Перейти до вмісту

Каманін Іван Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Іван Михайлович Каманін
Народився11 (23) вересня 1850[1]
Димер, Київський повіт, Київська губернія, Російська імперія[1]
Помер11 січня 1921(1921-01-11)[2] (70 років)
Київ, Українська СРР
Країна УНР
УСРР
Підданство Російська імперія (до 1917 року)
Діяльністьісторик
Alma materУніверситет святого Володимира
Галузьісторія
БатькоМихайло Каманін
МатиОлександра Олександрівна Щуровська
Нагородилауреат Уваровської премії
Автограф

Кама́нін Іва́н Миха́йлович (11 (23) вересня 1850, Димер, Київський повіт, Київська губернія, Російська імперія — 11 січня 1921(1921-01-11), Київ)[3] — український історик, архівіст, дослідник пам'яток культури, палеограф. Брав участь у виданні «Архива Юго-Западной России». Автор статей з історії України XVI—XVII століть, з археології, архівознавства. Працював у Київському центральному архіві давніх актів. Член Історичного товариства імені Нестора-Літописця, Київського товариства старожитностей і мистецтв, Київського товариства охорони пам'ятників старовини та мистецтва.

Біографія

[ред. | ред. код]

Іван Каманін народився в містечку Димер Київської губернії. Його батько, Михайло Каманін, був офіцером артилерії, росіянином за походженням, мати — Олександра Олександрівна Щуровська. Можливо під впливом матері, в родині переважав український дух. З часом родина переїхала до Києва.

У Києві навчався в Другій гімназії, по закінченні якої в 1868 році поступив до Київського університету Святого Володимира на історико-філологічний факультет, який закінчив у 1872 році[4]. Ще за студентських років під керівництвом Володимира Антоновича прилучився до джерелознавчих студій та архівної справи, працюючи з документами Київського архіву давніх актів. По закінченні Київського університету через хворобу змушений був змінити діяльність. Працював акцизним наглядачем на Київській тютюновій фабриці.

До роботи в Київському центральному архіві давніх актів повернувся в 1883 році і присвятив їй сорок років життя, пройшовши науковий шлях від помічника бібліотекаря, архіваріуса, до посади директора з 1890 року[4]. Разом із розробкою системи описування архівних документів (зокрема актових книг), експертизи автентичності документів, вивченням палеографії та філіграней, протягом усієї творчої діяльності Каманін ініціював й особисто виконував великі видавничі проекти. Підготовлені ним томи «Архива Юго-Западной России», збірники, присвячені часам Богдана Хмельницького, історії козаччини, «Палеографический изборник. Материалы по истории южно-русского письма в XV—XVIII вв.» (рос. дореф.) мали схвальні відгуки колег, останнє видання отримало Уваровську премію.

Праці та діяльність Каманіна сприяли збереженню архівних документів, нових виявлених архівних збірок. Він здійснював обстеження та описування приватних, монастирських, відомчих архівів, деякі матеріали вдавалося отримати для зберігання в рукописних колекціях наукових установ. Важливим наслідком цієї роботи було сприяння пошуковій та збирацькій роботі по різних місцях України (зокрема Свято-Володимирського братства в Володимирі-Волинському, Хрестовоздвиженського в Луцьку та ін.).

В 1870 р., як член Київської археографічної комісії Каманін брав участь у збиранні пожертвувань, консультаціях та відкритті пам'ятника Богдану Хмельницькому в Києві. До цієї події ним була написана стаття «Богдан Хмельницький — гетьман». Разом з науковими товариствами і установами, членом яких був Каманін, він робив великий внесок у науково-організаційну діяльність, підготовку екскурсій та XI Археологічного з'їзду в Києві, читав публічні лекції.

Був активним дописувачем часопису «Киевская старина». Брав участь у роботі:

Не раз був учасником археологічних з'їздів, працював у комісіях УАН (нині Національна академія наук України) для складання історико-географічних та біографічного словників України, був одним із засновників Київської губернської вченої архівної комісії (1914) тощо.

З 1911 р. Каманін брав участь у археологічній події, результатом якої стало обстеження, відкриття та збереження унікальної пам'ятки: внаслідок зсувів гори на київському Звіринці відкрилися два входи до печер, що дістали назву Звіринецьких печер. У серпні 1912 року під керівництвом члена Київського товариства охорони пам'яток старовини та мистецтва О. Д. Ертеля розпочалися археологічні розкопки. Відкритий лист на ці дослідження був наданий Імператорською Археологічною комісією старшому раднику Київського губернського правління князю В. Д. Жевахову. Каманін одним з перших оглянув печери, спостерігав за дослідженнями, аналізував знахідки й зібрав великий масив джерел не лише безпосередньо про цю пам'ятку, а й про історію київських печер, їхнє наземне оточення, устрій та багато інших відомостей, використовуючи писемні, іконографічні, картографічні матеріали. Під час робіт було розчищено три підземні галереї з підземними приміщеннями (церква, келії, поховальні ніші). Знайдені настінні написи-графіті, виконані план та креслення всього підземного комплексу. Весь цей матеріал було опрацьовано та покладено в основу книжки Каманіна «Зверинецкие пещеры в Киеве. Их древность и святость» (рос. дореф.) , яка побачила світ у 1914 році.

На думку Каманіна, в печерах був похований ігумен Кловського монастиря кінця XI століття Клімент. З праці Каманіна відомо, що в цій келії в 1912 році була знайдена кипарисова панагія Клімента з написом: «Михайло-сирянин, митрополит Акри Сирійської». Історик вважав, що ця панагія належала першому Київському митрополитові Михайлу, який прибув з князем Володимиром з Корсуня. Каманін припускав, що митрополит, який хрестив князя Володимира та киян, заснував цей печерний монастир і сам був у ньому похований. Примітно, що ця унікальна пам'ятка майже з самого початку її дослідження привернула увагу киян, для яких проводили екскурсії вже в 1912 році.

З 1918 року викладав архівознавство й палеологію студентам Київського археологічного інституту[4].

У 1919—1921 роках — керівничий над працями Комісії для дослідження історії західноросійського та українського права УАН. Запропонував УАН створення першої української актографії (систематичного переліку актового матеріалу) за зразком історико-правничих бібліографій[4].

Звіринецьким печерам була присвячена одна з найбільших, ґрунтовна праця вченого, в якій він висловлював сподівання, що «освічена історичним знанням Русь буде берегти свої пам'ятники старовини і зуміє їх захистити від нових варварів» (рос. просвещенная историческим знанием Русь будет беречь свои памятники старины и сумеет их защитить от новых варваров). Коли 1921 року[3] І. М. Каманін помер, його було поховано згідно заповіту[4] саме в Звіринецькій печері за головним входом.

Праці

[ред. | ред. код]

Брав участь у виданні «рос. Архив Юго-Западной России» (матеріали доби Б. Хмельницького, зібрані дослідником у т. 4 ч. 3). Під його керівництвом готувалися до друку матеріали про козацьке повстання 1638 р. під проводом Якова Острянина й Дмитра Гуні та про Коліївщину 1768 р., Мамоничівське видання Литовського статуту 1588 р., два випуски «Палеографічного збірника українського письма XVII—XVIII ст.». Досліджував магдебурзьке право в Києві, питання козацького землеволодіння, давні актові та інші юридичні документи.

та ін.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. а б метрична книга
  2. метрична книга
  3. а б Згідно з записом про смерть у метричній книзі, Іван Каманін помер 29 грудня 1920 року (найімовірніше, дата — за юліанським календарем).
  4. а б в г д е Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4. — ISBN 978-966-00-0692-8.

Джерела

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]