СС

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Захисні загони)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
СС
Schutzstaffel
Flag Schutzstaffel.svg
Прапор СС
На службі 4 квітня 1925 — 8 травня 1945
Країна Третій Рейх Третій Рейх
Належність Третій Рейх Третій Рейх, Європа окупована Німеччиною
Вид Збройні сили Третього Рейху
Тип Напіввійськова організація
Чисельність 1, 000,000 (1944)
У складі Загальні СС
Ваффен-СС
Підрозділи «Мертва голова»
Поліція безпеки
SS-Reichssicherheitshauptamt
СД
Поліція порядку
Гарнізон/Штаб Берлін і Мюнхен
Гасло Meine Ehre heißt Treue
Війни Друга світова війна
Командування
Визначні
командувачі
Юліус Шрек
Генріх Гіммлер
Карл Ганке

Commons-logo.svg Медіафайли на Вікісховищі

Schutzstaffel, скорочено  — CC (абр. подвоєнна руна сігель — Runic «↯↯»; від нім. Schutzstaffel — «Захисні загони»; нім. Schutz — захист, охорона, нім. Staffel — група, загін, команда)  — була націонал-соціалістичною організацією у Веймарській республіці та в Третьому Рейху, яка слугувала НСДАП та Адольфу Гітлеру інструментом панування та придушення. З 1934 р. відповідала за функціонування та адміністрування концтаборів, а з 1941 р. також таборів смерті. Брала участь у плануванні та виконанні Голокосту та інших геноцидів.

СС було засновано Гітлером 4 квітня 1925 року як його особистий "орган охорони та придушення" в Мюнхені. В останні дні її місцем перебування було в Головному офісі СС на Принц-Альбрехт-штрассе у Берліні. Починаючи зі З'їзду нацистської партії в 1926 році, підпорядковувавалася Штурмовим загонам (СА), але з 1930 року також виконувала внутрішню «поліційну службу» всередині партії. Була вирішальним чином сформована Генріхом Гіммлером.

30 червня 1934 року СС ліквідувала керівництво СА в рамках Ночі довгих ножів. У наступні місяці її було підвищено до рівню незалежної організації НСДАП, яка отримала контроль над усією поліцією в епоху націонал-соціалізму та, через створення Ваффен-СС, взяла на себе військову функцію на рівні з Вермахтом. Для СС було характерне зв'язування державних функцій та установ з партійними структурами.

СС була найважливішим органом терору та пригнічення в Нацистській Германії. Під час Другої світової війни, разом із різними її підрозділами, вона значною мірою відповідала за безпрецедентні військові злочини та злочини проти людства, зокрема за Голокост і Геноцид ромів, а також злочини проти цивільного населення в Німецькому Рейху та в окупованій Європі. Заборонена після закінчення війни, на Нюрнберзькому процесі вона була кваліфікована як злочинна організація.

Історія[ред. | ред. код]

Штабна гвардія і ударний загін Адольфа Гітлера[ред. | ред. код]

У травні 1923 року Адольф Гітлер створив особисту охорону під назвою Штабна гвардія для НСДАП. Кілька тижнів потому, після того, як Герман Ергардт посварився з Ернстом Ремом і Гітлером, ця охорона була розпущена і був сформований ударний загін Адольфа Гітлера. Після невдалого путчу Гітлера-Людендорфа в листопаді 1923 року цей загін і НСДАП були заборонені.

Створення СС і подальше керівництво Генріхом Гіммлером[ред. | ред. код]

1 квітня 1925 року функціонер СА Юліус Шрек отримав наказ Гітлера сформувати новий загін, який мав взяти на себе охорону приміщень заходів НСДАП. Вже 4 квітня з восьми бійців колишнього ударного загону Адольфа Гітлера було сформовано новий підрозділ. Окрім Шрека, до них входили Ульріх Граф, Крістіан Вебер, Еміль Моріс, Юліус Шауб і Ергард Гайден, колишній член морської піхоти Ергардт Фрайкору. Новому загону спочатку дали назву «Штабна гвардія».

Через два тижні, 16 квітня, він дебютував на публіці під час похорону Ернста Пенера, колишнього начальника поліції Мюнхена та одного з учасників путчу Гітлера-Людендорфа. Передбачаючи пізніші церемоніальні функції СС, підрозділ виконував роль факелоносця під час похоронної процесії. Праворуч і ліворуч біля труни померлого стояли по чотири людини.

Потім війська були швидко розширені та поширені на інші території Німецького Рейху. Нарешті, у 1925 році назву Schutzstaffel було офіційно введено після деяких варіантів імен, таких як Saal-Schutz, Schutzkommando та Sturmstaffel, які запропонував колишній лідер СА Герман Герінг на основі авіаескортної ескадрильї Манфреда фон Ріхтгофена. Будучи оберляйтером, Шрек став командувачем СС, але створити СС йому не вдалося. Конкуренція з іншими самопроголошеними підрозділами СС і відсутність підтримки з боку СА призвели до його звільнення Гітлером у 1926 році та призначення Йозефа Берхтольда.

Йому вдалося помітно розширити й модернізувати СС: до партійного з’їзду рейху в 1926 році йому вдалося створити 75 ескадронів загальною чисельністю близько 1000. Визнаючи це, Гітлер доручив СС нагляд за прапором Нацистської Німеччини 9 листопада 1926 р.

Рейхсфюрери СС[ред. | ред. код]

Кількість членів СС[ред. | ред. код]

Після 1933 року кар'єра в СС стала все більш привабливою для соціальної еліти Німеччини, яка масово почала приєднуватись до підрозділу, зазвичай мотивована політичним оппортунізмом. До 1938 р. Близько третини керівництва СС були членами верхньосереднього класу. Ця тенденція змінилася після першого радянського контрнаступу 1942 року.[1]

Рік Кількість Рейхсфюрер-СС
1925 200[2] Юліус Шрек[3]
1926 200[4] Йозеф Берхтольд[5]
1927 200[4] Ергард Гайден[4]
1928 280[6] Ергард Гайден[4]
1929 1000[7] Генріх Гіммлер[8]
1930–33 52000[2]
(ефект перемоги)[9]
Генріх Гіммлер[8] (становлення Третього Рейху)[10]
1934–39 240000[11] Генріх Гіммлер[8]
1940–44 800000[12] Генріх Гіммлер[8]
1944–45 1000000 [12] Генріх Гіммлер[8] та Карл Ганке[13]

Апарат СС[ред. | ред. код]

  • Головне управління СС (з 1934 року 4 групи. Керівники: 1934-35 — СС-группенфюрер Курт Вітьє, 1935-41 — СС-группенфюрер Август Гайссмаєр; 1941-45 — СС-обергруппенфюрер і генерал військ СС Готтлоб Бергер)
  • Головне оперативне управління СС (з 8 серпня 1940 року 4 групи у складі 16 відділів та 13 інспекцій. Керівники: 1940−42 — особисто Гіммлер, 1942-45 — СС-обергруппенфюрер Ганс Юттнер)
  • Штаб рейхсфюрера СС (низка відділів, а також організації «Аненербе» та «Лебенсборн». Керівники: 1936−43 — СС-обергруппенфюрер Карл Вольф, 1943 — 1945 — Пауль Баумерт)
  • Головне адміністративно-господарське управління СС (з лютого 1942) — забезпечення, будівництво і концтабори (4 групи. Керівник: СС-обергруппенфюрер Освальд Поль)
  • Головне управління судів СС (4 групи. Керівники: 1939-42 — Пауль Шарфе, 1942-45 — СС-обергруппенфюрер Франц Брейтхаупт)
  • Головне управління імперської безпеки: СД (служба безпеки СС) + кримінальна поліція + поліція безпеки = РСХА.

7 управлінь РСХА:

    • Кадрове
    • Адміністрація і постачання
    • Служба безпеки на території Німеччини
    • Таємна державна поліція («Гестапо»)
    • Кримінальна поліція
    • Закордонна розвідка
    • Дослідження світогляду
    • в лютому-червні 1944 — також військове управління

Управління поділялись на відділи, відділи — на реферати. Керівники РСХА:

  • Головне управління раси і поселень (з 1931 р. 11 відділів. Керівники: 1931 — 35 — СС-обергруппенфюрер Ріхард Оскар Дарре; 1935 — 38 — СС-обергруппенфюрер Герберт Бакке; 1938 — 40 — СС-обергруппенфюрер Гюнтер Панке; 1940 — 43 СС-обергруппенфюрер Отто Гофман; 1943 −45 — СС-обергруппенфюрер і генерал поліції Ріхард Герман Гільдебрандт).
  • Рейхскомісаріат із зміцнення німецької народності (з 1939/41 р.; 6 основних відділів. Керівник — СС-обергруппенфюрер Ульріх Грейфельд)
  • Посередницький пункт для етнічних німців (з 1937/41 р., 9 відділів. Керівник — СС-обергруппенфюрер і генерал військ СС і поліції Вернер Лоренц.
  • Головне відомство політичної освіти (з 1940 р.; 48 шкіл партійної освіти. Керівник — СС-обергруппенфюрер і генерал-лейтенант військ СС Август Хейсмейер).
  • Головне управління поліції порядку (з 1936 р., 7 відділів. Керівники: 1936 — 43 -СС-обергруппенфюрер і генерал поліції Курт Далюге, 1943 — 45 — СС-обергруппенфюрер і генерал-лейтенант поліції Альфред Вюнненберг.

Звання СС[ред. | ред. код]

Офіцери СС у Маутгаузені. 1941 р.

Національний склад військ Ваффен СС[ред. | ред. код]

Дані по добровольцях — загальні за всю війну. Частка німців з Німеччини становила близько 50 % особового складу військ СС.

Передумови створення[ред. | ред. код]

В 1923 році НСДАП під керівництвом лідера Адольфа Гітлера, створила невелику охоронну групу більш відому як Saal-Schutz, щоб забезпечити їхні зустрічі у Мюнхені[14][15]. У тому ж році Гітлер наказав утворити невелику охоронну одиницю, що підпорядковувалась особисто йому. Гітлер намагався відділити себе від "сірої маси" партії, в тому числі і напіввійськової організації Sturmabteilung (Штурмові загони, СА), яким він не довіряв[16]. Нове формування було визначено як Stabswache (Особиста охорона)[17]. Спочатку група складалася з восьми чоловік, якими керували Юліус Шрек та Йозеф Берхтольд група була змодельована як фрайкор. В травні 1923 групу було перейменовано на Stoßtrupp (Ударний загін)[18][2].

НСДАП разом з прихильниками та штурмовими загонами в Мюнхені під час Пивного путчу, 1923

Stoßtrupp було розформовано в тому ж 1923 році після невдалого Пивного путчу під час спроби НСДАП захопити владу у Мюнхені[19]. В 1925 році Гітлер віддав наказ Шреку організувати нову охоронну групу Schutzkommando (Захисна команда)[20]. В функції якої входило супроводжувати Гітлера на всіх партійних з'їздах та інших подіях. В тому ж році Schutzkommando було надано права національної організації та перейменовано в Sturmstaffel (Штурмові загони)[21]. Офіційно СС було засновано 9 листопада 1925 року (друга річниця пивного путчу)[22]. Нові загони мали захищати лідерів НСДАП по всій Німеччині[23].

Іноземні легіони та волонтери[ред. | ред. код]

Починаючи з 1940 року, Гіммлер запровадив вербування етнічних німців що не були громадянами Німеччини[24]. В березні 1941 р. Головне управління СС наказало Germanische Leitstelle розмістити рекрутингові центри по всій окупованій Європі[25]. Більшість з рекрутів отримали лише приставку Ваффен замість Ваффен-СС . Добровольці зі скандинавських країн заповнили ряди двох підрозділів, SS-Wiking та SS-Nordland[26]. Швейцарські німці приєдналися до їх рядів в значній кількості[27]. Бельгійські фламандці приєдналися до голландців, в ряди SS-Nederland[28] їх валлонські співвітчизники приєдналися до SS-Wallonien[29]. До кінця 1943 р. близько чверті СС були етнічними німцями з усієї Європи, а до червня 1944 р. половина Ваффен-СС були іноземними громадянами[30].

Верховний муфтій Єрусалиму Амін аль-Хусейні вітає добровольців Боснійського СС перед їх від'їздом на Східний фронт, 1943

Додаткові підрозділи Ваффен-СС були створені з: українців, албанців з Косово, сербів, хорватів, турків, кавказців, козаків та кримських татар. Українці та татари що переслідувалися Сталіним, були зумовлені опозицією радянського уряду, а не ідеологічною угодою з СС[31]. Верховний Муфтій у вигнанні з Єрусалиму Амін аль-Хусейні створив SS-Gruppenführer разом з Гіммлером у травні 1943 року[32]. Згодом він використовував антисемітизм і антисербський расизм, щоб залучити до підрозділів SS-Handschar[33] боснійських мусульман. Річна радянська Окупація балтійських країн сприяла вступу латвійських та естонських волонтерів до рядів Ваффен-СС. Естонський легіон на кінець 1942 року нараховував 1,280 волонтерів[34]. Близько 25 000 чоловік служили в дивізії Естонської СС, з тисячами інших призваних до поліцейського фронтового батальйону та прикордонних підрозділів[35]. Більшість естонців боролися, перш за все, щоб відновити свою незалежність, 15 тисяч з них померли, воюючи разом з німцями[36]. На початку 1944 року Гіммлер навіть звернувся до Пола з пропозицією випустити мусульманських ув'язнених з концентраційних таборів, щоб доповнити свої підрозділи СС.[37]


Індійський легіон[38] більшість членів з яких були незадоволені британською армією та схоплені під час Північно-Африканської кампанії присягнули на вірність Вермахту та був утворений в серпні 1942 р. В серпні 1944 р. були перейменовані в Indische Freiwilligen-Legion der Waffen-SS.SS-Charlemagne, французька волонтерська дивізія була створена в 1944 році, переважно із залишків Легіону французьких добровольців проти більшовизму та французьких Sturmbrigade.[39]

Втрати військ СС під час Другої Світової війни[ред. | ред. код]

  • Вбитими — понад 253 000 осіб, в тому числі
    • 1939 р. — до 100 осіб,
    • 1940 — близько 5 000 осіб,
    • червень — листопад 1941 — близько 36 500 осіб.
  • Зниклі безвісти — близько 70 000 осіб.
  • В ході польської кампанії втрати СС обчислювалося кількома десятками людей. Значна перевага німецької армії в озброєнні і блискавичний перебіг кампанії звели втрати Ваффен-СС майже до мінімуму. В 1940 на Заході есесівці зіткнулися вже з іншим противником. Високий рівень підготовки англійської армії, підготовлені заздалегідь позиції і наявність сучасної артилерії у союзників стали перешкодою на шляху СС до перемоги. В ході західної кампанії Ваффен-СС втратили близько 5000 осіб. Офіцери і унтер-офіцери в ході боїв вели солдат в атаку особистим прикладом, що, на думку генералів вермахту, призвело до невиправдано великих втрат серед офіцерів Ваффен-СС. Безумовно, відсоток втрат серед офіцерів Ваффен-СС був вище, ніж у частинах вермахту, але причини цього не варто шукати в поганій підготовці або ж в методиці ведення бою. В частинах Ваффен-СС панував  командний дух і не було настільки явної грані між офіцером і солдатом, як у вермахті. Крім цього, структура Ваффен-СС будувалася на основі «фюрерпринцип» і саме тому в атаках офіцери СС були попереду своїх солдатів і гинули разом з ними.

На Східному фронті есесівці зіткнулися з запеклим опором Радянської армії і як наслідок за перші 5 місяців війни частини Ваффен-СС втратили понад 36 500 чоловік вбитими, пораненими й зниклими безвісти. З відкриттям другого фронту втрати СС ще більше збільшилися. За найскромнішими підрахунками, в період з 1 вересня 1939 року по 13 травня 1945 війська СС втратили понад 253 000 солдатів й офіцерів вбитими. За цей же час загинуло 24 генерала Ваффен-СС (без врахування тих, хто покінчив життя самогубством і генералів поліції), і два генерали СС були розстріляні за вироком суду. Кількість поранених в СС до травня 1945 року становить близько 400 000 чоловік, причому деякі есесівці були поранені більше двох разів, але після одужання все одно поверталися до ладу[Що?].

Джерела інформації[ред. | ред. код]

  • Семенов К. К. «Войска СС». — М.: ЯУЗА, Эксмо, 2004. — 384 с.. — 5 000 экз. ISBN 5-699-05983-0
  • ???. Архів оригіналу за 6 серпня 2013. Процитовано 29 листопада 2009. 
  • ???. 

Див. також[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Ziegler, 2014, с. 132–134 and note 13.
  2. а б в McNab, 2009, с. 16.
  3. Weale, 2012, с. 26.
  4. а б в г Weale, 2012, с. 32.
  5. Weale, 2012, с. 30.
  6. Weale, 2012, с. 46.
  7. Weale, 2012, с. 49.
  8. а б в г д Weale, 2012, с. 33.
  9. Ziegler, 2014, с. 133.
  10. Ziegler, 2014, с. 131.
  11. Snyder, 1994, с. 330.
  12. а б Laqueur та Baumel, 2001, с. 609.
  13. Evans, 2008, с. 724.
  14. Evans, 2003, с. 228.
  15. Michael та Doerr, 2002, с. 356.
  16. McNab, 2009, с. 14, 16.
  17. McNab, 2009, с. 14.
  18. Weale, 2010, с. 16.
  19. Hein, 2015, с. 10.
  20. Weale, 2010, с. 26.
  21. Weale, 2010, с. 26–29.
  22. Koehl, 2004, с. 34.
  23. Cook та Bender, 1994, с. 17, 19.
  24. Flaherty, 2004, с. 160.
  25. Koehl, 2004, с. 212–213.
  26. Koehl, 2004, с. 214–219.
  27. Gutmann, 2017, Chapter 3.
  28. McNab, 2013, с. 272–273.
  29. McNab, 2013, с. 321–323.
  30. Weale, 2012, с. 306.
  31. Reitlinger, 1989, с. 200–204.
  32. Reitlinger, 1989, с. 199.
  33. Hale, 2011, с. 264–266.
  34. Bishop, 2005, с. 93.
  35. Bishop, 2005, с. 93–94.
  36. Müller, 2012, с. 169.
  37. Motadel, 2014, с. 242.
  38. Stein, 2002, с. 189.
  39. McNab, 2013, с. 326–330.