Григулевич Йосип Ромуальдович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Й.Р. Григулевич)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Григулевич Йосип Ромуальдович
лит. Juozas Grigulevičius
Народився 5 травня 1913(1913-05-05)[1]
Вільнюс, Російська імперія
Помер 2 червня 1988(1988-06-02)[1] (75 років)
Москва, СРСР
Поховання Нове Донське кладовище
Країна  Литва
 Російська імперія
 СРСР
 Коста-Рика
 Аргентина
Діяльність шпигун, історик, дипломат, біограф, вбивця, розвідник, етнограф
Галузь етнографія, історія і Історія релігії
Alma mater Сорбонна, Вища школа соціальних наук і Вища партійна школа при ЦК КПРС[d]
Науковий ступінь доктор історичних наук, доктор наук і 1965
Знання мов російська[2]
Заклад KGB
Учасник німецько-радянська війна
Членство Російська академія наук і Академія наук СРСР
Посада посол
Партія КПРС і Комуністична партія Польщі
Нагороди
орден Червоного Прапора орден Трудового Червоного Прапора орден Дружби народів орден Червоної Зірки Order of Francisco de Miranda
Заслужений діяч науки РРФСР

Йосип Ромуальдович Григулевич (литовський варіант — Юозас Григулявичус (лит. Juozas Grigulevičius); псевдоніми: Артур, Макс, Мігель, Юзик, Падре, Феліпе; літературний псевдонім: І. Лаврецький; 5 травня 1913, Вільно, Російська імперія — 2 червня 1988, Москва, СРСР) — радянський розвідник-нелегал, згодом вчений-латиноамериканіст[3]: фахівець з етнографії та історії країн Латинської Америки, історії католицької церкви в Латинській Америці та інституту папства, діяч атеїстичної пропаганди. Дослідник нетрадиційних релігій і культів. Доктор історичних наук (1965), член-кореспондент АН СРСР (1979).

Ранні роки[ред. | ред. код]

Народився 5 травня 1913 в сім'ї Ромуальда Григулевича і Надії Лаврецької, литовських караїмів, у Вільні (нині Вільнюс) Російської імперії.

У 1926 році, будучи учнем гімназії в Паневежисі (Литва), зайнявся підпільною комуністичною пропагандою. У 1930 році вступив у Комуністичну партію Польщі. У грудні 1931 року був заарештований у Вільні. У травні 1933 року відбувся судовий процес у справі нелегальної організації КП Західної Білорусії, в яку входив Григулевич. У серпні Григулевич був висланий з Польщі, і в жовтні поступив на навчання до Вищої школи соціальних наук при університеті Сорбонни.

Від 1933 року працював у МОДРі Франції. У серпні 1934 по лінії Комінтерну спрямований до Буенос-Айреса, від 1935 року працював у МОДРі Аргентини[4].

Громадянська війна в Іспанії[ред. | ред. код]

У травні 1937 року — керівник радянської розвідки ІНО НКВС Слуцький відправляє групу агентів, в тому числі Григулевича, в Барселону для придушення збройного виступу POUM[5].

20 червня група під керівництвом резидента НКВС в Іспанії А. М. Орлова, за участю Григулевича, викрадає з в'язниці і через два дні таємно вбиває лідера POUM Андреса Ніна.

У жовтні 1937 року працював в Іспанії на посаді перекладача резидентури іноземного відділу НКВС[6]. Бере участь у бойових діях на боці республіканців, знайомиться з мексиканським художником комуністом-сталіністом Давидом Сікейросом. Незабаром був відправлений до Москви для навчання на спецкурсах НКВС.

Замах на Троцького[ред. | ред. код]

  • Квітень 1938 — направлений в США під псевдонімом «Феліпе».
  • Травень 1938 — направлений в Мексику для організації вбивства Л. Д. Троцького.
  • Листопад 1939 — викликаний у Москву для звіту про хід операції по Троцькому.
  • Лютий 1940 — повернення в Мексику.
  • 24 травня 1940 — організував збройний напад на будинок Троцького в м. Койоакан. Групу грабіжників очолив мексиканський художник Сікейрос. Замах скінчився невдачею — Троцький залишився живий. Григулевичу і його майбутній дружині допоміг втекти від мексиканської поліції Пабло Неруда, тоді генеральний консул Чилі в Мехіко.
  • Липень 1940 — від'їзд з Мексики в США.

Робота в країнах Латинської Америки[ред. | ред. код]

  • 24 грудня 1940 — повернувся до Аргентини.
  • 6 червня — указом Президії Верховної Ради СРСР нагороджений орденом Червоної Зірки.
  • Червень 1941 — призначений резидентом в Південній Америці. Займався створенням агентурної мережі ІНО НКВС в Аргентині, Чилі, Уругваї і Бразилії. Формував антифашистські диверсійні групи в нейтральній Аргентині («Д-група»).
  • 1941-43 — організовує диверсії на кораблях, що постачають стратегічні матеріали до нацистської Німеччини (через Іспанію і Португалію).
  • 1943 — резидентура НКВС зазнає великого тиску з боку поліцейських органів і спецслужб Аргентини. Григулевич вживає заходів по реорганізації мережі.
  • Липень 1944 — згортання роботи резидентури в Аргентині.
  • 29 жовтня 1944 — арешт багатьох учасників «Д-групи». Григулевич їде в Монтевідео. Перекидання архіву резидентури з Аргентини в Уругвай.
  • Серпень-вересень 1945 — перебрався до Бразилії під іменем Теодоро Б. Кастро, громадянина Коста-Рики.
  • 1946 — бразильський етап підготовки для закидання в Європу.
  • Листопад 1947 — переїзд з Ріо-де-Жанейро в Москву після розриву радянсько-бразильських відносин.
  • 1948 — навчання на курсах нелегалів в Москві. Підготовка легенди для роботи в Європі.

Робота в Італії[ред. | ред. код]

  • 1949 — як резидент (псевдонім «Макс») відряджається в Італію.
  • 1950 — налагодження імпортно-експортного «даху» в Італії.
  • 1951 — активна дипломатична і розвідувальна робота в Італії.
  • 14 травня 1952 — посол Коста-Рики Теодоро Б. Кастро (він же Й. Р. Григулевич) вручив вірчі грамоти президенту Італії. За сумісництвом посол — радянський розвідник представляв Коста-Рику при папському престолі у Ватикані і в Югославії. «Це було найвище досягнення радянської нелегальної розвідки», — зазначав Олег Гордієвський[7]. За наказом Сталіна готував замах на Тіто.
  • Листопад 1953 — повернення в Москву. У Римі раптове зникнення костариканського посла разом з його дружиною та дочкою створило переполох, і чутки про залучення мафії.
  • 1954—1955 — навчання у Вищій партійній школі.
  • 1956 — Григулевич виведений з резерву нелегальної розвідки і направлений на роботу у Всесоюзне товариство культурних зв'язків із зарубіжними країнами.
  • У 1970-ті роки за поданням голови КДБ СРСР Ю. В. Андропова нагороджений Орденом Червоного Прапора.

Наукова кар'єра[ред. | ред. код]

Під своїм ім'ям, а також псевдонімами В. Р. Лаврецький і В. Р. Григулевич-Лаврецький писав праці з історії країн Латинської Америки, біографії знаменитих людей (Болівар, Панчо Вілья, Міранда, Хуарес, Че Гевара, Альєнде, Сікейрос). Сумарний тираж книг Лаврецького, виданих лише в серії «Жизнь замечательных людей», становить 980 000 примірників.

Автор понад 30 наукових і науково-популярних книг, а також понад 400 других робіт, з історії Римо-католицької церкви, написаних як з позицій атеїзму і історичного матеріалізму, так і з урахуванням немарксистського зарубіжного досвіду[8]. Один з авторів «Атеїстичного словника».

В 1957 році вийшла перша наукова монографія В. Р. Григулевича «Ватикан. Релігія, фінанси і політика», яку автор захистив як кандидатську дисертацію з історії[9].

У 1960 році перейшов на роботу в Інститут етнографії АН СРСР (сектор Америки, Австралії і Океанії) на посаді старшого наукового співробітника. У 1961 році брав участь у створенні Інституту Латинської Америки; в 1965 році захистив докторську дисертацію по темі «Культурна революція на Кубі»[10].

З 1970 року обіймав посаду завідувача відділу — керівника сектору з вивчення зарубіжної етнографії (в 1982 році перетворено в сектор релігієзнавства та зарубіжної етнографії)[11]. Головний редактор журналу «Суспільні науки» (1976—1987).

15 березня 1979 року обраний членом-кореспондентом АН СРСР по Відділенню історії (загальна історія, в тому числі сходознавство), пізніше балотувався і в академіки[12].

2 червня 1988 року помер. Похований на Донському кладовищі в Москві[13].

Родина[ред. | ред. код]

  • Дружина — мексиканка Лаура Агиляр Араухо (1916—1997)[14], з якою він познайомився, ховаючись після невдалого замаху на Троцького. В подальшому супроводжувала його при переїздах до Аргентини, Італії та Москви.
    • Дочка — Григулевич Надія Йосипівна — етнолог, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник сектора етнічної екології ІЕА РАН.

Бібліографія[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. ↑ Identifiants et Référentiels — ABES, 2011.
  3. ↑ Рашкова Р. Т. Ватикан и современная культура. — М.: Политиздат, 1989. — С.394 — 416 с. с.:ил. ISBN 5-250-00386-9
  4. ↑ Фельштинский Ю. Г. Вожди в законе. — М.:Терра-Книжный клуб, 2008. — 384 с. ISBN 978-5-275-01878-3 — C.344-345
  5. ↑ Иосиф Григулевич. Архів оригіналу за 21 квітня 2005. Процитовано 24 квітня 2018.
  6. ↑ Нил Никандров. Григулевич. М., 2005. ISBN 5-235-02825-2 — С. 54—55, 57, 63, 70
  7. ↑ Штирлиц[недоступне посилання]
  8. ↑ Чернявский Г. И. Иосиф Григулевич: учёный и убийца [Архівовано 28 червня 2008 у Wayback Machine.] // «Вестник», № 25(284) от 4 декабря 2001 г.
  9. ↑ Прудникова Е., Горчаков О., Попов А. Ю., Цветков А. И., Папоров Ю. Н. Легенды ГРУ [Архівовано 19 квітня 2022 у Wayback Machine.]. — СПб.:Издательский дом «Нева», 2005. — 640 с. ISBN 5-7654-4605-1 — С. 612, 619
  10. ↑ Некролог И. Р. Григулевича [Архівовано 25 квітня 2022 у Wayback Machine.]// Новая и новейшая история, Выпуски 4-6. Изд-во «Наука», 1988. — С. 273—238
  11. ↑ Вопросы научного атеизма [Архівовано 5 січня 2022 у Wayback Machine.], Том 18. — М.: Мысль, 1975. — С.384
  12. ↑ Комнин А. Доктор истории [Архівовано 9 липня 2018 у Wayback Machine.] // «Огонек», № 22, 2003.
  13. ↑ Могила И. Р. Григулевича
  14. ↑ Москва. Новое Донское кладбище. Архів оригіналу за 11 січня 2018. Процитовано 10 січня 2018.

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Перегляд цього шаблону
  Про аудіо, відео(ігри), фото та мистецтво
Література та бібліографія
Словники та енциклопедії
Довідкові видання
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Григулевич_Йосип_Ромуальдович&oldid=42318087