Зарубинецька культура

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Зарубинецька культура (червоне)

Зарубине́цька культу́ра  — одна з головних археологічних культур України періоду Залізного віку.

Територія розповсюдження зарубинецької культури — басейни Прип'яті, середнього і частково верхнього Дніпра. Час — приблизно з 200 року до н. е. до 200 року н. е.. Її було відкрито у 1899 і засвідчено понад 500 пам'ятками, розміщення яких охоплює простір від Прип'яті й Подесення до Середнього Подніпров'я.

Загальний опис[ред.ред. код]

Зарубинецьку культуру відкрив у 1899 р. Вікентій Хвойка, виявивши могильник з тілоспаленням на Батуровій Горі поблизу с. Зарубинці Канівського району Черкаської області. Крім Зарубинецького могильника, В. Хвойка виявив ще кілька подібних могильників у Придніпров'ї: м. Ржищеві, селах Віта, Пищальники, Пухівка, Погреби, Бортничі, Вишеньки.

На цих територіях було досліджено залишки безкурганного могильника. Серед супровідного інвентарю були виявлені бронзові фібули і специфічна кераміка. Усі ці пам'ятки відносять до III ст. до.н. е. Ця культура поширилась на Прип'ятському Поліссі, верхнього і Середнього Подніпров'я у кінці I тис до.н. е.- початку I тис.н. е.

Зарубинецька культура відома великими неукріпленими поселеннями. Вони розташовувались на мисах річок, ярах або на «надзаплавних терасах». Їх площа займала в середньому близько двох гектарів. Цій культурі були притаманні заглиблені в землю житла, що мали площу 18-20 метрів квадратних. При споруджені було використано техніку дерев'яно-каркасного будівництва. Двосхилі дахи покривали соломою, очеретом або жердинами. Джерелом тепла в житлах були відкриті вогнища.

Населення вело осілий спосіб життя. У вжитку у зарубинців було залізо, яке вони самі ж і видобували. Серед знарядь праці, виготовлених з цього матеріалу, були знайдені серпи і коси, що свідчить про землеробський спосіб господарства. Мешканці цих поселень вирощували просо, пшеницю-двозернянку, ячмінь. Проте займались і скотарством — вирощували й розводили корів, свиней, коней, дрібну рогату худобу. Також існувало певне поняття про полювання і риболовлю.

У поселеннях зарубинців виготовляли кераміку, використовуючи гончарний круг ручного типу. Готовий посуд випалювали. Ювелірні вироби виготовляли з привізної бронзи, з льону і коноплей — тканини. Про існування ткацтва свідчать знайдені піднімальні грузила для ткацького станка.

Для Зарубинецької культури були характерні ґрунтові безкурганні поховання: тіла спалювали в особливих урнах або ямах, існував спеціальний поховальний інвентар. Також відомі випадки трупопокладення, проте зустрічаються вони доволі рідко.

Дослідження зарубинецької культури[ред.ред. код]

Важливе значення для вивчення зарубинецької культури мали розкопки великого могильника, розташованого на околицях м. Києва, у селі Корчуватому, що проводились у 1940—1941 рр. У післявоєнні роки у Середньому Придніпров'ї досліджувалися поселення в Києві, поблизу сіл Пирогів, Великі Дмитровичі, Зарубинці, в околицях м. Канева, поблизу сіл Сахнівка (Сахнівські поселення), Межиріч, Лютіж (археологічна пам'ятка) та ін., могильники неподалік від сіл Суботів, Пирогів, Хотянівка.

На території Верхнього Придніпров'я, між гирлами Березини та Сожу, на початку 1950-х років були виявлені чисельні зарубинецькі пам'ятки. У поселеннях і могильниках на берегах Прип'яті було виявлено близько 40 пам'яток. Методом розкопок було повністю досліджено могильники Велемичі І та II, значні роботи проведено на могильниках Воронине, Черськ, Отвержичі, Ремель.

Зарубинецькі пам'ятки в басейні Південного Бугу, а також Дністра (поселення Мар'янівка, могильник Рахни, поселення Ремезівці) належать до пізніх проявів зарубинецької культури.

Етнічна приналежність зарубинецької культури[ред.ред. код]

Перший дослідник зарубинецьких пам'яток, Вікентій Хвойка, вважав їх слов'янськими, місцевими за своїм походженням. На його думку, вони становили собою проміжну ланку між пам'ятками ранішньої скіфської доби і пізньої черняхівської культури.

До думки Вікентія Хвойки приєдналися Олександр Спицин, Микола Біляшівський та інші. Проти неї виступили західноєвропейські дослідники. Наприклад, німецькі археологи П.Рейнеке і К.Такенберг проголосили зарубинецькі пам'ятки приналежними до пам'яток германських племен, що з'явилися на Подніпров'ї внаслідок переселення. Французький вчений Дешеле вважав Зарубинці кельтською пам'яткою. Проте усі ці припущення так і лишились недоведеними.

Більшість вчених поділяє точку зору Вікентія Хвойки про приналежність зарубинецької культури місцевим давньослов'янським племенам. Вважається, що зарубинецька культура має не одне, а три джерела: місцеву культуру скіфського часу правобережної лісостепової смуги України та елементи прип'ятсько-поліської і латенської культур.

Зарубинецька культура має чітко виражені локальні особливовсті. Так, середньодніпровський локальний варіант відрізняється виразними рисами культури місцевих племен пізньоскіфського часу. На думку Бориса Рибакова, зарубинецька культура є продовженням праслов'янської пізньоскіфської (пізньосколотської) культури, носії якої під впливом несприятливих обставин, що склались після сарматського вторгнення в степи Північного Причорномор'я, були вимушені мігрувати з лісостепів у лісову зону у верхів'ях Дніпра.

« Сучасні дослідники не мають єдиної думки щодо етнічного складу зарубинецьких племен. Їх пов’язують зі слов’янами, германцями, балтами. Проте, дані мовознавства, типологічна близькість зарубинецьких памяток з київською культурою III-V ст. Р.Х. та культурами ранньосередньовічних слов’ян V-VII ст. Р.Х. – пеньківською і колочинською – дають підстави вважати зарубинецьку культуру ранньослов’янською ». (Цитата з книги «Археологія України» І.С. Винокура, Д. Я. Телегіна)  »

Спорідненість з іншими культурами[ред.ред. код]

У західній половині слов'янських територій одночасно з зарубинецькою існувала пшеворська культура. Сарматського ярма там не було, тому ця культура й була більш повнокровною, на відміну від зарубинецької. Разом ці культури формують один археологічний комплекс.

Зарубинецька культура, як і її наступниця Черняхівська культура, потрапила під впливи інших культур: кельтської Латенської культури, культури степових скитів і сарматів. Згодом на неї вплинула культура цивілізації Римської імперії на Дунаї. Вплив Скитсько-сарматської цивілізації був особливо помітний у гончарстві, виготовленні зброї, способі ведення домашнього господарства і орнаментації.

Носії культури займалися сільським господарством, скотарством і мисливством. Відомо про торгівлю шкурами диких звірів з містами Причорномор'я. Небіжчиків спалювали і вкладали попіл в урни і ями.

Про переважно слов'янську етнічну належність свідчать стародавні слов'янські назви річок, що не змінювались з часом (гідроніми). Також можливі іноземні елементи. Так бастарни, народ який був згаданий у класичній літературі, відповідає територіально і у часі Зарубинецькій культурі. Досі немає цілковитої впевненості у тому, якою мовою цей народ розмовляв, але більшість дослідників схиляється скоріш до балтійської, аніж до германської мови.

З 200 року культура населення зазнала значних змін. Це було пов'язано, на думку деяких дослідників, з приходом германського народу готів з території сучасної Польщі. Територія Зарубинецької культури стала частиною Готської держави, яка археологічно характеризується Черняхівською культурою. Цю думку обґрунтував Борис Рибаков у монографії «Язичництво давньої Русі».

Див. також[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]