Йосано Теккан
Йосано Теккан (яп. 与謝野 鉄幹, 26 лютого 1873 — 26 березня 1935) — японський поет[ja]. Його справжнє ім'я — Йосано Хіросі, а Теккан — це творчий псевдонім. Крім того, працював професором університету Кейо та директором школи Бунка Ґакуїн[ja]. Його дружина Акіко Йосано теж поетка[1].
Кар'єра[ред. | ред. код]
Народився Хіросі в містечку Окадзакі в префектурі Кіото (тепер це місцевість Окадзакі в районі Сакьо в місті Кіото в префектурі Кіото). Четвертий син у родині Рейґона Йосано[ja]. Його батько був буддійським священиком у храмі Ґандзьодзі, який підлягав храмові Нісіхонґандзі[ja]. Рейґон був другим сином сільського старости[ja] Ґіемона Хосомі[2]. Позаяк він був родом з повіту Йоса в префектурі Кіото (нині це місцевість Ацуе в районі Йосано), то на початку епохи Мейдзі взяв собі прізвище Йосано. Матір поета, доньку кіотського торговця, звали Хацуе.
1883 року він став названим сином Сюдзьо Андо[3] з храму Аньодзі в повіті Сумійосі[ja] в префектурі Осака. 1889 року, після церемонії посвячення в ченці[ja] в храмі Нісіхонґандзі, він переїхав до храму, розташованого в містечку Токуяма[ja] в повіті Цуно[ja] в префектурі Ямаґуті (нині це місто Сюнан), в якому служив його старший брат Сьодо Акамацу[4]. Там він став учителем у середній школі для дівчат[ja], що належала храмові, а також редактором храмового місіонерського часопису «Ямаґутікен Секідзенкай Дзассі». Наступного, 1890-го, року він вперше використав псевдонім Теккан. 1891 року він полишив названу родину і повернув собі прізвище Йосано.
Пропрацювавши чотири роки вчителем японської мови в жіночій школі Токуяма, Йосано довелося звільнитися через історію з ученицею (Нобуко Асада)[注釈 1]. Далі мешкав з іншою ученицею, Такіно Хаясі[ja], від якої мав сина, Ацуму Йосано[5].
1892 року він полишив жіночу школу Токуяма й повернувся до Кіото. Десь у листопаді поїхав до Токіо, де став учнем поета Наобумі Отіая[ja]. 1894 року в газеті Ніроку Сімпо (число за 10-18 травня) опублікував статтю на тему танка «Звуки втраченої країни — прокльони сучасної слабкої ваки». 1896 року став головним редактором Мейдзі Сьоїн[ja]. Водночас викладав у жіночій школі Атомі[ja]. У липні того ж року випустив збірку танка «Схід, захід, південь, північ», а, наступного, 1897-го, року — збірку «Небо і земля». Його простий і міцний стиль називали «стилем воїна». 1899 року він заснував токійське товариство «Нова поезія»[6] . Восени того ж року розлучився зі своєю першою дружиною, Нобуко Асадою, і замешкав з Такіно Хаясі у районі Кодзіматі[ja].
1900 року почав виходити журнал «Вранішня зоря[ja]»[7]. Відкривши імена поетів Хакусю Кітахари[ja], Ісаму Йосії[ja] та Такубоку Ісікави, це видання відіграло провідну роль у японському романтизмі. Однак перелюб Йосано з тоді ще маловідомою молодою поеткою Акіко Хо (згодом стане його дружиною) спричинив скандал. У неприпустимій літературі[ja], яка тоді була всевидющим дзеркалом літературного світу[8], з'являлися різні наклепницькі публікації. Утім Теккан, який розгледів унікальний талант Акіко, допоміг підготувати до публікації збірку її танка «Скуйовджене волосся[ja]». Затим він розлучився зі своєю другою дружиною Такіно[9] (згодом вона вийшла заміж за Ойо Масатомі[ja]). 1901 року він одружився з Акіко, яка народила йому шість синів і шість дочок[10].
Збірка «Скуйовджене волосся» вийшла друком у серпні 1901 року. Завдяки популярності вона стала еталоном для авторів журналу «Вранішня зоря» і сприяла його процвітанню. 1907 року Йосано вирушив у подорож островом Кюсю, взявши з собою перспективних поетів «Вранішньої зоря» Мокутаро Кіносіту[ja], Хакусю Кітахару, Банрі Хірано[ja] та Ісаму Йосії. Спільні подорожні нотатки вийшли під назвою «П'ять пар черевиків[ja]». Наприкінці періоду Мейдзі — на початку Тайсьо він популяризував у літературному світі смак Нанбан. «Вранішній зорі» не бракувало наступників і, здавалося, справи йшли добре, але Мокутаро, Хакусю та Ісаму полишили часопис, і 1908 року, після виходу 100-го числа, він припинив існування[12].
Після цього Теккан потрапив у глибоку творчу кризу, хоча 1910 року він опублікував збірку танка «Сомон» і збірку інших віршів «Листя дуба»[13]. «Листя дуба» містить перший у світі цикл ґоґьосі[ja] під назвою «Маленькі пісеньки»[14]. 1911 року дружина відпустила Йосано до Парижа, а потім і сама поїхала до Франції, а вже звідти відвідала Лондон, Відень і Берлін. Однак ця мандрівка сприяла творчій продуктивності Акіко, а Теккан і далі перебував у кризі. Намагаючись вийти з неї він видав збірку перекладів «Квіти бузку», утім її теж спіткала невдача, тож зрештою йому довелося змиритися зі скромним місцем у тіні знаменитої дружини[15][16][17].
1915 року Йосано балотувався на 12-х загальних виборах[ja] як незалежний кандидат від свого рідного повітового округу префектури Кіото, утім зазнав поразки. 1919 року він став професором факультету літератури університету Кейо й працював там до 1932 року. Серед його учнів були Такітаро Мінакамі, Харуо Сато[ja], Дайґаку Хоріґуті[ja], Рофу Мікі[ja] та Масадзіро Кодзіма[ja]. 1921 року в спілці з архітектором Ісаку Нісімурою[ja], художником Хакутеєм Ісії[ja] та своєю дружиною Акіко він заснував школу Бунка Ґакуїн у Суруґадаї[ja] (Отяномідзу[ja]). Приблизно тоді ж почав видавати другу інкарнацію часопису «Вранішня зоря», де з'являлися статті на кшталт «Оригінальні думки про японську мову» тощо. Однак справжнім ударом для Теккана стала смерть 1922 року Оґая Морі, в чиїй особі він втратив впливового покровителя.
1927 року «Вранішня зоря» знову закрилася, а 1930 року почав виходити часопис «Тохаку». 1932 року газета Майніті Сімбун оголосила конкурс на найкращу пісню, присвячену першому шанхайському інцидентові. Йосано надіслав на нього «Пісню про три героїчні живі бомби[ru]» і посів з нею перше місце.
1935 року Теккан Йосано помер від бронхіального катару[en] в лікарні університету Кейо[ja][18].
Родина[ред. | ред. код]
Його старший брат Сьодо одружився з Ясуко, донькою Рендзьо Акамацу[ja], а їхні діти, Кацумаро Акамацу[ja] та Цунеко Акамацу[ja] (племінник і племінниця Теккана), стали політиками.
Його другий син, Сіґеру Йосано[ja], був дипломатом і служив послом в Італії та Єгипті, а також очолював оргкомітет Олімпіади в Токіо 1964. У Сіґеру та його дружини Мітіко[ja] є діти (онуки Теккана): Каору[ja] (політик), Тору[ja] (банкір) і Фуміко[ja] (критикиня).
Твори[ред. | ред. код]
- 『鉄幹晶子全集』全32巻（本文篇 31巻＋索引篇 全歌集五句）勉誠出版、2001年 — 2011年
- 『鉄幹晶子全集 別巻』全8巻（拾遺篇 短歌）同、2013年 — 2021年
Нотатки[ред. | ред. код]
- ↑ Тоді в них народилася донька, яка невдовзі померла.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ 与謝野鉄幹|近代日本人の肖像
- ↑ 与謝野寛晶子書簡集成 3: 昭和6年~昭和10年
- ↑ 逸見久美 (2007). 新版評伝与謝野寛晶子明治篇. 八木書店. с. 37.
{{cite book}}: Текст «和書» проігноровано (довідка) - ↑ 「山口県の部落解放の先駆者」赤松照憧（あかまつ しょうどう）～セツルメント活動を部落問題に～
- ↑ 逸見久美 (2007). 新版評伝与謝野寛晶子明治篇. 八木書店. с. 220.
{{cite book}}: Текст «和書» проігноровано (довідка) - ↑ 第三話 与謝野晶子と東京新詩社(１)～渋谷に残るその足跡～. Архів оригіналу за 17 вересня 2016. Процитовано 23 квітня 2023.
- ↑ Аністратенко та Бондаренко, 2011, с. 77.
- ↑ 文壇照魔鏡事件
- ↑ 「許さない。でも、愛してる。」 歌人・与謝野鉄幹に翻弄された3人の女たち。
- ↑ 鉄幹晶子全集
- ↑ 時雨音羽編著『増補版 日本歌謡集 明治・大正・昭和の流行歌』現代教養文庫、1971年 p.23
- ↑ この頃から学生の間に与謝野の詞による「人を恋うる歌」が歌われ始めた[11]。
- ↑ 檞之葉 — 国立国会図書館デジタルコレクション
- ↑ 逸見久美 (2007). 新版評伝与謝野寛晶子明治篇. 八木書店. с. 681-692.
{{cite book}}: Текст «和書» проігноровано (довідка) - ↑ 与謝野鉄幹の三つの壁
- ↑ 与謝野鉄幹 : 鬼に喰われた男 青井史著
- ↑ 与謝野寛『鴉と雨』論-大逆事件への嘆きと抵抗 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 12 квітня 2023. Процитовано 23 квітня 2023.
- ↑ 岩井寛『作家の臨終・墓碑事典』（東京堂出版, 1997年）354頁
Література[ред. | ред. код]
- Аністратенко, Л.; Бондаренко, І. (2011). Японські поети: Біографічний словник. Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго. с. 368.