Збройні сили України 1990-х років

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Збройні сили України 1990-х років — найважливіша ознака і гарант державності, суверенітету та територіальної цілісності України. На зламі 1980—90-х років, у міру визрівання кризових явищ у СРСР, низка українських політичних течій та рухів поряд з гаслами державного суверенітету стала вимагати створення Україною територіальної армії. 16 липня 1990 ВР УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України, що стала першим офіційним документом, в якому засвідчувалися наміри республіки приступити до творення власних збройних сил. Цією ж ідеєю була позначена Постанова «Про проходження військової служби громадянами Української РСР і використання працівників правоохоронних органів за її межами», ухвалена ВР УРСР 30 липня 1990. Практичні кроки в напрямі розбудови українських збройних сил були зроблені після невдалої спроби державного перевороту, здійсненої ГКЧП в Москві 19—22 серпня 1991. 24 серпня, в день проголошення Акта незалежності України, ВР ухвалила рішення взяти під свою юрисдикцію всі розташовані на українській території військові формування Радянської армії та створити Міністерство оборони. Важливим заходом щодо будівництва національних збройних сил стала постанова кабінету міністрів від 30 вересня 1991 про те, щоб залишити українських призовників для проходження військової служби в Україні та не направляти їх на навчання до військових шкіл поза межі республіки інакше, як з гарантією повернення їх назад.

Союзне керівництво в Москві протидіяло процесові розбудови національних збройних сил у республіках, 4 і 14 листопада ВР СРСР ухвалила рішення про збереження єдиних збройних сил. Після підписання 8 грудня 1991 угоди про створення Співдружності Незалежних Держав СРСР припинив своє існування і процес розбудови збройних сил в Україні значно активізувався.

6 грудня 1991 Верховна Рада України прийняла закони «Про Збройні Сили України», «Про оборону України», а 13 груд. — Концепцію оборони і будівництва Збройних Сил України, які визначили основні принципи та напрями розбудови українського війська. 13 грудня Президент України Л.Кравчук був проголошений Головнокомандувачем збройних сил з підпорядкуванням йому трьох колишніх військових округів СРСР — Київського, Одеського та Прикарпатського. На базі цих округів та сил Чорноморського флоту ВМФ СРСР належало розпочати будівництво Збройних сил України. На нараді країн СНД 30 грудня 1991 у місті Мінську (Білорусь) Україна разом із Молдовою та Азербайджаном домоглася права на організацію власної армії. Наказом міністра оборони України від 3 січня 1992 розташовані на терені республіки війська почали складати присягу на вірність своєму народові (текст присяги був ухвалений ВР України 6 грудня 1991). До 20 січня присягу склали 270 тис. військовослужбовців. 25 березня 1992 ВР України ухвалила постанову про введення в дію Закону України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу». 5 квітня Президент України видав указ про невідкладні заходи щодо будівництва збройних сил України, в одному з пунктів якого йшлося про створення ВМС України на базі дислокованого на українській території Чорноморського флоту. Важливою подією стало прийняття Верховною Радою України 19 жовтня 1993 Воєнної доктрини України, яка мала оборонний характер і визначала позаблоковий статус держави. Стратегічними завданнями України оголошувалися захист її державного суверенітету і політичної незалежності, збереження територіальної цілісності й недоторканності кордонів.

Виконуючи вимоги договору про звичайні збройні сили в Європі, укладеного ще за часів СРСР, Україна до кінця 1996 знищила майже 2 тис. танків, 1,5 тис. броньованих машин, близько півсотні бойових літаків та ін. У цей період було проведено майже повне ядерне роззброєння (тактичну ядерну зброю вивезено до РФ ще до червня 1992. Особливо складним для розбудови збройних сил України виявилося питання розподілу між Україною та Росією Чорноморського флоту. Лише в червні 1995 Президент України Л.Кучма та Президент РФ Б.Єльцин досягнули угоди про розподіл Чорноморського флоту, згідно з якою Україна отримувала 18,3 % кораблів, Росія — 81,7 %. 1 серпня 1997 року Україна вперше святкувала День ВМС України.

У грудні 1996 прийнято Державну програму будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005. Згідно з документом до складу збройних сил входять Суходільні війська, Військово-повітряні сили, Сили протиповітряної оборони і ВМС загальною кількістю близько 350 тис. осіб. У збалансованому будівництві всіх видів збройних сил, родів військ та спеціальних військ пріоритет у розвитку сьогодні віддається високоточній зброї підвищеної могутності, силам і засобам розвідки, повітряно-космічній обороні, радіоелектронній боротьбі, ракетним військам, авіації та аеромобільним частинам, перспективним типам надводних кораблів і підводних човнів. Військово-патріотичне виховання військовослужбовців Збройних Сил України здійснюється в національно-історичних традиціях українського народу. Одним із головних принципів виховання особового складу є глибоке вивчення історії України, її героїчного минулого. З урахуванням миролюбного зовнішньополітичного курсу держави успішно розвивається міжнародна військово-політична співпраця України. Зміцненню міжнародного авторитету Української держави сприяють різноманітні форми участі Збройних Сил України в миротворчих операціях Збройних сил Організації Об'єднаних Націй на теренах колишньої Югославії, в Анголі, Сьєрра-Леоне, Таджикистані тощо, спільних військових навчаннях зі збройними силами НАТО та СНД.

Верховні Головнокомандувачі Збройних сил України 1990-х років: президенти України Л.Кравчук (1991—94), Л.Кучма (1994—2005); міністри оборони України: К.Морозов (верес. 1991 — жовт. 1993), В.Радецький (жовт. 1993—серп. 1994), В.Шмаров (жовт. 1994 — лип. 1996), О.Кузьмук (лип. 1996—2003, верес. 2004 —  лют. 2005).

У Збройних Силах України використовується державна мова, відповідно до чинного законодавства. Забороняється діяльність будь-яких партій і рухів згідно з Конституцією України 1996.

Література[ред.ред. код]

  • Якимович Б. Збройні Сили сучасної України. В кн.: Історія українського війська (1917—1995). Львів, 1996.

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]