Йоганн Вольфганг фон Ґете

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Йоганн-Вольфґанґ фон Ґете
нім. Johann Wolfgang von Goethe
Der junge Goethe, gemalt von Angelica Kauffmann 1787.JPG
Ім'я при народженні Йоганн-Вольфґанґ фон Ґете
Народився 28 серпня 1749(1749-08-28)
Франкфурт-на-Майні, Священна Римська Імперія
Помер 22 березня 1832(1832-03-22) (82 роки)
Ваймар, Священна Римська Імперія
·гострий інфаркт міокарда
Поховання Веймарська герцогська усипальняd
Громадянство
(підданство)
Flagge Großherzogtum Sachsen-Weimar-Eisenach (1813-1897).svg Герцогство Саксен-Веймар-Ейзенахське
Національність німець
Діяльність поет, прозаїк, драматург, мислитель і натураліст
Сфера роботи анатомія і метеорологія
Alma mater Лейпцизький університет (1768) і Страсбурзький університет (1771)
Мова творів німецька
Напрямок романтизм
Magnum opus «Фауст»
Членство Леопольдина, Academy of Useful Scienced, Баварська академія наук, Геттінгенська академія наук, Прусська академія наук, Німецький археологічний інститут, Масонство, Ілюмінати, Zentral-Dombauverein zu Köln von 1842d, Silesian Society for Patriotic Cultured, Варшавське товариство друзів наукd, Російська академія наук і Silesian Society for Patriotic Cultured[1]
Конфесія лютеранство
Рід Гете[d]
Батько Johann Caspar Goethed
Мати Katharina Elisabeth Goethed
Родичі Peter Im Baumgartend
Брати, сестри Корнелія Шлоссерd
У шлюбі з Крістіана Вульпіусd
Діти Август фон Гетеd
Автограф Signature of Johann Wolfgang von Goethe.svg
Нагороди
орден Святої Анни I ступеня офіцер Ордену Почесного легіону Merit Order of the Bavarian Crown Орден Білого соколу

Йоганн-Вольфґанґ фон Ґете у Вікісховищі?
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах
S:  Роботи у  Вікіджерелах

Йо́ганн-Во́льфґанґ фон Ґе́те[3] (нім. Johann Wolfgang von Goethe, МФА[ˈjoːhan ˈvɔlfɡaŋ fɔn ˈɡøːtə] ( прослухати); 28 серпня 1749, Франкфурт-на-Майні22 березня 1832, Ваймар) — німецький поет, прозаїк, драматург, мислитель і натураліст.

Вважається засновником сучасної німецької літератури, лідер романтичного руху «Буря і натиск». У галузі ботаніки вважається засновником порівняльної морфології рослин. Його роботи містять епічні та ліричні вірші, написані в різних стилях; прозу та віршові драми; мемуари; автобіографію; літературну та естетичну критику; трактати з ботаніки, анатомії; чотири романи. Крім того, відомі численні літературні та наукові фрагменти, понад 10000 листів і близько 3000 малюнків.

Він був одним із перших учасників літературного руху «Бурі і натиску». Протягом перших десяти років у Веймарі Ґете був членом таємної ради герцога, засідав у військових і дорожних комісіях, наглядав за повторним відкриттям срібних копалень в сусідньому місті Ільменау й здійснив ряд адміністративних реформ в університеті Єни. Він також узяв участь у плануванні ботанічного парку Веймара й відновленні Палацу дожів, що в 1998 році потрапив у список Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Перша його велика наукова робота про метаморфози рослин була опублікована в 1788 році після повернення Ґете з турне Італією. У 1791 році був призначений директором театру у Веймарі, а в 1794 році познайомився з відомим драматургом, істориком і філософом Фрідріхом Шіллером. У цей період Ґете опублікував свій другий роман «Wilhelm Meisters Lehrjahre» і в 1808 році — першу частину найзнаменитішої драми «Фауст». Його бесіди та велика кількість спільних починань з Шіллером, Фіхте, Гердером, Александром фон Гумбольдтом, Вільгельмом фон Гумбольдтом і Фрідріхом Шлегелем протягом 1790-х років мали спільну назву — "веймарський класицизм".

Цей велетень був міністром у карликовій німецькій державі. Він ніколи не міг рухатися вільно. Про сидячого на троні Юпітера Фідія в Олімпії казали, що якби він колись раптом встав, він проломив би головою дах храму. Таким самим було становище Ґете у Веймарі: якби він колись раптом повстав зі свого нерухомого спокою і випростався, то він пробив би державний дах або, що ще ймовірніше, розбив би собі ним голову. (Генріх Гейне)

Він був яскравим прикладом того, як античні ідеали збагачували сучасну культуру. (Ентоні Графтон)

Життєпис[ред. | ред. код]

Будинок у Франкфурті-на-Майні, в якому народився Ґете
Йоганн Каспар Ґете, мініатюра Георга Фрідріха Шмолля, 1775

Йоганн Вольфґанґ фон Ґете народився у старому німецькому торговельному місті Франкфурті-на-Майні в сім'ї заможного бюргера Йоганна Каспара Ґете (17101782), імперського радника, колишнього адвоката. Мати — Катерина Елізабет Ґете (уроджена Текстор; 17311808). Батько Ґете був педантичною, вимогливою, неемоційною, але чесною людиною. Від нього сину передалася тяга до знань. Мати прищепила синові любов до творення оповідей, була для нього прикладом сердечної теплоти та мудрості. Одним із прямих предків Ґете по матері (у десятому поколінні) був видатний німецький художник XVI століття Лукас Кранах Старший (14721553), про що сам поет не знав.[4]

Гарно обставлений будинок мав велику бібліотеку, завдяки якій письменник рано познайомився з «Іліадою» Гомера, з «Метаморфозами» Овідія, прочитав в оригіналі твори Вергілія. Його батько був із тих, хто, не задовольнивши свої амбіції, намагався дати дітям більше можливостей і дати їм повноцінну освіту.

У 1765 році Йоганн вступив до Лейпцизького університету, свою вищу освіту завершив у Страсбурзькому університеті в 1770 році, де захистив дисертацію на звання доктора права.

У Франкфурті Ґете серйозно захворів. За півтора року, проведеного в ліжку через декілька рецидивів, його стосунки з батьком значно погіршилися.

Зустріч з Гердером, який ознайомив Ґете зі своїми поглядами на поезію й культуру, була переломним моментом у творчості Ґете. Він знайомиться з молодими письменниками (Ленцом, Вагнером), у ньому прокидається зацікавлення народною поезією, уплив якої відчувається у вірші «Heidenröslein» («Степова рожечка») та ін., а також зацікавлення Оссіаном, Гомером, Шекспіром. Він у захваті від пам'яток готики — «Von deutscher Baukunst D. M. Erwini a Steinbach» (про німецьке мистецтво будування Ервіна фон Штайнбаха, 1771). Наступні роки минають в інтенсивній літературній праці.

У 1775 році Ґете був запрошений до Карла Августа, герцога Саксен-Веймар-Ейзенаху. Він став першим міністром герцога, отримав титул таємного радника. Дослідник творчості Ґете М. М. Вільмонт так пояснив мотиви цього вчинку: «Від'їжджаючи до Веймара, Ґете плекав надію домогтися радикального поліпшення суспільних відносин хоча б на невеликому клаптику німецької землі, у володіннях Карла-Августа, для того, щоб цей клаптик землі послугував зразком для всієї країни, і проведені там реформи стали б прологом загальнонаціональної перебудови німецького життя».[4] Переконавшися, що це було утопією, Ґете поступово обмежує свою державну службу, залишаючи за собою лише театр і навчальні заклади. Таким чином Ґете оселився у Веймарі, де й провів решту свого життя.

1806 року Йоганн одружився з Крістіаною Вульпіус. До того часу вони вже мали кількох дітей.

6 березня 1832 року Ґете застудився під час заміської прогулянки в екіпажі, а 22 березня помер у Веймарі. 26 березня труну з тілом Ґете помістили в герцогську усипальницю поруч з прахом Шіллера.[4]

Буря і натиск[ред. | ред. код]

У перших віршах й драмах Ґете відчувався деякий вплив наслідувальної салонної літератури. У 1770-1775 рр. він захоплювався демократичною естетикою Йоганна Готфріда Гердера, був тісно пов'язаний із рухом «Буря і натиск», боровся за національну самобутність німецької літератури.

Лірика Ґете цього періоду життєрадісна, близька до народної поезії, сповнена пантеїстичних настроїв («Побачення і розлука», «Дика троянда», «Травнева пісня», «Вечірня пісня художника» та ін.). В уривку «Прометей» (1773) виражений протест проти тиранії та релігійних догм, особливо вагомий в умовах «ганебної політичної і соціальної епохи», яку переживала тоді відстала, феодально роздроблена Німеччина. В основу новаторської історичної драми «Ґьотц фон Берліхінґен» (1773) покладено ідею об'єднання країни; тут уперше в німецькій драматургії 18 ст. поряд з героєм-бунтарем виступає народ.

Світову славу Ґете приніс роман «Страждання молодого Вертера» (1774 рік), у якому відбилася глибока соціальна трагедія цілого покоління німецької молоді. Роман, здебільшого автобіографічний, має величезний успіх. Фігура головного героя народжує цілу хвилю наслідування аж до здійснення самогубств. У соціальній психології навіть з'явилося таке поняття як «ефект Вертера» (або «синдром Вертера») — масивна хвиля наслідуваних самогубств, які відбуваються після самогубства, широко висвітленого по телебаченню або інших ЗМІ[5]. На схилі років Ґете розповів у «Поезії і правді» про те, що він написав «Страждання юного Вертера», щоб звільнитися від думки про самогубство, що переслідувала його.[6]

Веймарський період[ред. | ред. код]

Будинок-музей Ґете у Веймарі

З 1775 року Ґете назавжди оселився у Веймарі, став міністром в уряді герцога Карла-Августа. У Веймарі Ґете взяв активну участь у політичному житті герцогства, управляв військовою колегією, керував дорожним будівництвом[7].

Розчарувавшися в індивідуалістичному бунтарстві «Бурі й натиску», Ґете мріяв про мирні суспільні реформи. У Веймарський період особливо поглиблюються суперечності його світогляду.

«Веймарські класики»: Шиллер, Вільгельм і Александер фон Гумбольдти та Ґете

Прояви консервативних поглядів Ґете найбільш помітні у творах, спрямованих проти Великої французької революції («Громадянин-генерал», 1793 р.; «Герман і Доротея», 1797 р. та ін.). Усвідомлюючи закономірність виступу третього стану, який штурмом захопив Бастилію, Ґете засуджував вождів повсталого Парижа та Якобінський терор.

У найкращих творах він вірний демократично-народницьким ідеалам. Народні мелодії, щирі й гуманні почуття надалі звучать у його поезії 80-х років («Вільшаний король (балада)», «Міньйона» і т. д.). Під час подорожі до Італії Ґете завершує «Іфігенію в Тавриді» (1787) і героїчну трагедію «Еґмонт» (1788), пройняту пафосом боротьби народу проти національного гноблення. Тоді ж формується класицизм Ґете. Захоплення античністю зближує його в 90-х роках з Йоганом-Фрідріхом Шіллером. Проте, зважаючи на «Римські елегії» (1790), «Корінфську наречену» (1797) та інші твори, на відміну від Шіллера, Ґете приваблювали, насамперед, життєствердні, чужі аскетизмові характери античної культури.

У 1795-1796 роках Ґете написав роман «Роки навчання Вільгельма Мейстера», другу частину якого «Роки мандрувань Вільгельма Мейстера» завершив у 1821-1829 роках. В останній період свого життя Ґете працював над автобіографічною книгою «З мого життя. Поезія і правда» (18111831), створив ліричний цикл «Західно-східний диван» (1814), а також ряд розвідок з питань світової, зокрема слов'янської літератури й фольклору.

Пам'ятник Йогану Вольфгангу фон Ґете у Берліні

Фауст[ред. | ред. код]

Найбільше художнє досягнення Ґете — грандіозна драматична поема «Фауст», над якою він працював майже все життя (із 1773 по 1831 рік). Узятий із народної легенди образ ученого-чарівника Фауста у драмі Ґете зазнає складної еволюції, утілюючи суперечливий розвиток світогляду самого поета й боротьбу ідей, властиву бурхливій епосі кінця 18 — початку 19 століття. Служіння науки народові, глибока віра у творчі сили людини, у краще майбутнє — ідейний висновок поеми.

Твори Ґете сповнені глибокого філософського змісту. Теоретичне осмислення ним дійсності є діалектичним. Природу, суспільне життя, духовний світ людей він розглядав у безперервному розвитку, як постійну зміну форм, боротьбу протилежних начал — життя і смерті, минулого і майбутнього, нового і старого. Його світорозуміння було значно глибшим, ніж діалектичний ідеалізм Гегеля, бо, на відміну від Гегеля, він відстоював, хоч і не послідовно, з ваганнями, позиції матеріалізму, особливо в теорії пізнання й естетиці.

«Фауст» — це твір, над яким автор працював майже все своє життя. Основою сюжету у творі є суперечка Господа й Мефістофеля, між якими виникає питання, чи зможе Мефістофель звести Фауста на злу дорогу життя, у якого, на думку Господа, добра душа. «Зведи його на стежку зла. Знай, сам ти осоромишся натомість: в душі, що прагне потемки добра». Мефістофель спокушає Фауста, обіцяючи йому розкрити всі таємниці, дозволити пізнати найвищу насолоду життя. Якщо Фауст хоча б одну мить визначить прекрасною, Мефістофель забирає його душу. «Я буду змушений гукнути: „Спинися, мить! Прекрасна ти!“». Найвищу насолоду, найвище щастя людині дає кохання, тому саме таким способом Мефістофель спробував розбудити хтиву пристрасть Фауста, що примусить забути його високий обов'язок людини. Повернувши за допомогою Мефістофеля молодість, Фауст закохується в молоду, привабливу дівчину на ім'я Маргарита. Для Фауста Маргарита стає втіленням краси й повноти життя. Підкоривши Маргариту та домігшися її любові, Фауст відчуває до неї щире й глибоке почуття. Але навіть кохання не може стати єдиним сенсом його життя, і він, перебуваючи поряд із нею, так і не сказав: «Спинися мить! Прекрасна ти!» А от Маргарита ладна на все заради Фауста: задля кохання вона забула навіть про матір та брата. А Фауст — навпаки, учинивши злочин (убивство брата Маргарити), тікає, залишивши кохану в найважчий для неї час. Із розпачу Маргарита вбиває свою дитину, тому вона й потрапляє до в'язниці. Дізнавшися про Маргариту, Фауст вирішує врятувати кохану, але Маргарита визнала свою провину й готова понести кару. Навіть після смерті почуття до Фауста не згасають, тож, коли він помирає, саме вона проводить його на небеса.

Ґете як натураліст[ред. | ред. код]

Кольорове коло, символізує людський розум і життя душі. Малюнок Ґете, 1809
Goethe є міжнародним науковим скороченням імені ботанічного автора: Йоганн Вольфганг фон Ґете.
Перегляньте таксони, приписувані цьому автору, в International Plant Names Index (IPNI).


Для численних праць Ґете з природознавства характерне діалектичне уявлення про єдність рослинного й тваринного світу, визнання поступального розвитку живої природи. Ґете вперше описав міжщелепну кістку людини, установив подібність у будові черепа людини й тварини, створив т. з. хребетну теорію походження черепа, експериментально довів вплив середовища на будову й забарвлення квітів, запровадив науковий термін «морфологія» — вчення про форму («Про метаморфози рослин», 1790; «Вступ до порівняльної анатомії», 1795).

Перу Ґете належить книга «Вчення про колір» (1810), присвячена різноманітним оптичним явищам, таким як заломлення, хроматична аберація тощо. Ґете сперечався з ньютонівським вченням про колір. Історична його частина праці має значення і в наш час, тому що у ній на тлі вчення про колір, яке Ґете ставив в основу розуміння природи, Ґете дав яскравий, самостійно пророблений для свого часу багато в чому новий нарис історії розвитку наукового уявлення про природу.

Ґете був членом Геттінгенської академії наук.

Нащадки Ґете[ред. | ред. код]

У Йоганна Вольфґанґа Ґете та його дружини Крістіани народилося п'ятеро дітей. Діти, що народилися після старшого сина Августа, не вижили: одна дитина народилася мертвою, решта померли протягом кількох днів або тижнів. В Августа народилося троє дітей: Вальтер Вольфґанґ, Вольфґанґ Максиміліан та Альма. Август помер за два роки до смерті свого батька в Римі. Його дружина Оттілія Ґете народила після смерті чоловіка від іншого чоловіка доньку Анну Сибіллу, яка померла через рік. Діти Августа й Оттілії не вступали в шлюб, тому рід Ґете по прямій лінії обірвався в 1885 році.

Пам'ятник Ґете у Чикаго.
Фрідріх Георг (нар. 1657) (ще 8 братів і сестер)
                       |
                    Йоганн Каспар Ґете
              + Катарина Елізабет Текстор
            ______________|_______________________
           |                    |                 |
   Йоганн Вольфганг          Корнелія[8]    діти, що не вижили
   + Крістіана Вульпіус         |
           |____________________________________________ 
           |                                            |
        Август                  чотири дитини, що не вижили 
   + Оттілія фон Погвіш
           |_______________________________
           |                |              |
        Вальтер         Вольфганг         Альма

Ґете і масонство[ред. | ред. код]

23 червня 1780 року Ґете був посвячений до веймарскої масонської ложі «Амалія». На думку деяких дослідників, причиною цього послужило його знайомство з філософом і публіцистом Йоганном Гердером. Сама масонська розписка Ґете датована 11 лютого 1783 року. Морамарко писав про нього у своїй знаменитій книзі «Масонство в його минулому і сьогоденні»:

Відомий його лист, написаний на наступний день до коханої, в якому він повідомляє їй про подарунок - пару білих рукавичок, отриманих під час обряду ініціації. Ґете був гарячим прихильником масонства до останніх днів життя, пишучи для своєї ложі гімни й промови. Володіючи високими ступенями посвяти в системі суворого масонства, він тим не менше сприяв реформі Шредера, спрямованій на відновлення примату перших трьох універсальних ступенів ордена. У 1813 році біля труни покійного брата Віланда поет виголосив у масонську храмі знамениту промову «У пам'ять брата Віланда».

Творчість Ґете[ред. | ред. код]

Рання творчість[ред. | ред. код]

Першим значним твором Ґете цієї нової пори був «Ґьотц фон Берліхінґен» (спочатку «Gottfried von Berlichingen mit der eisernen Hand»), (1773) — драма, котра справила на сучасників величезне враження. Вона висуває Ґете в перші ряди німецької літератури, ставить його на чолі письменників періоду «Бурі і натиску». Своєрідність цього твору, написаного прозою в манері історичних хронік Шекспіра, не стільки в тому, що воно реабілітує національну старовину, драматизуючи історію лицаря XVI століття, а скільки в тому, що ця драма, виникаючи за межами літератури рококо, вступає також у суперечність з літературою Просвітництва, найбільш впливовим досі плином культури. Образ борця за соціальну справедливість — типовий образ літератури Просвітництва — отримує у Ґете незвичайну інтерпретацію. Лицар Ґьотц фон Берліхінґен, засмучений станом справ в країні, очолює селянське повстання; коли ж останнє набуває гострих форм, відходить від нього. Встановлений правопорядок тріумфує: перед ним так само безсилий революційний рух мас, витлумачений в драмі як розв'язаний хаос, і особистість, яка намагається протиставити йому «свавілля». Ґьоц знаходить свободу не в світі людей, а в смерті, в злитті «з матір'ю-природою». Значення має заключна сцена п'єси: Ґьоц виходить із в'язниці в сад, бачить безмежне небо, його оточує жива природа:

Господи Всемогутній, як добре під Твоїм небом, яка хороша свобода! Дерева розпускають бруньки, весь світ сповнений сподівань. Прощавайте, дорогі! Коріння моє підрубане, сили мене залишають.

Останні слова Ґьоца:

О, яке небесне повітря! Свобода, свобода!

Твори[ред. | ред. код]

  • Клавіго (1774)
  • Страждання юного Вертера (1774)
  • Іфігенія в Тавриді (1779–1788)
  • Торквато Тассо (1780–1789)
  • Лісовий цар (1782)
  • Егмонт (1788)
  • Досвід про метаморфозу рослин (1790)
  • Рейнеке-лис [de] (1792)
  • Герман і Доротея (1794)
  • Фауст (1774–1832)
  • До теорії кольору (нім. Zur Farbenlehre, 1810)
  • Західно-східний диван (1819)
  • Автобіографія

Переклади Ґете в Україні[ред. | ред. код]

Вже на початку XIX ст. Ґете був широко відомий в Україні. 1827 року він був обраний почесним членом Ради Харківського університету.

Про переклади Ґете українською можна довідатися з бібліографічної праці Володимира Дорошенка «Ґете в українських перекладах, переспівах та наслідуваннях», яка була опублікована у 1932 році до сторіччя від дня смерті Ґете[9].

Перший переспів з Ґете українською мовою належить Петру Гулаку-Артемовському — балада «Рибалка» (1827).

Балада «Лісовий король» в українському перекладі була надрукована окремим виданням у Львові у 1838 році, автором перекладу був український мовознавець, греко-католицький священик Йосип Левицький. Таку ж назву дав своєму перекладу Ґетевої балади Борис Грінченко — «Лісовий цар», а Пантелеймон Куліш назвав баладу «Вільшаний цар».

У дореволюційні часи з переспівами й перекладами Ґете українською мовою виступали також Павло Білецький-Носенко, Юрій Федькович, Володимир Шашкевич, Костянтин Думитрашко, Пантелеймон Куліш, Никанор Грабовський та інші. Тарас Шевченко називав Ґете «великим», знав і любив його твори, особливо «Фауста». Невтомним популяризатором Ґете був Іван Франко, який переклав багато його поезій, всю першу частину та уривки з другої частини «Фауста» і написав розвідку про цей твір. Франкові переклади творів Ґете дослідив Леонід Рудницький у фундаментальній праці «Іван Франко і німецька література», виданій 1974 року в Мюнхені.

Після революції 1917 року твори Ґете перекладали Максим Рильський, Микола Терещенко, Дмитро Загул, Микола Улезко, Євген Дроб'язко, Василь Стус[10] та ін. Перший повний переклад «Фауста» українською мовою зробив Микола Лукаш[11].

Прозові твори Ґете «Страждання молодого Вертера» та «Літа науки Вільгельма Майстера» переклав Сидір Сакидон.

Ґете підтримував дружні зв'язки з уродженцем Закарпаття І. С. Орлаєм.

Бібліографія[ред. | ред. код]

Ґете, пастель Луїзи Сайтлер, 1811

Велике Ваймарське видання творів Ґете налічує 143 томи. Зокрема, він написав понад 3000 віршів.

Основні художні твори[ред. | ред. код]

Наукові праці[ред. | ред. код]

Ґете у світовому мистецтві[ред. | ред. код]

Твори Ґете покладені на музику багатьма визначними композиторами світу: Бетховеном (увертюра «Егмонт»), Гуно (опера «Фауст»), Шубертом («Гретхен за прялкою» — перший шедевр Шуберта й перша велика німецька пісня)[12], Шуманом (ораторія «Сцени з Фауста»)[13] та інші.

Екранізація творів Ґете[ред. | ред. код]

Твори Ґете багаторазово екранізовані[14]. Фільм російського кінорежисера Олександра Сокурова «Фауст», знятий німецькою мовою і з європейськими акторами, отримав найвищу нагороду на Венеційському кінофестивалі 2011 року — «Золотий лев».[15]

Нагороди[ред. | ред. код]

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

Іменем Ґете названі:

Література[ред. | ред. код]

  • Якимович Т. К. Ґете Йоганн Вольфганг // Українська літературна енциклопедія. — Т. 1. — К., 1988. — С. 416–417.
  • Ґете Йоганн Вольфганг фон // УСЕ. Універсальний словник-довідник. — 4-е видання. — 2006. — С. 348.
  • Шалагінов Б. Б. Шлях Ґете: Життя. Філософія. Творчість. — Харків: Ранок, 2003. — 287 с.
  • Шалагінов Б. Б. Естетика Й. В. Ґете: Дослідження. — К.: Вежа, 2002. — 149 с.
  • Йоганн Вольфганг фон Ґете: Кат. книжк. вид. / ред.: К. Я. Кусько, Б. Якимович; уклад.: М. Колодій, З. Домбровська; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. Наук. б-ка. — Л., 2001. — 255 c. — (Сер. «Кат. книгозбір.»; Ч. 1).
  • Олена Серова. Філософія музики у творчості Йоганна Вольфганга Ґете (рос.)
  • Штейнер Р. Очерк теории познания Гётевского мировоззрения. – М.: Парсефаль, 1993. – 142 с.
  • Абашнік В.О. Актуальність філософії Й.В. фон Гьоте (1749–1832) // Соціально-філософське осмислення сучасних цивілізаційних процесів: Матеріали Міжвузівського науково-практичного семінару «Соціально-філософські проблеми сучасної цивілізації» (Харків, 23 листопада 2018 р). – Харків: ХНАДУ, 2019. – С. 102–104.

Посилання[ред. | ред. код]

Твори[ред. | ред. код]

Посилання у тексті[ред. | ред. код]

  1. http://biodiversitylibrary.org/page/37104235
  2. а б ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  3. BBC Ukrainian - Блог професора Пономарева
  4. а б в Н. Вильмонт. Иоганн Вольфганг Ґете. (Гёте И. В. Избранные произведения в 2 тт. — Т. 1. — М., 1985. — С. 9-52)
  5. Біографія Ґете на сайті «Bookmix» (рос.)
  6. Бібліотека української літератури. «Йоган Вольфганг Ґете. Біографія — життєвий і творчій шлях» (укр.)
  7. Insel Verlag, Frankfurt am Main 2004, S. 742.(нім.)
  8. У Корнелії народилося двоє доньок: Марія Анна Луїза і Катарина Елізабет Юлія. У Луїзи в шлюбі з Людвігом Ніколовіусом народилося дев'ятеро дітей. Четверо з них померло рано або не мали дітей. Нащадки тих, що залишилися, живі до сьогодні.
  9. Ґете в українських перекладах, переспівах та наслідуваннях : спроба бібліоґрафії : (з нагоди столітньої річниці смерти поета) / зладив Володимир Дорошенко.
  10. Твори Ґете в перекладі Василя Стуса
  11. Йоганн Вольфґанґ фон Ґете. Фауст (у перекладі Миколи Лукаша)
  12. Франц Шуберт в енциклопедії «Кругосвет» (рос.)
  13. Релігія в Україні. «В Україні вперше виконали „Сцени з Фауста“ Ґете Роберта Шумана». 27.09.2010 (рос.)
  14. Екранізації творів Ґете на КиноПоиск.Ru (рос.)
  15. «Не все те золото, що блищить. Фаворити Венеціанського кінофестивалю у фіналі поступилися менш іменитим режисерам» Україна молода, № 161 за 13.09.2011
  16. Релігійний довідник — словник. Антрпософія. (рос.)
  17. Mineralogy Database (англ.)
  18. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union. (3047) Goethe // Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York : Springer-Verlag, 2003. — С. 251. — ISBN 3-540-00238-3.
  19. Goethe. Gazetteer of Planetary Nomenclature. USGS Astrogeology Research Program.