Заливаха Опанас Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

{{Особа | ім'я = Опанас Іванович Заливаха | зображення = Zalyvakha.jpg | розмір_зображення = 280px | підпис_зображення = Опанас Заливаха, 1999 рік | дата_народження = 26.11.1925 | місце_народження = село Гусинка, Куп'янський район, Українська Соціалістична Радянська Республіка, СРСР СРСР | дата_смерті = 24.4.2007 | місце_смерті = Івано-Франківськ, Україна Україна | відомий_(відома) = художник, правозахисник | рід_діяльності = | титул = | нагороди = {{Хрест Івана Мазепи}

Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1995

}} Опана́с Іва́нович Залива́ха (* 26 листопада 1925, с. Гусинка, Куп'янський район — † 24 квітня 2007, Івано-Франківськ) — український живописець, член Клубу творчої молоді (1960—1964), відомий шістдесятник.

Життєпис[ред. | ред. код]

Юність О.Заливахи минула на Далекому Сході СРСР і в Сибіру, куди його сім'я втекла з рідної Харківщини від голодомору 1930-х років[1].

Від 1947 навчався в Інституті живопису, скульптури та архітектури імені Іллі Рєпіна в Ленінграді (нині Санкт-Петербург). Того ж року був виключений за «поведінку, не гідну радянського студента». 1953 поновлений в інституті. Закінчив його 1960.

1957 року приїхав на практику до Косова (Гуцульщина). Через 4 роки оселився в Україні.

1960—1961 — художник Тюменського художнього фонду.

1961—1965 — художник Івано-Франківського художнього фонду.


1964 — у співавторстві з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук та Галиною Зубченко було створено вітраж «Шевченко. Мати» до 150-річчя Тараса Шевченка у вестибюлі Червоного корпусу КНУ. Скликана після цього комісія кваліфікувала його як ідейно ворожий, тож вітраж був знищений адміністрацією університету.

1965—1970 — відбував покарання за статтею 62 Карного кодексу УРСР («за антирадянську агітацію та пропаганду») — 5 років у таборі № 385 (Мордовія).

Коли вийшов з табору, одружився з Дариною, племінницею Степана Бандери. Вони виховали сина Ярослава та доньку Ярину.

Всю душу вкладав у відродження незалежної України[2].

Помер у м. Івано-Франківськ.

Працював у галузі станкового живопису та графіки.

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

Український інститут національної пам'яті в рамках відзначення 83-х роковин Голодомору в Україні у листопаді 2016 року вніс його ім'я до проекту «Незламні», як відзначення на державному рівні 15 видатних людей, що пройшли через страшні 1932—1933 роки та змогли реалізувати себе[3].

23 листопада 2017 року на пішохідній частині вул. Незалежності в Івано-Франківську художнику був встановлений пам'ятник (скульптор Ігор Семак).

Творчість[ред. | ред. код]

Скільки робіт створив Заливаха, нікому достеменно невідомо. Лише 2003 року у видавництві «Смолоскип» вийшов його перший альбом.

Удома художник тримав іконостас загиблих товаришів: Івана Світличного, В'ячеслава Чорновола, Алли Горської. Хотів відкрити свій музей.

Твори[ред. | ред. код]

Опанас Заливаха. «Портрет Василя Стуса»
  • «Чайна» (1962).
  • «Полтавчанка» (1964).
  • «Є і будемо» (1985).
  • «Дзвонар» (1987).
  • «Червона калина» (1989).
  • «ХХ вік», «Мироносиці», «Українська мадонна», «Портрет Василя Стуса», «Портрет Шевченка», «Козака несуть», «Початок» (всі — 1990—1994).
  • Вітраж 1963—1964 «Тарас Шевченко» для Київського університету (у співавторстві з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук, Галиною Зубченко) — твір знищено, авторів у квітні 1964 виключено зі Спілки художників.
  • Оформлення книг:

Автор спогадів про Аллу Горську в книзі «Алла Горська. Червона тінь калини. Листи. Спогади. Статті» (Київ, 1996).

В 2016 році у видавництві «Лілея НВ» вийшов альбом «Опанас Заливаха», в якому зібрано багато робіт митця. Упорядник Мирослав Аронець.

Премії[ред. | ред. код]

Цитати[ред. | ред. код]

Все можна взяти в чужинця, окрім віри. Віра, взята у чужинця, губить.

Примітки[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]