Зубрицький Анатолій Федорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ф
Анатолій Зубрицький
А.Ф. Зубрицький.png
Особові дані
Повне ім'я Анатолій Федорович
Зубрицький
Народження 20 листопада 1920(1920-11-20)
  Одеса, Херсонська губернія,
Українська РСР
Смерть 17 лютого 2005(2005-02-17) (84 роки)
  Одеса, Україна
Зріст 175 см
Вага 78 кг
Прізвисько Зубр, Тато (рос. Папа)[1][2][3]
Громадянство СРСР СРСРУкраїна Україна
Позиція Воротар
Професіональні клуби*
Роки Клуб Ігри (голи)
1939—1940 СРСР «Харчовик» О 29 (-47)
1944—1952 СРСР «Динамо» Київ 140 (-225)
1953 СРСР «Локомотив» М 9 (-9)
1954—1955 СРСР «Буревісник» К 47 (-81)
Тренерська діяльність**
Роки Команда Посада
1955—1956 СРСР «Колгоспник» П
1959—1962 СРСР «Чорноморець» О
1963 СРСР «Дніпро» Д
1963 СРСР «Динамо» Київ
1964—1966 СРСР «Дніпро» Д
1967 СРСР «Кривбас»
1968—1969 СРСР «Таврія» С
1970—1971 СРСР «Кривбас»
1971—1973 СРСР «Чорноморець» О
1974 СРСР «Кривбас»
1977—1979 СРСР «Чорноморець» О
Звання, нагороди
Звання
Майстер спорту СРСР

* Ігри та голи за професіональні клуби
враховуються лише в національному чемпіонаті.

** Тільки на посаді головного тренера.

Анато́лій Фе́дорович Зубри́цький (прізвиська — Зубр[2], Тато (рос. Папа)[3][1]; нар. 20 листопада 1920, Одеса, Херсонська губернія, Українська РСР — пом. 17 лютого 2005, Одеса, Україна) — колишній радянський футболіст, грав на позиції воротаря, радянський футбольний тренер. Майстер спорту СРСР (1948 рік[4]) та Заслужений тренер Української РСР (1961 рік[4]). Ветеран німецько-радянської війни. Один з найавторитетніших футбольних фахівців в Україні 1960-х — 1970-х років[4]. Засновник та перший керівник СДЮШОР «Чорноморець» у 1975—1977 та 1979—2005 роках. Відомий виступами за одеський «Харчовик», київське «Динамо» та кишинівський «Буревісник». У складі цих команд тричі ставав володарем кубку Української РСР, а також став переможцем зонального турніру класу «Б» чемпіонату СРСР.

Головував тренерські штаби полтавського «Колгоспника», одеського «Чорноморця», «Дніпра» з однойменного міста, київського «Динамо», криворізького «Кривбасу» та сімферопольської «Таврії». Як тренер Анатолій Федорович у різні роки вигравав кубок УРСР, двічі ставав переможцем зонального турніру класу «Б», а також виграв чемпіонат СРСР серед дублерів.

Життєпис[ред. | ред. код]

Кар'єра футболіста[ред. | ред. код]

Перші роки[ред. | ред. код]

Анатолій Федорович Зубрицький народився 20 листопада 1920 року в Одесі, що натой час входило до складу Херсонської губернії Української РСР СРСР[джерело?]. Майже усе дитинство разом із іншими дітлахами Анатолій провів у місцевому порту. У дитинстві він захоплювався волейболом, баскетболом та великим тенісом. В останньому, до речі, досяг деяких успіхів, ставши срібним призером шкільної спартакіади Азовсько-Чорноморського краю у середині 1930-х років.[5] Але остаточно для себе Зубрицький серед усіх видів спорту обрав футбол, у який грав з дитинства у дворі. Пізніше хлопець почав виступати за юнацьку команду з місцевого палацу піонерів, що знаходився у Воронцовському палаці під керівництвом відомого одеського футболіста імперських часів, Олександра Злочевського[3]. Навчаючись у школі, Анатолій, грав за дорослу непрофесійну команду ДСТ «Буревісник» та збірну міста Одеси.

Після закінчення дев'ятого класу Зубрицький поступив на робітфак при Одеському консервному інституті (нині Інститут холоду, кріотехнологій та екоенергетики імені В. С. Мартиновського ОНАХТ), який закінчив восени 1939 року і був прийнятий на перший курс інституту. Але ще до початку занять Анатолія Федоровича та ще кількох молодих воротарів місцевих команд запросили на перегляд в одеське «Динамо», що виступало у класі «А» чемпіонату СРСР. На початку чемпіонату дублюючий воротар команди, Дмитро Піньков був відрахований зі складу клубу, а без другого воротаря у вищому дивізіоні національного чемпіонату в одеської команди були не великі шанси чогось досягти, тому керівництвом було надано наказ віднайти з місцевих футболістів дублера для команди.[5]

Одеські «Динамо» та «Харчовик»[ред. | ред. код]

Після перегляду декількох футболістів тренери динамівців обрали Зубрицького, як дублера основного воротаря і незабаром, разом з командою хлопець відправився на матч до Москви проти місцевого ЦБЧА. Під час матчу, що відбувся 4 червня 1939 року на стадіоні «Сталінець», основний воротар одеситів Олександр Михайличенко отримав травму і ворота довелося захищати молодому Зубрицькому. Дебютний матч у команді майстрів, незважаючи на поразку 2:3, Анатолій провів на високому рівні, а у наступному турі проти столичного «Торпедо» юний воротар відіграв свій перший «сухий матч» (1:0).

... і ось я чую: «Толя, виходь» - і я пішов. Гра була дуже напруженою, рахунок нічийний, моменти весь час виникали то біля одних воріт, то біля інших. Я побачив пониклі голови наших гравців, як не прикро, але я зрозумів , що вони не вірять, що я не зіпсую зроблене ними. Але все обійшлося добре, я зрозумів, що на мене вони не в образі по тому, як дружньо «зірки» одеського футболу поплескували мене по черзі по плечу, коли ми йшли з поля. Потім вже повна гра з «Торпедо», де я отримав в пресі вельми схвальні відгуки, а команда - два очки за перемогу.

Оригінальний текст(рос.)
...и вот я слышу: «Толя, выходи» - и я пошел. Игра была очень напряженной, счет ничейный, моменты все время возникали то у одних ворот, то у других. Я увидел поникшие головы наших игроков, как ни обидно, но я понял, что они не верят, что я не испорчу сделанное ими. Но все обошлось благополучно, я понял, что на меня они не в обиде по тому, как по-дружески «звезды» одесского футбола похлопывали меня поочередно по плечу, когда мы уходили с поля. Затем уже полная игра с «Торпедо», где я получил в прессе весьма лестные отзывы, а команда - два очка за победу.

Анатолій Зубрицький[5]

І хоча Анатолій дебютував у професійному футболі саме з «армійцями», для одеської публіки цей воротар був не знайомий і тому ще один «дебютний матч» Зубрицький зіграв 16 червня 1939 року на Стадіоні парку імені Шевченка проти тбіліського «Динамо». Через те, що Михайличенко, все ще не одужав, Зубрицький знову зайняв ворота. Рахунок було відкрито на 3-й хвилині легендарним грузинським бомбардиром, Борисом Пайчадзе, але у середині першого тайму одеситам вдалося зрівняти рахунок, м'яч забив Володимир Онищенко на 28-й хвилині. По завершенні першого тайму рахунок так і закінчився нічийним. На початку другого тайму на 51-й хвилині «моряки» забили другий гол, повівши у рахунку, а 78-й хвилині московський арбітр зустрічі, Демідов, призначив у ворота одеситів пенальті, який виконав грузинський футболіст, Михайло Бердзенішвілі, але вже через три хвилини одеська команда знову поченає вести у рахунку, дякуюючи другому голу від Петра Калашникова. На останніх хвилинах під час ще одної атаки тбілісців Зубрицький кинувся у ноги Пайчадзе, прийнявши удар на себе. Після чого довго лежав на газоні, не маючи змоги підвестися через отриману травму. А після наданої гравцю лікарської допомоги Анатолій знову, тримаючись за живіт, зайняв місце у створі воріт, адже замін більше в одеської команди не було. Після цього, на останніх секундах зустрічі, м'яч знову потрапив до ніг Бориса Пайчадзе, але той вибив м'яч в аут.[6][2] Того сезону Зубрицький відіграв за команду з «Південної Пальміри» всього вісім матчів, де пропустив 24 голи. І хоч у той час у складі одеської команди грало досить багато досвідчених футболістів свого часу, як Михайло Волін, Леонід Орєхов, Микола Хижников тощо, але все ж за підсумками сезону команда вилетіла до Групи «Б», посівши останнє місце у турнірній таблиці.

У 1940 році Михальченко був призваний в армію, завдяки чому Зубрицький став основним воротарем команди. Але незабаром на армійську службу був призваний і сам Анатолій. Завдяки клопотанню команди, він був залишений у військової частині, що розташовувалася в Одесі і продовжував виходити на поле у ​​складі команди, яка до того часу змінила товариство «Динамо» на «Харчовик». Втрата двох воротарів майже одночасно змусила керівництво та тренерський штаб шукати ще одного воротаря до команди «моряків». Це місце зайняли два нових гравці клубу — колишній воротар сталінського «Стахановця» Віктор Ломакін та Костянтин Дейніс, однак більшість матчів у сезоні за команду, все ж, провів Анатолій. Вже наприкінці сезону Зубрицький, пройшовши «курс молодого бійця», почав виступав тільки в армійських футбольних та баскетбольних змаганнях за команду Одеського військового округу. Навесні того ж року футбольне керівництво міста намагалося повернути Анатолія до команди майстрів, але якраз у той час у Кишиневі проводилися змагання першості округу, тому командування військової частини пообіцяло перевести Зубрицького тільки у червні.[3]

Німецько-радянська війна[ред. | ред. код]

Маючи вже усі потрібні документи, Анатолій на початку літа готувався знову повернутися у великий футбол, але у червні того ж року усі плани були зірвані початком Німецько-радянської війни. Військова частина, де перебував Зубрицький, брала участь у боях на кордоні з Румунією. Під час відступу підрозділи вже під Миколаєвом були оточені ворожою піхотою, а Зубрицький з іншими бійцями були захоплені у полон. Якийсь час військовиків тримали у місцевому морському шпиталі, після чого 40 солдат, серед яких був і Анатолій перевезли до села Коблеве, що у Березанському районі, Миколаївської області, використовувати їх, як робочу силу на дорожніх роботах. 16 жовтня 1941 року німецько-румунські війська захопили Одесу. Після цього полонених було наказано перевести до іншого лагеря. У ході переходу з місця на місце, колона колишніх радянських солдат розтягнулася на кілометри, при цьому охороняла її незначна частка румунських солдат, які не були вельми спостережливими. Під час переходу колоною одеського Пересипу, Зубрицький, побачивши, що практично уся місцевість вкрита невеличкими ямами-озерами та розбомбованими заводами, вирішив втекти. Тоді разом з ще одним полоненим Анатолій сховався на території одного з заводів, де вони чекали до вечора, а вибравшись з під укриття радянські солдати пішли до міста ховатися.

Добравшись до Одеси, Анатолій сховався у родичів і три тижні не виходив з дому. А згодом він дізнався, що на місцевому заводі «Кінап», що розташовувався на вулиці Дальницькій, 25 працює ціла спілка одеських футболістів. Серед них, зокрема, були і колишні колеги Анатолія: Леонід Орєхов, Микола Хіжников, Петро Калашников, Олександр Брагін та інші. Хоч виробництво на заводі було призначено для випуску кіноапаратури, новою місцевою владою його було переобладнано для ремонту автівок. Анатолій влаштувався туди вантажником, а згодом став шофером. Власником виробництва на той час був російський емігрант і коли він дізнався, що на нього працюють відомі футболіста, вирішив заснувати свою виробничу команду, назвавши її «Глорія-Форд». Нова одеська команда грала здебільшого з військовими румунськими командами з найближчих румунських міст, а також з іншою новою одеською командою «Вікторія», коди згодом перейшли Орєхов та Бесєдін. І якщо в румунських військовиків «Глорія-Форд» впевнено вигравала, з «Вікторією» в робітників «Кінапу» було справжнє суперництво. Окрім того при німецько-румунській владі була відновлена збірна Одеси, яку відправили у турне в Румунію, де одеські футболісти відіграли декілька матчів з місцевими футбольними клубами, а Зубрицький виступав у ролі основного воротаря.

Після зайняття міста радянською армією у квітні 1944 року, всіх футболістів, що залишилися у місті було об'єднано у команду «Динамо». Через те, що чемпіонат мав початися тільки наступного року у футболістів було достатньо часу на тренування та відновлення місцевого стадіону «Спартак». Анатолій якраз був серед тих гравців. Одного разу Зубрицького та ще одного футболіста, Миколу Хижникова, викликали до НКВС. Звісно це було звична справа для післявоєнного часу, адже колишніх полонених на той час у великій кількості відправляли до ГУЛАГів. Прийшовши до міського відділення НКВС, футболісти дізналися, що насправді їх викликали тому, що їм народним комісаріатом було наказано їхати до Києва.[3]

«Динамо» Київ[ред. | ред. код]

Окрім одеських футболістів до Києва приїхало багато гравців з усієї Українидля відродження місцевого «Динамо». Очолював команду Микола Махиня, а основним голкіпером був ветеран київської команди та капітан Антон Ідзковський, що не зважаючи на свій вік все ще був одним з найкращих радянських футболістів. Згодом, окрім інших футболістів, до Анатолія приєдналося багато одеситів: Анатолій Жиган, Віктор Севастьянов, Михайло Чиплигін та інші. Однак, не зважаючи на велику кількість досвідчених футболістів, побудувати команду з нуля було дуже важко і перший час клуб не міг розвинути увесь свій потенціал через незіграність серед гравців. З 1946 року, після переходу на тренерську роботу Ідзковського, Зубрицький став основним голкіпером київського «Динамо». Через невиразну гру «біло-синіх» у перші післявоєнні роки у команді змінилося кілька тренерів: Лев Корчебоков, Ідзковський, Борис Апухтін та Костянтин Щегоцький. І тільки з приходом до тренерського штабу Михайла Бутусова команда потроху почала показувати видовищну гру і наприкінці сезону 1947 року зайняли четверте місце у вищому дивізіоні.

1948 року, під час матчу зі столичним ЦБЧА, Анатолій у зіткненні із Всеволодом Бобровим отримав серйозну травму: відрив меніска та пошкодження хрестоподібних зв'язок. Більше двох років доводилося грати на знеболюючих, з еластичною пов'язкою на коліні. І все ж, у 1951 році футболісту довелося робити операцію, яку зробив відомий медик, професор Георгій Ланг. Після операції воротареві ще рік знадобився на відновлення. У 1952 році, вийшовши на футбольне поле, грати в повну силу він вже не зміг, до того ж, у складі «біло-синіх» з'явилися два перспективних воротаря — Євген Лемешко та Олег Макаров. Зігравши в своєму останньому сезоні за київський клуб, що зайняв 2 місце у чемпіонаті, 4 матчі з 13 (що було недостатньо для отримання срібних медалей), Анатолій Зубрицький вирішив закінчити ігрову кар'єру і перейти на тренерську роботу.

Завершення кар'єри гравця[ред. | ред. код]

У 1953 році Зубрицький вже збирався переходити на тренерську роботу, але несподівано футболіст отримав запрошення пограти в московському «Локомотиві», який тренував Борис Аркадьєв, можливість попрацювати під керівництвом відомого фахівця, підштовхнуло Анатолія прийняти рішення про перехід в московський клуб.

Провівши сезон в «Локомотиві», Зубрицький відправився до кишинівського футбольного клубу «Буревісник», що виступав у класі «Б». Молдовську команду тренував тоді відомий радянський футболіст, Георгій Мазанов, а згодом цю посаду зайняв Петро Ступаков. У кишинівській команді Анатолій провів два роки, будучи беззмінним основним воротарем. У 1955 році, клуб завоював перше місце в своїй зоні і вийшов до класу «А». Після цього Зубрицький остаточно вирішив перейти на тренерську роботу.

За усю свою кар'єру футбольного голкіпера Анатолій відіграв 245 офіційних матчів, при чому 193 з них — у вищій лізі чемпіонату СРСР. За цей час футболіст зустрівся на футбольному полі з такими легендарними радянськими футболістами, як Борис Пайчадзе, Мкртич Симонян, Всеволод Бобров, Григорій Федотов, Автанділ Гогоберідзе тощо.

Статистика виступів[ред. | ред. код]

Клуб Ліга Сезон Чемпіонат Кубок Всього
Ігор ПМ Ігор ПМ Ігор ПМ
«Буревісник» К Б 1955 27 ? 2 -4[7] 29 -4
Б 1954 20 ? 4 -6[8] 24 -6
Всього 47 ? 6 −10 53 −10
«Локомотив» М ВЛ 1953 9 -9 0 0 9 -9
Всього 9 −9 0 0 9 −9
«Динамо» Київ ВЛ 1952 4 -3 1 -2[9] 5 -5
ВЛ 1951 1 -4 0 0 1 -4
ВЛ 1950 32 -46[10] 3 -6[11] 35 -52
ВЛ 1949 32 -42[12] 3 -5[13] 35 -47
ВЛ 1948 23 -46[14] 2 -2[15] 25 -48
ВЛ 1947 22 -29[16] 2 -3[17] 24 -32
ВЛ 1946 15 -24[18] 3 -4[19] 18 -28
ВЛ 1945 11 -31[20] 0 0 11 -31
Всього 140 −225 14 −22 154 −247
«Харчовик» О Б 1940 21 -23[21] - - 21 -23
ВЛ 1939 8 -24 0 0 8 -24
Всього 29 −47 0 0 29 −47
Всього за кар'єру 225 −281 20 −32 245 −313

Стиль гри[ред. | ред. код]

Анатолій Федорович - трохи вище середнього зросту, широкоплечий та неквапливий. Він коротко підстрижений, завжди зосереджений, ніби прислухається до того, що відбувається у нього всередині. Граючи, він був небагатослівний та економічний у рухах. Впадала в очі його витримка і незворушність. Здавалося, Зубрицького просто неможливо вивести зі стану рівноваги. І тільки по маленьких, майже невловимим штришкам товариші, які близько його знали, вгадували, коли він починає нервувати, - особливо, якщо йому траплялося пропустити гол.

Але ось матч закінчувався, і Зубрицький відразу перетворювався. М'язи обличчя розслаблялися, на ньому з'являлася м'яка, задушевна усмішка. Характерною рисою гри Зубрицького була акуратність. Володіючи хорошою технікою, він намагався кожен м'яч прийняти так, щоб потім не було неприємних сюрпризів, намагався не відпускати його від себе. У критичних ситуаціях вибивав його кулаками далеко в поле.

Оригінальний текст(рос.)
Анатолий Федорович – немного выше среднего роста, широкоплечий и неторопливый. Он коротко подстрижен, всегда сосредоточен, будто прислушивается к тому, что происходит у него внутри. Играя, он был немногословен и экономичен в движениях. Бросалась в глаза его выдержка и невозмутимость. Казалось, Зубрицкого просто невозможно вывести из состояния равновесия. И только по маленьким, почти неуловимым штришкам товарищи, близко знавшие его, угадывали, когда он начинает нервничать, – особенно, если ему случалось пропустить гол. Но вот матч заканчивался, и Зубрицкий сразу преображался. Мышцы лица расслаблялись, на нем появлялась мягкая, задушевная улыбка. Характерной чертой игры Зубрицкого была аккуратность. Владея хорошей техникой, он старался каждый мяч принять так, чтобы затем не последовали неприятные сюрпризы, старался не отпускать его от себя. В критических ситуациях выбивал его кулаками далеко в поле.

Олег Макаров[22]

Тренерська кар'єра[ред. | ред. код]

1955—1962[ред. | ред. код]

Анатолій Федорович закінчив школу тренерів при Київському державному інституті фізичної культури (нині Національний університет фізичного виховання і спорту України), а у 1955 році заочно закінчив цей навчальний заклад, здавши екзамени на «відмінно».[23]

Першою командою у тренерській кар'єрі Анатолія Федоровича став полтавський «Колгоспник». У березні 1955 року Зубрицький очолив полтавську команду, яку тільки на початку року заснували, ставши таким чином другим в історії цього футбольного клубу тренером після Костянтина Скрипченка. Тількіностворена команда одразу ж досягла результату — 25 травня футболісти «Колгоспника» виграли кубок Полтави, обігравши у фіналі місцевий «Локомотив» з рахунком 2:1. Це дало змогу взяти участь у розіграші кубку Української РСР, однак там дійшовши до одної четвертої фіналу полтавці програли сумському «Торпедо». Перший свій сезон команда закінчила на восьмій сходинці чемпіонату. А у наступному полтавська команда зайняла вже друге місце у чемпіонаті України серед КФК і спромоглася виграти кубок УРСР серед команд колективів фізкультури, що дало змогу перевестися Колгоспнику у клас «Б» чемпіонату СРСР.[24]

Восени того ж року, Анатолія Федоровича перевели в київське «Динамо», на посаду помічника головного тренера. В його обов'язки входило так само керівництво дублюючим складом. На той час у команді якраз з'явилися Валерій Лобановський, Олег Базилевич, Валентин Трояновський, Андрій Біба, Володимир Ануфрієнко та інші. Усі ці футболісти починали свою кар'єру в українському гранді з дубля. Але відпрацювавши три роки у Києві, Анатолій Федорович покинув «Динамо».

У 1959 році колишній одеський зірковий воротар очолив одеський «Чорноморець». Команда до того часу перебувала на 12 місці у турнірній таблиці класу «Б». Поступово гра колективу стала поліпшуватися. Наступні два роки «моряки» закріпилися у верхній частині турнірної таблиці, зайнявши два роки поспіль четверте місце і почали конкурувати у боротьбі за призові місця. Під час роботи в одеському клубі в Анатолія Федоровича склалися доволі незвичні відносини з основною зіркою «Чорноморця» тих часів, Костянтин Фурс. На той час Фурс був чи не найкращим бомбардиром команди, але кар'єрі гравця заважало пияцтво та погана дисципліна. Однак, Зубрицький, все ж, закривав очі на проблеми футболіста. Одного разу Костянтин не з'явився вчасно в готель і його не хотіли пускати всередину. Тоді він проколов шини в автомобілі головного тренера і зник на кілька днів.[25] У 1961 році команда виграла турнір класу «Б», ставши чемпіоном Української РСР, після чого вона повинна була провести перехідні ігри за вихід в клас «А» з донецьким «Шахтарем», але рішенням республіканської федерації футболу, матчі було скасовано. І хоч за усіма футбольними правилами «Чорноморець» мав пройти далі, так як «гірники» тоді були найслабшою командою класу «А», однак здобуття кубка СРСР для київських чиновників вважалося вищим за регламент чемпіонату. Того ж року Анатолій Федорович, у віці 41-го року, отримав звання «Заслужеого тренера Української РСР».

Наступного, 1962 року, після майже здобутої путівки до найвищого дивізіону футболісти змінили своє ставлення до футболу. На грі футболістів позначилися вихваляння та почесті які передчасно давалися гравцям минулого сезону, а також застілля, що супроводжувалися після перемог. Окрім того, дехто з гравців, розуміючи, що класі «А» рівень гри набагато вищий, ніж у другому дивізіоні не бажав підійматися у класі. До того ж основним суперником «моряків», який хотів підвищитися у класі були луганські «Трудові резерви». І якщо команди за силою були приблизно рівні у футболі, то у «кабінетних справах» луганцям допомагав тодішній перший секретар місцевого обкому партії Володимир Шевченко. Результатом цього стали незрозумілі помилки суддів. У результаті, по завершенні сезону «Чорноморець» зайняв друге місце у турнірній таблиці після «чорно-білих». Щоправда чергова реформа не дала змоги «Трудовим резервам» потрапити до вищого дивізіону — Федерація футболу СРСР прийняла рішення заснувати другу підгрупу класу «А». Однак, не зважаючи на те, що у «моряків» були досить непогані шанси підвищитися у класі, Зубрицький покинув команду. Причиною стало те, що квартиру, яку обласний комітет пообіцяв тренеру за його заслуги, загарбав голова партійного комітету Чорноморського морського пароплавства[3]. Тому Анатолій переїхав до своєї сім'ї у Київ.

1962—1970[ред. | ред. код]

Незабаром до тренера від першого секретаря обкому партії, Володимира Щербицького, надійшла пропозиція очолити футбольний клуб «Дніпро» з міста Дніпропетровськ (нині — Дніпро). Прийнявши пропозицію, Анатолію Федоровичу поставили декілька завдань — по-перше, домогтися того, щоб дніпропетровська команда стабільно виступала у вищому дивізіоні, а по-друге, щоб дніпропетровці не опускалися нижче запорізького «Металурга», вічного суперника «Дніпра». У помічники головному тренеру були призначені: Леонід Родос, Матвій Черкаський Анатолій Федорович приступив до роботи з дніпрянами, команда стала набирати очки, але у липні 1963 року тренер був викликаний на прийом до Володимира Щербицького, який повідомив про рішення ЦК КПУ призначити Зубрицького до кінця року головним тренером київського «Динамо», яке тоді було близьке до вильоту з класу «А». І хоч було вже вирішено, що у 1964 році Зубрицького на посаді головного тренера змінить Віктор Маслов, який на той час не міг переїхати з Ростова-на-Дону, Анатолій Федорович був змушений покинути Дніпропетровськ.

Залишивши у «Дніпрі» Леоніда Родоса та Матвія Черкаського управляти командою, Анатолій прибув до столиці республіки. Після першого кола кияни в турнірній таблиці знаходилися в зоні аутсайдерів. І хоч гравці київського гранду були доволі непогані, вони мало віддавали сил на тренуваннях, що позначилося й на офіційних іграх. А з приходом Зубрицького гра команди пожвавилася, з'явилися перемоги, покращився турнірне становище. Команда могла, по завершенні сезону, увійти до шістки команд вищого дивізіону, але гол Слави Метревелі у матчі з московським «Торпедо» відправив «Динамо» на дев'яте місце. В кінці року, як і планувалося, до Києва прибув новий головний тренер — Віктор Маслов, який запропонував Зубрицькому залишитися другим тренером, але звиклий до самостійної роботи Анатолій Федорович відмовився, повернувшись до «Дніпра». Повернувшись, до тренерського штабу, окрім Анатолія Федоровича, Михайло Дідевич, змінивши Черкаського на його посаді, а ще через рік пішов Родос, якого змінив Йосип Ліфшиць[26]. У «Дніпрі» Зубрицький пропрацював до кінця 1966 року.

У 1967 році тренер, через сімейні обставини був вимушений покинути Дніпропетровськ і переїхав до Кривого Рогу, де очолив місцевий «Кривбас», але вже у наступному, 1968 році, за розпорядженням республіканського спорткомітету був відряджений до Криму, де два сезони тренував сімферопольську «Таврію», вивівши команду з 16 місця до групи лідерів.

Пам'ятаю, коли ми були на зборах, він нас сильно ганяв. Команди, які перебували там разом з нами, виконували набагато менші навантаження. Анатолій Федорович весь час повторював: «Хлопці, це вам ще стане в нагоді в майбутньому!»

Оригінальний текст(рос.)
Помню,когда мы были на сборах, он нас сильно гонял. Команды, которые пребывали там вместе с нами, выполняли намного меньшие нагрузки. Анатолий Федорович все времяповторял: «Парни, это вам еще пригодится в будущем!»

Василь Гладкіх[27]

Наприкінці 1969 року, не зійшовшись характерами з головою команди Анатолієм Заяєвим, одесит залишив Сімферополь, повернувшись у Кривий Ріг, куди його запросив Анатолій Азаренков[28], колишній гравець одеської команди.

1970—1979[ред. | ред. код]

Результат головування Зубрицьким «Кривбасу» не змусив себе довго чекати. У 1971 році команда була одним з лідерів другої ліги, але наприкінці першого кола наставникові криворізької команди стали наполегливо пропонувати знову очолити одеський «Чорноморець», а через деякий час, рішенням спорткомітету, Зубрицький був призначений головним тренером рідного клубу.

У 1972 році, очолюваний Анатолієм Федоровичем «Чорноморець», з перших матчів захопив лідерство у першій лізі. Команда впевнено рухалася до перемоги в турнірі, але, все ж через незрозумілі поразки, Зубрицький знову запідозрив, що не усі гравці команди хочуть вийти у вищий дивізіон. Втративши очки на фініші, «Чорноморець» дозволив обійти себе у турнірній таблиці донецькому «Шахтареві» та ташкентському «Пахтакору», через що 1973 року Анатолій Федорович був звільнений від займаної посади.

Покинувши одеський клуб, Анатолій Федорович активно взявся за організацію і відкриття дитячої спортивної школи на базі чорноморця, ставши одним з творців цього навчального закладу, згодом виховав для радянського, українського та російського футболу багато відомих майстрів (Ігоря Бєланова, Іллю Цимбалар, Олега Мочуляк, Сергія Шматоваленко, Юрія Нікіфорова, Дмитра Парфьонова)[29].

У 1974 році колишній воротар відгукнувся на пропозицію з Кривого Рогу знову очолити «Кривбас». При ньому команда зайняла третє місце в українській зоні другої ліги, але пробитися в першу лігу через стикові матчі команда не змогла.

З 1977 року по 1979 рік працював директором СДЮШОР «Чорноморець». У той же час повернувся на тренерську роботу до «Чорноморця», куди запросив і свого колегу, Анатолія Азаренкова, з яким зустрічався і в одеській команді, і в «Кривбасі»[28]. Наприкінці сезону 1977 року Анатолія Федоровича проінформував секретар одеського обкому, Кириченко, про рішення українського ЦК, за яким треба було допомогти львівським «Карпатам» залишитися у вищій лізі. У задуманій схемі брали участь три команди — одесити, ленінградський «Зеніт» та, звісно, «Карпати». На той час, під кінець сезону, коли залишалося відіграти кожній команді по три матчі у «моряків» було найкраще становище — сьоме місце, а львів'яни знаходилися на 15-ій позначці, а отже, у зоні вильоту. За схемою у матчі з ленінграцями, що проходив у них «вдома», одесити мали програти з мінімальним рахунком і це б суттєво не нашкодило б їм, а «Зеніт» забезпечив би собі три очки, а у наступному турі, «Карпати» б мали виграти у ленінградців, забезпечивши себе 14-м місцем у турнірній таблиці. Однак, у першому договірному матчі, у Ленінграді «синьо-біло-блакитні», неочікувано виграли з рахунком 4:1[30], при чому перші три голи вони забили у першому таймі, а тодішній тренер «Зеніту», Юрій Морозов чи то не знав про договір, чи то вирішив не діяти чесно. А у наступному турі, у матчі із «левами» команда Морозова відіграла у нічию 0:0[31], через що львівська команда вилетіла у першу лігу.[3]

Пропрацювавши ще два роки тренером «Чорноморця» Анатолій Зубрицький знову очоливши СДЮШОР, залишаючись її беззмінним керівником до 2005 року. Серед вихованців Анатолія Федоровича є багато футболістів, що згодом виступали, як за основну команду клубу, так і збірну України. Так наприклад, 1985 року, у віці шести років, Зубрицький прийняв у свою школу вчилися Андрія Вороніна, що згодом у складі «жовто-блакитних» вийшов до одної четвертої фіналу на чемпіонаті світу 2006.[32]

Тренерська статистика[ред. | ред. код]

Клуб Ліга Сезон М В Н П МЗ МП %Очок Досягнення
«Чорноморець» О ВЛ 1978 34 14 10 10 49 36 50,98 -
1972 42 21 10 11 73 42 57,94 -
Всього 76 35 20 21 122 78 54,82
«Дніпро» Д клас «А» 1966 35 11 12 12 33 29 42,86 -
клас «А» 1965 49 20 15 14 50 45 51,02 -
клас «А» 1964 39 12 11 16 37 47 40,17 -
клас «А» 1963 36 13 11 12 39 38 46,3 -
Всього 159 56 49 54 159 159 45,49
«Чорноморець» О клас «Б» 1962 41 21 11 9 70 37 60,16 1 Переможець класу «Б»
клас «Б» 1961 39 29 6 4 75 29 79,49 1 Переможець класу «Б»
клас «Б» 1960 34 21 4 9 69 32 65,69 -
клас «Б» 1959 29 15 4 10 41 27 56,32 -
Всього 143 86 25 32 255 125 65,98
«Колгоспник» П ЧУРСР КФК 1956 20 13 5 2 40 11 73,33 1 Володар кубку УРСР
ЧУРСР КФК 1955 24 10 4 10 45 39 47,22 -
Всього 44 23 9 12 85 50 59,09 [24]
Всього за кар'єру 422 200 103 119 621 412 55,53
У таблиці враховані матчі чемпіонату та розіграшу кубку.

Останні роки[ред. | ред. код]

Займався громадською роботою, був віце-президентом одеської міської асоціації футболу.

А 17 лютого 2005 року, після важкої хвороби, Анатолій Федорович Зубрицький помер[33]. Похований на Другому Християнському кладовищі Одеси.[34]

У пам'ять про Анатолія Федоровича Зубрицького щороку в Одесі на основній базі СДЮШОР СОК «Відрада» у день народження видатного футболіста та тренера, 20 листопада, проводиться традиційний юнацький турнір на кубок «Чорне море».[35][5]

Нині одеська СДЮШОР «Чорноморець» носить ім'я А. Ф. Зубрицького.

Титули та досягнення[ред. | ред. код]

Командні[ред. | ред. код]

«Динамо» Київ:

«Буревісник» Кишинів:

Тренерські[ред. | ред. код]

«Колгоспник» Полтава:

«Чорноморець» Одеса:

«Динамо-2» Київ:

Індивідуальні[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Перше прізвисько — в Одесі, друга — у Кривому Розі.
  2. а б в Анатолий Мазуренко. Улыбка Зубрицкого // Вечерняя Одесса. — 2005. — Вип. №107 (21 липня). (рос.)
  3. а б в г д е ж Мартынов С. Анатолий Зубрицкий - страж футбольных одесских ворот. Одесса от А до Я (ru). 
  4. а б в г д Вони приводили «Кривбас» до перемог. А. Зубрицький.. Офіційний сайт ФК «Кривбас». 
  5. а б в г Гайдаржи Е. Вся жизнь – футбол // Деловая Одесса. (рос.)
  6. Макаров, 1963, с. 19—21
  7. Кубок СССР 1955. Сайт уболівальників ФК «Динамо» Москва (ru). 
  8. Кубок СССР 1954. Сайт уболівальників ФК «Динамо» Москва (ru). 
  9. Кубок СССР 1952. Сайт уболівальників ФК «Динамо» Москва (ru). 
  10. Чемпионат СССР 1950. Сайт уболівальників ФК «Динамо» Москва (ru). 
  11. Кубок СССР 1950. Сайт уболівальників ФК «Динамо» Москва (ru). 
  12. Чемпионат СССР 1949. Сайт уболівальників ФК «Динамо» Москва (ru). 
  13. Кубок СССР 1949. Сайт уболівальників ФК «Динамо» Москва (ru). 
  14. Чемпионат СССР 1948. Сайт уболівальників ФК «Динамо» Москва (ru). 
  15. Кубок СССР 1948. Сайт уболівальників ФК «Динамо» Москва (ru). 
  16. Чемпионат СССР 1947. Сайт уболівальників ФК «Динамо» Москва (ru). 
  17. Кубок СССР 1947. Сайт уболівальників ФК «Динамо» Москва (ru). 
  18. Чемпионат СССР 1946. Сайт уболівальників ФК «Динамо» Москва (ru). 
  19. Кубок СССР 1946. Сайт уболівальників ФК «Динамо» Москва (ru). 
  20. Чемпионат СССР 1945. Сайт уболівальників ФК «Динамо» Москва (ru). 
  21. 1940 - протоколы группы Б. Сайт уболівальників ФК «Динамо» Москва (ru). 12-04-2004. 
  22. Макаров, 1963, с. 24
  23. Тренери ФК «Динамо» Київ. xldynamo.com.ua. 
  24. а б 1955-1967. Рождение команды. Годы становления.. Офіційний сайт ФК «Ворскла» (ru). 
  25. Андрей Крикунов (08-12-2006). Кот на раскаленной крыше. football.sport.ua (ru). 
  26. Тренера Днепра. dn-football.okis.ru (ru). 
  27. Клименко Р. (17-09-2010). Василий Гладких: "Всегда старались, чтобы не было претензий от болельщиков!". Офіційний сайт Федерації футболу Кривого Рогу (ru). 
  28. а б Анатолий Азаренков: "Ближневосточный и персидский хлеб не так сладок, как кажется". ua-football.com (ru). 05-05-2011. 
  29. СДЮШОР. История и достижения. Офіційний сайт ФК «Чорноморець» Одеса (ru). 
  30. Чемпионат СССР 1977. 30 октября. Зенит (Ленинград) — Черноморец (Одесса) 4:1. Сайт уболівальників ФК «Динамо» Москва (ru). 
  31. Чемпионат СССР 1977. 3 ноября. Зенит (Ленинград) — Карпаты (Львов) 0:0. Сайт уболівальників ФК «Динамо» Москва (ru). 
  32. Андрей Воронин выбрал кумом Тимощука. profootball.ua (ru). 26-07-2006. 
  33. Память Анатолию Федоровичу Зубрицкому. Офіційний сайт ФК «Чорноморець» Одеса (ru). 17-02-2005. 
  34. Спортивный некрополь. Одесса.. sport-necropol.narod.ru (ru). 
  35. Юные футболисты играли в память об Анатолии Зубрицком. gnews.ua (ru). 

Джерела та література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]