли у вічність мільйони людей. Автори пам'ятника — скульптор Михайло Колодко та коваль Василь Криванич.


Міні-скульптури Королева

Третя міні-скульптура солекопа в рамках туристичного маршруту "Соляний шлях Закарпаття". Розташована поблизу замку Ньолаб.

Див. також[ред. | ред. код]

Виноски[ред. | ред. код]

  1. за Полом Маґочі карпато-русини - окремий від українців народ, а не національною підгрупа українців
  2. Vratislav Preclík. Masaryk a legie. Karviná : Paris. 206 stran. 2019, ISBN 978-80-87173-47-3, ss. 35—53, 106—107, 111—112, 124—125, 128, 129, 132, 140—148, 184—199. (чеськ.)
  3. Magocsi, Paul R. (2015). With Their Backs to the Mountains: A History of Carpathian Rus' and Carpatho-Rusyns. Budapest-New York: Central European University Press. 
  4. Імовірно сучасні закарпатці (як і лемки, бойки, гуцули) є нащадками білих хорватів (див.: Микола Нагірний. Внесок білих хорватів у процес етногенезу Українців // Емінак : науковий щоквартальник. — 2016. — Т. 1, № 1 (13) (січень-березень). — С. 20-26. — ISSN 1998-4634.)
  5. Українські землі під владою Австрійської імперії (кінець XVIII — перша половина XIX ст.) // Історія України — Навчальний посібник — А. І. Чуткий
  6. Українські землі під владою Австрійської імперії у першій половині XIX ст. // Енциклопедія Шпаргалка " Історія України
  7. «Це була марна боротьба», — так пише про події в Підкарпатській Русі в 1944—1945 роках чеський військовий історик Архівовано 4 березень 2016 у Wayback Machine. // «Мукачево.net». Блог Степана Сікори. Субота, 31 Січня 2015, 21:15
    Byl to marný boj, píše o dění na Podkarpatské Rusi v letech 1944/45 historik VHÚ // VOJENSKÝ HISTORICKÝ ÚSTAV (VHU) PRAHA
  8. Чисельність населення на 1 жовтня 2012 року — Головне управління статистики у Закарпатській області[недоступне посилання з липня 2019]
  9. Архівована копія. Архів оригіналу за 14 листопад 2009. Процитовано 27 серпень 2010. 

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Археологія Закарпаття: історія дослідження: [монографія] / С. І. Пеняк, П. С. Пеняк ; Закарпат. облдержадмін., Закарпат. облрада, Ред. по підготов. і вип. Зводу пам'яток історії та культури Закарпат. обл. — Ужгород: Краєвиди Карпат, 2013. — 255, [16] с. : іл. — ISBN 978-966-97151-4-2
  • Данилюк Д. Д. Історія Закарпаття в біографіях і портретах (з давніх часів до початку XX ст.) / Ужгородський держ. ун-т. — Ужгород: Патент, 1997. — 289 с.
  • Закарпатські митці − лауреати Національної премії ім. Т. Г. Шевченка : бібліогр. посіб. / Упр. культури Закарпат. облдержадмін., Закарпат. ОУНБ, інформ.-бібліогр. від. ; уклад. : О. А. Канюка, М. Б. Бадида ; упорядкув. Л. О. Ільченко ; відп. за вип. Л. З. Григаш. − Ужгород : Вид-во В. Падяка, 2008. − 256 с. : іл. − (Корифеї Закарпаття : бібліографія). − Імен. покажч. : с. 245−253. − ISBN 978-966-387-024-3.
  • Ліси Закарпаття : Нариси з історії та часопис лісівництва / [упоряд. В. Кий та ін.]. — Ужгород : РІК-У, 2019. — 367 с. — ISBN 617-7692-31-6.
  • Нариси історії Закарпаття / Ужгородський держ. ун-т та ін.; Редкол.: І. Гранчак, (відп. ред. і керівник авт. кол.), Е. Балагурі, М. Бабидорич та ін. — Ужгород: Закарпаття, 1993—1995.
Т. 1: З найдавніших часів до 1918 року. — 1993. — 436 c.: іл. — Бібліогр: с. 429—433.
Т. 2: 1918—1945. — 1995. — 663 с. — Бібліогр: с. 658—664.

Посилання[ред. | ред. код]