Зелений Клин

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Зелена Україна)
Перейти до: навігація, пошук
Зелений Клин

Flag of Green Ukraine.png

Етнічний прапор[1]
  • Зелений колір — тайга,
  • Синій — небо і море,
  • Жовтий — хлібне поле.

Map of the Green Ukraine.jpg

   Територія Зеленого Клину[2]
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Coat of Arms of Ukraine

Зеле́ний Клин, Зелена Україна (рос. Зелёный Клин) — історична українська назва території Приамур'я (Зовнішня Маньчжурія) південної частини Далекого Сходу, у нижній частині ріки Амур і над Тихим океаном; площа близько 1 млн км².

Найбільші міста: Хабаровськ, Владивосток, Комсомольськ-на-Амурі, Уссурійськ. Загальне господарське значення (включно з експортом) мають видобуток золота і кольорових металів, рибна, лісова промисловість, ловецтво, суднобудування і морський транспорт, з продуктів сільського господарства — соя.

За даними перепису 1926 в Зеленому Клині мешкало 303 тисячі українців (із 315 тис. усіх українців Далекого Сходу), або 24,5 % усього далекосхідного населення. У період існування СРСР українське населення регіону зазнало масових депортацій і зросійщення[3].

Історія[ред.ред. код]

Зелений Клин, землі українських поселенців у південній частині Далекого Сходу

Дослідник Зеленого Клину Іван Світ виділяв в історії українського громадського життя регіону чотири періоди:

  1. від перших переселень до 1905 р.;
  2. 1905–1917 рр.;
  3. 1917–1922 рр.;
  4. від 1922 року.

Канадський дослідник Михайло Марунчак виділяє три періоди в розвитку українського культурного життя на Далекому Сході: царський «період свобідного вияву» та русифікаційний.

Перші спроби опанування Зеленого Клину припадають на першу половину XVII століття, у середині XIX століття починається друга експансія Російської імперії; з ініціативи генерала П. Унтерберґера з 1882 безкоштовний перевіз поселенців — майже винятково українських селян — морем з Одеси та відведення їм найліпших земель в Уссурійсько-Ханківській низовині.

За переписом 1897 року українці (жовтий колір) були найчисельнішим народом у Південно-Уссурійському окрузі

За дослідженнями радянського вченого В. М. Кабузана, в 18831905 рр. на Далекий Схід усього переселилося 172 876 осіб, з українських губерній — 109 510 чоловік, або 63,4 % всіх переселенців. Більшість із них оселилося в Приморській області — 77 139 українців, себто 78,1 %. Серед переселенців до Амурської області в цей період відсоток українців був менший і становив 47,8 %. Слід додати, що за місцем походження серед поселенців до Амурщини відчутно переважали полтавці — 64,51 %, вихідців із Правобережної України було значно менше. В. Кабузан стверджує, що питома вага українців у Приморській області до 1903 р. ніколи не була нижча за 75 %.

У 1906–1916 рр. на Далекий Схід прибуло 259 522 особи, з них українців — 166 787, або 64,27 %. Хоча в цей період переселенців з України прибуло більше, але питома вага їх знизилася з 65,82 % до 64,27 % за рахунок переселенців з інших губерній європейської частини Російської імперії. З українських переселенців цього етапу 102 618 (61,25 %) осіли в Приморській області. Це були чернігівці — 21,57 %, кияни, волиняни та подоляни разом становили 47 125 осіб та ще 7202 чоловіки — зі степової України.

За даними В. Кабузана, в 1850–1916 рр. з України на Далекий Схід переселилося 276 300 осіб, або 56,54 % всіх переселенців. В Амурській області українці становили 49,7 % поселенців, у Приморській — 61,2 %.

Ось як описує один з кореспондентів того часу, Іван Ілліч-Світич місто Уссурійськ в 1905 р.:

Це велике малоросійське село. Головна і найстаріша вулиця — Микольська. Обабіч всієї вулиці простягнулися білі мазанки, місцями ще й досі покриті соломою. У кінці міста, при злученні Раківки з Супутінкою, як часто і на споконвічній Україні, облаштовано «ставок», біля якого мальовничо притулився «Млинок», так що виходила б цілком картина, в якій «старий дід», в одній пісні, засоромлює «молоду дівчину» — «і ставок, і млинок, і вишневенький садок», якби останній був присутній. Серед російського населення, не враховуючи козаків, малороси настільки переважають, що сільських жителів міський, так званий інтелігентний, називає не інакше як «хохлами». І дійсно, серед полтавців, чернігівців, киян, волинян та інших українців, переселенці з великоросійських губерній зовсім губляться, мовби вкраплення в основний малоросійський елемент. Базар у торговий день, наприклад у Микольську-Уссурійському, вельми нагадує якесь містечко в Україні; така ж сила-силенна круторогих волів, що ліниво ремиґають біля возів, наповнених мішками борошна, крупи, сала, свинячих туш тощо; той же український одяг на людях. Усюди чути веселий, бадьорий та жвавий малоросійський говір, і у спекотний літній день можна подумати, що перебуваєш десь у Миргороді, Решетилівці або Сорочинцях часів Гоголя.
Оригінальний текст (рос.)

Это большое малорусское село. Главная и самая старая улица — Никольская. Вдоль всей улицы, по обеим сторонам, вытянулись белые мазанки, местами и теперь еще крытые соломой. В конце города, при слиянии Раковки с Супутинкой, как часто и на коренной Украине, устроен «ставок», подле которого живописно приютился «млынок», так что получалась бы вполне та картина, в которой «старый дид» в одной песне смущает «молоду дивчину» — «и ставок, и млынок, и вишневенький садок», если бы этот последний был налицо. Среди русского населения, не считая казаков, малороссы настолько преобладают, что сельских жителей городской, так называемый интеллигентный, называет не иначе, как «хохлами». И действительно, среди полтавцев, черниговцев, киевских, волынских и других украинцев переселенцы из великорусских губерний совершенно теряются, являясь как бы вкраплением в основной малорусский элемент. Базар в торговый день, например, в Никольске-Уссурийском весьма напоминает какое-нибудь местечко в Украине; та же масса круторогих волов, лениво пережевывающих жвачку подле возов, наполненных мешками муки, крупы, сала, свиных туш и т.п.; та же украинская одежда на людях. Повсюду слышится веселый, бойкий, оживленный малорусский говор, и в жаркий летний день можно подумать, что находишься где-нибудь в Миргороде, Решетиловке или Сорочинцах времен Гоголя.

«Зеркало недели». № 42 (263) 23 — 29 октября 1999

Попри значну частку українців у населенні, українська мова була практично позбавлена права на існування, особливо в містах. Адже фактично всі важливі посади в державних структурах, включно з освітніми займали росіяни, які притримувались і поширювали погляди на українську мову, як на «сільське наріччя» російської мови. Тому в містах найчастіше переважала саме російська мова. Серед українців, які переїздили до міст, значна частина соромилися розмовляти рідною мовою. Досить часто українці, для додавання солідності своїм прізвищам, переробляли їх на російський зразок, додаючи такі закінчення як «-ов» або «-їв». За свідченнями Івана Ілліча-Світича:

Серед старих торгових фірм стали з'являтися і нові, безсумнівно українського походження. Але наче сільський хлопець, взятий у «москалі», і який тепер чомусь вважає себе кращим од неотесаних селюків, і тому соромиться, через дурість, своєї рідної мови, засновники нетривких фірм поспішають приховати своє походження, відректися від своєї національності, якщо не змінити, то хоча б спотворити свої прізвища, внаслідок чого на магазинних вивісках, Павлюк, наприклад, перетворюється в Павлюкова, Рябошапка або Рябоконь — в Рябошапкова або Рябоконева тощо.
Оригінальний текст (рос.)

Среди старых торговых фирм стали появляться и новые, несомненно, украинского происхождения. Но подобно деревенскому парню, взятому в «москали» и потому считающему себя почему-то выше серой деревенщины и стыдящемуся, по глупости, своего родного языка, основатели недолговечных фирм спешат скрыть свое происхождение, отречься от своей национальности, если не переменить, то хоть исказить свои фамилии, в результате чего на магазинных вывесках, Павлюк, например, преобразовывается в Павлюкова, Рябошапка или Рябоконь — в Рябошапкова или Рябоконева и т. п.

«Зеркало недели». № 42 (263) 23 — 29 октября 1999

6 квітня 1920 року землі Зеленого клину ввійшли до складу Далекосхідної республіки

Після громадянської війни 1922 Зелений Клин остаточно у складі радянської Росії, виселення радянським урядом корейців і китайців як політично непевних елементів, в 1934 році створено Єврейську автономну область, розвиток усіх галузей промисловості заради самодостатності регіону на випадок війни, розбудова транспортного сполучення.

Український рух[ред.ред. код]

Українська демонстрація у Владивостоці. Період визвольних змагань

Українське громадське життя проявилося досить рано, хоч і слабо, бо своєї національної інтелігенції було мало. Переселялися переважно селяни, здебільшого неграмотні. Через цензурні умови, введені Емським указом 1876 р., який забороняв саме використання української мови, була відсутня і національна преса. Отож, єдиною можливою тоді формою вияву українського національного життя залишався театр.

1897 року на Далекий Схід приїхала театральна трупа під керівництвом Перовського. Пізніше приїздили й більші театральні гурти, наприклад, велика трупа Костя Мирославського. Пізніше гурток поповнився місцевими аматорами і розпався на кілька гуртків-спілок. Ці гуртки об'єднували глядачів у громаду і посилювали громадське мислення.

Найбільш активно діяли в цей час у Владивостоці українські театральні, культурно-освітні гуртки, очолювані офіцером Подем, серед моряків владивостоцького порту. Українські книжки потрапляли на Далекий Схід рідко, але найбільша в народі бібліотека також була у моряків Владивостока.

Вистави пробуджували національну свідомість і мали величезний успіх. Вони йшли по всіх містах Далекого Сходу, від Порт-Артура й Владивостока до Благовєщенська, Хабаровська і менших міст.

Після 1905 р. українських книжок, часописів і газет більшає, посилюється зацікавлення театральним та громадським життям. Робляться перші практичні кроки: 1907 р. в Харбіні постав український гурток «Український клуб», завдяки тому, що порядки російської адміністрації тут були трохи ліберальніші, ніж власне на Зеленому Клині.

Стосовно українських поселенських земель на півдні Далекого Сходу, поруч із назвою «Зелений Клин», використовувалися також назви: «Нова Україна», «Далекосхідня Україна», «Зелена Україна». У літературі використання назви «Далекосхідня Україна» зафіксоване вже 1905 р. в однойменній праці В. С. Ілліча-Світича щодо частини Південно-Уссурійського краю з центром у Микольську-Уссурійському.

У Владивостоці 1907—1908 рр. при Східному інституті засновується «Студенческое Общество Украинцев»; воно провадило українську агітацію, ставило театральні вистави, виписувало книжки й часописи, і один час під керівництвом І. Воблого було досить активне. З 1909 р. регулярно відзначалися Шевченківські свята (у березні, в день смерті поета).

1910 року в Микольськ-Уссурійському було засновану першу на Зеленому Клині «Просвіту». 9 лютого 1910 р. від імені фундаторів — міщанина Петра Хоменка, купця Сергія Ніжинецького, селянина Йосипа Переверзєва-Розсуди, поштово-телеграфного чиновника Захарія Шевченка та телеграфіста Івана Кривоноса військовому губернатору Приморської області було подане офіційне прохання затвердити статут товариства «Просвіта».3 За статутом, «товариство має метою сприяти розвитку української культури, а головним чином, просвіті українського народу його рідною мовою, діючи в межах м. Микольськ-Уссурійського та Уссурійського краю. Для досягнення цієї мети товариство має на увазі; а) видавати книжки, брошури, часописи, газети й інше українською мовою; б) відкривати свої читальні, бібліотеки, музеї, торгівлю книжками й ін.; в) влаштовувати публічні лекції, читання, загальноосвітні курси, вистави, літературно-музичні вечори, концерти, виставки й ін.; г) засновувати стипендії, школи, притулки, ясла, бюро праці і т. ін., просвітні й благодійницькі установи; ґ) закладати конкурси та премії за найкращі твори літератури та мистецтва».

З початком Першої світової війни та запровадженням суворіших адміністративних заходів українське громадське життя в Зеленім Клину завмирає. Тільки в межах концесії Китайсько-Східної Залізниці (КСЗ) у Маньчжурії можна було провадити деяку українську роботу; це й робили харбінський Український Клуб та театральні гуртки на окремих станціях.

9 березня 1916 р. у Владивостоці була спроба створити українську організацію під вивіскою Владивостоцького українського благодійного зібрання.

«Задача Украинского Благотворительного общественного собрания — организация подобных мероприятий для сбора пожертвований…» Це «прошеніє» підписали селянин Харківської губернії Федір Миколайович Васильєв, селянин Київської губернії Хома Данилович Стецюк, інженер Дмитро Миколайович Хлобощин, полтавський міщанин Микола Павлович Голиков, лікар Василь Вікторович Потсенко, почесна громадянка Пелагея Трохимівна Ракицька, селянин Полтавської губернії Микола Сильвестрович Савенко, міщанка Б. Д. Новолійник.

У такому стані перебувало все українське життя на Далекому Сході до початку Лютневої революції 1917 р., коли ліквідація заборони на все українське відкрила більші можливості для відносно вільного національно-культурного розвитку українців.

Боротьба за незалежність[ред.ред. код]

Юрій Глушко-Мова — Голова уряду Зеленого Клину, 1920
Зелена Україна на мапі розпаду Російської імперії

На початку 1917 на Далекому Сході масово відкривалися гуртки «Громади». Найпотужнішим український рух був у Владивостоці. Тут до місцевої «Громади» записалося понад 1,5 тис. українців; серед них багато вояків. Виникли організації українських політичних партій — есерів та соціал-демократів. З 30 квітня 1917 р. виходить перша на Далекому Сході українська газета «Українець»; редактором її був Дмитро Боровик.

Організація українських громадських центрів у різних місцях Далекого Сходу, особливо на Зеленому Клині та в Маньчжурії, дала можливість скликати 13-14 червня в Микольськ-Уссурійському І Загальний всеукраїнський з'їзд діячів і громадянства Далекого Сходу. Ініціатором скликання його стала Далекосхідна вчительська спілка, головою якої був О. Ступак.

З цього першого з'їзду й бере початок активна планова українська робота на Зеленому Клині. У з'їзді брали участь 53 представники понад 20 громадських і військових організацій (громад, кооперативів, військових і вчительських спілок тощо). Брали участь в окремих комісіях і близько ста українців з правом дорадчого голосу.

Після відкриття з'їзду та привітань було обрано президію на чолі з А. Романюком та заступником О. Ступаком, а потім і комісії: національну, шкільну, фондову й організаційну.

Лідери українського руху в Зеленому Клині у своїй боротьбі робили ставку на допомогу Великій Україні. Вважалося, що якщо Україна стане незалежною державою, то і Зелений Клин автоматично відокремиться від Москви. Це знайшло відбиток і в рішеннях Другого Всеукраїнського з'їзду Далекого Сходу, який відбувся в Хабаровську в січні 1918 р. На ньому було прийнято звернення до уряду Української Народної Республіки, аби він у своїй політиці вимагав від російської влади визнання Зеленого Клину частиною Української держави, оскільки тут українці становлять національну більшість. Серед населення Зеленого Клину навіть було кинуто клич «Усі на захист України».

На третьому з'їзді, який відбувся в квітні 1918 р., було прийнято рішення — боротися за створення незалежної Української держави на Тихому океані та формування Української армії Зеленого Клину. Керівництво було передане Крайовому секретаріату (уряду) на чолі з Юрієм Глушко-Мовою.

Третя сесія Крайової ради відбулася в листопаді 1920 р. у Владивостоці. На ній обговорювалося питання про участь у виборах до Установчих Зборів Далекого Сходу. Сесія запропонувала вибори по національних куріях. Ця пропозиція не відповідала московським інтересам, тому була знехтувана в Читі, і Секретаріат відмовився від виборів. На цій самій сесії був обраний новий Секретаріат, який провадив українські справи до його арешту в листопаді 1922 р. більшовиками. До Секретаріату входили Юрій Мова, Дмитро Кисильов, Віталій Жук, Степан Прант, Андрій Криштофович та Г. Могилецький. Цей Секретаріат провадив підготовку до скликання V Українського далекосхідного з'їзду.

Відбутися йому не судилося.

Керівники Зеленої України[ред.ред. код]

Ю. К. Глушко-Мова — голова Українського Крайового секретаріату (уряду) з 1918 р.

Б. Р. Хрещатицький — отаман Далекосхідного українського війська з 1918 р.

19171945[ред.ред. код]

Борис Хрещатицький — отаман Зеленої України

26 березня 1917 р. відбулися перші загальні збори української громади у Владивостоці, і створено Товариство «Просвіта», яке очолив Ю. Глушко-Мова.

  • У середині червня 1918 р. відбувся Загальний Всеукраїнський з'їзд діячів і громадянства Далекого Сходу у місті Микольську-Уссурійському, який вирішив організувати Далекосхідну Українську Раду і Національний Фонд на потреби українців. Одночасно з'їзд сформулював політичні вимоги далекосхідного українства у формі національно-територіальної автономії України і її «колоніям-землям, які посіли українці в межах російської держави».
  • Схожий з'їзд українців Маньчжурії відбувся і в Харбіні, який обрав Маньчжурську Окружну Раду. У 1918 р. відбулося ще два українські з'їзди в Харбіні, які домагалися, аби російський уряд визнав Зелений Клин частиною України, та щоб Москва відкликала із Зеленого Клину озброєні російські частини і передала всю зброю українській владі.
  • Під кінець жовтня 1918 року був скликаний IV Надзвичайний з'їзд українців, який затвердив проект конституції українства Далекого Сходу, прийняв постанову про організацію українського війська й обрав новий склад Секретаріату на чолі з Юрієм Глушком-Мовою. Але потім там влада мінялася, прийшли колчаківці й почали переслідувати український рух. З приходом більшовиків почалися масові арешти провідних українців у Владивостоку і розпуск українських організацій.
  • Центром культурного та громадсько-політичного життя залишилася Маньчжурія, де провідну роль відігравали колишні старшини Січових Стрільців на чолі з І. Паславським. Там політичне становище українців було значно кращим, ніж в інших осередках.

У Маньчжурії (як і на Зеленому Клину) перші українські поселенці самі були піонерами культурної та економічної розбудови краю. З цього погляду українці в Маньчжурії займали цілком окреме місце.

  • Був створений Союз Українських Емігрантів в Маньчжурії, серед яких провід становили Д. Барченко, П. Марчишин, I. Світ і П. Яхно. Активно діяв ОУН[1]. Але й тут організоване українське життя перестало існувати зі вступом радянських військ у 1945 р.

Радянська влада[ред.ред. код]

Наплив українців до Далекого Сходу тривав і в радянський період — практично впродовж усіх 20-80-х рр. XX ст. Українці в цей час прибували на Далекий Схід, рятуючись від примусової колективізації та Голодомору 1932–1933 рр. та 1946–1947 рр., як в'язні ГУЛАГу та примусово депортовані, а згодом — в рамках організованого переселення до сільської місцевості, за оргнаборами для праці в морі, рибній промисловості, за комсомольськими спорядженнями на будівництво промислових об'єктів, як вояки та молоді фахівці після закінчення вищих та середніх навчальних закладів, а також в індивідуальному порядку в пошуках романтики, або високих заробітків. Однак, унаслідок відсутності будь-яких можливостей для збереження національної ідентичності та задоволення національно-культурних потреб (національної школи, преси, професійних закладів культури) усі нові покоління українців, що постійно прибували до краю впродовж цих десятиліть, зазнавали неухильної русифікації, а їх діти, які вже тут народжувалися, у більшості ставали «росіянами».

Динаміку чисельності українського населення Далекого Сходу в радянський період відбивають підсумки переписів населення, які проводилися в цей час.

Так, згідно з переписом 1923 р., на Далекому Сході нараховувалося 346,1 тис. українців, які становили 33,7 % (що суттєво менше, ніж за попереднім переписом 1917 р.), в 1926 р. — 303,3 тис. (24,4 %), в 1939 р. — 361,8 тис. (14,1 %), в 1959 — 429,5 тис. (9,9 %), в 1970 — 377,7 тис. (7,2 %), в 1989 — 543,4 тис. (7,9 %).

Однак фактично, у силу зазначених вище причин, значну частину населення регіону складали і складають досі русифіковані нащадки українських переселенців XIXXX ст., які себе вважають росіянами, але зберігають певні українські риси в ментальності, мові, духовній та матеріальній культурі. Українську ж самосвідомість зберігають, як правило, особи, що народилися в Україні — переселенці останніх десятиліть.

1990-ті[ред.ред. код]

За роки радянської влади українська діаспора чисельно збільшилася, зокрема засланцями, але через асиміляцію — насильницьку чи добровільну, значно зменшилася. Щойно послаблення русифікаційного тиску за Горбачова дало можливість організувати українські громади і сприяти росту національної свідомості через піднесення культурного рівня — в різних місцевостях більшого скупчення українців утворилися українські громадські об'єднання, яких у 1995 році нараховувалося 74 у 26 регіонах, з них 16 — релігійних (греко-католиків), й усі вони створили Об'єднання українців Росії на чолі з О. Руденком-Десняком. Більшість цих організацій зареєстровано легально, і вони ведуть свою культурницьку роботу, організовують школи з українською мовою, драматичні гуртки і хори. У 1995 р. уряд України підписав Угоду з урядом РФ про співпрацю в галузі культури, науки й освіти та Угоду про співробітництво між державними комітетами України у справах національностей та міграції і Міністерства РФ у справах національностей та федеративних відносин.

У Владивостоці, де колись діяло Товариство «Просвіта», організовано в січні 1991 року Товариство української культури Приморського краю, яке взяло курс на організацію концертів і пропагування українського сценічного слова. Але місцева влада не дуже радо зареєструвала новостворену організацію, і дозволу та часу на трансляцію концертів через телебачення не можна було домогтися.

Інше новостворене далекосхідне об'єднання українців «Зелений Клин», як і засноване 25 червня 1992 р. Об'єднання Українців Примор'я «Громада», також не було зареєстроване і припинило свою діяльність. У 1992/93 шкільному році Товариство української культури Приморського краю спробувало створити українську недільну школу, але місцева влада це заборонила. У 1992 р. в м. Уссурійську Приморського краю було зорганізоване Товариство української мови й культури, діяльність якого зводилася, в основному, до відзначення національно-культурних подій та релігійних свят. Але в 1999 р. воно також припинило своє існування (ст. 224). Була також спроба видавати український часопис «Українець на Зеленому Клині», який в листопаді 1993 р. перестав виходити через брак не тільки матеріальної, але й моральної підтримки.

Останнім часом, через політику асиміляції українське населення Далекого Сходу швидко зменшується. Ця тенденція наглядно виявилася в даних російського перепису 2011 р., згідно з якими чисельність українців у регіоні, у порівнянні з підсумками попереднього перепису 2002 р., скоротилася практично в п'ять разів — з 256 378 до 49 953 осіб. Відповідно, приблизно вдвічі зменшилася і частка українців у населенні регіону — з 4,4 % в 2002 р. до 2,8 % в 2010 році. У той же час випускається літературний збірник «Далекосхідна хвиля»[4].

Відомі українці, пов'язані з Зеленим Клином життям та працею[ред.ред. код]

Глушко-Мова Юрій Косьмич (1882 —1942) — український громадський і політичний діяч. Керівник національно-державницького руху на Зеленому Клині в 1918-му році.

Світ Іван Васильович (1897 —1989) — український журналіст, історик та громадсько-політичний діяч на Далекому Сході. Автор дослідницьких розвідок про Зелений Клин.

Іван Багряний (1906 —1963) — український письменник. У 1932–1937 рр. перебував на засланні в Зеленому Клині, звідки втік до України. Почуття від пережитого на засланні та під час втечі висловлені в романі «Тигролови» (1944).

Кріль Анатолій Улянович († 3 квітня 2004, Владивосток)  — громадський і культурний діяч Зеленого Клину. Організатор і керівник українського народного хору «Горлиця» (який тепер має його ім'я). Голова першої зареєстрованої на Далекому Сході парафії Української православної церкви Київського патріархату. Громадська та релігійна діяльність А. Кроля викликала шалений опір з боку місцевої влади. 1 квітня 2004-го року, повертаючись додому з репетиції хору, А. Кріль був жорстоко побитий невідомими. Через день, 3 квітня 2004-го року, від отриманих травм він помер. Убивці А. Кроля не знайдені донині. Діяльність УПЦ КП у Владивостоці заборонена[5] [6] [7] [8].

Див. також[ред.ред. код]

Nuvola apps kview.svg Зовнішні зображення
Searchtool.svg Анатолій Кріль і хор «Горлиця».

Примітки[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]