Замойський синод
| Замойський синод | |
|---|---|
| Статус: | локальний собор (синод) |
| Визнають: | УГКЦ |
| Попередній: | Кобринський синод (1626) |
| Наступний: | Львівський синод 1891 |
| Дата: | 26 серпня — 17 вересня 1720 |
| Місце: | Замостя |
| Скликав: | митрополитом Левом Кишкою |
| Головування: | Джироламо Ґрімальді |
| Учасники | митрополит, семеро єпископів, протоархимандрит, архимандрити, 129 представників світського і монашого духовенства, два представники Львівського Ставропігійного братства і звичайні миряни |
| Причини проведення | впорядкування стану справ Руської Унійної Церкви |
| Рішення |
Synodus provincialis Ruthenorum habita in Zamosciae A. 1720, wyd. w Rzymie 1724; Synod Prowincjonalny Ruski w Mieście Zamoysciu z Roku 1720, wyd. 1785 r. |
Замойський синод (лат. Synodus Zamoscensis, Synodus provincialis Ruthenorum habita in Zamosciae) — синод Київської греко-католицької митрополії, який відбувся в Замостю заходами митрополита Льва II Кішки 1720 року. Даний Синод певні джерела подають як Собор, оскільки на ньому були присутні представники Львівського Ставропігійського Братства, які були мирянами. Був другим після Кобринського (1626) загально-церковним синодом в історії греко-католицької церкви.
Відомості[ред. | ред. код]
Проведений для покращення організації УГКЦ як реакція на наступаючу реформу Петром I Російської православної церкви (1723), що на протестантський манер підпорядковувала церкву політичній владі: скасовувала патріаршество та введеня Святійшого Синоду з представниками світської влади. Синод заборонив шанувати Святого Григорія Паламу.
Для надання Синодові більшої ваги Папа Климент XI призначив своїм легатом і головою збору свого нунція у Варшаві Джироламо Ґрімальді. Як митрополит, так і нунцій уже в середині 1715 року писали до Папи Климента XI про дозвіл скликати синод. Того самого року дозвіл було надано. Однак, унаслідок воєнних неспокоїв та політичних обставин у Річі Посполитій, синод можна було скликати тільки 1720 року.
Митрополит Кішка призначив синод на 26 серпня 1720 року в м. Львові. Але влітку того ж року у Львові виникла пошесть, тож вирішено перенести синод на північ, до містечка Замостя в Люблінській окрузі.
Учасниками Замойського Синоду були сім владик Київської Церкви:
- Флоріян Гребницький (1720—1762), архієпископ Полоцький;
- Йосиф Виговський (1716—1730), єпископ Луцько-Острозький;
- Атанасій Шептицький (1715—1746), єпископ Львівсько-Галицький;
- Йосиф Левицький (1711—1730), єпископ Холмсько-Белзький;
- Єронім Устрицький (1715—1746), єпископ Перемишльський;
- єпископ, номінат Пінсько-Турівський, висвячений у Замості Теофіл Годебський (1720—1730);
- Лаврентій Соколинський-Друцький (1718—1727), архієпископ Смоленський.
Крім них, у Замойському Синоді взяли участь протоархімандрит Василіянського Чину о. Антоній Завадський, сім архімандритів, вікарій Супрасльської архімандрії та 129 священиків світського і чернечого клиру, крилошани капітул, професори духовних семінарій, декани, ігумени головних монастирів й інші чільні церковні мужі. Були також два представники Львівського Ставропігійного братства і звичайні миряни.
Синод розгортав свою роботу в секціях, а три урочисті засідання проходили у церкві Покрови Божої Матері. Перше урочисте засідання відбулося 26 серпня 1720 року, друге — 1 вересня, а третє, заключне, — 17 вересня того ж року.
Постанови Собору[ред. | ред. код]
Було складено і підписано «Сповідання віри», де містилося принципово важливе для католицизму доповнення про сходження Святого Духа не тільки від Бога-Отця, а й від Бога-Сина. Це доповнення мусили визнавати всі кандидати на висвячення (диякони, священики, єпископи), а також ті, хто мав прийняти чернечий постриг. На соборі було ухвалено 19 постанов (зокрема «Про католицьку віру», «Про Святі таїнства», «Про семінарії», частина постанов було запозичено з рішень контрреформаційного (див. Контрреформація) Тридентського собору 1545–63). Рішення собору поглибило обрядові та організаційнв розходження між православними та греко-католиками й зблизило останніх з католиками. Низка рішень була спрямована на зміцнення внутрішньоцерковної організації та дисципліни, посилення ролі митрополита, піднесення рівня освіти духовенства й вірних, душпастирської діяльності, уніфікації церковної освіти білого й чорного духовенства, запровадження практики обов'язкової недільної проповіді, активізації боротьби з єресями та чаклунством тощо. Лев Кішка, зважаючи на усталену традицію, проголосив домінуючою мовою в богослужінні не латину, а церковнослов'янську. Водночас греко-католицькому духовенству заборонялося причащатися, молитися в православних церквах, навіть спілкуватися з православним духовенством. Усупереч попереднім гарантіям римської курії греко-католицькому духовенству наказувалося вилучити всі тодішні богослужбові книги та замінити їх новими, допущеними ватиканською цензурою, також було санкціоновано обрядові зміни. Запроваджувалися деякі римо-католицькі свята. Латинізація греко-католиків викликала певний спротив, особливо в середовищі львівських братчиків, однак він не набув значних масштабів. Після офіційного затвердження постанов Замойського собору римською курією і їх першої публікації в латиномовному оригіналі (1724) вони стали основоположними для УГКЦ.
Делегати Замойського синоду торкнулися також питання стану існування жіночих монастирів у греко-католицькій церкві. В заключних постановах синоду жіночому чернецтву присвячений окремий розділ (розділ XII — «De monialibus»). В історичній літературі питання про вплив постанов Замойського синоду на стан існування жіночих монастирів у греко-католицькій церкві у XVIII ст. ще недостатньо висвітлене.
Джерела та література[ред. | ред. код]
- Мицик Ю. А. Замойський собор української греко–католицької церкви 1720 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.
- Софрон Мудрий. Замойський синод і його значення для української католицької церкви.
- Самусік А.Ф. Роля Замойскага сабору 1720 г. у развіцці ўніяцкай адукацыі на тэрыторыі Беларусі // Религия и общество – 14. Могилев: МГУ им. А.А. Кулешова, 2020. С. 254-257.
