Заяць Михайло Миколайович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Заяць Михайло Миколайович
Місько-ЗЕНКО 1921-1952.jpg
Фото передане сестрою І. М. Хименко (Заяць) Бродівському історико-краєзнавчому музеєві
Загальна інформація
Народження 28 вересня 1921(1921-09-28)
с. Берлин, Бродівський повіт, Тернопільське воєводство, Польська республіка
Смерть 3 грудня 1952(1952-12-03) (31 рік)
с. Конюхи, Козівський район, Тернопільська область, Українська РСР, СРСР
Військова служба
Приналежність Україна Україна
Вид ЗС Українська Повстанська Армія
Війни / битви бої з радянськими військами

Михайло Миколайович Заяць (Заєць) (псевдо: «Зенко», «Влодко», «Тарас», «Нестор»; * 28 вересня 1921, с. Берлин, Бродівський повіт — † 3 грудня 1952, с. Конюхи, Козівський район, Тернопільська область) — діяч УПА, охоронець командира УПА Романа Шухевича й автор унікальних спогадів про нього.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився в сім'ї Миколи і Теклі Заяць на хуторі Лісові с. Берлин, закінчив семирічну школу, жив при батьках, допомагав у господарстві. Ще юнаком Михайло включився у національне життя села, був членом товариства «Луг», вступив в ОУН.

За активну політичну діяльність разом зі старшим братом Володимиром (також членом ОУН, а пізніше вояком УПА, який під псевдом «Лісовий» діяв на теренах Брідщини; загинув 3 вересня 1950 р.) був ув'язнений польською владою в Березі Картузькій (1937—1939 роки). 1942 року вивезений у Третій Рейх.

Михайло Заяць — один із двох постійних охоронців Романа Шухевича, керівник охоронної боївки командувача УПА. Після його загибелі Заєць перебував біля Романа Кравчука на Золочівщині, останнього листа надіслав сестрі 29.01.1950 р.

«Лише цього року, коли потрапила до моїх рук книжка про УПА, на обкладинці було фото кількох бійців і серед них „Зенко“.» (з листа зв'язкової Р.Шухевича Дарії Гусяк до сестри І. М. Хименко (Заяць) від 08.11.96). Обкладинка книги Петра Содоля «Українська Повстанська Армія. 1943—1949 рр. Довідник» — фрагмент фото «Святкування Великодня в Карпатах. 1945 р.», «Зенко» на ньому — перший зліва (див. 20-е фото Фотогалереї ОУН-УПА)
«Літом 1946 р., коли я був на Рогатинщині, сл. п. Роман Шухевич попросив, щоб я знайшов йому доброго печаткаря. І з того часу він був при Р. Ш. до самої його смерти.» (з листа В.Кука до сестри І. М. Хименко (Заяць) від 02.02.96). «Зенко» третій зліва між дівчатами (копія фото від В.Кука)

Доля після 1950 року була довгий час невідома. Лише після 2005 в матеріалах Галузевого державного архіву СБУ знайдено, що вояк у 1951—1952 роках перебував в одній із кур'єрських груп Головного командира УПА Василя Кука, яка діяла на стику Тернопільської, Львівської і Станіславської областей. За даними, зібраними управлінням Міністерства державної безпеки в Тернопільській області, кур'єрська група, де діяв «Зенко», здебільшого переховувалась на стику Зборівського, Козівського та Бережанського районів Тернопільщини. 2 грудня 1952 року було розпочато чекістсько-військову операцію проти цієї групи, а наступного дня, 3 грудня Михайло Заяць і його товариш Василь Кузів («Орач») загинули в бою з пошуковою групою МДБ.

Документи[ред. | ред. код]

  • «Дорога сестро!

Все-таки я надіюся одержати від Тебе хоч одного листа, про якого я вже дуже довго мрію. Мені, сестро, дуже часто пригадуються наші юнацькі роки, рідні сторони і т. д., та я не збираюся розводитися і розчулюватися над минулим, бо багато теперішнього врізується солоними борознами в душу. Я тільки хотів згадати нашу юність, бо ж тільки можемо згадати про це; ми розходились ще майже смаркатими, а сьогодні ми вже зачисляємося до бувалих пережитих людей. В мене вже появляється, на взір покійного тата, лисина (не хоче триматися дурної голови мудре волосся), літа скочуються до півкопи, але я тілом і духом — юнак!

Відомості з дому зорієнтували мене про Твій життєвий льос, а причину знає кожний пересічний християнин.

…Ірено, доки я буду дещо від тебе знати, напишу кілька слів про себе.

Від часу мойого відходу, формально, і від останньої нашої зустрічі пройшло дуже небагато часу, та історія його дуже багата, розказати може тільки той, хто переживав його.

Вступаючи в завод, зустрівся з багатьма перешкодами, щоби побороти їх, потрібно було перейти школу життя; кому пощастило, перейшов її, кому ні — вступив у інший завод.

Будучи вже кілька років в одному заводі, призвичаївся до одного фаху, і робота стала відомою, ясною, певною. Маючи добру працю, і не думаю покидати її. На зарібок не дивлюся. Заплата повністю вистарчає для мене.

Ітак, кохана сестро! Зміст мойого оповіщення короткий, думаю, для Тебе ясний і зрозумілий, і напевно завидуєш мені і всім таким, як я, такого складу.

Сестро. Відпиши на адресу: Львовская обл. г. Львов ул. Костюшки, 4/2 Щерба Антони

Напиши, кохана, багато, що тільки можеш.

Щиро здоровлю!

Твій брат.» (лист до сестри І. М. Хименко (Заяць) від 29.01.50 — зберігається у фондах Бродівського історико-краєзнавчого музею)

Л.Полюга. Охоронець головного командира УПА. «Шлях перемоги», 27 липня 2005 р.
  • «Служба безпеки України. Державний архів. На Ваше прохання повідомляємо, що 3 грудня 1952 р. в ході чекістсько-військової операції з пошуку і захоплення кур'єрської групи „Байди“ на горищі одного з будинків села Конюхи Козівського району Тернопільської області було виявлено двоє бойовиків, які вчинили эбройний опір під час спроби їх захоплення і були вбиті.

При впізнанні було встановлено, що загинули „Зенко“ він же „Влодко“ — Заєць Михайло Миколайович, 1921 р.н., уродженець Львівської області, у минулому — керівник охоронної боївки командувача УПА Романа Шухевича, згодом — член кур'єрської групи командувача УПА Василя Кука та „Орач“ Кузів Василь Андрійович, 1922 р.н., уродженець Станіславської (Івано-Франківської області) — член кур'єрської групи командувача УПА Василя Кука.

Відомостей про місце поховання Зайця М. М. та Кузова В. А. у документі немає.

Підстава: Галузевий державний архів Служби безпеки України. — ф. 13. — Спр. 372. — Т. 69. — Арк. 186.» (з листа до дочки сестри І. М. Хименко (Заяць) від 25.07.07)

Срібний Хрест Бойової Заслуги ІІ кляси
Посвідка про нагородження
  • «Від голови сільради с. Конюхи Цідило Миколи Петровича (зі слів матері — Цідило Євгенії Яківни).

Опишу Вам ще з 1945 р… Пам'ятаю все, як сьогодні. Були в нас партизани ОУН, їх було четверо. Старший по роботі — Береза, Батько, Орач і Василько. Ми з мамою жили в селі на Заліссі — хуторі жили ще мамині сестри. Цих четверо партизанів приходили все на вечерю. Я була у бабусі своєї на Заліссі, і я те все знала, хоч мені було всього лиш 12 років. В 1947 році переходили ті хлопці (двоє з них) з Розгадівського лісу до Годова, москалі їх перестріли і Березу вбили, Василька важко поранили, але він вижив, тому що якийсь чоловік з Урманя вийшов в ліс за дровами і там його знайшов. Чоловік доглядав його, годував хлібом і молоком, так тривало цілий тиждень. Після одужання Василько пішов до своїх хлопців, тоді додали до них четвертого — Байду… Точно не знаю, але казали, що вони з Березою обидва двоюрідні брати з Хоростя. В 1949 р. у нас вдома в моєї мами влаштували всі четверо криївку (в стайні). Прийшли до криївки Проців Ганни Федорівни. Пробули в нас цілу зиму, вони не дармували, мали друкарську машинку і друкували якісь дані. Навесні вони ці папери носили десь далеко, але повернулися за два дні. А мамі моїй сказали, якби вони не вижили, то сказати, що всі записи вони занесли на останню точку.

То вже був 1950 р. На літо знову пішли до маминих сестер — Сушник Параньки і Федька та Холондович Євгенії та Йосипа. На зиму знову прийшли до нас, виконували записи, складали їх у трубочки, потім в рюкзак і так здавали.

Восени в селі Заруддя, вони договорились з колгоспним магазинником, що він дасть їм цукру на зиму. Попросив, щоб прийшли до нього на подвір'я. Вони тільки туди, а на них напали і застрілили Василька і Батька. Залишились тільки Байда і Орач, до них примкнув Нестор. У 1952 р. перед святом Миколая Нестор і Орач зайшли в село Конюхи і там заночували в Лаврінених. Їх там побачили ті, що збирали податок і „продали“ їх в Козову. Приїхали, обступили хату і стріляли… Але хлопці зробили героїчно: гроші, які були в них порвали на шматки; всі записи спалили; себе підірвали гранатами. Забрали їх обидвох до Козови, і ніхто не знає, де вони ділися. У серпні 1953 року вбили в Зборові Байду, і ще одного, якого я не знаю.

Як їх побили в тій хаті, то слідом по снігу пішли аж до Сушників на Залісся і заарештували Сушника і Холондовича.

Посудили всіх: Сушника Федька — 25 р., Сушник Параньку — 25 р., Холондовича Йосипа — 25 р., Проців Ганну — 25 р., Цаволика Федька — 10 р., Лаврінів Зіту — 25 р., Лаврінів Михайла — 25 р., Новоринський Микола — 25 р., Новоринська Марія — 25 р., Новоринський Василь — 10 р.

Після смерті Сталіна всі повернулися додому — по амністії.

З повагою Цідило Євгенія Яківна, жителька с. Конюхи.

І ще: Орач і Нестор були одягнені в зелених костюмах: кітіль і штани. Коли їх побили, енкаведисти викинули на сани і було ще видно з-під штанів білі кальсони (більйо). Енкаведисти здивувались, коли побачили одяг Орача і Нестора, бо вони думали, що партизани обшарпані і брудні.

На шапках в них були зображені тризуби. Вдягнені вони були, як на парад.» (з листа до дочки сестри І. М. Хименко (Заяць) від 23.09.07)

Посилання[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]