Зять

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Зять — термін свояцтва, чоловік дочки, сестри, зовиці[1]. Іншими словами, зять — чоловік по відношенню до сім'ї дружини: до її батьків (тестя та тещі), її брата (шурина), її сестри (своячки) і дружини останнього (невістки).

Українське зять походить від прасл. *zętь, спорідненого з лит. žéntas («зять»), латис. znuots («зять», «свояк»), лат. gener («зять», звідки й фр. gendre, рум. ginere), грец. γνωτός («родич», «брат»), санскр. जाति, джаті («рід»), разом з якими виводиться з пра-і.е. *g'ent-, пов'язаного з коренем *g'en- («плодити», «родити», «знати»). Первісно означало — «приймак у роді чи в сім'ї, на відміну від брата й сина — постійних членів родини»[2]. Наявність слов'янського і балтійського [z] ([ʒ]), індійського [d͡ʒ] на місці [g] в інших індоєвропейських мовах пояснюється явищем сатемізації.

Див. також[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Зять // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  2. Етимологічний словник української мови : у 7 т. : т. 2 : Д — Копці / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР ; укл.: Н. С. Родзевич та ін ; редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1985. — 572 с.