Каджари

ممالک محروسه ایران (перська) Mamâlek-e Mahruse-ye Irân Охоронні Володіння Ірану
↓ 1789 – 1925 ↓
Прапор Герб
Ірану: історичні кордони на карті
Столиця	Тегеран, також друга столиця Тебриз
Форма правління	абсолютна монархія (1789–1906; 1907–1909) парламентська конституційна монархія (1906–1907; 1909–1925)
Історія
• Засновано	1789
• Ліквідовано	1925
Населення
Валюта	кіран
Попередник Наступник Занди Картлі-Кахетинське царство Афшариди Імперська Держава Іран Російська імперія
Сьогодні є частиною	Афганістан  Вірменія  Азербайджан  Бахрейн  Грузія  Іран  Ірак  Пакистан  Росія  Туреччина  Туркменістан
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Каджари

Каджари — тюрко-перська династія перських шахів, що у 1787-1925 роках керували Великою імперією Іран. Походить від назви тюркського племені північного Ірану.

Історія

Передумови

У результаті тесту ДНК, що було проведено 2007 і доповнено у 2013 роках, представника династії Каджар було визначено як тип J1-Y271395, BigY700 термінальний Y-SNP, який виявлено поки що виключно серед населення Габалинського району сучасного Азербайджану, а саме у жителів с. Нохургишлаг, що свідчить про пряме патернальне спорідненість династії Каджаров безпосередньо з цією популяцією. Племінний союз каджарів переселилися із Середньої Азії до Передньої Азії разом із монгольськими завойовниками у XIII—XIV століттях. До Ширвана частина цих племен була поселена при Тимурі та Міран-шаху.

Документальні джерела як на найраннішного предка династії вказують на Кара Пірі-бека Каджара на призвисько «Тозкопаран» («той, що розриває пил») (XV ст. – 1512), що було 1501 року призначено шахом Ісмаїлом I першим Карабаським беклярбеком. З цього часу цією провінцію Сефевідської імперії правили представили роду Каджарів до 1702 року (з невеличкими перервами). Син Пірі-бека — Рустам-бек 1513 року отримав цю посаду, після однорічної втрати беклярбекства Каджарами. Після смерті сина останнього Уммат-хана, що цей рід розділився на декілька менших родів. Правнук Кара Пірі бека — Халіл-хан, син беглярбека Шахвердисултана Зіядогли Каджара (1508—1568), що став засновником роду Зіядоглу, наприкінці XVI ст. було призначено шахом Аббасом I Астрабадським беглярбеком. Внаслідок цього відбувся поділ Каджарів на гянджійських і астрабадських, адже інший син Шахвердисултана — Ібрагім-хан Зіядоглу став бекляркбеком Карабаху. Астрабадська гілка зрештою не зберегла прізвище Зіядоглу. Згодом астрбадські поділилися на клани кованлу (кувінлу, кюнлу) — «погоничі баранів» та довалу — «погоничів верблюдів». ПРи цьому з 1604 року вони обіймали дрібні посади в Астрабадського беклярбекстві. На початку XVIII ст. виокремилися гілки ашагі-баш («нижніх каджарів») і юкарі-баш («верхніх каджарів»). Шах-Кулі-хан спробував об'єднати гянджійських і астрабадських Каджарів, але без значного успіху. Його син Фатх Алі-хан Каджар і онук Мухаммед Гасан-хан Каджар боролися за владу в Астрабаді під час кризи Сефевідської імперії.

Заснування

Засновником династії був Ага Мохаммед хан Каджар, очільник племені каджарів. Він почав боротьбу з представниками династії Зендів після смерті у 1779 досить сильного володаря Персії Карім-шаха Зенді. Ага Мохаммед був проголошений шахом у 1787.

У 1794 він захопив останнього представника із Зендів Луф Алі-хана. Внаслідок вдалої кампанії проти Росії та Грузії у 1795-1796 новий шах встановив владу над значною частиною Кавказу. Водночас він переніс свою столицю з Ісфагана до Тегерана, де вона і залишилася.

Найбільш жорстокий і ненависний зі всіх іранських монархів, Ага Мохаммад в кінцевому результаті поклав кінець періоду анархії; він вдало воював проти зовнішніх ворогів, відновив шиїзм як державну релігію.

Убитий у військовому таборі своїми ж слугами в 1797 у місті Шуша (Карабах).

Результат правління першого з Каджарів — зростання військової та політичної могутності Ірану на Кавказі та у Середній Азії.

Розвиток

Територіальні втрати Ірану

У часи правління нащадків Ага Мохаммада поступово відбувається політичний занепад держави. Водночас відбуваються суттєві зміни у соціальному та економічному житті Ірану, вплив технологічного прогресу на країну. За часів спадкоємця та небожа Ага Мохаммеда — Фатх Алі-шаха (1798—1834) відбувається розквіт образотворчого мистецтва. За його наказом створена корона шаха, яка з цього часу передавалася у спадок. Цей шах з династії Каджарів відіграв значну роль у розбудові Тегерана.

За часів шаха Фатху Алі іранці, претендуючи на внутрішні області Кавказу (Азербайджан, Грузію, Вірменію і Дагестан) були втягнуті росіянами в тривалу боротьбу, яка закінчилася Гулістанським (1813) і Туркаманчайським (1828) договорами, за якими Іран був вимушений поступитися вищеназваними кавказькими землями.

Наступний володар з династії Каджарів — Мохаммед Шах Каджар (1834—1848) — не залишив значного сліду в історії. Герат, рисова долина на Геріруд, бувши частиною древньої Перської імперії, була захоплена афганцями у 1837—1838. Здійснив декілька невдалих спроб повернути цю територію. При всьому за часів Мохаммад-шаха продовжився розвиток Тегерана як адміністративного й культурного центру.

За Насер ед-Дін-шаха (1848—1896) відбувається соціальна, культурна та політична розбудова Ірану. Будуються нові заводи та фабрики, залізниці, відбувається реформа державного устрою та становлення регулярної армії. При цьому Іран продовжує втрачати територію на користь сусідніх держав і потрапляє під зростаючий тиск європейських держав, особливо Російської та Британської імперій. Кампанії з повернення цієї землі закінчилися британською інтервенцією в Афганістан і визнанням Іраном незалежності Афганістану в 1857.

У 1884 Іран втрачає Мервську оазу на користь Російської імперії.

Поділ держави на британські і російську сфери впливу відповідно до угоди 1907 року

Проблеми, що виникли за попереднього шаха, торкнулися й Мозаффар ед-Дін-шаха (1896—1907). Почалися масові протести проти абсолютної влади шаха, що паралізувало роботу державних органів та суттєво погіршало економічне становище країни.

У серпні 1906 відкрився іранський парламент — меджліс. 30 грудня 1906 прийнята Конституція Ірану. Відкриття нафти на початку ХХ ст. посилило суперництво Великої Британії та Росії за вплив в регіоні.

Новий шах династії Каджарів — Мохаммад Алі-шах (1907—1909) — спробував відновити владу шахів. 24 червня 1907 він розігнав парламент. Це викликало внутрішні проблеми, соціальне та політичне напруження, остаточну втрату незалежності країни, перетворення її на напівколонію. Тим часом, англо-російське суперництво продовжувалося і в 1907 вилилося в англо-російську угоду (анульована після Першої світової війни), яка розділила Іран на сфери впливу.

У 1909 революціонери — прихильники конституції — скинули Мохаммад Алі-шаха з трону. Конституційний режим було відновлено.

Падіння

Ахмад Шах Каджар (1909—1925) став останнім представником династії Каджарів на престолі Ірану. Новий шах не намагався протистояти Меджлісу.

Період, що передував Першій світовій війні, був періодом політичних і фінансових труднощів. У 1911 Морган Шустер, американський фінансист, був запрошений в Іран як фінансовий радник і головний скарбник Ірану. Були здійснені деякі реформи, але конфлікти з росіянами призвели до припинення цієї місії в 1911 — війська Російської імперії вдерлися до країни, в результаті чого Меджліс було розпущено, а конституцію анульовано.

Під час війни Іран окупований Великою Британією і Російською імперією, але залишався нейтральним. Після війни Іран прийнято в Лігу Націй як член-засновник.

У 1919 Іран уклав торгову угоду з Великою Британією, в якій Британія формально ще раз підтвердила незалежність Ірану, але насправді намагалася встановити повний контроль над ним.

У 1921 Іран визнав Радянську Росію, яка відріклася від імперіалістичної політики царизму і відкликала окупаційні сили з Ірану.

У лютому 1921 офіцер іранської армії Реза-хан Пехлеві за допомогою Великої Британії здійснив державний заколот й захопив владу. Ахмад-шах на той час знаходився у Європі. Лише 31 жовтня 1925 Меджліс офіційно оголосив династію Каджарів усуненою. 12 грудня 1925 новим шахом став Реза-хан Пехлеві.

Сучасність

Представники роду Каджарів до сьогодні живуть як в Ірані, так й за його межами, займаючі різне соціальне становище.

Населення

У 1790-х—1800 роках держава нараховувала близько 4,4 млн осіб, з яких 1,7 млн осіб — кочівників, 1,7 млн осіб осілого населення. У 1809 році чисельність населення Азербайджанського вілаєтустановила від 500 до 550 тис. осіб. У 1812 році, населення становило близько 9 млн осіб. У 1850 року чисельність населення становила 10 млн осіб, а 1873 році — бл. 6 млн осіб, у 1917 році — 19 млн осіб, у 1923 році — бл. 9 млн осіб.

22% становило міське населення. У Мешхеді проживало бл. 20 тис. осіб. Шираз на півдні і Тебриз на північному заході нараховували близько 50 тис. осіб, тоді як Ісфаган був найбільшим містом на той час, з населенням близько 200 тис. осіб. Столиця, Тегеран, мала близько 40 -50 тис. мешканців, але лише тоді, коли там перебував шахський двір. Влітку двір переїжджав до прохолоднішої місцевості з пасовищами, як-от у Солтанії, поблизу Хамсе, або в Уджані поблизу Тебриза. Інші жителі Тегерана влітку переїжджали до Шемірана на півночі Тегерана, який розташовувався на більшій висоті і, отже, мав прохолодніший клімат. Ці сезонні переміщення призводили до скорочення населення Тегерана до кількох тисяч.

Голод 1870–1871 років спричинив великі втрати населеня. За оцінками, близько 1/10 населення померло від голоду протягом цих років (бл. 1 млн осіб), хоча дискусію щодо цього тривають досі, дослідники називають різні цифри: від 0,2 до 3 млн осіб. Під час голоду 1917-1919 років померло за різними оцінками від 25% до близько 40% населення Ірану (8—10 млн осіб) через власне голод, недоїдання та спричинені ним хвороби.

Символіка

Герб Каджарів

Прапор Каджарів складався з зеленого, білого, червоного кольорів,на білій смузі зображувався лев, що тримає в лапі меч, позаду якого видніються відблиски сонця. Зображення на прапорі лева і меча позначали як уряд, так і релігію, а це в свою чергу пояснюється тим, що у Каджарів релігія не була в відриві від держави; і релігія, і влада велися в однаково і організовано.

Одним із найкрасивіших і незвичайних регалій, що збереглися, є золотий егрет у вигляді павича і портретами (медальйонами) з бірюзою (корона, що прикріплюється за типом шпильки) шаха Насер ед-Діна.

1873 року було затверджено гімн Великої Держави Іран, також відомий як «Здоров'я Ша́ха» (перс. سلامتی شاه‎ / Саламатіє Шах) та «Вітання Шаха» (перс. سلام شاه‎ / Саламе Шах), що не мав слів, а музика була написана франко-іранським композитором Альфредом Жан Батистом Лемером.

Устрій

До 1906 року була абсолютною монархією, де шахові належала уся влада. Монарх володів абсолютною повнотою законодавчої, виконавчої та судової влади, яка не була обмежена жодними законами. Уряд сприймався як власність шаха, головна функція уряду полягала у зборі податків. Каджарські шахзаде, що загалом панували у всіх сферах управління, були головним чином зосереджені на губернаторських постах, де втілювалися в життя два атрибути шахського уряду, а саме, здійснення влади та збір податків. Зазвичай посади вищих сановнкиів обіймали шахські слуги, за окремими виадками інколи шахзаде. Найближчим слугою шаха був дафтардар (особистий секретар), що очолював службу дафтар-хана-є гомаюн.

З самого початку центральний уряд Каджарів був поділений на адміністративну частину (диван) та армію (лашкар), обидві з яких розміщувалися в цитаделі (арг) Тегерана. Диван за першого шаха очолював мостоуфі (головний податківець), потім великий візир, але вони радше були помічниками правителя, між повноцінними очільниками установи. В епоху Каджарів, головні міністри були відомі як атабак або атабак-е азам (великий атабак) на початку, або садр-і-азам. Втім, назва нахосту візира використовувалося зрідко. 1808 року було засновано орден Лева і Сонця для нагородження чиновників

У 1858 року було утворено Раду міністрів у складі міністерства: фінансів (податків), торгівлі, військове (везарат-е джанґ), юстиції, науки. Голова уряду став називатись раїс ол-возара (голова міністрів).Під час правління Насера ад-Діна Шаха dslбулася поступова інституціоналізація бюрократичних посад, яка допомогла підвищити відносний статус цих «людей пера» (ахл-е калам, тобто цивільних посадовців) до статусу «людей меча» (ахл-е сейф, тобто військових командувачів).

1906 року імперію було перетворено на конституційну монархію, де владу шахів частково став обмежувати меджліс (парламент). З 1871 року призначали прем'єр-міністрів, першим з яких став Хосейн-хан Сепехсалар. Прем'єр-міністр зазвичай називають почесним титулом хазрат-е-ашраф. Реза-хан Сардарсепах став останнім прем'єр-міністром династії Каджарів в 1923 році. 1913 року Орден Корони замінив Орден Лева і Сонця.

Адміністративний поділ

У ранній період державу було поділено на 12 еялетів (малі провінції): Ісфаган, Мекран, Єзд, Астрабад, Хузистан, Кухестан, Кашан, Казвін, Гамадан, Гілянь, Хамсе, Мазандеран; і 5 вілаєти (великі провінції). Останні складали: Азербайджан; Лурестан, Аджамський Ірак, Курдистан, Керманшах; Хорасан і Сістан; Фарс; Керман і Белуджистан.

Хукума або валі-ахд (губернаторами) часто посилалися десятирічні хлопчики-шахзаде, супроводжувані радниками (атабагами), що займалися щоденними аспектами управління. Або призначали шахзаде, які мали владу над численними провінціями, залишалися в Тегерані і посилали від себе уповноважених для управління ними: візиря (фінансового радника) і наїб аль-хукума (заступника губернатора, що діяв як губернатор від імені шахзаде), завдаки чому влада шахзаде у провінціях була номінальною. Менш значними провінціями керували намісники (беглербеги), які часто збирали податки на власну користь через слабкість центру.

У 1847 році імперію було розділено на 4 вілаєти (Азербайджан, Хорасан і Сістан, Фарс, Керман і Белуджистан) і 23 еялети, у 1886 році еялетів стало 39, але у 1906 році — зменшено до 18. У 1868 році більшість губернаторів були представниками династії Каджарів. У 1879 році спадкоємець трону традиційно керував Азербайджаном, старший син шаха керував Ісфаханом, Єздом, Буруджирдом, Араком, Хузістаном та Лурістаном, інший син — губернатором Тегерана, Гіляна, Мазандарана, Астрабада, Фірузкуха, Демавенда, Кума, Малайіра, Туйсіркана, Ніхавенда, Саве, Зарана. Іншими провінціями керували дядьки чи інші родичі шаха.

Вілаєти і еялети з 1907 року

У січні 1907 року Національна консультативна асамблея прийняла закон під назвою «Закон про вілаєти та еялети », згідно з яким Каджарський Іран було розділено на 4 вілаєти (Азербайджан, Хорасан, Фарс, Керман і Белуджистан) та 12 еялети. Цей закон залишався чинним до повалення Каджарів. Згідно ст. 2 цього закону вілаєт — це частина країни, яка має центральний уряд та еялети, що підпорядковуються йому.

Старійшини села (ріш-сефід) керували місцевими справами у власних селах.

Васали

Різну ступінь залежності мали азербайджанські ханства. До 1828 року півночноазербайджанські ханаства було втрачено на користь Російської імперії. А більшість південноазербайджанських ханств було ліквідовано в цей же період Каджрами. Лише до падіння династії і держави залишилися Макінське і Марагінське ханства.

Міжнародні відносини

На початку династії найважливішими напрямами зовнішньої політики Каджарів були відносини з Російськю та Османською імперіями. Ворожі відносини між Росією і Кажарським Іраном наприкінці XVIII — першої третини XIX століть були багато в чому обумовлені російською експансією на Кавказі, яка призвела до двох російсько-перських війн і укладання Гюлістанського (1813) і Туркманчайського (1828) мирних договорів, відповідно до яких значна частина Південного Кавказу стала володінням Росії. Відносини з Османською імперією були для Каджарського Ірану найбільш значущим напрямом зовнішньої політики. Завершується тривале протистояння з Османами, що тягнулося з XVI ст, війною у 1821—1823 роках і підписанням Ерзурумського договору (1823).

Разом з тим шах Анга Могаммед Хан Каджар відправляв також посольство на чолі із Хаджі Халіл-ханом Казвіні до могольського падишаха Шаха Алама II з метою отримання визнання влади нової династії.

Відносини Каджарів з Французькою імперією різко у 1804 році. Наполеон I прагнув суттєво розширити французький вплив на Близькому та Середньому Сході. У 1804 році каджарський посол, спрямований до Франції Фатх Алі шахом вперше відвідав Париж, а в 1807 році французького посланця було спрямовано до Персії, внаслідок чого зрештою було укладено Фінкенштайнський договір. З іншого боку, Британська Ост-Індська компанія, яка перемогла у війні з Імперією Маратха, та вийшла 1803 року Держави Сикхів також була зацікавлена у розвитку відносин із Каджарським Іраном. Разом з тим британці активно підтримували Гератське і Кандагарське ханства у противагу Персії. 12 березня 1809 року відбулося укладання Муджмальського договору про дружбу та союз між двома країнами. В розвиток останнього з великою Британією 14 березня 1812 року було укладено Детальний договір стосовно військової взаємної допомоги у Перській затоці. Обидва договори було закріплено й розширено Тегеранським договором 1816 року.

Дріжні відносини з Великою Британією зберігалися до початку 1850-х років, коли обидві країни вступили у протистояння за можливість панувати над гератським ханством. У відповідь 1857 року було укладено Паризький договір з Другою Французькою імперією.

1918 року Каджари стали одними з перших, хто визнав Азербайджанську демократичну республіку, підтримував її у міжнародних відносинах.

Суспільство

Верхівку складали правителі з тюркської династії Каджарів та їхні родичі, які володіли величезними землями. Каджари спиралася на військово-політичну еліту власного тюркського племені, представники якого обіймали головні армійські та адміністративні посади. Разом з тим вони вимушени враховувати думку шиїтського духовенство, їх очільників улемів, що впливали на усі сфери суспільного життя. Вони мали величезну вагу в суспільстві, контролювали суд, освіту та володіли священними землями (вакфами), часто виступаючи проти шаха чи реформ.

Кочові та напівкочові племена (курдів, бахтіарів, туркменів) зберігали автономію, власні військові сили та підпорядковувалися племінним вождям. У провінції була своя еліта, дрібна знать зазвичай була власником (сахеб-е бонічех) одного чи декількох сіл.

Ремісники, дрібні торговці та купці об'єднувалися в цехи та мусульманські громади. Більшість населення становили безправні селяни-орендарі, які працювали на землевласників (хорда маллек) та платили важкі податки. Було поширене рабство.

Статус жінки

Жінки, окрім деяких представниць правлячої династії, були повністю залежними від чоловіків, рано виходили заміж, носили паранджу та не брали участі у публічному житті. З 1860-х років жінкам дозволялося ходити по вулиці з відкритими лицами згідно з фірмана шаха Насер ед-Діна. Втім це зустріло шалений опір ісламського духовенства. Внаслідок цього фірман фактично не виконувався і жінки продовжували закривати обличчя.

Право і судочинство

Зберігалася правова система, що склалася ще за Сефевідів. Базувалося на традиційному ісламському праві (шаріаті) шийтського спрямування, адатах (місцевих звичаях), звичайному праві (урф) та волі шаха як абсолютного монарха. Суспільними регуляторами також виступали декрети правителів та наділене великим авторитетом духовенство. Офіційна релігійно-правова школа шиїзму — джафаритський мазхаб — визначав норми цивільного, сімейного та кримінального життя. Шах був зосереджений на світській владі, але змушений був узгоджувати важливі постанови з релігійними авторитетами, щоб не втратити легітимність.

1888 року приймається закон про охорону особистості та приватної власності. З прийняттям 1905 року Конституції було вперше запроваджено поняття громадянських прав, обмежено абсолютну владу монарха, а також закладено підвалини для майбутнього створення кодифікованого світського законодавства в епоху династії Пехлеві.

Суд (шаар) контролювали релігійні судді (шарїі кади), що робило духовенство незалежним від світської влади політичним гравцем. Шариатські суди розглядали більшість цивільних, майнових та сімейних суперечок місцевого населення під керівництвом каді (суддів) та шейхів.

Економіка

Основу становили сільське господарство, ручне ремісництво і торгівля. Сільське господарство використовувало застарілі методи праці, залежні від штучного зрошення (кяризів — підземні канальні системи), і повністю забезпечувало внутрішні потреби за рахунок селянської праці. На багатьох ділянках замість оранки використовували лопати (ручне скопування), особливо в районах із дефіцитом тяглової сили чи специфічним ґрунтом.

Переважала державна власність на землю та верховне право шаха розпоряджатися земельним фондом, що було основою управління країною. Землі роздавались у тимчасове володіння чи жалування (тіюгаль) чиновникам та ханам. 1843 року було видано шахський фірман, згідно з яким власниками землі оголошувалися держава і селяни. Ділянку не можна було тепер продавати без згоди селянина, що її оброблював. 1887 року було видано фірман про дозвіл продажу державних земель.

Вирощували переважно пшеницю та ячмінь для внутрішнього споживання, а також рис на вологих землях півночі. У другій половині XIX століття зросло виробництво товарних культур на експорт — тютюну та опіумного маку. Розвивалося вирощування фруктів, овочів, фісташок та горіхів навколо великих міст (Тегеран, Кашан). Гілан, Мазандеран та Іранський Азербайджан, що мали сприятливі кліматичні умови для сільськогосподарського виробництва: бавовни-сирцю, рису, шовку, цитрусу, фруктів та різних овочів. Усе це стало підставою для утворення на берегах Каспійського моря ряду портових, торгових центрів, таких як Чамкола, Анзалі, Газ, Машхадсер і Астара, які стали зв'язувальною ланкою з основними економічними зонами північної частини Ірану. Надалі вищезгадані порти перетворилися на великі торгові центри. Така кооперація приносило чималий зиск місцевим селянам, що у 1830-х роках мали щомісячний дохід у 5—9 фунтів стерлінгів, тоді як селяни Індійських володінь Британської Ост-Індської компанії мав лише 2 фунти стерлінігів. Кочові та напівкочові племена розводили овець, кіз, велику рогату худобу та верблюдів.

Ремісництво переважно охоплювало традиційне ткацтво, килимарство, гончарство, зброю та художнє карбування. Ткацтво складалося з виготовлення шовкових та бавовняних тканин, зокрема набивних тканин (калакар). Центрами килимарства були Тебріз, Керман та Ісфаган. Карбування являло собою традиційне мистецтво «галямзані» — тонке карбування та гравірування по міді, сріблу і латуні. Поширено було виробництво розписаного посуду та кахлів із рослинними й геометричними узорами.

До середини XIX ст. внутрішній ринок загалом вдовольнівська продукцією, що вироблялася у перських ремісничих майстернях. Кваліфіковані працівники щомісячно отрмиували зарплатню у 15—50 фунтів стерлінгів, некваліфікованих — 5—6 фунтів стерлінгів. З кінця 1840-х років стали запроваджувати субсідії для будівництва і розвитку мануфактур з виробництва тканин, оскільки ремісники вжене могли конкурувати з дешевими фабричними товарами з Європи, що призвело до занепаду місцевого дрібного виробництва. 1888 року було видано фірман про свободу промислової і торговельної діяльності.

Ювелірні вироби, створені в каджарському стилі, носилися найбільше ханами, що правили в ті часи. Тоді для шахів і людей із вищого суспільства створювалися різні прикраси, оброблені коштовними камінням (діамантами, смарагдами, сапфірами, перлинами, рубінами та бірюзою) та металами (золото і платина). Деякі з них створювалися талановитими майстрами для приватних колекцій, інші ж для підношення в дарунок. Найбільшого піднесення майстери досягли в панування шахів Фатх Алі, Мухаммеда і Насер ед-Діна. Найзначущим були мистецтво виготовлення егрет — прикраси у формі пташиного пір'я, що розміщували по центру чалми або будь-якого іншого головного убору; егрет був невід'ємною частиною капелюхів у шахському костюмі. За матеріальною та художньою цінністю егрету можна було визначити соціальний статус господаря. Найвідомішими майстерами були Ібрагім Месіхін та Майстер Тахі.

Вигідне розташування держави сприяло посередницькій та іншій торгівлі. У внутрішній торгівлі до 1840-х років переважали місцеві іранські гуртові торгівці, що в цей час часто об'єднувалися в громади для протидії британській і російській торгівлі. Вони виступали за обмеження ввезення європейських товарів до держави. З 2-ї пол. XIX ст. вакфи стали вести активну торговельну діяльність, часто виконуючи також роль сарафів (міняйл-лихварів). Внутрішня торгівля йшла через караванні шляхи та базари, найбільшими з яких були в Тегерані, Тебризі і Ісфагані. Зупинка останніх у 1891 році під час Тютюнового бунту змусила шаха і уряд скасувати британську концесію на виготовлення та експорт тютюнових виробів.

Перші кроки щодо розвитку судноплавства, створення морського торговельного флоту та залізниці було здійснено на початку XIX століття, втім без суттєвого успіху. У 1830-х роках загальноекономічний обіг становив 2 млн фунтів стерлінгів, 1857 року — 6 млн фунтів стерлінгів. З кінця 1830-х років експорт бавовни і шовку до Європи став скорочуватися, його продаж все більше став орієнтуватися на внутрішній ринок.

Протягом ХІХ століття Каспійське море грало ключову роль розвитку ірано-російських торгових зв'язків. 1880-х років збільшився товарообіг з Російською імперією через Ензелі (до 1908 року – майже 2,5 разу, а до 1913 року – ще 1,7 рази). Перелік краму залишався характерним для російсько-іранської торгівлі: сировина та напівфабрикати – з Ірану, промислові вироби – з Росії. Внаслідок підведення до Ензелі Решт-Тегеранського шосе інтенсифікувалася торгівля із внутрішніми іранськими областями. Ензелі також стає головним центром із постачання населення, що проживає на всьому узбережжі, першочерговими товарами через оптові та комісійні фірми, що базувалися у місті. У портах Астара, Газ, Машхадсер та Ензелі функціонували митні контори, які здійснювали контроль за рухом товарів, визначення та стягування митних зборів та мит, а також боротьба проти контрабандного ввезення на іранську територію. Ці портові міста підтримували постійні торговельні відносини з усіма російськими портами, насамперед Баку і Астрахань.

Концесії

Протягом XIX та початку XX століть Каджари надавали значні концесії іноземним державам, насамперед Британській і Російській імперіям, в обмін на позики, технічну експертизу або дипломатичну підтримку. Складні економічні умови уряду Каджара змусили його надати перевагу іноземним державам і дозволити їм отримати доступ до прибуткових галузей промисловості, таких як іранська нафтова та тютюнова промисловість. Концесія Рейтера 1872 року була першою великою поступкою іноземній державі. Її було укладено між державою і британським підприємцем Полом Ройтером щодо 72-річної монополії на усі залізниці копальні та банківську діяльність (лише у 1889 році створено Шахиншахський банк). Але через негативну реакцію всередині країни її у 1873 році було скасовано. 1888 року Російській імперії була надана рибна концесія, що встановила монополію російських рибалок у Каспійському морі. 1890 року компанії «British American Tobacco» було надано монопольне право на виробництво, продажу і експорт іранського тютюну, що у 1891 році спричинили численні заворушення, внаслідок чого 1892 року цю концесію було скасовано. 1893 року було надано в концесію російському купцю Л.С.Полякову Ензелі-Казвинську колісну дорогу, а 1895 року йому надано право реконструкції порту Ензелі з правом протягом 75 років збирати мита з суден, що заходять до порту. Нафтова концесія, укладена 1901 року між Наср ад-Дін Шахом і британцем Вільямом Д'Арсі, дозволила Великій Британії розвідувати і контролювати видобуток нафту в південній частині імперії.

Оподаткування

З XVIII ст. населення було розділено на оподатковане і неоподатковане. Падаром (платником податків) зазвичай були представники середніх і низчих станів, знать і духовенство переважно звільнялися від сплати податків. У 1820-х роках державні прибутки оцінюються в 1,7 млн фунтів стерлінгів, але частина з податків (у 220,3 тис. фунтів стерлінгів) отрмиувалася в натуральному вигляді для потреб війська. На 1850 рік дефіцит бюджета становив 50%. 1851 року було проведено податкову реформу, внаслідок чого знижено податки з Хузестану і Мазандерану.

У 1850 році було запроваджено раїс ол-возаром Мірзою Такі-ханом військовий податок (боніче-є сарбаз) на основі попередніх реформ Аббаса Мірзи та закріплений законом про рекрутинг (канун-е сарбазірі) від 2 листопада 1915 року маджлісом. Згідно з системою боніче-є сарбаз, кожне село, район чи плем'я повинні були забезпечити певну кількість рекрутів, пропорційну сумі своїх доходів. Як і у випадку з системою оподаткування сільськогосподарських угідь боніче, яка встановлювалася відповідно до родючості та експлуатаційних витрат на сільськогосподарські угіддя, база для розрахунку відрізнялася в різних областях. Це могла бути кількість оброблюваної землі, доступна кількість води, населення або кількість тварин, що належать племінній групі. Теоретично на кожну одиницю доходу, яка могла коливатися від 12 до 20 туманів, мав бути один рекрут. Для кожної провінції існував реєстр військових податків (кетабче-є боніче), в якому визначався метод розрахунку податку.

Щоб компенсувати отриманий дисбаланс у податковому тягарі для різних провінцій, уряд зменшив рівень грошових доходів, необхідних для тих, хто сплачував боніче-є сарбаз, і відповідно збільшив їх для тих, хто був звільнений від цього оподаткування. Земля, що належала ханам, аристократам, великим власникам, знатним особам та релігійним лідерам, була звільнена від цього оподаткування, як і земля, що належала християнам, юдеям та зороастрійцям, до яких застосовувалися різні податкові правила. Також у містах не стягувався земельний податок, а їхні мешканці були звільнені від нього, як і селяни, які жили на шахських землях. Щоб утримувати сім'ю завербованого солдата під час його відсутності, або село в цілому, або решта дев'яти чоловіків базової групи повинні були сплачувати щорічну субвенцію, яка називалася ханварі («домашня допомога»). Ханварі виплачувався або безпосередньо родині солдата, або стягувався урядом, який мав передати його солдату. Його розмір виплачувався натурою або готівкою, або комбінацією обох, і, очевидно, встановлювався самими зацікавленими сторонами без втручання влади; таким чином, він сильно відрізнявся залежно від міста і провінції. Від місцевих аристократів також могли сплатити одразову допомогу родині солдата відому як комак-е хардж («допомога на витрати») або падарана («допомога»), сума якої коливалася від 5 до 40 туманів готівкою або натуральною.

Банки

Шахиншахський банк став першим сучасним банком і монопольним емітентом паперових банкнот у країні. 1890 року російським консулом Яковом Поляковим було засновано Обліково-позиковий банк Персії, що пізніше викуплений російським державним банком для противаги впливу Великої Британії. Зберігалися традиційні сарафи — приватні місцеві ростовщики та міняйли, які тривалий час конкурували з новими імперськими банками, видаючи власні кредитні сертифікати.

Гроші

Основними грошовими одиницями були туман, кран та динар, які утворювали єдину традиційну систему номіналів. У цей період використовувалися переважно срібні та золоті монети, а також перші паперові купюри. Туман (томан) була: великою рахунково-золотою одиницею, яка дорівнювала 10 тис. динарам або 10 кранам. Втім основною срібною монетою був кран (каран, кіран), що дорівнював 1 тис. динарів, або 20 шахі. У шахі дорівнював 50 динарів. Динар був дрібною розмінною монетою.

2 шахі у 100 динарів називалися синар, а 4 шахі – аббасі. Термін «ріал» був поширений у деяких частинах країни та використовувався для позначення одного крану та п'яти шахі (1,25 крана). Також були поширені чорні монети низької вартості, які називалися поль та каз (казбеґі). 5 каз – 1 шахі.

• 
  5 томанів Ахмад-шаха
• 
  1 кран Фатх Алі-шаха
• 
  5 тис. динарів Ахмад-шаха

Монети карбувалися із золота та срібла (або білону). На них традиційно карбували портрети правлячих шахів династії Каджарів та ісламські епіграфи з написами арабською в'яззю. З 1889 року Шахиншахський банк почав випуск перших паперових грошей — банкнот номіналами в туманах, які обмінювалися на срібні монети.

Військо

На початку свого існування держава не мала регулярної армії та складалася переважно з кизилбашських туркменів та грузинських рабів. Нерегулярні сили, такі як племінна кіннота, були основним елементом до кінця дев'ятнадцятого століття, і нерегулярні сили довго залишалися значною частиною армії Каджарів.

На момент смерті Ага Мохаммед-хана в 1797 році армія досягла 60 тис. осіб, включаючи 50 тис. вершників-кочівників (саварів) та 10 тис. піхотинців (тофангчі), набраних з осілого населення. Армія Фатх-Алі-шаха з 1805 року включала підрозділи, навчені європейцями і у 1808 році досягла 180 тис. вояків, з яких бл. 144 тис. були племінною кавалерією (рекабі), 40 тис. - піхотою (включаючи тих, хто навчався за європейськими зразками), а 2500 - артилерійськими підрозділами (включаючи замбуракчі). Близько половини загальної кількості кавалеристів, тобто 70–75 тис. були так званими рекабі, що отримували свою зарплату з особистих коштів шаха в періоди мобілізації. Усі інші були так званими велаятами, тобто їм платили та вони перебували під командуванням провінційних іранських правителів та губернаторів. Їх мобілізували для вступу до шахської армії, коли цього вимагав заклик. Деякий час зберігалося ополчення (черік), що збиралося у провінціях.

Також племена повинні були надавати війська для армії залежно від їхньої чисельності. Більші племена повинні були надавати більшу кількість, тоді як менші племена - меншу. Після отримання оплати центральний уряд очікував, що військові (здебільшого) самі оплачуватимуть свої запаси. Солдат брали лише з тих частин Ірану, де збиралися найкращі солдати, таких як Астарабад, Азербайджан, Хорасан, Курдистан, Мазандеран, Казвін, Сістан та Заріджан. Згідно із законом, один з десяти чоловіків у селі мав бути взятий на військову службу. Новобранців набирали терміном на 2-3, не рахуючи 6-місячний період підготовки, який навпіл забезпечувався з провінційного бюджету, що розраховувалась щорічно та окремо вносвся до загального військового бюджету (дастар аль-амаль) кожної провінції у розіділі шеш-маха-є махаль («місцевий шестимісячний податок на зарплату»), а також кошти на харчі (хокук-о джирех).

У 1820-х роках шахзаде Аббас-Мірза намагався поліпшити якість військ, за допомогою європейських інструкторів провів військову реформу своїх підрозділів, створивши 1828 року незам-е джадід («Нова впорядкована армія»). Солдати Аббаса Мірзи комплектувалися з азербайджанських сіл за квотами, що відповідали орендній платі кожного села. Аббас Мірза забезпечував оплату обладунків та озброєння своїх військ. Ця армія становила бл. 40 тис. вояків, включаючи 22 тис. вершників, 12 тис. піхотинців, включаючи артилерію, а також 6 тис. незамів (регулярних піхотинців).

Деякі полки зазвичай досягали лише половини або трьох чвертей своєї чисельності на папері, хоча з казни стягувалася оплата за повну чисельність. Крім того, офіцери полку мали право на частку заробітної плати солдатів; оскільки вони також часто привласнювали падарану, а іноді солдатів навіть змушували працювати в містах, щоб заробляти на життя. Щоб уникнути того, щоб урядові пайки стали лише джерелом доходу для місцевого сержанта-рекрута, та щоб забезпечити правильне проведення набору та навчання, полковник полку регулярно відвідував різні частини, щоб звітувати центральному уряду про фактичний стан військ та порядок денного життя в штабі. Періодичні паради та табори, що проводилися шахом, завершували ці перевірки.

1851 року було прийнято перший військовий статус, за основу якого було взято європейські зразки. 1879 року Російська імперія створила Перську козацьку дивізію в 1879 році, очолювану російськими офіцерами, що служила засобом російського впливу в імперії. Кількість російських офіцерів у дивізії з часом зростала. Британія також направила сипаїв для посилення бригади.

До 1910-х років Каджарський Іран був децентралізований настільки, що іноземні держави прагнули зміцнити центральну владу Каджарів, надаючи військову допомогу. Це розглядалося як процес оборонної модернізації; проте це також призвело до внутрішньої колонізації.

1911 року за сприяння Швеції було створено Іранську жандармерію за сприяння Швеції. Вона мала певний успіх у створенні перської поліції для централізації країни. Після 1915 року Росія та Велика Британія вимагали відкликання шведських радників. Деякі шведські офіцери пішли, а інші стали на бік Немецької та Османської імперій у їхньому втручанні в Персії. Решта жандармерії була названа амнія на честь патрульного підрозділу, який існував на початку династії Каджарів.

У 1916 році британці сформували Південноперські стрілецькі полки, які спочатку були окремими від перської армії до 1921 року. У 1921 році Перська козацька дивізія з російськими офіцерами була об'єднана з жандармерією та іншими силами і почала отримувати підтримку від британців.

Керівництво

Окрім першого шаха Каджари не керували особисто військами у походах чи військових кампаніях. Справами війська (лашкар) опікувався везарат-е лашкар, а пізніше військове міністерство на чолі якого стояв вазір-е лашкар і вазір-е джанґ відповідно. Цей посадовець також був головнокомандувачем. Другою людиною був вазір-е дафтар-е лашкар-невіс як контролер армії, який відповідав за військовий бюджет.

Для написання та копіювання списків соладтів, зарплати, матеріальних речей та набору новобранців наймалися писарі, клерки та державні службовці на чолі, яких стояв був лашкар-невіс («військовий писар»). Ця урядова посада існувала ще з часів Сефевідів і базувалася на середньовічному ісламському чиновнику арез (від арабського «виставляти на огляд», тобто інспектор), який відповідав за адміністративну сторону військових сил, особливо займаючись оплатою праці, набором, навчанням та інспекцією. Лашкар-невіс керував штатом вербовувальних клерків із семи писарів та секретарів (мошреф), які відповідали за точний облік постачання військ у людях та харчах. Ці люди відповідали за списки призовників та реєстрацію присутності та відсутності присутніх.

Лашкар-невіс-баші був головним начальником зборів військ, і як головний скарбник армії, зрештою, він очолював увесь апарат військової адміністрації за часів Каджарів. Зрештою, він став центральним сановником військової логістики; він відповідав за зарплату кожного соладата (асакер), до якого входили не лише військові, а й придворні службовці та провінційні чиновники. За часів Ага Мохаммеда Хана лашкар-невіс відповідав за набір, організацію, логістику та постачання всієї армії; таким чином поєднував багато обов'язків військового міністра, генерал-казначея та генерал-квартирмейстера у європейських відповідниках. Усі місцеві звіти перевіряв та збирав головний лашкар-невіс, якого називали лашкар-невіс-баші. Потім він подавав щорічний звіт про всі операції армії у своїй власності вазір-е лашкару, який представляв бюджет свого міністерства міністерству фінансів. Там витрати записувалися до реєстру бюджетних витрат (кетабхане-є дастур-е аль-амаль). Наприкінці XIX та на початку XX століття, посаду лашкар-невіс баші (головного військового писаря) обіймали два покоління родини з Шираза, пізніше відомої як Рафат або Джалай.

Посадовці знаходилися в емарат-е незам («Будівля армії», тобто військовий штаб), а райс-е дафтар-е лашкар був начальником провінційного армійського секретаріату, тоді як мостовфі-є незам був податковим чиновником армії.

Озброєння

У XVIII ст. становили традиційні луки, мечі, частково застаріла вогневальна зброю і гармати. У 1820-х роках почалося переозброєння за європейських зразком. З середини 1820-х роках французькими, а потім британськими фахівцями було побудовано запводи (кархане), де налагоджено виробництво гармат у містах Тегеран, Тебриз, Акмол, Ензелі, Ісфаган.

У 1878 році арсенали в Тегерані та Тебрізі містили 10 тис. гвинтівок Шасспо, 40 тис. табакерних гвинтівок та від 20 до 30 тис.одиниць іншої вогнепальної зброї. Французькі рушниці були захоплені німцями в 1870 році, а потім продані шаху під час його поїздки до Європи по 21 франку за штуку. Артилерія включала близько 500 застарілих і 60 нарізних гармат з латуні, яких було виготовлено в Персії за бельгійською системою. У 1892 року кількість гвинтівок Шассепо становило 20 тис. , а французьких гвинтівок — 30 тис.

На урочистих заходах високопосадовці все ще носили традиційну довгу форму, що складалася з довгого кашемірового халата, широкого каммербанда та високого капелюха (часто це був відрізок вишитої кашемірової хустки, обгорнутої навколо звичайної фетрової шапочки). Червоні фетрові панталони та плоскі капці доповнювали цей офіційний одяг.

Кошти

Залежно від кількості новобранців, солдатів та офіцерів встановлювався армійський бюджет та фінансування збройних сил. Кожен полк мав регулярний (табет) та непередбачений (гейр табет) бюджет. Солдати, які перебували на службі або у офіційній відпустці протягом шестимісячного періоду на рік, отримували оплату зі регулярного бюджету. Офіцери отримували свої кошти готівкою або натуральною оплатою від провінційного податкового чиновника, де був розташований полк. Таким чином, їм платив провінційний уряд, який отримував додаткову зарплату за ці витрати від міністерства фінансів. Коли армія вела операції, витрати оплачувалися з бюджету. Ці платежі знову здійснювалися готівкою або натуральною формою.

Релігія

Більшість нселення сповідували шиїзм джаафаритського мазгабу, а вище духовенство (муджтахиди) мало величезний авторитет серед населення. У 1812 році у власне Ірані мешкало 170 тис. прихильників вірменської Апостольської церкви, 70 тис. юдеїв та 20 тис. зороастрійців. У 1868 році юдеї були найзначнішою меншиною в Тегерані, яка налічувала 1578 осіб. До 1884 року ця цифра зросла до 5571 особи.

Культура

Поєднувала старовинні перські традиції, Сефевідську культуру, вплив Європи та особливий стиль тюрко-перського двору. Вона яскраво проявилася в образотворчому мистецтві, архітектурі та літературі.

Погану славу мала каджарська кава — отруєна кави, яку використовували при дворі Каджарів в Ірані для вбивства ворогів уряду. Цей метод усунення опонентів став особливо популярним після правління Насер аль-Дін Шаха Каджара. Примітно, що його син Масуд Мірза Зелл-є Солтан був відомий тим, що використовував отруєну ціанідом, миш'яковою кислотою або стрихніном каву для усунення тих, хто йому протистояв.

Мова

З самого початку правління династії відбувалася перевага азербайджанської мови каджарськими шахами. П'єр Амедей Жобер, який прибув у 1805—1806 роках з листом від Наполеона I до Фатх Алі-шаха, повідомляв, що шах і його міністри користуються лише тюркською мовою. Такий стан справ зберігався протягом усієї історії династії.

Наука

Наприкінці династії Каджарів поет і науковець Абдул Самад Мірза Даулатшахі на прізвисько Мовід Аль-Султан склав двотомну історичну працю, присвячену каджарським шахам.

Значний вплив на розвиток медицини спричини французькі та британські фахівці, що запрошувалися Каджарами. Облаштоване візиром Амір-Кабір Тагі-ханом у 1840-х роках «Даруль-фенуне» стало місцем вивчення медицини. У зв'язку із забороною шаріату розкривати трупи, анатомія вивчалася на скелетах і кількох препаратах, привезених з Відня. Іноземні фахівці в галузі медицини залучалися також до армії під час походів. Незважаючи на це медична наука залишалася відсталою, застосовувалися застарілі середньовічні техніки, що сприяло поширеню захворювань таких, як віспа, сифіліс, лихоманка та застуди, виснаження. Відсутність санітарії провокувала та сприяла поширенню захворювань.

Втім переважно хвороби лікувалися народними засобами чи за принципами східної медицини. Їх ділили на «холодні» і «гарячі». Першу групу необхідно було лікувати «гарячими» ліками, другу – «охолоджуючими». Наприклад, лихоманка та гарячка – хвороби «гарячі», тому хворі охолоджувалися вживанням зелених фруктів (слив, наприклад6) та льоду. Від кашлю застосовували суміш із топленого козячого сала та молока, відвар із плодів айви. У лікуванні була відсутня системність. Суттєвим був вплив релігійного менталітету на лікування. Так, перед прийняттям певних ліків, пацієнт здійснював «істихаре» за чітками, і вважав те, вважав те, як випаде жереб, покаже успішність тих чи інших ліків. При тому у разі негативній відповіді він вимагав заміни лікарського препарату.

Особливою проблемою в XIX ст. були епідемії, які забирали життя десятків тисяч жителів. Спроби проводити вакцинації робилися неодноразово. За наказом Фатх Алі-шаха хірург Ост-індської компанії Ендрю Джукс намагався вакцинувати дітей у Тегерані від віспи, проте зіткнувся з підозрами та недовірою. Аббас-Мірза зробив своїй сім'ї щеплення від віспи за рекомендацією англійського лікаря Джеймса Кемпбелла. Також на його прохання було перекладено перською мовою трактат про вакцинацію. Візир Тагі-хан в 1851 році наказав усім жителям Тегерана та його околиць щеплюватися проти віспи і навіть ввів штраф у 5 туманів за непокору, але й ця спроба не мала особливого успіху: було вакциновано лише 130 осіб.

На тлі пандемій холери ХІХ ст. у Відні проводилися конференції, у яких брали участь і перські делегати. На одній із таких конференцій у 1874 році було рекомендовано створити Санітарну раду в Ірані на зразок тих, що були у Константинополі та Олександрії. Але ця пропозиція зустріла відсіч з боку Великої Британії, адже будь-яке втручання під міжнародною егідою у внутрішні справи могло суперечити комерційним інтересам імперії. Раду таки було створено, на засіданнях обговорювали питання покращення гігієни та охорони здоров'я.

Лікарні в Ірані ХІХ ст. були великою рідкістю. Візир Амір-Кабір Таги-хан відкрив 1850 році лікарню на підготовку медичних кадров. Станом на 1870-ті роки було 2 лікарні: у Тегерані та Мешхеді.

середині XIX ст. ознаменувалася переходом від середньовічної ісламської схоластики до зародження сучасних світських знань через запровадження європейських технологій, ключовими віхами якого стали заснування у 1851 році в Тегерані політехнічного коледжу Дар ал-Фунун, куди було запрошено європейських (переважно австрійських та французьких) професорів для викладання точних і прикладних наук. Відбувається створення спеціального бюро перекладів при Дар ал-Фунун для адаптації європейських підручників і праць перською мовою.

Література

Література наслідувала класичні перські зразки, водночас розвивалося історичне письмо. Головними рисами до 18040-х років стали рух «базгаст» (повернення до старих зразків) Щоб легітимізувати свою владу та пов'язати династію Каджарів з іранською історією, Фатх Алі Шах доручив поету Фатх Алі Хану Сабі (1765–1822/23) створити твір, що мав стати аналогом «Книги царів» Фірдоусі. У той час як «Книга царів» Фірдоусі описує історію Ірану (Великого Ірану) від створення світу до появи ісламу, «Книга Царя царів», або «Шаханшахнаме» (شاهنشاهنامه), була розроблена, щоб висвітлити ранні роки династії Каджарів та перші десять років його правління. Кілька примірників згодом були проілюстровані в королівській майстерні в палаці Голестан, а деякі були подаровані європейським сановникам для просування нової династії.

Поети масово відмовлялися від складного «індійського стилю» минулого і наслідували авторів раннього Середньовіччя (Хорасанського та Іракського стилів).

У другій половині XIX століття з'являються переклади європейських книг, географічні праці та гостра сатира на владу.Письменники критикували відсталість держави, корупцію та залежність від Російської імперії й Великої Британії.Почали розвиватися нові форми прози, які готували суспільство до змін.

У період революції література стала рупором свободи, закону та прав людини.Яскравим представником цього часу був поет Ірадж Мірза (1874–1926), нащадок каджарського дому, який писав про соціальну нерівність, права жінок та освіту. Поезія спростилася за мовою, стала ближчою до народу та перетворилася на політичний заклик.

Мистецтво

Повний портрет шаха Фатх Алі. Автор: Міхр Алі

Період правління династії відзначився значним розвитком мистецтва, що стало можливим завдяки періоду відносної стабільності в історії країни. Це сприяло розквіту мистецтва, особливо за часів правління Фатх Алі та Насір ад-Діна. Він характеризується сильним європейським впливом (особливо, фламандського, з його реалістичною подачею деталей, та флорентійського живопису), що відображає розвиток відносин між Персією та Заходом, використання архаїчної іконографії та таких технік, як скульптурні рельєфи, впровадження фотографії, великомасштабних картин олією на полотні та монументальної цивільної та релігійної архітектури. Провідними принципами мистецтва Каджарів було встановлення місця династії в історії Ірану та демонстрація її могутності.

Зберігалися традиції ілюмінування книг. Виробництво ілюмінованих або ілюстрованих від руки рукописів згодом скоротилося через зростання використання олійного живопису та технік репродукції, таких як літографія. Одним з останніх витворів ручної роботи такого типу, створених у королівській майстерні, був альбом «1001 ніч», оздоблений Абуль-Хасан Гаффарі.

Коріння каджарського живопису лежать у стилі живопису, який виник у період Сефевідів, походить від східних традицій настінних розписів та середньовічного мистецтва мініатюри. У пізній Казвінській школі мініатюр із розкішної сюжетної ілюстрації рукопису мініатюри стали перетворюватися на самостійний окремий аркуш, який у крупному плані зображає закохані пари або мрійливого юнака-шаха. Вони стали переважати філософські багатофігурні сюжетні композиції розквіту середньовічного мистецтва мініатюри Тебрізської школи сефевідської епохи і плавно перейшли в образотворчий світ епохи Каджар. Каджарський стиль поєднує традиційне повне декоративне зображення одягу, фону, достатку деталей, світлотіньового тонування обличчя та рук зображуваних та освоєнню художниками нової техніки – малювання олією по полотну. Блискучими прикладом цього мистецтва є збережені настінні живописи після знищення палацу Сардарів в Єревані, портрети Фатх Алі шаха та його оточення, шахзаде, танцівниць тощо. Часто зустрічається стиль гуль-і-бюльбюль.

Каджарське образотворче мистецтво є інформаційним джерелом способу життя, обрядів, архітектури, костюмів, танцю, жестів, музичних інструментів тощо. Багатство пластичних жестів, не тільки у смисловому відношенні пов'язує персонажів, обігрує сюжет, а й естетично та емоційно збагачує їх, композиційно створює плавність ритмічних переходів, вінок, сплітаючи в'язь силуетів у химерний абрис. Широко розплющені очі та витонченість кисті рук зображуваних приворожує глядачів. У малюнках і чоловіки, і жінки часто мали схожі риси обличчя — круглі обличчя, темні густі брови та м'які вигини тіла. Вражає пластичність образів, поз, жестів, плавучість композиційного рішення художників Каджарської доби. Здається, що їх персонажі не ходили, а ступали, мали досконалу гнучкість, грацію, артистичну виразність, досконалість пропорцій.

Серед митців найзначущими були Абуль-Хасан Гаффарі, Камаль-оль-Мольк, Міхр Алі, Мірза Баба, Мухаммед Ізмаїл,більшість з яких отримали титул «наккач-Баші» (перший придворний маляр). Найвідомішими роботами Міхра Алі є портрети — близько десяти — Шаха Фатха Алі у повній красі, з довгою чорною бородою та парчовими кафтанами.

Митець середини і другої половини XIX ст. Разі Талікані використовував картини XVI і XVII століть, щоб додати освітлені поля, у традиції Сефевідів, на основі золота, червоного кольору та пурпуру.

Каліграфія

Мистецтво каліграфії продовжувало процвітати за часів династії Каджарів. Шахи, їхні родичі замовляли Корани у відомих каліграфів, чиї роботи мали спільні риси, характерні для цього періоду: між рядками арабського тексту, написаного шрифтом насх, було вставлено перський переклад, кольором та стилем, які зазвичай відрізнялися (часто в стилі насталік).

Фотографування

Мистецтво фотографії прийшло в Персію з Європи за панування Мухаммед-шаха. Початок було покладено дарунком шахові двох фотоапаратів — від британської королеви Вікторії та російського імператора Миколи I в період між 1839–1848 роками. У 1844 році в Тегеран приїхав француз Жуль Рішар, який став першим західним фотографом, що працював при Каджарському дворі. Він навчав мистецтву фотографії придворних і шахзаде Каджарської династії, зокрема Насер ед-Дін-шаха. Останній швидко опанував техніку, став самостійно фотографувати своїх наближених у палаці і навіть захопився колекціонуванням фотографії. За його правління фотографування набуло широкого поширення в імперії. Шах примушував своїх слуг навчатися фотографічної майстерності, в палаці було обладнано спеціальні кімнати для проведення зйомок. Перська знать їздила навчатися техніці фотографії за кордон, а до двору запрошувалися закордонні фотографи, такі як Луїджі Песке, Антон Севрюгін

Архітектура

Поєднує традиційні перські форми з новими європейськими впливами, вирізняючись яскравим декором, дзеркальною мозаїкою та появою нових типів громадських будівель. Ключовими рисами цього стилю стали пишний керамічний розпис, використання запозичених із Заходу архітектурних елементів та активна розбудова нової столиці — Тегерана. У будівництві активно використовували різьблену цеглу та орнаменти із зображенням квітів і птахів. Стіни масово прикрашали полив'яною глазур'ю з рослинними орнаментами, портретами та баталіями в яскравих жовтих, рожевих і блакитних тонах. Інтер'єри залів викладали дзеркальним оздобленням (аїна-карі), які створювали ефект мерехтіння. Головною пам'яткою доби став палац Голестан у Тегерані, прикрашений різнокольоковою плиткою та дзеркалами. З сакральної архітектури —мечеть і школа Насер оль-Молк у Ширазі, що відома як «Рожева мечеть» завдяки рясному використанню рожевої плитки та вітражам, які заломлюють світло всередині молитовної зали.

Під впливом європейців у будівництві з'явилися симетричні двоповерхові фасади, великі вікна та класичні колони під впливом контакту з Росією та Західною Європою. Разом з тим збереглися традиційні глибокі ніші-портали та відкриті тераси з різьбленими колонами.

Заміський палац Низаміє, що належав шаху Насер ад-Діну, являв собою квадратну одноповерхову будівлю, посередині якої було викладено плитами басейн із проточною водою. З двох боків розташовувалися квітники, позаду будинку був великий сад, за стіною праворуч теж. Посередині саду стояв двоповерховий кіоск, у якого були два басейни. Стіни та стеля зали, де шах приймав аудієнції, було прикрашено розписом та позолотою. Меблі включали золотий трон з дорогоцінним камінням, крісла з вишитим шовком або обтягнутими малиновим оксамитом подушками, два маленькі золоті столики з кошиками квітів, глобус. Інтер'єр доповнювали портрети європейських монархів та старовинні картини, 7 великих кришталевих люстр. Будівництво палацу коштувало 80 тис. туманів.

Театр Так'є Доулат

Родина Муїр аль-Мамалек, особливо Дост Алі Хан Нізам аль-Даула (Нізам аль-Даула), зіграла важливу роль у появі типу архітектури, який був сполучною ланкою між традиційною перською та європейською архітектурою в пізньому панування Фатх Алі та ранньому правління Насер ад-Діна. Однією з його ініціатив була фундація Так'є Даулата, яка є одним із архітектурних шедеврів часів Каджарів.

Сади

Сад акбаріє взимку

Продовжилися традиції створення традиційних перських садів, з яких Ерам у Ширазі, Шахзаде у Махані (провінція Керман), Акбаріє у Бірдженді (провінція Хорасан) було внесено до Світової спадщини ЮНЕСКО.

Театр

У 1868 році було зведено величний шахський театр «Так'є Доулат» у Тегерані (схожий на європейські оперні театри чи римську Арену у Вероні), призначений для шиїтських містерій та жалобних служб (тазія), присвячених імаму Хусейну. Було знесено у 1950-х роках.

Побут

Основним фасадом, що складається з великої зали, будівля заможного підданого Каджарів виходила на велике подвір'я, серед якого розташовувався басейн з кількома фонтанами. Навпроти цього залу розташовувався другий, що поступається першому в оздобленні. Домашній простір складався з двох частин: внутрішньої, приватної (ендерун) та приймальної, світської (бірун). Ендерун виходив у двір та сад, оточений парканом. У цій частині жила родина господаря будинку та слуги. Тут знаходилися кухня, комори, комори. Туди могли входити лише жінки, євнухи та махреми (слуги, які отримали спеціальний дозвіл від господаря). Бірун включав приймальні кімнати, головна з яких називалася диван-хане. Під час прийому у диван-хане господар сідав так, щоб бути зверненим обличчям до всіх, хто входить до приміщення. Гості розсаджувалися залежно від соціального статусу: що далі від господаря, то нижчий статус. Крім ендеруна, існували ще спеціальні кімнати, які також були особистим простором та служили для неофіційних зустрічей із приятелями.

Будинки (хане), що належали власникам із середнього стану, зводилися із сирцевої цегли та глини та являли в плані зімкнутий квадрат з одним або двома обширними дворами (хеят), забезпеченими басейном. Плоскі дахи змащувалися товстим шаром глини, змішаної з рубаною соломою. Кожен будинок мав підвальний поверх, де влітку було прохолодно, а взимку – тепліше, ніж в інших частинах будинку. Під ним були погреби (зір-земін), що служили влітку єдиним притулком від нестерпної спеки. Відкриті (з боку внутрішнього двору) приміщення називалися айван, ними користувалися вдень, як спальнями, а вночі спали на плоских дахах, обгороджених зі східного боку невисокою стінкою. У кімнатах (утак) стіни були вибілені алебастром, підлога вистилалася очеретяною або солом'яною циновкою та килимами (гелім, пеляс). Організація внутрішнього побутового простору залежало від природніх умов — вологості, спеки тощо.

Підлога будинків покривалася товстою повстю, поверх якої розстелявся килим. До стіни клалися довгі дивані подушки (муттака), набиті зазвичай ватою, рідше – пухом, на які спиралися спиною та ліктем. У кутках кімнати лежали великі пакунки – ліжка та подушки, згорнуті в трубку та лежачі до ночі, поки знову не знадобляться. У стінах кімнати були заглиблення у вигляді вікон, що іноді йшли в два ряди, де клалися різні речі і ставилися глеки і чаші для води.

Одяг

Насер ед-Дін першим із перських шахів почав голити бороду і носити короткий костюм, схожий на європейський офіцерський мундир. Після європейських подорожей 1870-х років Насер ед-Дін ввів у жінок свого ендеруна (гарема) носіння пишних і дуже коротких плісованих спідниць, схожих на балетні пачки, що називалися «тумбуни». Тумбуни — спідниці, що шили непомірно широкими і у пояса збираються в масу складок; пояс вдягається трохи нижче стегон, але не на най талії; таких тумбунів вони одягають кілька, одну на іншу, і найкращу, звичайно, зверху. Від такої маси спідниці стовбурчаться і піднесені, як у наших балетах. У нижнього тумбуна, між ніг, переднє полотнище прихоплено до заднього, від чого утворюється рід коротеньких панталончиків, втім дуже вільних. Тумбуни виготовлялися з шовкових тканин яскравих квітів і рясно покривалися різного роду візерунками і орнаментом по каймі.

Приклад шахського гарему незабаром наслідувала тегеранська аристократія, а потім і багато заможних людей по всій країні. З часом спідниця-пачка стала повсякденним одягом багатьох іранок. До реформ Насер ед-Діна, домашній одяг персіянок був більш закритим і включав як обов'язковий елемент — шаровари, що доходять до щиколоток, і довгі сорочки до колін.

Крім персіянок пишні спідниці на кшталт балетних пачок стали носити представниці курдських і кавказьких народностей, які населяли Каджарську імперію. Жінки кочових курдських племен, де панували вільніші звичаї, не надягали шаровари і чадру. Вони могли з'являтися на вулиці в спідницях-пачках і тюрбанах. Однак ці спідниці були подовжені і трохи закривали коліно. Пишні короткі спідниці не виходили з моди в Персії до кінця правління Каджарів.

Див. також

• Каані — придворний поет династії.
• Музей Каджарів

Джерела

• William Bayne Fisher. Cambridge History of Iran, Cambridge University Press, 1993, ISBN 0-521-20094-6