Каллірої Паррен
| Каллірої Паррен | |
|---|---|
| грец. Καλλιρρόη Παρρέν | |
 | |
| Ім'я при народженні | грец. Καλλιρρόη Σιγανού |
| Народилася |
1861[1] Ретимно |
| Померла |
15 січня 1940 Афіни, Греція |
| Поховання | Перше афінське кладовище |
| Країна |
.svg){kind=small} Греція |
| Діяльність | письменниця, журналістка |
| Alma mater | Арсакейоd |
| Знання мов | грецька і новогрецька |
| У шлюбі з | Jean Parrend |
| Нагороди |
 |
Каллірої Паррен (грец. Καλλιρρόη Παρρέν; нар. 1861 — пом. 15 січня 1940) започаткувала феміністичний рух у Греції, журналістка та письменниця кінця XIX — початку XX століття.
Ранні роки[ред. | ред. код]
Каллірої Паррен народилася у Ретимно, Крит, у родині середнього класу, здобула початкову освіту у школі черниць у Піреї[2]. Після закінчення навчання в найкращій школі для дівчат в Афінах, вона здобула освіту в школі для підготовки вчителів Арсакіон, яку закінчила у 1878 році[3]. Вона була дуже розумною і знала багато мов, включно з російською, французькою, італійською та англійською[4]. Її запросили до Одеси, де вона два роки працювала в грецькій школі для дівчат[5]. Вона також поїхала до Адріанополя на кілька років, щоб керувати школою Запейон у грецькій громаді[5]. Нарешті вона оселилася в Афінах зі своїм чоловіком, французьким журналістом Жаном Парреном, який заснував агентство французької преси в Константинополі[4].
«Жіночий журнал»[ред. | ред. код]
З Афін вона започаткувала феміністичний рух у Греції, заснувавши газету «Εφημερίς των Κυριών» («Жіночий журнал») у 1887 році[2]. Це було видання, яким керували виключно жінки, і спочатку воно виходило на 8 сторінках щотижня, з 1908 року і до початку 1916 року — два рази на місяць[4]. Їй вдавалося переконати всіх відомих письменниць свого часу зробити внесок у її видання, навіть якщо ці авторки не вважали себе феміністками[5]. Газета остаточно припинила існування у 1917 році, коли адміністрація Елефтеріоса Венізелоса вислала Паррен на острів Ідра за її виступи проти участі Греції в Першій світовій війні на боці Антанти[6].
Ініціативи[ред. | ред. код]
Ще в Афінах вона тісно співпрацювала з європейським й американським жіночим рухом і представляла газету на міжнародних конференціях, які проходили у Парижі у 1888, 1889, 1896, 1900 роках й у 1893 році у Чикаго[5]. Хоча Паррен боролася за права жінок, вона здебільшого зосереджувалася на можливостях отримання освіти та працевлаштуванні, а не на жіночому виборчому праві[4]. Зробила вона це з тактичних цілей[4]. Вона не хотіла надто сильно наполягати й нічого не отримати, а радше побудувати міцний фундамент, щоб одноденне голосування жінок легше сприйняли[4]. До 1908 року завдяки її величезним зусиллям заснували Національну раду грецьких жінок[6], яка була пов'язана з Міжнародною радою жінок[6].
Між 1890 і 1896 роками вона заснувала різноманітні організації для жінок, як-от недільна школа, притулок Святої Катерини та Кухню[5]. У 1900 році вона змогла домогтися державного захисту дітей та умов праці жінок через звернення до міністра Теодороса Деліянніса[2].
У доповіді про жіночу емансипацію у Греції XIX століття стверджується, що, оскільки греки прагнули до націоналізму, жінкам відводилася роль цивілізатора, елліністична роль. Паррен приписують розширенню цієї ролі для жінок, закликавши їх у своїй статті бути більш активними з точки зору патріотизму[7].
У 1896 році Паррен заснувала Союз грецьких жінок. Союз брав активну участь у зборі коштів, пошитті однострою для солдатів і підготовці медичного персоналу для нетривалої Греко-турецької війни 1897 року[7]. Серед інших її досягнень: заснування Ліцейського клубу грецьких жінок у 1911 році для боротьби з різними формами несправедливості у грецькому суспільстві й успішне лобіювання зарахування жінок до Афінського університету. Паррен також написала «Історію грецьких жінок з 1650 до 1860 рік» (грецькою мовою)[2].
Паррен стала однією з засновників Малого союзу жінок, який створили у 1923 році для об'єднання жінок усього Балканського півострова. У міжвоєнний період вона також була президентом грецького відділення Міжнародної жіночої ліги за мир і свободу[8].
Літературний салон[ред. | ред. код]
Окрім усіх цих ініціатив, вона також вела літературний салон, відомий як «літературні суботи»[5]. Вона дружила з Жульєтт Адам, Гавриілідісом, Жулем Сімоном, Ксенопулосом і поетом Костісом Паламасом[5]. Паламас навіть написав про неї відому поему[5]. У літературних колах вона добре товаришувала як з жінками, так і з чоловіками, але якщо вона відчувала, що хтось загрожує її феміністичним інтересам, тоді вона безстрашно нападала[5]. Один із таких випадків трапився з Ролдісом, батьком грецької літературної критики, який спровокував знаменитий «спір про жінок-письменниць» у 1893 році[5]. Цей спір протягом місяців живив афінську пресу[5].
Романи[ред. | ред. код]
На додаток до видавничої справи та керування салоном, вона також написала кілька романів. Вперше вони вийшли друком у її газеті під псевдонімом Майя[5]. Реакція на них жіночої аудиторії була дуже захопленою. Її перші романи вийшли друком у трьох наступних томах: «I Hirafetimeni» (1900; «Емансипована жінка»), «I Mayissa» (1901; «Чародійка») і «To Neon Symvoleon» (1902; «Новий контракт»)[5]. Разом ці книги утворюють трилогію під назвою «Ta Vivlia tis Avyis» («Книги світанку»). Вони розповідають про боротьбу грецьких жінок за самореалізацію й емансипацію[5]. Трилогія була добре прийнята, критики Григоріос Ксенопулос і Костіс Паламас відгукнулися як про щедрий внесок у розвиток грецького соціально-психологічного роману[5]. У 1907 році ця сага досягла нового рівня популярності, коли її адаптували до п'єси під назвою «Nea Yineka» («Нова жінка»), у якій зіграла Маріка Котопулі, одна з найвідоміших драматичних актрис XX століття[5]. На додаток до цієї знаменитої трилогії Паррен також опублікувала «To Maramenon Krinon» («Зів'яла лілія») і «Horis Onoma» («Без імені»), які, на жаль, були втрачені[5].
Смерть[ред. | ред. код]
Паррен померла в Афінах 15 січня 1940 року.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ WomenWriters
- ↑ а б в г Ahmet Ersoy, Macie J. Gorny, Vangelis Kechriotis, (eds), Modernism: The Creation of Nation States., pp. 125—130. Central European University Press, (October 28, 2010), ISBN 978-9-63-732661-5
- ↑ Wilson, Katharina M. (1991). An Encyclopedia of Continental Women Writers, Volume 1. Taylor & Francis. с. 965—966. ISBN 0-8240-8547-7.
- ↑ а б в г д е Offen, Karen M. (2000). European Feminisms, 1700-1950: A Political History. Stanford University Press. с. 219. ISBN 0-8047-3420-8.
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у Wilson, Katharina M. (1991). An Encyclopedia of Continental Women Writers, Volume 1. Taylor & Francis. с. 965—966. ISBN 0-8240-8547-7.
- ↑ а б в Smith, Bonnie G. (2008). The Oxford Encyclopedia of Women in World History: 4 Volume Set. Oxford University Press. с. 188. ISBN 978-0-19-514890-9.
- ↑ а б Avdela, Efi; Psarra, Angelika (2005), "Engendering 'Greekness': Women's Emancipation and Irredentist Politics in Nineteenth-Century Greece, " [Архівовано 2016-03-04 у Wayback Machine.] Mediterranean Historical Review, Vol. 20, No. 1, June 2005, pp. 67–79. Retrieved February 24, 2013. DOI:10.1080/09518960500204665
- ↑ Psarra, Angelika; Fournaraki, Eleni (2006). Parren, Callirhoe (born Siganou) (1859–1940). У de Haan, Francisca; Daskalova, Krassimira; Loutfi, Anna (ред.). Biographical dictionary of women's movements and feminisms in Central, Eastern, and South Eastern Europe: 19th and 20th centuries. Budapest, Hungary: Central European University Press. с. 402–407. ISBN 978-9-637-32639-4.
Додаткова література[ред. | ред. код]
- Stefanidou, Xenia (2007). «Greek Women in Positions of Power». Доповідь, представлена на щорічній зустрічі Грецько-американського професійного товариства. 4 листопада.
Посилання[ред. | ред. код]
|
