Канівець Володимир Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Канівець Володимир Васильович
Народився 5 жовтня 1923(1923-10-05)
Весела Долина, Глобинський район, Кременчуцька округа, Полтавська губернія, Українська СРР, СРСР
Помер 30 березня 2017(2017-03-30) (93 роки)
Країна Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Flag of Ukraine.svg Україна
Діяльність журналіст, письменник, драматург
Галузь драма[1] і журналістика[1]
Alma mater Латвійський університет
Знання мов українська[1] і російська[1]
Партія КПРС
Нагороди
Орден Вітчизняної війни II ступеня
Медаль «За бойові заслуги»
Премії Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1970

Володимир Васильович Каніве́ць[2] (5 жовтня 1923(1923-10-05), Весела Долина, Глобинський район, Кременчуцька округа, Полтавська губернія, Українська СРР, СРСР — 30 березня 2017(2017-03-30)) — український радянський письменник, драматург. Лауреат Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка 1970 року за роман «Ульянови». Підтримував радянську ідеологічно-політичну систему[3]. Упродовж 1966—1981 очолював Житомирську організацію Спілки письменників України. Нагороджений орденом «Знак Пошани».

Життєпис[ред. | ред. код]

Народися в сім'ї хлібороба. 1939 року переїхав на Донбас, кілька років працював на залізниці. Під час війни евакуювався в Оренбург, де навчався в піхотному училищі. Учасник німецько-радянської війни, був поранений.

Після війни мешкав у Латвії. Закінчив Латвійський університет у Ризі (відділення журналістики, 1952). Перші фейлетони та нариси вийшли у латвійській республіканській газеті «Советская молодёжь».

Працював 1953—1963 у редакціях різних періодичних видань Орла, Риги, Києва. З 1963 року живе та працює в Житомирі. Упродовж 1966—1981 очолював Житомирську організацію Спілки письменників України. Член КПРС. Делегат XXV з'їзду Компартії України.

Десять років працював секретарем правління Спілки письменників України.[4]

Сім років очолював республіканське товариство книголюбів.[5]

Земляки В. В. Канівця відкрили музей про його творче життя, громадську діяльність в селі Весела Долина. Останніми роками В. В. Канівець очолював раду ветеранів Спілки письменників України. Володимир Васильович зараз пише афоризми. Він випустив у світ кілька томів афоризмів.[5]

В журналі «Перець» №19 за 1983р розміщено дружній шарж А.Арутюнянца , присвячений 60-річчю митця.[6]

Творчість[ред. | ред. код]

Тираж творів В. Канівця понад вісім мільйонів, вони перекладені на багато мов світу.[4]

З 1955 року по 1998 написав 39 п'єс. З них 25 комедій, 12 драм, одна містерія і одна мелодрама. Вистави за п'єсами В. Канівця подивилися близько двох мільйонів глядачів.[4]

Твори: п'єси «Після весілля» (1956) та «Жених з орденом» (1958), «Мама збирається заміж» (1983), «Леся Калина — славна дівчина» (1986). Його п'єси йшли на сценах Риги, Даугавпілса, Дніпропетровська, Черкас, Владивостока, Хабаровська та інших міст.

Політичні п'єси «Затоплений острів» (1963), «Брестський мир», «Міс Америка» (обидві — 1987), трагедія «Операція на совісті» (1988). Збірки новел і оповідань «Відкриття Тофаларії» (1962), «Листи коханої» (1965), роман «Вогнища в тайзі» (1963). Історична повість «Кармалюк» (1965).

У романі «Крах „дисидентки“» (1985) Канівець фейлетонно зобразив постаті Ліни Костенко й Кіри Муратової, об'єднавши їх в одну антигероїню[7].

П'єса «Перші барикади» (1980), документальна повість «Олександр Ульянов» (1961) і п'єса «Смерть на ешафоті» (1982). Повість «Сестра Оля» (1980). Роман «Ульянови» (1967). Повість «Студент університету» (1970). Роман «Ранок генія» (1979). Повість «Хлопчик і жар-птиця» (1968). Романи «Провісники» (1976) та «Земля і воля» (1982), трагедія «На порозі вічності» (1987). Автор драми «Брестський мир» («Брест, 1918 рік», 1987). Опублікував зб. статей і есе «Діалог» (1983); зб. тв. (т. 1—4. — К., 1983—84). Окремі з них перекладено багатьма мовами.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г Czech National Authority Database
  2. Наголос подано за Канівець Володимир Васильович. // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985. — Т. 4. — 1979.
  3. Прямостояння, або у Євгена Концевича така манера: приймати гостей лежачи[недоступне посилання з липня 2019] («Дзеркало тижня», № 27, 20.07.2002)
  4. а б в У 1998 році Володимиру Васильовичу…. [недоступне посилання з липня 2019]
  5. а б – Коли в нас виникли…. [недоступне посилання з липня 2019]
  6. Журнал перець 1983 19. www.perets.org.ua (укр.). Архів оригіналу за 16 квітня 2021. Процитовано 16 квітня 2021. 
  7. «Прімєнітєльно к подлості» [Архівовано 24 лютого 2013 у Wayback Machine.] (Вадим Скуратівський, tyzhden.ua, 25.02.2001)

Джерела[ред. | ред. код]