Зелений тариф

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Електроенергія, вироблена вітрогенераторами, реалізується за зеленим тарифом.

Зелений тариф (в англійській мові зазвичай використовується термін Feed-in tariff) - економічний механізм, спрямований на заохочення генерації електроенергії відновлюваною енергетикою. Застосування зеленого тарифу зазвичай включає використання наступних інструментів:

  • Гарантований доступ до енергомережі;
  • Довгострокові контракти на придбання електроенергії;
  • Встановлення відносно високих закупівельних цін, які враховують вартість відновлюваних джерел енергії.

Регіональні або національні енергопостачальники зазвичай зобов'язані купувати електроенергію, вироблену з відновлюваних джерел. У багатьох країнах гарантується придбання електроенергії, що отримується з поновлюваних джерел енергії в рамках довгострокових (15-25 років) контрактів.

Станом на 2009 рік зелені тарифи використовувались в тій чи іншій формі у 63 країнах світу, включно з Україною.

Світовий досвід[ред.ред. код]

Вперше ідея пільгових тарифів була реалізована у США в 1978 році. У відповідь на енергетичну кризу, що посилювалась, а також з метою боротьби із щодалі більшим забруднення атмосферного повітря, президент Джиммі Картер підписав Національний енергетичний закон (National Energy Act) та Закон щодо комунального господарства (Public Utilities Regulatory Policy Act). Мета цих законів - заохочення енергозбереження та розвиток національних енергетичних ресурсів, в тому числі відновлюваних джерел енергії, таких як вітрова та сонячна енергія.

У 1990 році Німеччина прийняла "Закон про постачання електроенергії в мережу" ("Stromeinspeisungsgesetz"), який зобов'язував постачальників купувати електроенергію з поновлюваних джерел за фіксованою ціною. Для сонячної та вітрової енергії така ціна була встановлена на рівні 90% роздрібних цін на електроенергію, у той час як інші технології, такі як малі ГЕС та виробництво енергії з біомаси отримали гарантовану ціну у 65-80% від роздрібної. Результатом дії закону стало розгортання 4400 МВт нових потужностей вітроенергетики в період між 1991 і 1999 роками, або ж однієї третини встановленої потужності вітрової енергетики у світі, яка існувала на той час.

Законодавство України[ред.ред. код]

Структура виробництва електроенергії в Україні з відновлювальних джерел (СЕС,ВЕС,МГЕС,Біоенергетика) в 2011 році[1].
Потужності електрогенерації з відновлювальних джерел в Україні після запровадження "Зеленого тарифу".[2]

Закон України "Про внесення змін до деяких законів України щодо встановлення "зеленого" тарифу" був прийнятий 25 вересня 2008 року. Закон передбачає обов'язкове придбання постачальниками електроенергії (енергоринком) від наступних джерел:

  • Малі гідроелектростанції (встановленою потужністю до 10 МВт);
  • Вітрові електростанції;
  • Сонячні електростанції;
  • Електростанції, що використовують біомасу в якості палива.

Зелений тариф може використовуватись виробником протягом 10 років з моменту встановлення. Експерти критикують поточну редакцію закону, зокрема через неможливість застосування зеленого тарифу для виробників електроенергії, які використовують біогаз[3].

Ставки зеленого тарифу в Україні[ред.ред. код]

Ставка зеленого тарифу періодично встановлюється постановами Національною комісією регулювання електроенергетики України (НКРЕ) у розмірі "подвоєного середньозваженого тарифу на електричну енергію, яка закуповується в енергогенеруючих компаній ... за рік, що передує року встановлення тарифу". У разі значних коливань курсу гривні щодо євро НКРЕ зобов'язана внести відповідні корективи до ставок зеленого тарифу.

Станом на лютий 2013 року діяли наступні ставки зеленого тарифу[4]:

Тип генеруючих потужностей Тариф, коп./кВт-год
Сонячна енергія 505,09
Біомаса 134,46
Вітроелектростанції 122,77
Малі ГЕС 84,18

Дивись також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]