Зіяння

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Зія́ння (зя́яння, гіа́тус, ро́ззів; лат. hiatus — «щілина, отвір») — збіг голосних в одному слові або на межі слів. Зіяння характерне для романських, германських, фіно-угорських, монгольських мов. Для української мови це явище рідкісне і вважається немилозвучним відповідно до принципу евфонії, тому його рекомендують уникати за допомогою чергування[1].

Збіг голосних виникає:

У художній літературі зіяння інколи використовують для створення відтінку розмовності. Натомість у розмовній українській мові простежується природне уникання зіяння мовцями, що реалізується завдяки епентезі чи, навпаки, елізії або синкопі («радіво» — з «радіо», «усе’дно» — з «усе одно»). Згідно з деякими експериментально-фонетичними розвідками зіяння в українській мові тяжіє до артикулювання одним складом[2]. Очевидно, тому, позаяк українській мові склади з двох голосних не властиві, мовці несвідомо шукають шляхи уникнення такої вимови.

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. I. Правопис основи слова. Український правопис 2015. izbornyk.org.ua. Процитовано 2017-04-01. 
  2. Іщенко О. С. Про фонетичну організацію вокалічного сандгі та дифтонгів у північноукраїнських діалектах // Sandhi w językach słowiańskich. T. 2. Warszawa, S. 225.