Йосиповичі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Йосиповичі
Церква Воздвиження Чесного Хреста
Церква Воздвиження Чесного Хреста
Країна Україна Україна
Область Львівська область
Район/міськрада Стрийський район
Рада/громада Йосиповицька сільська рада
Код КОАТУУ 4625388901
Основні дані
Засноване 1495
Населення 956
Площа 12,079 км²
Густота населення 79,15 осіб/км²
Поштовий індекс 82445
Телефонний код +380 3245
Географічні дані
Географічні координати 49°16′33″ пн. ш. 24°02′18″ сх. д. / 49.27583° пн. ш. 24.03833° сх. д. / 49.27583; 24.03833Координати: 49°16′33″ пн. ш. 24°02′18″ сх. д. / 49.27583° пн. ш. 24.03833° сх. д. / 49.27583; 24.03833
Середня висота
над рівнем моря
279 м
Водойми Бережниця
Місцева влада
Адреса ради 82443, Львівська обл., Стрийський р-н, с. Йосиповичі, тел. 37-4-88
Карта
Йосиповичі. Карта розташування: Україна
Йосиповичі
Йосиповичі
Йосиповичі. Карта розташування: Львівська область
Йосиповичі
Йосиповичі
Мапа

Йосиповичі у Вікісховищі?

Йо́сиповичі — село в Україні, у Стрийському районі Львівської області. Орган місцевого самоврядування — Йосиповицька сільська рада.
Йосиповичі — теперішня назва села. Населення становить 956 осіб. Село налічує 265 дворів, і має протяжність — 2,5 км. Найближчі до Йосипович села: Дашава (майже зливається з селом) і Ганівці Жидачівського району.

Географія та ландшафт[ред. | ред. код]

Село розташоване на самому краю теперішнього Стрийського району з північного сходу, на шляху Стрий-Журавно та Стрий-Жидачів. Тягнеться воно (з півночі) вздовж правої притоки Дністра річки Бережниці (стара назва — Березниця Бах), що витікає з Карпатських гір біля Болехова і впадає в Дністер біля Жидачева. З півдня село обрамляє ліс Бучина, а з південного сходу до села прилягає заповідне урочище «Йосиповичі».

Йосиповичі та околиці на австрійській мапі XVIII століття. Видно де колись стояла перша церква та Юсиптицький монастир в лісі[1]

На старих кадастрових картах села позначено місцезнаходження сіножатей, полів, урочищ, пасовищ та їхні назви: Заліски, Копанка, Горішнє, Чернече (Монастирське), Підлісся, Задвір'я, Млаки, Лєхнове, Блонь, Лази. Деякі із цих назв збереглись до наших днів[2]. (ЦДІАЛ, ф.186, оп.12, спр.667).

На старих картах невеличкий ліс був і з північної сторони, а річка протікала попри саме село. За спогадами старожилів ця річка називалася Стара. Початок свій брала з того місця, де в наш час[коли?] знаходиться город Слюсара І. В.

На кадастровій карті Юсиптич відсутнє урочище Западовисько, що знаходиться з північного краю села. Зате ця назва урочища добре збереглась в пам'яті мешканців села, як і легенда, пов'язана з нею, що існує віддавна. Розповідають старші люди, що колись, на Великдень, один господар запряг воли і поїхав орати свою землю. Видно, то діялось ще за панщини. Адже в будень селяни обробляли панське поле, а для свого часто залишались тільки святкові дні. Коли цей горе-господар орав, то вдарили дзвони, з села донісся спів 'Христос Воскрес'. Раптом загриміло, земля розкрилась і поглинула в свої надра господаря з волами. На тому місці, де провалився чоловік з волами, земля запалась, утворилося урочище, яке люди назвали Западовиськом.

Історія[ред. | ред. код]

Перша письмова згадка про село відноситься до 1495 року, де воно виступає під назвою Йосипчичі і знаходиться неподалік села Руда на землях Зудачева (тепер Жидачева)[3].

У податковому реєстрі 1515 року в селі під назвою Йосипчичі документується піп (отже, уже тоді була церква) і 2 лани (близько 50 га) оброблюваної землі[4].

В 1578 р. — Юсипчичі (Jussipczicze)[5], а від 1613 p. — Юсипчиці (Jusypczyce)[6].

В 1645 р. село записане як Юсіпчичі (Іішрсгусге); в .1651 р. — Юсіпчиці (Іішрсгусе)[7] ; в 1665 р. — Юсипчиці (Іизурсгусе)[8]; в 1685 р. — знову Юсипчичі, в 1732—1733 рр. — Юсипчиці. Така ж назва зберігається і в 1761—1762 роках (Львівський національний музей, бібліотека), і навіть пізніше.

Назва 'Юсиптичі', що згадується в 'Шематизмі' за 1861—1868 роки, в Йосифінській метриці за 1785—1788 роки та в інших довідниках, є патронімом на -ичі від імені Юсепта (Йосипта). Первісне значення: юсептичі — 'рід (або піддані) Юсепти'. Семантично: 'село, яке заселяють юсептичі'. Ім'я Юсепта, утворене від вихідного 'Йосипа', зміненого на 'Юсеп' і суфіксованого суфіксом — та в новотвір 'Юсепта', який внаслідок того, що в українській мові голосний звук 'е' вимовляється (навіть під наголосом) наближено до голосного 'и', місцевим населенням був перетворений у 'Юсип'. А від цього утворення появилася варіантна назва 'Юсиптичі'.

Отже, на основі вивчених документів і тверджень львівських науковців — проф. Купчинського О. А. та Худаша М. Л., можна зробити висновок, що назва села походить від імені 'Йосип' і його варіантів 'Йосипта' ('Юсипта').

Давню назву Юсиптичі село мало до 50-х років XX століття. Наші земляки в діаспорі, а також автори статей альманаху 'Стрийщина' (Нью-Йорк, 1990), які пам'ятають стару назву села, не могли знати, що в один прекрасний день село стало називатись Йосиповичами. Як згадують мешканці села, вранці пішли діти до дашавської школи з Юсиптич, а повернулись додому вже в Йосиповичі.

Між іншим, у вищезгаданому альманасі 'Стрийщина', в статті 'Жидачівщина, давня княжа волость' Василь Волицький пише: 'В XVI столітті пограничними на заході були села: Сенечіл, Бряза, Тисів, Болехів, Уголна, Юсиптичі, Покрівці і П'ятничани …'

Отже, в старих документах, довідниках село згадується як Юсиптичі. У наш час повертаються старі назви сіл, вулиць і т. д. Добре було б повернути селу історичну назву 'Юсиптичі'. Але це справа самої громади села. А поки що на карті Стрийщини, частину якої подаю читачам, стоїть відома і рідна з давніх-давен назва села Юсиптичі. Одним словом, широкий світ знає давнє село на Прикарпатті як Юсиптичі.

Хто ми і чиї діти

Наше минуле і сучасне в кожному місці зв'язане пам'яттю і передається з покоління в покоління переказами. Щоб зрозуміти шляхи, які пройдено, треба знати історію. Змінюються держави, уряди, керівники — і все це відбивається на розвитку міста, села чи на його зубожінні. Усі народи зберігають усе пам'ятне, що зв'язане з їхнім минулим: архітектуру, літературу. Не є винятком і наше невеличке село Йосиповичі, яке перебуває в оточенні гарного мішаного лісу. Проте є і місця, де ростуть тільки букові дерева. Тому ця частина лісу названа Бучиною. Адже в нашому регіоні рідко трапляються букові ліси.

Отже, як виникло наше село Йосиповичі, як довго воно існує, як жили наші предки до наших часів — про все це я довідався з переказів старожилів.

На тім місці, де тепер розташоване село Йосиповичі, кілька століть тому його не було. Була тільки горбиста місцевість, з обох сторін оточена лісами. Сміло можна припустити, що цю територію заселяли люди кам'яної доби. Адже кам'яну сокиру та інші знаряддя праці було знайдено на полі, що зветься Корчунок, і передано краєзнавчому музею. Неподалік поля Корчунок, в урочищі Заліски, досі збереглись кургани, в яких знайдено глечик виробу шнурової кераміки. Кам'яні знаряддя праці були знайдені в 1963 році.

Село в давнину знаходилось на два кілометри південніше від теперішнього і називалось воно містечком Руда. У наш час[коли?] там розкинувся ліс. У ті часи багато було таких містечок. Від чого пішла назва цього поселення, ми тільки можемо догадатись, що слово 'Руда' походило від того, що жителі поселення вміли добувати залізну руду і виробляти із заліза знаряддя праці та зброю. Недалеко від теперішнього села знаходиться урочище Рудки, і там добре видно поверхневі пласти залізної руди. Можливо, мешканці Руди в тому місці її добували, а обробляли в містечку. Між іншим сучасне село Руда Жидачівського району розташоване в іншому місці і об'єднує його зі старим поселенням хіба що назва.

Поряд з містечком знаходився Хрестовоздвиженський монастир. Жодних письмових згадок про заснування містечка і монастиря не збереглося, але із спогадів, що передаються з покоління в покоління, виходить, що містечко з монастирем засноване ще за часів галицьких князів. А історичні дані свідчать, що в 1238 році полчища підійшли під Київ. Здобути місто відразу вони не змогли, а чекали з липня до грудня, поки не замерзне Дніпро, щоб потім перейти його і напасти на Київ. За цей тривожний час багато жителів покинуло місто. З ними пішли і ченці, що проживали в Лаврі. Так блукаючи, більша частина їх пішла до теперішнього Почаєва і там поселилась. Інша частина дійшла до Галицького князівства і знайшла удок у нашому краї. Тут ченці заснували монастир, при якому поселились люди. Так виникло поселення Руда. При монастирі побудували церкву.

Відійшли у вічність галицькі князі, і ніхто не скаже, де вони поховані. Пропав тодішній Галич. Тільки час від часу в т3ся археологічні розкопки, щоб хоч трохи доказати світущо діялось у ту сиву давнину, звідки ми і чиї ми діти. Монголи та інші загарбники так нищили галицькі землі, що не могло бути і мови про нормальне життя. Тому і не береглися записи про дану місцевість.

Як нам відомо з історії, під час правління Данила та його сина Лева Галицьке князівство було в розквіті. Та після смерті останнього князя Юрія Романовича в 1340 році поляки загарбали Галичину, яка потім переходила від одних завойовників до інших. Отже, Галичина майже 600 років була під чужим пануванням.

Продам Бар, продам Руду …

З історичних джерел і записів відомо, що село з монастирем від 1663 року належало шляхтичам Виговським. При монастирі була збудована церква, про що свідчать консисторські записи від 1665 року. Досі збереглися двері від церкви, а також три ікони, які реставровані при допомозі Львівської галереї мистецтв.

Іван Виговський часто любив повторювати при перших непорозуміннях з Польщею: 'Продам Бар і Руду, та й заграю ляхам на дуду'. А вони його вбили.

Ще за життя Виговський склав заповіт, щоб його поховали '… в скиті церкви Воздвижения Чесного Хреста, в склепі мурованім'. Монастирі колись називали 'скитами'. У записах, які знаходились в Жидачівському архіві до 1927 року (подальша доля їх невідома), жінка Виговського Олена пише, що тіло її чоловіка з допомогою підкупу було перевезено до Руди її рідним братом і друзями та з деякими застереженнями поховано в церкві Воздвижения Чесного Хреста, що при монастирі. Вчений історик, (на жаль, його ім'я забулось) на початку XX століття приїжджав і лише при поверхневих оглядах висунув версію, що прах Івана Виговського знаходиться на місці, де стояв монастир. Але проводити розкопки перешкодила війна. Інший вчений твердить, що Виговського поховано в скиті Манявському, де також знаходилась церква Воздвижения Чесного Хреста. Але він пише, що гетьман похований на цвинтарі, хоч у заповіті ясно мовиться, що '… поховати мене в склепі мурованім церкви Воздвижения Чесного Хреста'.

Ще можемо припустити, чому письмова згадка Олени Виговської знаходилась у Жидачеві, а не в іншому місті, ближчому до Маняви. Адже Жидачів у ті часи відносився до Станіславівщини. Чому ж тіло Виговського везли до Маняви і ховали на цвинтарі, біля церкви Воздвиження Чесного Хреста, не виконуючи його волю, як пише Крип'якевич? Здоровий глузд підказує, що тіло покійного гетьмана до Руди ближче було везти, адже Руда була їм по дорозі. Тим більше, що везли прах таємно, і можна було могилу замаскувати, поховавши його в монастирі, в церкві Воздвиження Чесного Хреста, в склепі мурованім. Адже відомо, що великих людей ховали під престолом. Які б не були поляки, але до святих реліквій інших народів ставились з повагою. У тому місці, де колись стояв престол, тепер стоїть хрест, який знаходиться в каплиці, побудованій на місці церкви при монастирі. Якщо шукати сліди поховання Виговського, то потрібно робити це підкопом з двох сторін каплички, щоб не осквернити святе місце.

Іншим місцем поховання Виговського можна вважати курган, висипаний за триста метрів від церкви. Цей курган має правильну форму і знаходиться осторонь курганів неправильної форми. Склеп міг бути вимурований раніше, а після поховання на нього могли насипати курган, як це робили козаки, коли ховали своїх побратимів. Тим більше, що металошукач показує наявність металу в центрі кургану. Можна припустити, що Олена Виговська зумисне вказала місце в церкві, аби збити з толку поляків, які могли поглумитись над тілом її чоловіка. А щоб поляки не побачили свіжу могилу, могли її засипати листям, посадити дерева тощо.

Могила Виговського Співай же їм, мій голубе,

                                                                       Про Січ, про могили,
                                                                             Коли, яку насипали,
                                                                Кого положили...

Т. Шевченко

Видатний польський історик Антоній Прохаска писав, що головна причина смерті Виговського — заздрість людська. Здичавілий Маховський вбив Виговського, не давши йому висповідатись і причаститись. В Барі, де перебувала родина та близькі Виговського, неспокійно. Всі чекають, що озвірілий Маховський прийде і всю родину колишнього гетьмана знищить. Юрій Стеткевич, брат Олени (жінки Виговського), завіз усіх у густі ліси і сховав у глухій гущавині. Була рання весна, але холодна. Три доби Олена з приятельками та родичками ховалась у лісах. Всі жінки тримали напоготові рушниці, набиті набоями.

Ось до Бару дійшла чутка, що Маховський подався на Черкаси і не думає нападати на Бар. Олена послала вірного шляхтича до Маховського з просьбою, щоб віддав їй тіло чоловіка. Вона бачила, що в Україні Руїна, в Барі неспокійно, і вирішила перебратись в Галичину, до Руди. Юрій уже всі речі перевіз туди.

Тіло Виговського видали поляки, і Юрій привіз його до Руди, 'і вона поховала його в скиті, коло Гніздичівської Руди, в склепі Хрестовоздвиженської церкви', як писав у своєму історичному романі Іван Нечуй-Левицький, в одному з перших творів в українській літературі про наступника Б.Хмельницького.

Отже, І. Нечуй-Левицький впевнений, що Виговський похований біля Руди.

Разом з тим деякі історики твердять, що Виговський похований в Скиті Манявськім. До них належить Юліан Целевич, який віднайшов заповіт Виговського в міських актах Жидачева. Заповіт Виговського видав також М. Грушевський в Архіві Південно-Західної Росії, ч.8, т.2, в 1894 р.

У заповіті колишній гетьман пише, що наклепом є те, що ніби він спричинив бунт і що це вигадка його ворогів: полковника Маховського та інших; що його не представили королівському суду, а зважаючи на якісь хлопські байки, зробили винним і засудили на смерть. Виговський просить, щоб жінка, діти ні від кого не мали кривди, і звертається до єпископа луцького та інших знатних осіб взяти опіку над родиною, а при потребі, щоб й оборонили. Далі Виговський заповідає маєток рідним: жінці — Руду в Львівськім краю, решту — малолітньому сину Євстахію, на виховання і науку котрого належать доходи з маєтку землі Любомльської і Рудської, а також із барського староства, — як і тому потомку, що має народитись, котрого через несподівану смерть не побачить.

Піклування Виговського, заповідання багатства на церкву, родину, друзів, визначення опіки на матір, вагітну дружину і сина характеризує його як благородну людину, уважного батька, чоловіка, як главу родини, як лицаря. А далі в заповіті написано: 'Тіло моє згідно з порядком християнським, землі віддати, котре має лежати в Скиті великім у склепі мурованім, у церкві Воздвижения Чесного Хреста …' (Переклад з польської — М. В.).

У часописі 'Нова зоря' (ч. 66, 1937) читаємо листа проф. Й.Пеленського від 21 серпня 1937 р.: 'Хвальна Редакціє!

Про гріб гетьмана Івана Виговського, що лежить похований в Скиті Манявськім, згадуємо, звичайно, з деякою непевністю. З таким самим ваганням згадує той гріб також одна українська газета, що піднесла на днях зовсім слушну потребу зберегти руїни Скиту Манявського від цілковитої заглади. Щоб розвіяти раз на все ті сумніви, дозвольте навести на сторінках Вашого печатного органу місце зі 'Зводної літописи' о. А. Петрушевича, де читаємо: 'В городку Руді (коло Кохавиио, в Галичині) находився на болотах построений замок, где пребивал козацкий гетьман Іван Виговский со своєю женою, погребен в Скиті Манявськім, а не в сем городку Руді, як пишет Емеловский в своїх пам'ятниках.'

Годиться зазначити, що давня боярська родина Виговських жила в Галичині і здибаємо її на ріжиих становищах світських і духовних за давньої Польщі. 'Львів, проф. Й. Пеленський.'

Відносно поховання Виговського та його дружини Б. Барвінський зазначає: '… При тій нагоді зверну увагу, що Целевич, покликуючися (за 'Свободною Літописю') на Чернігівський літопис, подає, що на монастирськім цвинтарі Скита Манявського спочив між іншими гетьман Іван Виговський зі своєю жінкою[9].

Далі пише Б. Барвінський: 'Зате удалося мені відшукати завіщанє Олени Виговської з 1664 року й цитату скитського ігумена Доротея з 1681 року, на основі котрих можу виказати, що гетьман Виговський та його жінка поховані у Скиті Манявськім'.

Вячеслав Будзиновський — український письменник, публіцист, також шукав відповіді на це питання: 'Де Виговський похований? У заповіті, знайденім в барских (від м. Бар — М. В.) актах стоїть: '… тіло моє після християньского порядку віддати земли, котре лежати має в Скиті великім, в мурованім склепі, в церкві Воздвижения Чесного Хреста'. Як завіщанє виконано, то Виговський лежить або лежав в Маняві, бо тільки Манявський скит називали великим. Одна стара записка каже, що тіло Виговського спровадила його жінка до Руди на Галичині (де був приватний дім Виговського) і поховала його 'в скиті коло Руди Гніздичівської, в склепі Хрестовоздвиженської церкви.'

У селах, коло Руди Гніздичівської, котрі належали до Виговського, є нині тілько в одних Юсиптичах церква Воздвижения Чесного Хреста і має копії записів Виговського на церков з року 1663. У тім селі є також місце в лісі, про котре говорять, що там стояв колись монастир'. (Львів, 1907 р.). Антоній Прохаска у статті 'Виговський, творець унії гадяцької та його родина' (1920 р.) пише: 'Тіло Виговського знайдено на місці страти (вийняте із могили) через швагра Юрія Стеткевича, перевезене до спадкового маєтку Руди, звідки разом з тілом жінки його Олени Стеткевичевої перевезено до Скиту Манявського і тут, як у місці святім, поховане…

Про жінку пущено звістку, що ніби вона на повідомлення про смерть чоловіка, впала мертвою. Але Олена померла в Руді на початку липня. В актах міських Жидачева знаходиться реєстр речей, взятих від Константина Виговського після померлої, датований від 5 липня 1664 р.

Долю її оповідав історик наших країв д-р Антоній Ролле, який відшукав тестамент Олени та інші міські акти. А положення її дуже сумне, бо то жінка зрадника, до того ж вагітна; маєток був сконфіскований, з Бару і Любомлю треба було втікати, ховатися… Брат її стриєчний Юрій з великими труднощами випровадив її до Руди, а потім повертається на Україну, віднаходить тіло її чоловіка-небіжчика, привозить до Руди, а звідти тіла зразкового подружжя поховано в Скиті. Здається, що труднощі життя привели вагітну жінку до смертельної хвороби… І так після воєводші залишився син-одинак Євстахій.'

Д-р Антоній Ролле у статті 'З історії українського жіноцтва. Жінки при чигиринському дворі' (1893) описує обставини трагічної смерті І. Виговського: 'Позбувшись гетьманської булави, Виговський став сенатором Речі Посполитої, одержав два старостівства — Любомль і Бар… Але найубезпеченішим від усіляких тривог і нападів був для Виговських маєток на Львівщині, поблизу Жидачева: Руда біля Стрия, Волиця і Кохавина. Подружжя осіло в Руді… Тепер, здавалось, могли відпочити від усіх випробувань, але Виговському важко було відійти від українських справ, і його тягнуло в Бар, ближче до арени боротьби…

В Україні сталися великі переміни: у січні 1663 року Юрій Хмельницький постригся в ченці, і його місце невдовзі посів Тетеря. Спроби останнього замирити край не дали успіху. Невдачі свої Тетеря пояснював підступами ворогів, серед яких перше місце відводилось Виговському…

На нещастя воєводи, приятелем Тетері був полковник С. Маховський, якому король доручив нещадно придушити заворушення в краї. Здичавілий Маховський не був перебірливий у засобах і відзначався надмірною жорстокістю. Він легко погодився на пропозицію Тетері покінчити з бунтівником. А сам уявний бунтівник протестував проти підозр. Він, Виговський, поспішив до Білої Церкви, аби домовитися з Маховським, але не застав Його. Маховський же передав Виговському, щоб той приїхав для переговорів до Корсуня. Виговський погодився, ис підозрюючи зради. Виявилось, що в Корсуні був і Тетеря. Колишнього гетьмана негайно судили і винесли нирок розстріляти. Вирок, не зволікаючи, виконали идосвіта, 9 березня…

У своєму тестаменті вдова з вдячністю згадувала про послуги брата Юрія Стеткевича під час втечі з Бара в Руду. Здоров'я Олени підупало остаточно, однак їй удалось після

15 червня 1934 року село передане з Жидачівського повіту до Стрийського[10].

1 серпня 1934 р. в Стрийському повіті Станіславівського воєводства було створено гміну Дашава з центром в Дашаві. У склад гміни входили сільські громади: Ходовичі, Дашава, Гельсендорф, Комарів, Лотатники, Олексичі, Підгірці, Стриганці, Піщани (в 1934 році село мало назву Татарське), Верчани і Йосиповичі[11].

Церква[ред. | ред. код]

Дзвіниця церкви Воздвижения Чесного Хреста

Греко-католицька церква Воздвижения Чесного Хреста, парох о. Микола Бобанич. Храм і дзвіницю внесено до реєстру пам'яток архітектури місцевого значення за охоронними номерами 2044/1-м і 2044/2-м.

Соціальна сфера[ред. | ред. код]

У селі знаходиться початкова школа в двох приміщеннях (директор Онуфер О. В.), дитяча установа, адміністративний будинок (сільська рада), ФАП (фельдшерсько-акушерський пункт), Народний дім, 'Просвіта', Союз українок, товариство пасічників, стадіон.

Відомі люди[ред. | ред. код]

  • Голова ТзОВ 'Відродження' (Дашава) — Хомин С. М.
  • Голова сільської ради (Йосиповичі) — Лапай Мирослава.
  • Дашавське управління підземного сховища газу (начальник Вах М. Й.).

Примітки[ред. | ред. код]

  1. mapire.eu Юсиптицький монастир мапа 18-го століття. 
  2. ЦДІАЛ, ф.186, оп.12, спр.667
  3. Akta Grodzkie і Ziemskie, Lwow, 1891, t. 15
  4. Zródla dziejowe. Tom XVIII. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. Cz. I. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. s. 166 — Warszawa: Sklad główny u Gerberta I Wolfa, 1902. — 252 s.
  5. Zrodia dziejowe, t. XVIII/I
  6. ЦДІАЛ, ф.10, on.l
  7. ЦДІАЛ, ф.10, оп.1
  8. ЦДІАЛ, ф.8, оп.1
  9. Ю.Целевич. 'Історія Скиту Манявського', 1887, ст. 55
  10. Rozporządzenie Rady Ministrów z dnia 28 maja 1934 r. o zmianie granic powiatów: stryjskiego, dolińskiego i żydaczowskiego w województwie stanisławowskiem. Dz.U. 1934 nr 48 poz. 441 (пол.)
  11. Розпорядження Міністра Внутрішніх Справ від 21 липня 1934 року про поділ стрийського повіту в станіславівській провінції на гміни(сільські муніципалітети). Dz. U. z 1934 r. Nr 68, poz. 628 (пол.)

Посилання[ред. | ред. код]