Західноукраїнська мовно-літературна практика

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Західноукраї́нська мо́вно-літерату́рна пра́ктика  — західно-українська (галицька) мова— як варіант української літературної мови із специфічними ознаками, зумовленими історичними, політичними, соціальними та мовними (діалектними) чинниками, який функціонував на західноукраїнських землях упродовж 19 — 1-ї пол. 20 ст.

Понад п'ять століть західноукраїнські землі перебували в складі інших держав, не мали ні територіальної, ні етнічної єдності. Ця обставина, а також суто географічні умови — значний масив гірського рельєфу, що утруднював спілкування між селами, містами і містечками, сприяли збереженню у мові населення деяких архаїчних рис, успадкованих з давньоукраїнської (руської) мови, та виробленню нових діалектних рис, відмінних від тих, що формувалися у Східній Україні. Поставлена в підневільне становище, українська мова в різних частинах Західної України зазнавала впливу структурно віддалених мов держав-завойовників — польської, німецької, угорської, румунської. Внаслідок цього окремі лексичні, морфологічні, синтаксичні елементи згаданих мов протягом тривалого часу адаптувалися до системи української мови і стали органічною складовою частиною південно-західного наріччя, певною мірою вплинувши на специфіку його лексичного складу.

Історія[ред. | ред. код]

Демократизація української літературної мови у Західній Україні, започаткована Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем, Яковом Головацьким в альманасі «Русалка Дністровая», відкрила шлях до широкого використання різних елементів південно-західного наріччя. Однак потреби української літературної мови, яка, хоч і обмежено, почала функціонувати у пресі, шкільній і університетській освіті, діловодстві Західної України, зокрема Галичини (внаслідок революції 1848 уряд Австро-Угорщини змушений був зробити деякі поступки корінному населенню щодо його національного відродження), не могли задовольнятися лише народною мовою.

Важливим джерелом західноукраїнської мовно-літературної практики залишилися також старокнижна українська та старослов'янська мови. Цілком природним процесом було творення нових слів, переважно абстрактної лексики, розширення значень існуючих слів, калькування, особливо термінів, з різних мов, а то й прямі запозичення, насамперед з польської та німецької, російської та інших слов'янських мов. Вплив польської та німецької мов позначився і на ідіоматиці, синтаксисі української літературної мови, що функціонувала на західноукраїнських територіях.

Процес вироблення літературної мови в Західній Україні, особливо її наукового, публіцистичного стилів, завдяки пресі, а пізніше — виданням Наукового товариства імені Шевченка відбувався швидкими темпами. її престижу великою мірою сприяла діяльність І. Франка, Осипа Маковея, Леся Мартовича, Василя Стефаника, Марка Черемшини, Ольги Кобилянської, Богдана Лепкого, М. Яцківа та ін.

Східноукраїнські письменники, позбавлені можливості друкуватися у Російській імперії, публікували свої твори в західноукраїнських виданнях. Передплачуючи ці видання, східноукраїнська інтелігенція засвоїла цілий ряд західноукраїнських лексем, що особливо наочно виявилося, коли в Східній Україні після російської революції 1905 було дозволено видавати газети і журнали українською мовою. Переведення у цей час деяких львівських видань до Києва (наприклад, «Літературно-наукового вісника») дало змогу ширшому загалу українського населення ознайомитися із західноукраїнською мовно-літературною практикою.

Проте, продовжуючи збагачувати літературну українську мову, витворену на східноукраїнській основі, західно-українська (галицька) мова продовжувала розвиватись, принаймні в перші десятиліття ХХ ст. Апогеєм її розвитку стали літературно-мистецькі твори західно-українських (галицьких) письменників рубежу 19/20 ст. І.Франка, О.Кобилянської, В.Стефаника, Б.Лепкого, В.Пачовського і ін. та державно-правові (юридичні, військові, публіцистичні і ін.) документи періоду існування ЗУНР (1918–1923 рр.), як і, взагалі, західно-українська галицька преса від кінця ХІХ ст. аж до 1939 р. Теж на Заході деякі емігрантські видання продовжують її плекати аж до нинішнього дня. В нормативному відношенні західно-українська (галицька, до 1918р. звана як руська ) мова, як варіант української літературної, вперше унормована словником Є.Желехівського «Малоруско-німецький словар», тт. І-ІІ (1888 р.) і граматикою С.Смаль-Стоцького і Ф.Гартнера «Граматика руської мови» (1893 р.).

Специфіка[ред. | ред. код]

Найвиразніше специфіка західноукраїнської мовно-літературної практики виявлялась у лексиці (див. Галичанізм). Значними були відмінності у фонетиці, морфологічному оформленні (кульоари, експльоатация, бюрокрация, девіза, контроля, екстаза, етикета), почасти в семантиці запозичених слів.

Звичайними були випадки калькування слів, словосполучень, синтаксичних конструкцій з польської, німецької, церковнослов'янської, російської мов типу представляти, представленє, предложенє; думаю вже посїдати, дав му зрозуміти, спосібність рушати наперед тощо.

У будові речення запозичення виявилося, наприклад, у вживанні означення після означуваного слова: «Питомцї тої семінариї від р. 1794 кілька разів давали в мурах семінарських вистави театральні, розумієть ся, польскі» (Іван Франко).

Різнилася від східноукраїнської (наддніпрянської) мовної практики і правописна система, яку застосовували в Західній Україні (див. Желехівка, Панькевичівка та ін.).

Дискусія[ред. | ред. код]

У 1891 з критикою мови віршів галицьких поетів виступив Борис Грінченко, чим започаткував дискусію про шляхи творення єдиної літературної мови, про місце в ній локальних елементів, зокрема галицьких запозичених та новоутворених слів. Піклуючись про чистоту української літературної мови, тип якої виробився у творах Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка, Тараса Шевченка, він вважав небажаним для неї введення місцевих, запозичених та створених на галицькому ґрунті нових слів. Побоювався Борис Грінченко, очевидно, і можливої переорієнтації української літературної мови на південно-західну (галицьку) діалектну базу.

Те, що основою єдиною українською літературною мовою має бути мова центральноукраїнських регіонів, визнавалося й багатьма представниками західноукраїнської інтелігенції, причому не лише теоретично, а й на практиці (досить згадати хоча б про те, як працювали Іван Франко, Ольга Кобилянська та інші над мовою своїх творів). Найчіткіше ця позиція була сформульована Іваном Франком у статті «Говоримо на вовка — скажімо і за вовка»[1]. Письменник наголосив на потребі вивчати місцеві говірки на всій території України, підкреслив їх роль як невичерпного джерела літературної мови, розкрив історичні причини мовних відмінностей на західноукраїнських територіях і закликав використати їх «на пожиток цілості». Обговорення питань поширення галицьких елементів в українській літературній мові тривало також у 19071909, 19121913. У цей час виступив, зокрема, Іван Нечуй-Левицький з аналізом мови і правопису преси та наукових видань, наводячи списки слів і виразів, які, на його думку, були галичанізмами.

Дискусія, безперечно, мала позитивний вплив на розв'язання окремих питань розвитку української літературної мови, сприяла об'єктивному процесові взаємодії південно-східного наріччя як основи нової української літературної мови і південно-західного, що власне і відбивало факт творення єдиної літературної мови.

Не втративши своєї основи, виробленої письменниками Східної України і визнаної взірцевою діячами української мови і культури на всіх українських територіях, українська літературна мова помітно збагатилася внаслідок взаємодії із західноукраїнським варіантом літературної мови: її словниковий склад поповнився рядом слів абстрактного характеру (вибух, розпач, прагнути, досконалість, здолати), термінами з різних галузей науки, суспільного життя (многочлен, відхилення, провідник, недоторканність особи, ухвала, продукти, звіт), словами на позначення різних реалій (тека та ін.).

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Зібр. тв., т. 28. К, 1980, с. 167–175

Література[ред. | ред. код]