Звенигородка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Звенигородка
Gerb zvenygorodky.jpg
Герб Звенигородки
Центральна частина Звенигородки
Центральна частина Звенигородки
Звенигородка
Звенигородка на карті Звенигородського району
Звенигородка на карті Звенигородського району
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Черкаська область
Район Звенигородський район
Звенигородська міськрада
Код КОАТУУ 7121210100
Засноване 1394
Магдебурзьке право 30 квітня 1792
Статус міста з 1938 року
Населення 17 400 (01.01.2016)[1]
Площа 20,8[2] км²
Поштові індекси 20200-20207
Телефонний код +380-4740
Координати 49°04′11″ пн. ш. 30°58′04″ сх. д. / 49.06972° пн. ш. 30.96778° сх. д. / 49.06972; 30.96778Координати: 49°04′11″ пн. ш. 30°58′04″ сх. д. / 49.06972° пн. ш. 30.96778° сх. д. / 49.06972; 30.96778
Висота над рівнем моря 148 м
Водойма р.Гнилий Тікич
День міста 23 серпня
Відстань
Найближча залізнична станція Звенигородка
До станції 12 км
До обл./респ. центру
 - фізична 88,5 км [3]
 - залізницею 125 км
 - автошляхами 114 км
До Києва
 - фізична 154 км
Міська влада
Адреса 20200 м.Звенигородка, просп.Шевченка, 63
Веб-сторінка http://www.zven.gov.ua
Міський голова Олександр Саєнко

Commons-logo.svg Звенигородка у Вікісховищі

Звенигоро́дка (Звенигород) — місто в Україні, районний центр Звенигородського району Черкаської області. Розташоване на річці Гнилий Тікич за 114 км від обласного центру — міста Черкаси та 12 км від залізничної станції Звенигородка. Населення — 17,4 тисяч осіб (2016). У межах сучасного міста виявлено кам'яні знаряддя праці доби бронзи, предмети скіфських часів та поселення черняхівської культури.

Історія[ред.ред. код]

За легендою середини XIX століття, давній замок був розташований за 3 км від сучасного міста поблизу конусоподібної гори. На одній з його веж нібито висів дзвін, яким населення повідомляли про напад ворогів. Згідно з легендою, назва міста походить від назви гори (Звенигора — Звенигород).[4]

Початковою назвою було Звинигород. Перша згадка про Звинигород відноситься до 1394 року.

Каленик Мишкович був намісником Свидригайла в Звинигороді.

1484 року Менґлі I Ґерай спустошив київські землі і також околиці Звинигорода, але замок вистояв. В цей час занепали й торгові шляхи.

1498 року король Олександр Ягеллончик призначив князя Констянтина Острозького намісником (старостою) в Звенигороді, Вінниці та Браславлі. У зв'язку з тим, що князь К.Острозький потрапив на сім років до московського полону, намісником на той час був призначений князь Михайло Васильович Збаразький. Після повернення з Московщини князь Острозький знову став старостою в Звенигороді (після нього син Ілля).

В цей час посилилися татарські напади, старі торгові шляхи між містами було перетворено на Чорний шлях. Звенигород стояв на самому Чорному шляху. 1541 року татари вщент знищили Звенигород, у люстрації 1545 року Звенигородський замок не було згадано. Замок відбудували на іншому місці — там, де стоїть сучасне місто. Намісником на замку проти татарських нападів був князь Федір Санґушко.

З 1569 року Звенигородщина відійшла до щойно створеного Брацлавського воєводства. Першим тутешнім старостою — вочевидь, номінальним (оскільки сталого населення не було), став князь Корецький, після нього з 1579 Єжи (Юрій) Струсь. У той час татари знищили Звенигородський замок і Звенигородка стояла пусткою. В 1616 ці землі руський воєвода Іван Данилович приєднав до свого Корсунського староства. В 1633 році король Владислав IV Ваза віддав Звенигородку подільському воєводі Марціну Казановському.

Після захоплення Правобережної України Польщею 1569 року посилився соціально-економічний гніт населення, яке зазнавало великих утисків від феодалів. Жителі сплачували панам численні податки: чопове, подимне, шкіряне, що спричиняло заворушення пригноблених. Під час визвольної війни українського народу 1648–1654 під проводом Богдана Хмельницького жителі міста повстали і вигнали польську шляхту. У 16481667 роках Звенигородка входила до складу Корсунського полку Української держави.

За Андрусівським перемир'ям 1667 року Правобережна Україна лишилася у складі Речі Посполитої.

В 1711 р. Звенигородку було зайнято армією гетьмана Пилипа Орлика, під час його похода на Правобережжя проти російської влади.

Після придушення Коліївщини Звенигородка неодноразово переходила від одного власника до іншого. 1792 року король Понятовський Станіслав-Август затвердив Звенигородці герб і надав статус міста за магдебурзьким правом.

У 1793 році правобережні землі України приєднано до лівобережних у складі Росії. З 1795 року Звенигородка ввійшла до складу Вознесенського намісництва, з січня 1798 року стала повітовим містом Київської губернії.[5]

Після Лютневої революції 1917 року у Звенигородці почала діяти Рада робітничих і солдатських депутатів.[6] Восени 1917 року в місті виникла більшовицька організація з 17 чоловік. У 1917 утворилися профспілкові організації друкарів та швейників.

Водночас із цим на Звенигородщині заявила про себе ще одна сила — Вільне козацтво. Звенигородський кіш Вільного козацтва тривалий час тримав владу на теренах повіту у своїх руках.

З ліквідацією волостей у 1923 році Звенигородка стала центром однойменного району, з 1927 року її віднесено до категорії селищ міського типу.

1938 року Звенигородку було віднесено до категорії міст районного підпорядкування.

18 червня 1942 року нацистська влада в Звенигородці провела «єврейську акцію» — розстріляно 1375 євреїв.

Транспорт[ред.ред. код]

Вулиця Тараса Шевченка

Через місто проходить автошлях Черкаси — Умань — Гайсин — Брацлав (317 км), побудований у 1961 році під керівництвом інженера-автошляховика Степана Кожум'яки.

Економіка[ред.ред. код]

ПАТ "Звенигородський сироробний комбінат"[7]

Музеї[ред.ред. код]

Пам'ятники[ред.ред. код]

Пам'ятний знак воїнам Армії УНР[ред.ред. код]

Пам'ятник молодому Тарасу Шевченку

25 червня 2011 року за сприяння благодійної ініціативи «Героїка» у місті було урочисто освячено і відкрито Пам'ятний знак воїнам Армії УНР. Відкрив урочистий захід пан Станіслав Лячинський, науковий співробітник місцевого краєзнавчого музею, який розповів про козацькі традиції Звенигородщини. Після виступу пана Лячинського розпочалася панахида за воїнами Армії УНР, яку відправив панотець Василь Карп'юк (УАПЦ).[8]

Відомі люди[ред.ред. код]

Намісники[ред.ред. код]


Звенигородські старости[ред.ред. код]

.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Чисельність населення
  2. Сайт Верховної Ради
  3. maps.vlasenko.net(рос.)
  4. рос. дореф. Похилевичъ Л. Сказанія о населенныхъ мѣстностяхъ Кіевской губерніи. — Кіевъ, 1864. стор. 377.
  5. Полное собрание законов Российской империи, т.25, СПб., 1830, стор.26.
  6. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні, т.2, стор. 15 — 16.
  7. ПАТ "Звенигородський сироробний комбінат"
  8. У Звенигородці відкрили пам'ятник воїнам Армії УНР
  9. И. А. Крылов. Сочинения, т.1. Москва., 1969, стор.64.
  10. Książęta Сzetwertyńscy (01) (пол.)
  11. Niesiecki Kasper. Korona Polska przy Złotey Wolnosci Starożytnemi Wszystkich Kathedr, Prowincyi y Rycerstwa Kleynotami Heroicznym Męstwem y odwagą, Naywyższemi Honorami a naypierwey Cnotą, Pobożnością y Swiątobliwością Ozdobiona … — T. 4. — Lwów: w drukarni Collegium Lwowskiego Societatis Jesu, 1743.— 820 s.— S. 181. (пол.)
  12. Denhoffowie (01) (пол.)

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Валерій Михайлович Бурій: біобібліогр. покажч.; тексти. — Черкаси: Вертикаль, 2013. — 224 с.
  • Штрихи до біографій / авт.-упоряд. В. М. Бурій. — Черкаси: «ІнтролігаТОР», 2014. — 100 с.