Йосиф Сокольський

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Йосиф Сокольський
Йосиф Соколски
Йосиф Сокольський
Йосиф Сокольський, листопад 1872
Апостольський вікарій
для греко-католиків у Болгарії
2 квітня 1861 — 6 червня 1861 (усунений)
Церква: Болгарська Греко-Католицька Церква
 
Народження: 1786(1786)
Нова Махала, Османська імперія Османська імперія (нині частина міста Габрово, Болгарія Болгарія
Смерть: 30 вересня 1879(1879-09-30)
Київ, Flag of Russia.svg Російська імперіяУкраїна Україна
Прийняття монашества: 1806
Єпископська хіротонія: 2 квітня 1861

Архієпископ Йосиф Сокольський (в миру Іван Сокольський, болг. Йосиф Соколски; 1786, Нова Махала — 30 вересня 1879, Київ) ― болгарський православний архімандрит (Константинопольський Патріархат); з 1861 року греко-католицький архієпископ.

Життєпис[ред.ред. код]

Народився близько 1786 в православній родині в селі Нова Махала (нині частина міста Габрово, Болгарія), при хрещенні отримав ім'я Іван. Близько 1802 став послушником в Троянському монастирі, там же в 1806 році склав монаші обіти. У 1820-х роках відвідав Афон, звідки привіз збірник, в якому містилося житіє болгарського святого Онуфрія Габровского. 1 травня 1826 став ігуменом Калоферского чоловічого монастиря.

У 1832 році, вже будучи архімандритом, покинув Троянський монастир і заснував монастир в місцевості під назвою Сокола поряд з селом Етир (нині район міста Габрово). Місцеві жителі монастир стали назвати Сокольським, мабуть в цей же час Йосиф отримав своє прізвище. У 1840-х роках в тій же місцевості заснував і жіночий монастир. У 1836 році в Сокольському монастирі відкрив школу для хлопців, деякий час у цій школі викладав Неофіт Бозвелі.

З 1820-х років серед болгарської знаті і духовенства зростало прагнення до здобуття незалежності болгарських єпархій від Константинопольського Патріархату, до складу якого, як і всі православні піддані Османської імперії, вони належали. У той же час, серед болгарів Константинополя, як альтернатива до підпорядкування патріарху, виник рух за унію з Католицькою церквою, лідерами якого були Драґан Цанков і доктор Георгій Мірковіч.

Сокольський став прихильником ідеї унії, і в листопаді 1860 переїхав до Константинополя, де 18 грудня 1860 увійшов до складу болгарської делегації, що прямувала до Папи Пія IX з проханням про створення Болгарської греко-католицької церкви та встановлення для неї ієрархії.

15 березня 1861 разом з дияконом Рафаїлом Поповим, Драганом Цанковим і Георгієм Мірковічем відправився в Італію; 26 березня делегацію прийняв у Римі Папа Римський. 2 квітня 1861 в Сикстинській капелі відбулося висвячення Йосифа Сокольського на єпископа і призначення апостольським вікарієм для болгарських греко-католиків.

Російська влада, боячись у результаті унії втратити вплив на болгарські церковні кола, розробила план викрадення Сокольського[1]. План викрадення, розроблений російським послом князем Лобановим-Ростовським, був здійснений Найденом Геровим і Петко Славейковим, які заманили Сокольського на російський пароплав «Ельбрус»[1], що відправився 6 червня 1861 до Одеси.

Після прибуття до Одеси, був доправлений до Києва і поміщений у Києво-Печерській лаврі, де проживав аж до кінця життя.

Після повстання 1863 року в землях колишньої Речі Посполитої з Холмської греко-католицької єпархії прогнали майже всіх греко-католицьких священиків. З дозволу імператора Олександра II Йосиф Сокольський кілька разів відвідав Холм, де висвятив загалом 72 греко-католицьких священики.

Подавав прохання про дозвіл повернутися до Болгарії, останнє з яких датується 1878 р., але завжди отримував відмову.

Помер 30 вересня 1879 р. в Києві.

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Станимир Станимиров. Архиепископ Йосиф Соколски в Киево-Печерската Лавра // Духовна култура. ― № 44 за 1930.

Література[ред.ред. код]

  • Владимир Колупаєв. Архиєпископ Йосип Сокольський i Україна // Патріархат. — № 4. ― Львiв, 2011. — С. 26—28.
  • Олександр Сургай. Болгарський хутір у Києві // Наука і суспільство. № 9—10 за 2015. — С. 48—50.
  • Станимир Станимиров. Архиепископ Йосиф Соколски в Киево-Печерската Лавра // Духовна култура. — № 44 за 1930.

Посилання[ред.ред. код]