Калчева

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Калчева
Kalcheva COA.png Kalcheva Flag.png
Герб Прапор
Країна Україна Україна
Область Одеська область
Район/міськрада Болградський район Болградський район
Рада/громада Калчівська сільська рада
Код КОАТУУ 5121484101
Основні дані
Засноване 1861
Населення 3536
Площа 4,21 км²
Густота населення 839,9 осіб/км²
Поштовий індекс 68723
Телефонний код +380 4846
Географічні дані
Географічні координати 45°44′01″ пн. ш. 28°48′43″ сх. д. / 45.73361° пн. ш. 28.81194° сх. д. / 45.73361; 28.81194Координати: 45°44′01″ пн. ш. 28°48′43″ сх. д. / 45.73361° пн. ш. 28.81194° сх. д. / 45.73361; 28.81194
Середня висота
над рівнем моря
64 м
Водойми Ташбунар
Відстань до
районного центру
28 км
Найближча залізнична станція Болград
Відстань до
залізничної станції
28 км
Місцева влада
Адреса ради 68723, с. Калчева, вул. Миру, 70; тел. 39-4-31
Карта
Калчева. Карта розташування: Україна
Калчева
Калчева
Калчева. Карта розташування: Одеська область
Калчева
Калчева

Калчева у Вікісховищі?

Ка́лчева — село в Україні, в Болградському районі Одеської області. Населення становить 3483 осіб.

Географічне розташування[ред. | ред. код]

Село Калчева розташоване у південній частині Бессарабії, за 28 км від районного центру, міста Болград. Межує з селами Кубей, Василівкою, Баннівкою, Голицею, Оріхівкою. Загальна площа — 8238 га.

Історичні відомості[ред. | ред. код]

В результаті російсько-турецької війни 1806—1812 років до Російської імперії відійшли землі між Прутом та Дністром, що стали називатись Бессарабією. Татари та ногайці що населяли південну частину Бессарабії, були виселені до Криму. Величезні степові простори спустіли. Російський царат прагнув освоїти нові землі за рахунок іноземної колонізації.

У 1809 році почалося переселення. Основна маса переселенців прибула з Болгарії. Царський уряд надав переселенцям ряд пільг: відвів їм землі, болгари звільнялися від військової повинності, на декілька років звільнялися від сплати податків та ін. Після російсько-турецької війни 1828—1829 р. переселення болгар до Російської імперії зростає. На початку другої половини Х|Х століття, в кілометрах семи від Кубея заселилося п'ять хуторів. В основному це були болгарські жителі м. Болграда, які шукали нові землі для випасу великих стад овець та бігли з міста Болграда після невдалої для Російської імперії Кримської війни 1853—1856 р.р. з Османською імперією .

За Паризьким мирним договором від 6 березня 1856 року землі, що належали Російській імперії по Траянову Валу були відторгнуті до Об'єднаного князівства Волощини і Молдови, що знаходилося під протекторатом Османської імперії. Тим самим колоністи втратили пільги і привілеї, що були даровані царем. Почався заклик колоністів на військову службу Валахії. Колоністи, висловлюючи свою незадоволеність, зібралися на площі в центрі Болграда. За наказом волоського генерала Гана їх почали бити, вимагаючи видати організаторів цих зборів. Десятий з допитуваних не витримав знущань і назвав Дмитра Каназирського і Калчо Мінкова (за інш. джерелами Янко Кальчев). У своїй книзі І.Тіторов не називає імені цієї людини, щоб їх діти не ворогували між собою. Коли викликали заколотників до Гани, він побачив на шиі Дмитра Каназирського срібну медаль на Аннінськой стрічці «За споруду на річці Ялпуг кам'яного моста і фонтану в місті Болграді, а також за поліпшення скотарства і тонкошерстої породи овець», а в Калчо Мінкова — «За справне забезпечення поштових станцій»". Це врятувало їх від розправи. Після цього болгарські сім'ї стали переселятися за Траянов Вал в урочищі «Три гираня» (три колодязі), Катлабух, Карайванськє, в кишлах. (Кишла в перекладі з тюркського означає стійбище, зимівля для худоби. На болгарському — мушия.)

Це селище отримало статус села в 1861 році, коли всі сім'ї влаштувалися в розгалуження річки Ташбунар, що за 10 км від Російської карантинної станції в с. Кубей. Першим старостою села був Калчо Мінков. Він в 1857 р. зібрав старих всіх хуторів і вирішено було об'єднати всі хутори в одне село. На цьому сході був присутній Іван Миколайович Плачков, Дмитро Деревенський, Микола Банков, Даніл Окулаш, Дмитро Касим — перші жителі хуторів. Назву селу вирішили дати Калчево, в честь Мінкова.

До 1861 р. село в основному було заселене. Всього налічувалося 330 дворів. Жителі села займалися скотарством і хлібопаством. Знаряддя виробництва — дерев'яні плуги. Сіяли ярові — пшеницю, жито, ячмінь. Після об'єднання хуторів в село Кальчево Калчо Мінков збирав податки. Розбагатівши на махінаціях і обмані, як місцевих жителів, так і уряду, Мінков був викритий і звільнений з посади старости. Він переїхав на проживання до Кишинева. За заслуги в його честь названа одна з вулиць центру міста поряд з ринком — Мінковська (в даний час — вулиця Болгарська).

Станом на 1886 рік у болгарській колонії Кубейської волості мешкало 1470 осіб, налічувалось 169 дворових господарств, існували молитовний будинок, школа, 2 лавки[1].

У 1870 р. на сході села був вибраний старостою села Дмитро Іванович Бундєв. Під його керівництвом в селі в 1878 р. почали будувати церкву. У 1882 р. будівництво церкви Свята-Архангела-Міхаїла закінчене. Вона стоїть і до цього дня. Перший священик Філіпп Бошняк, дяк Василь Тузлов, паламар Петро Юрков.

Церковний хор села, 1932 рік.

В різний час старостами були:

— Пельтек М. Н. (Мішо Николов). При ньому побудована двокласна школа;

— Аджійський В. Н.;

— Тропанец Д. С. (був членом румунського парламенту, відрізнявся мудрістю, приймав зважені рішення).

— Тропанец І. Д.;

— Тропанец С. Д. і ін.

Більшість жителів села були безграмотними. Школа була побудована в 1870 р.. Перший випуск трилітньої школи закінчили 80 дітей, у тому числі всього дві дівчатка.

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 1982 осіб (1053 чоловічої статі та 929 — жіночої), всі — православної віри[2].

Основні фамільні роди, які заселяли село Калчева: Абажер, Аврамови, Автовські, Аджійські, Арнаут, Асийські, Бакалови, Бачур, Бербер, Богданови, Братанови, Бундєви, Веліксар, Вітковські, Гиневські, Гречанли, Деревенські, Докови, Драгушан, Дулови, Желяскови, Іванюк, Іоржеви, Йоргови, Кальчеви, Камбур, Каназирські, Кара, Карагуца, Касим, Касап, Кіосе, Кісевські, Кічук, Ковальжі, Кондови, Кружкови, Кулаксиз, Кустурови, Маврови, Македонські, Макавей, Марков, Матан, Міневські, Найденські, Нейковські, Ніколови, Нотевські, Околаш, Пельтек, Пеньковські, Пенчеви, Перелі, Перовські, Петрови, Пец, Піркови, Плачкови, Плукчі, Райнови, Ромалійські, Ряпови, Сарабейські, Сарсак, Смірнови, Скульські, Степанови, Ташеви, Терзі, Тіторови, Топови, Тропанец, Хаджіогло, Фарима, Шульови, Штирбулови, Чебан, Чекал, Яніш. Були і австрійські подані Меклеуш, Корна та ін.

У селі два кладовища. У північно-західній околиці сіла, де заселялися гагаузи Іоржеви, Околаш та ін., за два кілометри від околиці села вони утворили своє кладовище, в південно-східній частині — болгарське. Згодом сталася асиміляція гагаузів з болгарами.

Згодом, після визвольної війни 1877—1878 рр., в якій брали участь як ополченці, так і калчевці, колонії по Траянову Валу були повернені Росії. Закінчились терміни надання пільг для колоністів. Окріпнули сім'ї, на пустирі замість землянок побудовані удома. Почався призов в Царську армію. Багато хто служив при Царському дворі, брали участь в Російсько-японській війні 1904—1905 рр. (загинуло 2 людини), Першій світовій війні 1914—1918 рр. (загинуло 74 людини. Жителі села в їх честь спорудили пам'ятник).

В січні 1918 року село окуповане румунами. Вчення в школі велося на румунській мові, застосовувалася палична дисципліна. Жандарми за щонайменшу провину били селян, займалися поборами.

28 червня 1940 року радянські війська звільнили Бессарабію. По указу Президії Верховної Ради СРСР почато розкуркулення. Першими в райони Крайньої Півночі вислані сім'ї Тропанца Д. С., Степанових. У село повернувся лише Тропанец Д. С. Тільки йому дозволено було повернутися в село.

У червні 1941 року село окуповане німецько-румунськими військами. Перших комсомольців Петрова Ф. К., Кичука Г. Г., Касим І. П., Перелі Г. І. жандарми стали бити за партійну приналежність. Завдяки прімарю (голові) Тропанцу С. Д., батько якого знаходився в засланні в районах Крайньої Півночі з літа 1940 років, сказав жандармам: «Це діти наших хліборобів, і вони попали в такий час, ми не знаємо які часи ще нас чекають». З тих пір їх більше не били. Це із слів вдячних Петрова Ф. К., Касим І. П..

За період «другої Румунії», тобто 1941—1944 г.г. були ті ж порядки, про які кальчівці не згадують добрим словом, оскільки за період з 1918—1940 рр. і з 1941—1944 рр. закінчити Болградську гімназію, а згодом Празький університет вдалося лише трьом кальчівцям, а за період радянської влади вищі навчальні заклади змогли закінчити близько 100 чоловік, не рахуючи технікумів, педагогічних і медичних, а також професійно-технічних училищ на безкоштовній основі.

З приходом радянської влади в 1944 році організовано колективно-господарське виробництво, що дозволило різко збільшити виробництво сільськогосподарської продукції і сировини, необхідних для забезпечення трудівників індустріальних регіонів. Неврожай 1946—1947 г.г. викликав голод, про який старожили не хочуть згадувати.

У 1947 році відкрито першу лікарню, у 1948 — бібліотеку.

Після 1950 року різко підвищується народжуваність в селі, зменшується смертність, оскільки безкоштовна медицина дала свої позитивні результати. По перепису 1979 р. тут налічувалося 4150 жителів, переважну більшість яких складали болгари. Проте незабаром населення села з відомих причинах стало зменшуватися. У 1989 р. тут жило вже лише 3767 чоловік. Населення села станом на 01.01.2007 роки становить 3483, у тому числі жінок −1931, чоловіків — 1552.

На території села налічується 1103 житлових будинки. Загальна протяжність вулиць і провулків становить 18,9 км. Діють такі підприємства: МСК «Калчево» та ТОВ «Агротехсервіс», що займаються вирощуванням сільськогосподарської продукції, ЧП «Колос» (Касим А. А.), що займається виробництвом і реалізацією хлібобулочних виробів. Зареєстровані 23 фермерських господарства. Діє загальноосвітня школа І-ІІІ рівнів, будинок культури, сільська амбулаторія, дитячий ясла-садок.

Площу земель сільської ради становить 8491 га, у тому числі територія населеного пункту — 407,7 га.

Населення[ред. | ред. код]

Згідно з переписом 1989 року населення села становило 3748 осіб, з яких 1853 чоловіки та 1895 жінок.[3]

За переписом населення 2001 року в селі мешкало 3519 осіб.[4]

Мова[ред. | ред. код]

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:[5]

Мова Відсоток
болгарська 94,17 %
російська 2,43 %
українська 1,73 %
гагаузька 0,93 %
молдовська 0,48 %
білоруська 0,06 %
польська 0,03 %

Герб і прапор[ред. | ред. код]

20 листопада 2011року на святкуванні 150-ї річниці заснування села Калчева в урочистій обстановці були вручені державна символіка с. Калчева — герб і прапор.

Овен (Баран) — в образі барана поєднується символіка плодючості і жертовності.
Овен зв'язується з сонцем і родючістю, а також є уособленням творчої і первозданної сили природи. Золотий тілець в храмах Ізраїлю (після поділу царств) символізував присутність Бога, подібно херувими в юдейських храмах Єрусалиму. У ряді традицій баран виступає як уособлення добра (як жертовна тварина), багатства (як джерело шерсті), а також весни і світанку: коли сонце входить у сузір'я Овна (21 березня), починається весна, до того ж це день рівнодення. Христос як агнець Божий підкреслює жертовний, спокутний характер образу барана. Золоте руно виступає як символ найвищої цінності (згідно з античним міфом). Спочатку золоте руно шанувалося як символ родючості та добробуту. Оскільки вівця є уособленням невинності, а золото трактується як образ вищої духовності, похід аргонавтів за золотим руном розуміється як набуття величі духу за допомогою очищення душі.

Виноград — символіка винограду і вина перехрещується.
За свою властивість п'янити вино вважалося засобом екстатичного спілкування з богами. Згідно з міфами Стародавньої Греції в жилах бога виноробства та виноградарства Діоніса (Вакха або Бахуса) текло вино, що викликає асоціації як зі смертю, так і з вічним життям. У християнстві вино хоча і символізує кров Христа і жертовність, але в той же час уособлює юність, життя і безсмертя. У багатьох культурах вино служить символом божественної любові, мудрості та істини (in vino Veritas — «істина у вині»). Початок вирощування винограду було пов'язано з переходом людини до осілості, розвитком землеробства. Тому виноград часто асоціюється з розміреним способом життя, постійністю і достатком. Виноград і хліб — це результат копіткої роботи хлібороба, вони вважалися особливим подарунком богів людям. Виноград був символом родючості, радості життя і молодості. Стародавні євреї вважали вино напоєм Бога. У Старому Завіті містяться відомості про те, що Яхве сам наказав Мойсеєві приносити йому в жертву вино, а також пити його на Пасху під час святкової трапези.

Пшениця — злакові культури пшениця, жито, кукурудза.
Будучи головними злаками, пшениця, жито і кукурудза мають загальнолюдський символізм землеробства, природної родючості та врожаю. Оскільки пшеницю сіють, вирощують, а потім жнуть, вона може означати цикл народження, життя і смерті, а також відродження. Пшениця уособлювала єгипетську богиню-матір, воскресіння Осіріса, а в християнстві — Христа. У християнській традиції, поряд з виноградом, пшениця (основний інгредієнт хліба) асоціюється з Євхаристії (причастя) і може бути уособленням Діви Марії в її іпостасі Богоматері. У геральдичному мистецтві сніп пшениці іноді використовується як емблема пекарів. За традиціями деяких західних народів, в кінці уборки урожаю в кухнях на фермах вішають житню ляльку, що уособлює дух жита, щоб зробити майбутні роки врожайними.

Мішок (не порожній) — символ матеріального добробуту, багатства і торгівлі.

Персоналії[ред. | ред. код]

  • Аврамов Іван Іванович — почесний консул республіки Болгарія в Донецькій, Луганській і Запорізькій областях;
  • Степанов Семен Михайлович — доктор педагогічних наук;
  • Кустуров Володимир Іванович — видатний лікар;
  • Касап Іван Федорович — кандидат технічних наук.
  • Кіосе Василь Васильович (1925—1993) — диригент, лауреат Шевченківської премії.

В кінці жовтня 2009 р. в Одесі в Болгарському культурному центрі відбулася презентація книги про село Калчева С. Топалової «Говорът на село Калчево Болградско, Бесарабия. Речник».

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По данным обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутренних Дѣл, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпуск VIII. Губерніи Новороссійской группы. СанктПетербургъ. 1886. — VI + 157 с. (рос. дореф.)
  2. рос. дореф. Населенныя мѣста Россійской Имперіи в 500 и болѣе жителей съ указаніем всего наличнаго въ них населенія и числа жителей преобладающихъ вѣроисповѣданій по даннымъ первой всеобщей переписи 1897 г. С-Петербург. 1905. — IX + 270 + 120 с., (стор. 1-8)
  3. Кількість наявного та постійного населення по кожному сільському населеному пункту, Одеська область (осіб) - Регіон, Рік, Категорія населення , Стать (1989(12.01)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Процитовано 29 вересня 2019. 
  4. Кількість наявного населення по кожному сільському населеному пункту, Одеська область (осіб) - Регіон , Рік (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Процитовано 29 вересня 2019. 
  5. Розподіл населення за рідною мовою, Одеська область (у % до загальної чисельності населення) - Регіон, Рік , Вказали у якості рідної мову (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Процитовано 29 вересня 2019. 

Джерела[ред. | ред. код]