Західна Україна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Області, які зараховують до Західної України:
   завжди
   часто
   іноді

За́хідна Украї́на — дещо неоднозначний термін, який вживається для означення ряду історичних українських земель, а саме Буковини, Волині, Галичини, Поділля, Закарпаття, а також Західного Полісся. В контексті історії України XX ст. найчастіше вживається для означення територій приєднаних Радянським Союзом до УРСР на початку другої світової війни та після її закінчення (за винятком тодішньої Ізмаїльської області), а також суміжних з ними територій. В різні часи під даний термін підпадали різні території України.

Більшість з цих територій входили до складу Галицько-Волинського королівства. По занепаді останнього Південно-Західна Україна (Галичина та Західне Поділля) відійшла до Польського королівства, Закарпаття — до Угорського королівства, Буковина та Покуття — до Молдавського князівства, а Північно-Західна Україна — Волинь — разом зі Східним Поділлям та Центральною Україною до Великого Князівства Литовського, Руського і Жмудського. Після Люблінської Унії всі ці землі увійшли до складу Речі Посполитої. В період національно-визвольного руху українців, відомого як Хмельниччина, та втрати Польським королівством влади над центральними етнічними українськими землями, територія сучасних західних областей за Зборівським договором, залишилася в складі Польської корони, де на українських етнічних землях продовжували існувати Подільське, Руське, Волинське та Белзьке воєводства. Закарпаття продовжувало залишатися в складі Угорського королівства. Під владу Гетьмана Війська Запорозького відійшли лише території сучасних Вінниччини, Житомирщини та північно-східної околиці сучасної Рівненщини. Після останнього поділу Речі Посполитої у 1795 р. дані території були розділені між Австро-Угорщиною (Закарпаття, Галичина з частиною Західного Поділля та Буковина) та Російською імперією (більша частина Поділля та Волинь з Поліссям). В першій половині XX століття частина з них входили у Західноукраїнську Народну Республіку, а також в т. зв. міжвоєнну Польщу (за винятком території сучасної Хмельницької області), Румунію (не враховується Ізмаїльська область) та Чехо-Словаччину.

В сучасному розумінні терміну до Західної України зараховують вісім різних за своєю історичною долею українських областей — Львівську, Івано-Франківську, Тернопільську, Волинську, Рівненську, Хмельницьку, Чернівецьку та Закарпатську. Зрідка до західноукраїнського макрорегіону зараховують Вінницьку та Житомирську області, значно частіше ці регіони відносять до центрального та північного регіонів. В окремих випадках до Центральної та Північної України відносять Хмельницьку, Рівненську та Волинську області в зв'язку з тим, що території цих трьох західноукраїнських областей не входили до складу Австро-Угорщини та Західно-Української Народної Республіки, а у випадку території Хмельницької області — також до складу міжвоєнної Польської Республіки.

Історичні модифікації терміну[ред.ред. код]

Узагальнений поділ України на початок 20 століття та за часів УНР.

Після другого та третього поділів Польщі, що відбулися відповідно 1793 та 1795 року, назва «Західна Україна» закріплюється переважно за землями, які входили до складу Австрії (від 1867 року — Австро-Угорщина)[Джерело?].

«Західна Україна» — це також спрощена (здебільшого публіцистична) назва Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

Після того, як за Ризьким мирним договором 1921 року, укладеним між РСФРР і УСРР та Польщею, західна частина України відійшла до Польщі, термін «Західна Україна» міцно закріпився саме за цією частиною України. У 1920-х роках територію Західної України складали землі, які офіційно в другій Речі Посполитій називалися Східними кресами — Галичина («Східна Малопольща»), Західна Волинь, Холмщина та Підляшшя, Західне Полісся. До Західної України входили воєводства: Станіславське, Тернопільське, Волинське, Львівське (без восьми західних повітів), Поліське (без Косовського та половини Пружанського повітів), Холмщина Люблінського воєводства та половина Більського повіту Білостоцького воєводства. Як зазначає історик Ярослав Верменич, таке «черезсмужжя» польська влада створила навмисно — з політичних міркувань: польський уряд категорично не сприймав прагнення українців мати (принаймні в Галичині) окремі адміністративні одиниці. З 1939 року і дотепер це Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Волинська і Рівненська області.

У ширшому розумінні термін «Західна Україна» стосовно українських земель у період між Першою світовою війною та Другою світовою війною вживався щодо тих земель, які були під владою Польщі, Румунії та Чехословаччини. Крім уже перерахованих територій, що були в межах кордонів Польщі, це були також землі Північної Буковини та Закарпаття. Розуміння єдиної (краєвої) приналежності серед західних українців зцементувалося спільною долею перебування під іноземним (польським, румунським та чехословацьким) гнітом та спільною боротьбою з окупантами в період перед і в ході Другої світової війни, в основному, на ідейно-політичному, а не релігійному ґрунті (галичани є греко-католиками, тоді як волиняни і буковинці — православні). В історичному плані зіграло свою роль і існування в минулому на території краю колишнього Галицько-Волинського королівства. Також західні українці, потрапивши до тогочасної УРСР, відчували між собою певну ступінь спорідненості, свідченням чого є існування там в 1920/30 роках літературно-мистецької організації Західна Україна.

Після включення західноукраїнських земель до складу УРСР назва «Західна Україна» закріпилася за областями, що утворилися упродовж 1939–1946 років (крім Ізмаїльської області).

Сучасне вживання терміну[ред.ред. код]

Щодо теренів сучасної України, то, як зазначає Енциклопедія історії України (2005), термін «Західна Україна» вживається в двох значеннях. Здебільшого так називають три галицькі області — Львівську, Івано-Франківську та Тернопільську. Але досить часто терміном послуговуються і для означення території восьми областей — трьох галицьких, а також Волинської, Рівненської, Хмельницької,Чернівецької та Закарпатської. Проте Географічна енциклопедія України (1990) означила Західну Україну як історико-географічну назву земель України (на той час — УРСР), що становлять територію теперішніх п'яти областей — Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської, Волинської та Рівненської. Інколи Волинську та Рівненську області відносять до Північної України або виділяють в окремий Північно-Західний Регіон.

Населення[ред.ред. код]

Українці в Україні за переписом 2001 року.

Чисельність[ред.ред. код]

Історична динаміка чисельності населення областей Західної України, тис.[1]

1939 1946 1959 1970 1979 1989 2001 2013
Львівська  2452  1831  2108  2429  2584  2748  2627  2541
Івано-Франківська  1282  1054  1095  1249  1332  1424  1410  1382
Закарпатська  725  799  920  1057  1154  1252  1258  1254
Рівненська  1058  779  926  1048  1121  1170  1173  1157
Тернопільська  1413  962  1086  1153  1163  1169  1142  1077
Волинська  1032  809  890  974  1016  1061  1061  1040
Чернівецька  812  701  774  845  890  938  923  907
Всього  8774  6925  7799  8755  9260  9762  9594  9358


Частка 7 західних областей у населенні України

1939 1959 1970 1979 1989 2001 2013
Все населення 21,7% 18,6% 18,6% 18,6% 18,9% 19,8% 20,5%
Міське населення 14,1% 11,0% 11,7% 13,0% 13,6% 14,0% 14,6%
Сільське населення 25,4% 25,0% 26,8% 26,6% 29,8% 31,8% 33,8%

Національний склад[ред.ред. код]

Національний склад населення 7 західних областей за переписом 2001 р.[2]

Українці Росіяни Угорці Румуни Молдавани Поляки Білоруси Цигани Словаки Німці Євреї Вірмени Інші Національність не вказано
ВСЬОГО 8 803 330 255 819 152 328 147 162 70 102 31 372 25 940 15 427 5 928 5 472 5 416 3 085 15 959 15 546
Львівська 2 471 033 92 565 384 148 781 18 948 5 437 769 66 648 2 212 1 139 4 493 7 333
Івано-Франківська 1 371 242 24 925 124 118 557 1 864 1 468 207 19 221 361 282 1 605 3 136
Закарпатська 1 010 127 30 993 151 516 32 152 516 518 1540 14 004 5 695 3 582 565 490 2 630 286
Рівненська 1 123 401 30 129 68 66 364 2 031 11 827 192 81 252 455 314 2 059 206
Тернопільська 1 113 516 14 194 85 93 356 3 856 968 55 11 139 167 259 1 336 3 465
Волинська 1 024 955 25 132 71 30 303 788 3 217 103 47 235 213 322 1 798 0
Чернівецька 689 056 37 881 80 114 555 67 225 3 367 1 483 97 9 395 1 443 279 2 038 1 120


Українці Росіяни Угорці Румуни Молдавани Поляки Білоруси Цигани Словаки Німці Євреї Інші Національність не вказано
ВСЬОГО 92,2% 2,7% 1,6% 1,5% 0,7% 0,3% 0,3% 0,2% 0,1% 0,1% 0,1% 0,2% 0,2%
Львівська 94,8% 3,6% 0,7% 0,2% 0,1% 0,2% 0,3%
Івано-Франківська 97,5% 1,8% 0,1% 0,1% 0,1% 0,2%
Закарпатська 80,5% 2,5% 12,1% 2,6% 0,1% 1,1% 0,5% 0,3% 0,2% 0,0%
Рівненська 95,9% 2,6% 0,2% 1,0% 0,2% 0,0%
Тернопільська 97,8% 1,2% 0,3% 0,1% 0,1% 0,3%
Волинська 96,9% 2,4% 0,1% 0,3% 0,2% 0,0%
Чернівецька 75,0% 4,1% 12,5% 7,3% 0,4% 0,2% 0,2% 0,3% 0,1%


Мовний склад населення 7 західних областей за переписом 2001 р.[3]

Українська Російська Угорська Румунська Молдавська Польська
Львівська 95,3% 3,8% 0,4%
Івано-Франківська 97,8% 1,8%
Закарпатська 81,0% 2,9% 12,7% 2,6%
Рівненська 97,0% 2,7%
Тернопільська 98,3% 1,2%
Волинська 97,3% 2,5%
Чернівецька 75,6% 5,3% 11,9% 6,8% 0,2%

Міське населення[ред.ред. код]

За переписом 1931 р. у більшості міст Західної України чисельність населення перевищувала 20 тис. осіб. У регіоні виділялися тільки Львів — 316 тис. осіб, Станіславів — 60 тис. осіб, Борислав — 42 тис. осіб, Тернопіль — 36 тис. осіб, Коломия і Дрогобич — по 33 тис. осіб, Стрий — 31 тис., Самбір — 22 тис. осіб.

У 1939 р. у Івано-Франківську (Станіславі) було 65 тис. мешканців, у Луцьку — 39 тис., у Рівному — 43 тис., у Тернополі — 50 тис., у Чернівцях — 106 тис., а у Львові — 340 тис. осіб. У Галичині щільність населення у 1939 р. становила 104 особи на 1 км².

Частка міського населення, 1939–2013 рр.

Область 1939 1959 1970 1983 1989 2001 2013
Львівська 32% 39% 47% 56% 59% 59% 61%
Івано-Франківська 23% 23% 31% 40% 42% 42% 43%
Закарпатська 20% 29% 30% 39% 41% 37% 37%
Рівненська 13% 17% 28% 41% 45% 47% 48%
Тернопільська 14% 17% 23% 35% 41% 43% 44%
Волинська 16% 26% 32% 43% 49% 50% 52%
Чернівецька 20% 26% 35% 39% 42% 40% 43%
В середньому 22% 27% 34% 44% 48% 47% 49%

Найбільші міста[ред.ред. код]

Місто 1959 1970 1979 1989 2001 2012
Львів 410 678 553 452 667 243 790 908 732 818 729 842
Чернівці 141 940 186 812 218 561 256 644 240 621 255 929
Рівне 59 598 115 541 178 956 227 925 248 813 250 174
Івано-Франківськ 66 456 104 971 149 747 214 021 218 359 224 660
Тернопіль 52 245 84 663 143 625 204 845 227 755 217 300
Луцьк 55 663 93 863 137 344 197 724 208 816 213 063
Ужгород 47 396 64 578 90 995 117 061 117 317 116 556
Мукачеве 46 423 57 414 71 864 84 521 82 346 84 630
Дрогобич 42 145 56 048 65 998 77 571 79 119 77 142
Ковель 24 666 33 351 48 916 67 005 66 401 68 648
Червоноград 12 241 44 008 54 921 72 047 70 568 68 246
Калуш 12 873 40 728 60 153 67 531 67 902 67 562
Коломия 31 303 41 054 52 146 63 323 61 989 61 290
Стрий 36 180 47 983 55 096 66 522 62 479 60 146
Нововолинськ 23 895 41 187 46 007 55 171 53 838 53 179

Див. також[ред.ред. код]

Історико-культурні області[ред.ред. код]

Історичні поняття[ред.ред. код]

Українські держави[ред.ред. код]

Сучасні поняття[ред.ред. код]

Інше[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]