Канівець Володимир Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Канівець Володимир Васильович
Народився 5 жовтня 1923(1923-10-05)
Весела Долина, Глобинський район, Кременчуцька округа, Полтавська губернія, Українська СРР, СРСР
Помер 30 березня 2017(2017-03-30) (93 роки)
Країна Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Flag of Ukraine.svg Україна
Діяльність журналіст
Alma mater Латвійський університет
Знання мов українська
Партія КПРС
Нагороди
Орден Вітчизняної війни II ступеня
Медаль «За бойові заслуги»
Премії Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1970

Володимир Васильович Каніве́ць[1] (5 жовтня 1923(1923-10-05), Весела Долина, Глобинський район, Кременчуцька округа, Полтавська губернія, Українська СРР, СРСР — 30 березня 2017(2017-03-30)) — український радянський письменник, драматург. Лауреат Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка 1970 року за роман «Ульянови». Підтримував радянську ідеологічно-політичну систему[2]. Упродовж 1966—1981 очолював Житомирську організацію Спілки письменників України. Нагороджений орденом «Знак Пошани».

Життєпис[ред. | ред. код]

Народися в сім'ї хлібороба. 1939 року переїхав на Донбас, кілька років працював на залізниці. Під час війни евакуювався в Оренбург, де навчався в піхотному училищі. Учасник німецько-радянської війни, був поранений.

Після війни мешкав у Латвії. Закінчив Латвійський університет у Ризі (відділення журналістики, 1952). Перші фейлетони та нариси вийшли у латвійській республіканській газеті «Советская молодёжь».

Працював 1953—1963 у редакціях різних періодичних видань Орла, Риги, Києва. З 1963 року живе та працює в Житомирі. Упродовж 1966—1981 очолював Житомирську організацію Спілки письменників України. Член КПРС. Делегат XXV з'їзду Компартії України.

Десять років працював секретарем правління Спілки письменників України.[3]

Сім років очолював республіканське товариство книголюбів.[4]

Земляки В. В. Канівця відкрили музей про його творче життя, громадську діяльність в селі Весела Долина. Останніми роками В. В. Канівець очолював раду ветеранів Спілки письменників України. Володимир Васильович зараз пише афоризми. Він випустив у світ кілька томів афоризмів.[4]

В журналі «Перець» №19 за 1983р розміщено дружній шарж А.Арутюнянца , присвячений 60-річчю митця.[5]

Творчість[ред. | ред. код]

Тираж творів В. Канівця понад вісім мільйонів, вони перекладені на багато мов світу.[3]

З 1955 року по 1998 написав 39 п'єс. З них 25 комедій, 12 драм, одна містерія і одна мелодрама. Вистави за п'єсами В. Канівця подивилися близько двох мільйонів глядачів.[3]

Твори: п'єси «Після весілля» (1956) та «Жених з орденом» (1958), «Мама збирається заміж» (1983), «Леся Калина — славна дівчина» (1986). Його п'єси йшли на сценах Риги, Даугавпілса, Дніпропетровська, Черкас, Владивостока, Хабаровська та інших міст.

Політичні п'єси «Затоплений острів» (1963), «Брестський мир», «Міс Америка» (обидві — 1987), трагедія «Операція на совісті» (1988). Збірки новел і оповідань «Відкриття Тофаларії» (1962), «Листи коханої» (1965), роман «Вогнища в тайзі» (1963). Історична повість «Кармалюк» (1965).

У романі «Крах „дисидентки“» (1985) Канівець фейлетонно зобразив постаті Ліни Костенко й Кіри Муратової, об'єднавши їх в одну антигероїню[6].

П'єса «Перші барикади» (1980), документальна повість «Олександр Ульянов» (1961) і п'єса «Смерть на ешафоті» (1982). Повість «Сестра Оля» (1980). Роман «Ульянови» (1967). Повість «Студент університету» (1970). Роман «Ранок генія» (1979). Повість «Хлопчик і жар-птиця» (1968). Романи «Провісники» (1976) та «Земля і воля» (1982), трагедія «На порозі вічності» (1987). Автор драми «Брестський мир» («Брест, 1918 рік», 1987). Опублікував зб. статей і есе «Діалог» (1983); зб. тв. (т. 1—4. — К., 1983—84). Окремі з них перекладено багатьма мовами.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Наголос подано за Канівець Володимир Васильович. // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985. — Т. 4. — 1979.
  2. Прямостояння, або у Євгена Концевича така манера: приймати гостей лежачи[недоступне посилання з липня 2019] («Дзеркало тижня», № 27, 20.07.2002)
  3. а б в У 1998 році Володимиру Васильовичу…. [недоступне посилання з липня 2019]
  4. а б – Коли в нас виникли…. [недоступне посилання з липня 2019]
  5. Журнал перець 1983 19. www.perets.org.ua (uk). Процитовано 2021-04-16. 
  6. «Прімєнітєльно к подлості» (Вадим Скуратівський, tyzhden.ua, 25.02.2001)

Джерела[ред. | ред. код]