Йосип Ромуальдович Григулевич

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Йосип Ромуальдович Григулевич
Народився 5 травня 1913(1913-05-05)
Вільнюс, Віленська губернія, Російська імперія
Помер 2 червня 1988(1988-06-02) (75 років)
Москва, СРСР
Поховання Донське кладовище
Громадянство
(підданство)
Flag of Lithuania 1918-1940.png Литва
Flag of Russia.svg Російська імперія
Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Діяльність шпигун, історик, дипломат, біограф, дослідник, вбивця
Галузь етнографія, історія і Історія релігії
Alma mater Сорбонна
Науковий ступінь доктор історичних наук
Заклад Комітет державної безпеки СРСР
Учасник Німецько-радянська війна
Членство Російська академія наук і Академія наук СРСР
Посада посол
Партія КПРС
Нагороди
орден Червоного Прапора орден Дружби народів орден Червоної Зірки
Заслужений діяч науки РРФСР

Йосип Ромуальдович Григулевич (литовський варіант — Юозас Григулявичус (лит. Juozas Grigulevičius); псевдоніми: Артур, Макс, Мігель, Юзик, Падре, Феліпе; літературний псевдонім: І. Лаврецький; 5 травня 1913, Вільно, Російська імперія2 червня 1988, Москва, СРСР) — радянський розвідник-нелегал, згодом вчений-латиноамериканіст[1]: фахівець з етнографії та історії країн Латинської Америки, історії католицької церкви в Латинській Америці та інституту папства, діяч атеїстичної пропаганди. Дослідник нетрадиційних релігій і культів. Доктор історичних наук (1965), член-кореспондент АН СРСР (1979).

Ранні роки[2][ред. | ред. код]

Народився 5 травня 1913 в сім'ї Ромуальда Григулевича і Надії Лаврецької, литовських караїмів, у Вільні (нині Вільнюс) Російської імперії.

У 1926 році, будучи учнем гімназії в Паневежисі (Литва), зайнявся підпільною комуністичною пропагандою. У 1930 році вступив у Комуністичну партію Польщі. У грудні 1931 року був заарештований у Вільні. У травні 1933 року відбувся судовий процес у справі нелегальної організації КП Західної Білорусії, в яку входив Григулевич. У серпні Григулевич був висланий з Польщі, і в жовтні поступив на навчання до Вищої школи соціальних наук при університеті Сорбонни.

З 1933 року працював у МОДР (Міжнародна організація допомоги борцям революції) Франції. У серпні 1934 по лінії Комінтерну спрямований у Буенос-Айрес, з 1935 працював у МОДРі Аргентини.

Громадянська війна в Іспанії[ред. | ред. код]

У травні 1937 року — керівник радянської розвідки ІНО НКВС Слуцький відправляє групу агентів, в тому числі Григулевича, в Барселону для придушення збройного виступу POUM[3].

20 червня група під керівництвом резидента НКВС в Іспанії А. М. Орлова, за участю Григулевича, викрадає з в'язниці і через два дні таємно вбиває лідера POUM Андреса Ніна.

У жовтні 1937 року працював в Іспанії на посаді перекладача резидентури іноземного відділу НКВС[4]. Бере участь у бойових діях на боці республіканців, знайомиться з мексиканським художником комуністом-сталіністом Давидом Сікейросом. Незабаром був відправлений до Москви для навчання на спецкурсах НКВС.

Замах на Троцького[ред. | ред. код]

  • Квітень 1938 — направлений в США під псевдонімом «Феліпе».
  • Травень 1938 — направлений в Мексику для організації вбивства Л. Д. Троцького.
  • Листопад 1939 — викликаний у Москву для звіту про хід операції по Троцькому.
  • Лютий 1940 — повернення в Мексику.
  • 24 травня 1940 — організував збройний напад на будинок Троцького в м. Койоакан. Групу грабіжників очолив мексиканський художник Сікейрос. Замах скінчився невдачею — Троцький залишився живий. Григулевичу і його майбутній дружині допоміг втекти від мексиканської поліції Пабло Неруда, тоді генеральний консул Чилі в Мехіко.
  • Липень 1940 — від'їзд з Мексики в США.

Робота в країнах Латинської Америки[ред. | ред. код]

  • 24 грудня 1940 — повернувся до Аргентини.
  • 6 червня — указом Президії Верховної Ради СРСР нагороджений орденом Червоної Зірки.
  • Червень 1941 — призначений резидентом в Південній Америці. Займався створенням агентурної мережі ІНО НКВС в Аргентині, Чилі, Уругваї і Бразилії. Формував антифашистські диверсійні групи в нейтральній Аргентині («Д-група»).
  • 1941-43 — організовує диверсії на кораблях, що постачають стратегічні матеріали до нацистської Німеччини (через Іспанію і Португалію).
  • 1943 — резидентура НКВС зазнає великого тиску з боку поліцейських органів і спецслужб Аргентини. Григулевич вживає заходів по реорганізації мережі.
  • Липень 1944 — згортання роботи резидентури в Аргентині.
  • 29 жовтня 1944 — арешт багатьох учасників «Д-групи». Григулевич їде в Монтевідео. Перекидання архіву резидентури з Аргентини в Уругвай.
  • Серпень-вересень 1945 — перебрався до Бразилії під іменем Теодоро Б. Кастро, громадянина Коста-Рики.
  • 1946 — бразильський етап підготовки для закидання в Європу.
  • Листопад 1947 — переїзд з Ріо-де-Жанейро в Москву після розриву радянсько-бразильських відносин.
  • 1948 — навчання на курсах нелегалів в Москві. Підготовка легенди для роботи в Європі.

Робота в Італії[ред. | ред. код]

Josip Broz TIto and Iosif Grigulevich.jpg
  • 1949 — як резидент (псевдонім «Макс») відряджається в Італію.
  • 1950 — налагодження імпортно-експортного «даху» в Італії.
  • 1951 — активна дипломатична і розвідувальна робота в Італії.
  • 14 травня 1952 — посол Коста-Рики Теодоро Б. Кастро (він же Й. Р. Григулевич) вручив вірчі грамоти президенту Італії. За сумісництвом посол — радянський розвідник представляв Коста-Рику при папському престолі у Ватикані і в Югославії. «Це було найвище досягнення радянської нелегальної розвідки», — зазначав Олег Гордієвський[5]. За наказом Сталіна готував замах на Тіто.
  • Листопад 1953 — повернення в Москву. У Римі раптове зникнення костариканського посла разом з його дружиною та дочкою створило переполох, і чутки про залучення мафії.
  • 1954-1955 — навчання у Вищій партійній школі.
  • 1956 — Григулевич виведений з резерву нелегальної розвідки і направлений на роботу у Всесоюзне товариство культурних зв'язків із зарубіжними країнами.
  • У 1970-ті роки за поданням голови КДБ СРСР Ю. В. Андропова нагороджений Орденом Червоного Прапора.

Наукова кар'єра[ред. | ред. код]

Під своїм ім'ям, а також псевдонімами В. Р. Лаврецький і В. Р. Григулевич-Лаврецький писав праці з історії країн Латинської Америки, біографії знаменитих людей (Болівар, Панчо Вілья, Міранда, Хуарес, Че Гевара, Альєнде, Сікейрос). Сумарний тираж книг Лаврецького, виданих лише в серії «Жизнь замечательных людей», становить 980 000 примірників.

Автор понад 30 наукових і науково-популярних книг, а також понад 400 других робіт, з історії Римо-католицької церкви, написаних як з позицій атеїзму і історичного матеріалізму, так і з урахуванням немарксистського зарубіжного досвіду[6]. Один з авторів «Атеїстичного словника».

В 1957 році вийшла перша наукова монографія В. Р. Григулевича «Ватикан. Релігія, фінанси і політика», яку автор захистив як кандидатську дисертацію з історії[7].

У 1960 році перейшов на роботу в Інститут етнографії АН СРСР (сектор Америки, Австралії і Океанії) на посаді старшого наукового співробітника. У 1961 році брав участь у створенні Інституту Латинської Америки; в 1965 році захистив докторську дисертацію по темі «Культурна революція на Кубі»[8].

З 1970 року обіймав посаду завідувача відділу — керівника сектору з вивчення зарубіжної етнографії (в 1982 році перетворено в сектор релігієзнавства та зарубіжної етнографії)[9]. Головний редактор журналу «Суспільні науки» (1976-1987).

15 березня 1979 року обраний членом-кореспондентом АН СРСР по Відділенню історії (загальна історія, в тому числі сходознавство), пізніше балотувався і в академіки[10].

2 червня 1988 року помер. Похований на Донському кладовищі в Москві[11].

Родина[ред. | ред. код]

  • Дружина — мексиканка Лаура Агиляр Араухо (1916-1997)[12], з якою він познайомився, ховаючись після невдалого замаху на Троцького. В подальшому супроводжував його при переїздах до Аргентини, Італії та Москви.
    • Дочка — Григулевич Надія Йосипівна — етнолог, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник сектора етнічної екології ІЕА РАН.

Бібліографія[ред. | ред. код]

См. також[ред. | ред. код]

  • Нелегальна розвідка КДБ СРСР
  • Нелегальна розвідка
  • Операція «Болівар»
  • Вержбицький, Фелікс Клементьевич

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Рашкова Р. Т. Ватикан и современная культура. — М.: Политиздат, 1989. — С.394 — 416 с. с.:ил. ISBN 5-250-00386-9
  2. Фельштинский Ю. Г. Вожди в законе. — М.:Терра-Книжный клуб, 2008. — 384 с. ISBN 978-5-275-01878-3 — C.344-345
  3. Иосиф Григулевич. Архів оригіналу за 21 квітень 2005. Процитовано 24 квітень 2018. 
  4. Нил Никандров. Григулевич. М., 2005. ISBN 5-235-02825-2 — С. 54—55, 57, 63, 70
  5. Штирлиц
  6. Чернявский Г. И. Иосиф Григулевич: учёный и убийца // «Вестник», № 25(284) от 4 декабря 2001 г.
  7. Прудникова Е., Горчаков О., Попов А. Ю., Цветков А. И., Папоров Ю. Н. Легенды ГРУ. — СПб.:Издательский дом «Нева», 2005. — 640 с. ISBN 5-7654-4605-1 — С. 612, 619
  8. Некролог И. Р. Григулевича// Новая и новейшая история, Выпуски 4-6. Изд-во «Наука», 1988. — С. 273—238
  9. Вопросы научного атеизма, Том 18. — М.: Мысль, 1975. — С.384
  10. Комнин А. Доктор истории // «Огонек», № 22, 2003.
  11. Могила И. Р. Григулевича
  12. Москва. Новое Донское кладбище. Процитовано 2018-01-10. 

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]