Київське вище інженерне радіотехнічне училище протиповітряної оборони

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з КВІРТУ ППО)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
військовий навчальний заклад
Київське вище інженерне радіотехнічне училище противоповітряної оборони імені маршала авіації О. І. Покришкіна
КВІРТУ ППО
Емблема
421866 ·R (Київ)
Країна Україна Україна
Місто Київ
Розташування Київ
Засновано 1953

Київське вище інженерне радіотехнічне училище протиповітряної оборони імені Маршала авіації О. І. Покришкіна, КВІРТУ ППО — вищий військовий навчальний заклад, що існував в Києві з 1953 по 1999 рік.

Навчальний заклад був створений 25 квітня 1953 року і готував інженерні військові кадри в галузі радіолокації. Основні корпуси містилися за адресою: вулиця Юрія Іллєнка, 81, також була навчально-практична база біля села Лютіж.

Історія[ред. | ред. код]

На початку 50-х років ХХ століття у Збройних силах Радянського Союзу почав виявлятися дефіцит висококваліфікованих інженерних кадрів. Тому радянське керівництво прийняло рішення про створення у Збройних силах трьох елітних вишів: КВІРТУ ППО, КВІАУ та МЗРІУ.

1 лютого 1953 року Рада Міністрів СРСР видала Постанову № 027 про формування Київського вищого інженерного радіотехнічного училища ППО під кодовою назвою — частина 52075. Після прийняття цього рішення зі всіх академій Радянського Союзу для продовження навчання в КВІРТУ були направлені молоді лейтенанти, що закінчили перший курс своїх академій.

З 1-го по 21 квітня був проведений набір абітурієнтів на перший курс. 25 квітня формування училища було закінчено, що і стало точкою відліку його діяльності та Днем КВІРТУ ППО, а вже 4 травня почався навчальний процес. На той час в колективі професорсько-викладацького складу нараховувалось всього чотири кандидата наук, два доценти, та один професор.

З початку своєї діяльності КВІРТУ ППО стало позиціювати себе в Збройних силах не тільки, як навчальний заклад для готування інженерних кадрів, а і як центр розвитку науки. В березні 1954 року була створена рада училища, а вже в липні — ад'юнктура.

7 квітня училищу від імені Президії Верховної Ради СРСР був вручений Бойовий Червоний Прапор.

Постійно розширювалась і спеціалізація КВІРТУ — з вересня 1955 року в училищі стали працювати три радіотехнічні факультети.

До квітня 1957 року керував вишем генерал-майор артилерії Й. Ф. Короленко. Функціонували два факультети: радіотехнічний і радіолокація, які очолювали генерал-майори артилерії П. З. Париков і А. Е. Кравцов. Перший випуск військових інженерів за фахом інженер-радіотехнік і інженер по радіолокації був здійснений 1 жовтня 1956 року. Закінчили училище з відмінністю 16 чоловік, а інженер-лейтенант Г. В. Лавинский був удостоєний золотої медалі. Випускники вишу в основному прямували для продовження служби в Радіотехнічні війська ППО країни. З 1 вересня 1956 року училище перейшло на навчальну програму з п'ятирічним терміном навчання слухачів.

З квітня 1957 року по листопад 1969 року училищем керував генерал-лейтенант артилерії Т. І. Ростунов. У ці роки виш став одним з найкращих закладів вищої освіти МО СРСР. Додатково були створені заочний і іноземний факультети, які очолили відповідно: генерал-майор артилерії А. І. Архипов і інженер-полковник Р. І. Просихин. Іноземний факультет з літа 1963 року готував військових інженерів для 13-ти країн світу, зокрема: НДР, Польщі, Куби, ЧССР, МНР, Болгарії, В'єтнаму та інших країн. Радіотехнічний факультет був перейменований у факультет автоматизованих систем керування, який очолив кандидат технічних наук, доцент, інженер-полковник Р. Д. Хелідзе. Факультет радіолокації став називатися факультетом систем радіолокації, його керівником став досвідчений педагог, інженер-полковник А. М. Педак. У училищі особлива увага приділялася науковим дослідженням і вдосконаленню навчального процесу. Створюються дві науково-дослідні лабораторії (НІЛ-1 і НІЛ-2), могутній обчислювальний центр, встановлюється тісний зв'язок з АН УРСР і її Інститутами. Вперше в країні колектив вишу широко використовує в навчальному процесі ЕОМ і програмований метод навчання.

З грудня 1969 року по липень 1974 вишем керував кандидат технічних наук, старший науковий співробітник, лауреат Ленінської премії, генерал-лейтенант ІТС М. Г. Трофимчук. Істотно розширюється спектр підготовки фахівців. Створюється факультет радіотехнічних систем, який готує військових інженерів для випробувальних полігонів МО СРСР і Системи попередження ракетного нападу (СПРН), начальник факультету інженер-полковник Н. У. Жваво. Споруджується першокласний польовий навчально-дослідницький центр (ПУНІЦ) в районі села Лютіж Київської області, який дозволив істотно підвищити як теоретичну, так і практичну підготовку випускників по дев'яти спеціальностях. Колектив училища вперше наголошується вищою нагородою УРСР, Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР із золотою медаллю, а також орденом НДР «За заслуги перед Вітчизною» в золоті. Відкривається музей КВІРТУ ППО. Професіоналізм колективу вишу постійно росте, до цього часу в нім вже працюють: 12 докторів, 158 кандидатів наук, 18 професорів, 142 доценти, два заслужені діячі науки УРСР, три заслужені винахідники УРСР, три заслужені працівники вищої школи УРСР, чотири заслужені раціоналізатори УРСР і 18 відмінних працівників вищої школи СРСР.

З липня 1974 року по червень 1979-го училище очолює генерал-лейтенант О. В. Линник. Виш продовжує розширюватися, відкривається факультет радіотехнічної розвідки, начальник інженер-полковник В. А. Кокорін. Вводяться в експлуатацію нові: навчальний корпус, гуртожиток для курсантів і їдальня на три тисячі місць. Істотно посилюється військово-тактична підготовка випускників. Колектив вишу нагороджується другою Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР із золотою медаллю. З друку виходить історичний нарис «25 років КВІРТУ ППО». Велика група співробітників училища, на чолі з начальником, нагороджується орденами і медалями СРСР.

З червня 1979 року по червень 1989 вишом керує генерал-лейтенант М. К. Поляков. Створюється науковий центр по впровадженню у війська ППО автоматизованих систем управління (начальник кандидат технічних наук, доцент, інженер-полковник В. А. Третяков), розробляється і упроваджується в навчальний процес комплексна система навчання і виховання слухачів і курсантів (автор голова методичної Ради училища, начальник кафедри радіотехнічних інформаційних для вимірника систем, кандидат технічних, доцент, інженер-полковник А. З. Кучеров). Училище стає одним з провідних вишів в країні, про яке часто пише газета МО СРСР «Червона Зірка».

Наприкінці 1985 року міжнародний орган ЮНЕСКО згадав КВІРТУ ППО з-поміж двадцятьох найкращих військових закладів вищої освіти світу, чим за радянських часів, не був удостоєний ні один військово-навчальний заклад.

В березні 1986 року Постановою Ради Міністрів СРСР училищу було привоєне звання аса німецько-радянської війни, тричі Героя Радянського Союзу маршала авіації Олександра Покришкіна, який довгі роки надавав училищу велику увагу, активно сприяв його розвитку та підвищенню авторитету. На той час в училищі працювало 14 докторів і 159 кандидатів наук.

Пам'ятна дошка на вулиці Юрія Іллєнка, 81

З червня 1989 року по червень 1992-го училище очолював генерал-майор П. В. Мєхов. Це були найскладніші роки як для країни, так і училища. Розпався СРСР, і КВІРТУ ППО почало руйнуватися. Виш перейшов під юрисдикцію МО України. Кількість підготовлюваних фахівців щорічно почала зменшуватися. На підставі наказу Міністра оборони України № 057 з 1 вересня 1993 року на базі КВІРТУ ППО і Київського вищого інженерного училища зв'язку був створений Київський військовий інститут управління і зв'язку (КВІУС), який очолив начальник училища зв'язку, полковник, що став потім генерал-майором, М. В. Гончар. У такому симбіозі колектив КВІРТУ пропрацював шість років. І згідно з Ухвалою Кабінету Міністрів України № 078 від 17 серпня 1999 року виш був ліквідований. Всі п'ять військових містечок колишнього КВІРТУ ППО було передано різним міністерствам і відомствам України.

Нагороди[ред. | ред. код]

Випускники[ред. | ред. код]

Див. також: Випускники КВІРТУ ППО

Сайти КВІРТУ[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Научно-аналитический журнал «Арсенал XXI века», 2008, спецвыпуск «КВИРТУ 55 лет»(рос.)