Капустинці (Бориспільський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Капустинці
Kapystynci s.png Kapystynci h.png
Герб Капустинців Прапор Капустинців
Країна Україна Україна
Область Київська область
Район Бориспільський район
Рада Капустинська сільська рада
Основні дані
Засноване 1612
Населення 914 осіб
Площа 60 км²
Густота населення 152,330 осіб/км²
Поштовий індекс 07754
Географічні дані
Географічні координати 50°04′22″ пн. ш. 31°52′38″ сх. д. / 50.07278° пн. ш. 31.87722° сх. д. / 50.07278; 31.87722Координати: 50°04′22″ пн. ш. 31°52′38″ сх. д. / 50.07278° пн. ш. 31.87722° сх. д. / 50.07278; 31.87722
Водойми річка Супій
Місцева влада
Адреса ради вул. Миру 18
Карта
Капустинці. Карта розташування: Україна
Капустинці
Капустинці
Капустинці. Карта розташування: Київська область
Капустинці
Капустинці
Мапа

CMNS: Капустинці у Вікісховищі

Капу́стинці — село в Бориспільському районі (до 2020 – в Яготинському) Київської області, розташоване за 15 км на південь від Яготина.

З 1859 року і до революції 1917 Капустинці записувалися «козацьким селом», оскільки більшість населення становили козаки – нащадки виборного городового козацтва.

Населення[ред. | ред. код]

За даними перепису населення 2001 року, у селі мешкало 914 осіб. За мовним складом Капустинці діляться наступним чином:

Видатні капустяни[ред. | ред. код]

В селі працював вчителем Масло Михайло Кирилович — український вчитель, поет, член Національної спілки письменників України.

Пам'ятники[ред. | ред. код]

В с. Капустинці встановлено три пам'ятники, всі пам'ятники поіменні:

— загиблим у громадянську війну (16 чоловік);

— загиблим під час голодомору 1932—1933 рр. (1120 чоловіків, жінок, дітей);

— загиблим у другу світову (145 чоловік);

Роди[ред. | ред. код]

Абсолютна більшість місцевих жителів походить з козацьких городових родів. В селі живуть наступні родини: Агієнки, Асауленки, Андрусенки, Бутенки, Бовтрюки, Буряки, Велички, Вересоцькі, Вороб'ї, Ганжі, Грині, Горпиничі, Гузі, Добровольські, Диби, Дащенки, Довгі, Євпиринки, Захарченки, Забудські, Кулінські (Куліненки, Кулі), Кубарі, Козуби (Кузуби), Кучми, Карпенки, Козярини, Кобзаренки, Легкі, Мирошники, Онищенки, Павловські, Петренки, Пащенки, Пономаренки, Прохоренки, Попки, Проценки, Прощаки, Руби, Сороки, Сиваші, Стояни, Сердюки, Точкові, Тарасенки, Федини, Хоменки, Хмельницькі, Чаленки, Чуприни, Швединенки, Шелихи, Швеці, Шевченки, Штоки, Шрамки та інші[7].

Історія[ред. | ред. код]

Доба Київської Русі[ред. | ред. код]

Село розташоване на землях лісостепу, який віками служив дорогою якою переселялися різноманітні племена і народи, де йшли війни і торгівля, боротьба за владу в регіоні. У свій час ці землі належали до держав скіфів, сарматів, хозарів і нарешті слов'ян – Русі.

В часи Руської держави, землі села належали до Переяславського князівства, прикордонного з кочовим степом, через які йшла торгівля зі Сходом, хозарами, булгарами і більш далекими землями, у тому числі з Кавказом, Аравією і Китаєм. З іншого боку, з боку Степу, в цих краях розташовувалися стойбища і зимівники половців. Тут було те пограниччя давньої Русі, де новий, християнський світ, перетинався зі старим язичницьким, де формувалися спільноти християн-степовиків, які за своїм способом життя по суті були прямими предками і попередниками козаків-українців Подніпров'я пізніших часів.

Протягом багатьох століть поруч з селом жили кочівники і землероби — скіфи, сармати, печеніги, половці, татари.

Ординська доба[ред. | ред. код]

У середині XIII століття землі Переяславщини були спустошені монголо-татарською навалою.

Неподалік від Переяслава знаходилася переправа, контрольована ординцями, як, власне, і все українське Лівобережжя. Під час монгольської окупації місцеве населення часто мусило служити Орді, та після битви під Синіми Водами ординське ярмо суттєво ослабло, а невдовзі і взагалі зникло. На зміну Орді прийшли татарські набіги з Криму, які не давали можливості повноцінному мирному розвитку краю.

Литовська доба[ред. | ред. код]

Перебуваючи у складі Великого Князівства Литовського, з українських земель розвивається переважно Волинь та Поділля, оскільки Лівобережжя, як і Наддніпрянщина загалом, було повністю спустошене монголами, і практично все населення краю було вимушене переселитися подалі на захід та північ. Землі Переяславщини формально належать до князівських вотчин, але фактично на них господарюють так звані «уходники» — рибалки, мисливці, вояки і грабіжники, а часом навіть і хлібороби. Землі села в цей час, як і більша частина земель Переяславщини та Полтавщини, входили до вотчини князів Глинських, нащадків ординського воєводи Мамая, розбитого Дмитром Донським, які осіли у степах Лівобережжя визнавши опіку литовських князів а також їх родичів Островських і Вишневецьких.

Часів Речі Посполитої[ред. | ред. код]

Починаючи з кінця 15 століття, землі Наддніпрянщини поступово заселяються переселенцями з Волині, Галичини, Поділля та Сіверщини, і нарешті починають свій стабільний розвиток знаходячись під захистом Війська Запорізького. За Речі Посполитої село відносилося до Київського воєводства.

Капустинці були засновані 1612 року, за розповідями місцевих – вихідцями з подільського містечка Кальник, які переселилися на землі Переяславщини через загрозу татарського спустошення. Своє підтвердження ця версія знаходить і у Рум'янцевському описі Малоросії (1766):

«Та церковь [Архістратига Михаїла] издревле на свободном месте состоит, когда еще во время руины с той стороны Днепра, с местечка Калника народ досколко семей пришол и осаду того села Капустинец учинил»[8].

Згодом населення села було більш ніж на половину розбавлене жителями Ніжинського полку.

До 1648 року землі належали князям Вишневецьким, зокрема відомому Яремі Вишневецькому, який, якщо вірити розповідям місцевих, у роки Хмельниччини «відступав» з України проходячи повз Капустинці старою «злодійською стежкою».

За Гетьманщини (1648 – 1764)[ред. | ред. код]

1648 року Капустинці перейшли під владу повсталих козаків і новостворену українську державу – Гетьманщину. За новим адміністративним поділом відносилися до Яготинської сотні Переяславського полку.

Герб гетьманського Переяслава.

Село присутнє на «Спеціальній карті України» (1648) Ґійома де Боплана.

У січні 1680 року, місцевий церковний ктитор Карпо Мащенко та панотець капустинської церкви святого архистратига Михаїла Василій, придбали у Києві за сім кіп грошей «Тріодь пістну» (1648) київського друку, про що залишили відповідний запис на її сторінках:

«Во имя Отца и Сына и Святаго духа аминь. Мы громада Посполье Капустинская отминилисмо сию книгу глаголемую Триодь постную сиричь Трипеснец за готовую суму литовской личбы коп сем в Киеве, посилаючи своего ктитора а именно Карца Мащенка з отцем Василием на тот час будучи священником Капустинцах при храме святого архистратига Христова Михаила: в року 1680 генваря 9 го числа: а хто бы мел отдалити от того храму архистратига Михаила любо свецкого стану, люб з духовного станови, буди проклят и суд мети пред нелицемерным Судиею. аминь», – нині книга зберігається в Москві у колекції Щапова (ГИМ, Щап. № 156).

В 1690-х роках у власності чернігівського та переяславського полковника Івана Яковича Лисенка[9].

Російська імперія (1764 – 1917)[ред. | ред. код]

1764 року російською імператрицею Катериною II було ліквідовано Гетьманщину. До 1783 козацькі полки все ще зберігали свій устрій, та після, територія Переяславського полку була поділена між повітами Київського намісництва, причому 8 з 18 його сотень були розформовані між різними повітами. Указом від 9 липня 1783 р. Переяславський полк був реорганізований у регулярний кінний карабінерний полк російської армії. Переяславське козацтво ще деякий час продовжувало існувати як стан, проте вже не становило окремої військової одиниці.

У 1766 році Капустинська волость налічувала 1743 двори, 1085 мешканців, 4 земських та дві церковноприходські школи, а також діючу православну церкву.

З 1779 року у селі Михайлівська церква[10].

1783р на землях України було запроваджено кріпацтво, яке на Капустинці, як на козацьке село, не розповсюджувалося.

Починаючи з часів утворення Київського намісництва на основі колишніх козацьких полків, село Капустинці належало поміщикам, у тому числі графу С. П. Рум'янцеву (1775—1839), власнику помістя в Ташані, одного з учасників розробки і видання указу про вільних хліборобів.

Починаючи з XIX століття, село відносилося до Пирятинського повіту Полтавської губернії. Після 1859р в документах стало називатися козацьким.

До революції у селі існувала православна церква, де учителем був сам дяк, а також двокласна церковно-приходська школа, де напочатку XX століття вчителювала дочка місцевого попа Білінського[11].

Революція 1917—1921 років[ред. | ред. код]

Восени 1918 року П. Куліш створив партизанський загін на Переяславщині у селах Пологи-Вергуни та Пологи-Яненки у кількості 70 чоловік. Помічником командира було обрано О. Рубана. Загін виступав під жовто-блакитним прапором Української Народної Республіки. Розташувався він у лісі між селами Безбородьки та Рецюківщина. Ще в Чопилках до нього приєднався загін ковалівців. 20 листопада загін вже нараховував 170 бійців і передислокувався в Рецюківщину до спорожнілого маєтку князя Кочубея. Сюди, у Рецюківщину, прибув із Золотоноші більшовик В. Гайдамака. Перслідуючи власні цілі, В.Гайдамака відразу ж заявив, що потрібно провести нараду командного складу загону — йому потрібно було усунути П.Куліша від командування. Не подобався йому і синьо-жовтий прапор, під яким формувався загін. З цього питання розгорілася суперечка. Але В. Гайдамака зумів переконати присутніх. Його підтримали Т. Бицюра із села Пологи-Яненки, М. Терещенко з Демок, О. Рубан та Н. Гресь. П. Куліша було усунено від командування об'єднаним загоном, який до того ж радив не нападати на німців у Безпальчому. Командиром загону було обрано О. Рубана, а комісаром — В.Гайдамаку. Заміна командування потягла за собою заміну прапора. Загін виступив під червоним.

У цей час у селі Безпальчому розташувався на відпочинок підрозділ німецького війська у кількості 400 чоловік. Інший підрозділ перепочивав у Жорнокльовах. У цілому це був окупаційний піхотний 82 полк, який відходив до Німеччини. Там відбувалася своя революція, кайзера було усунуто від влади, скасовано деякі міжнародні договори, у тому числі й з УНР про допомогу у боротьбі з московсько-більшовицькою навалою. 9 грудня 1918 року партизанський загін при підтримці селян-безпальчівців оточив з трьох боків село і вступив у бій з окупантами. Побоїще було надто гарячим і нерівним, внаслідок чого загинув 31 партизан та 11 було поранено, у тому числі й командира загону О.Рубана. Після відступу німецьких окупантів партизанський загін, значно поповнений селянами навколишніх сіл, було переформовано і поділено на шість сотень. Перша, друга та третя стояли у Драбові, четверта — у Золотоноші, п'ята, якою командував М.Терещенко, спочатку дислокувалась у Демках та Капустинцях, шоста розташувалась у Мойсівці, у будинку В. Вольховського, де діяла телефонна станція, а отже, був зв'язок з усіма іншими сотнями, що розташовувались теж у телефонізованих поміщицьких маєтках. У середині грудня 1918 року п'ята сотня М. Терещенка виступила на Переяслав і зайняла його. У цей час за завданням командування П.Куліш у Шрамківці сформував сьому сотню. До неї увійшли робітники і селяни Шрамківки, Мойсівки, Степанівки, Каївки. П.Рудик, якого було призначено сотником, повів свій підрозділ до Переяслава, де замінив п'яту сотню М.Терещенка, яку було направлено на станцію Гребінка. Директорія, відновлюючи владу УНР, теж направила свої війська до Переяслава, тут у січні 1919 року сотня П.Рудика вступила в бій з військом УНР, у якому загинули сотник П. І. Рудик з Каївки та прапорщик А. Г. Капустянський з Ковалівки. Останній, будучи командиром загону при коменданті м. Переяслава, перейшов з гетьманської варти до партизанського загону. Все ще знаходячись під впливом більшовиків, партизани району вели бої з військами Директорії УНР на станціях Гребінка та Яготин.

Таким чином можна говорити про поступовий і далеко не простий процес встановлення народовладдя в Українській Республіці 1917—1923 рр. і зокрема в селах округи.

З 1921 по 1923 рр. в селі вчителювала Олена Констянтинівна Прохорович — вчила дітей бідноти.

1925—1933[ред. | ред. код]

Більша частина населення на цей час вже визначилася з основним військово-політичним вектором і зайнялася мирною працею, розбудовою Української Держави (УСРР) у складі Сполучених Радянських Держав (СРСР). Дослідниками цей період зазвичай класифікується як НЕП (Нова Економічна Політика).

В цілому в селі в той час як і по всій Україні було чимало людей, особливо молоді, які визначали себе як безпартійних коммуністів, тобто прихильників радянської влади, влади рад, подібних до давніх козацьких, але які до коммуністичних партій, у тому числі партії більшовиків не мали відношення, маючи власне, незалежне бачення радянської влади. Тому встановлення будь-яких форм централізованої влади в 1917—1927 рр. в тому числі тих прихильниками яких були коммуністи-більшовики, відбуволася з великими труднощами, призводячи в деяких випадках до насилля і конфліктів між жителями села. Як приклад можна навести випадок 1920-х років, коли серед білого дня селянин Шевченко у Капустинцях застрелив міліціонера Осавуленка.

Загалом село як і основна частина центральної Євразії на початку 1920-х років потрапило в перманентну соціальну кризу, про що свідчить в тому числі Іван Козуб у своїх спогадах. Громадянська війна, зубожіння населення, розкол сільського миру на прихильників різних політичних і військових сил, постійні кримінально-політичні розборки в регіоні між різними загонами-бандами та їх отаманами, вбивства, грабунки. В цих умовах, після закінчення громадянської війни комуністи-більшовики висувають гасло сильної центральної влади під їхнім началом і значна частина населення в тому числі молоді від безвиході їх підтримує.

Починає сяк-так налагоджуватись освіта, медицина, робота органів правопорядку, зв'язки з містом. Молодь отримує змогу служити в армії чи їхати навчатися або мирно працювати хоч і в умовах бідності. Але насильницька централізація влади продовжується, що проявляється після 1929 року в згортанні НЕПу, на початку 1930-х в голодоморі і численних репрессіях, напівпримусовій коллективізації. Хоч в цей період теж можна виділити певні позитивні моменти — початок розвитку на базі колгоспів сучасної суспільної інфраструктури — школи, лікарні, забезпечення сіл електрикою, телефонним і радіозв'язком, події які за їх значенням можна порівняти з інтернетизацією України початку XXI ст.

1933—1941[ред. | ред. код]

Село дуже постраждало під час Голодомору. З різних джелел встановлено 284 імені загиблих. Ховали жертв Голодомору, за спогадами очевидців, на сільських кладовищах. Восени 1993 року в центрі села Капустинці встановлено пам’ятник жертвам Голодомору. Ініціатором встановлення був голова КСП «Дружба» В. А. Платовський[12].

З початком німецько-радянської війни почався призов значної кількості жителів села до лав Червоної Армії (Бублики, Кулінські та ін.).

1950—1970[ред. | ред. код]

Повоєнна відбудова зруйнованого господарства країни. Соціалістичне і колгоспне будівництво. Прокладка доріг, під час якої було зокрема осквернено і знищено частину старого сільського козацько-християнського кладовища, на якому були поховані предки жителів села з 17-18 ст. Сільська молодь їде до великих міст Української Республіки і Радянського Союзу з метою навчання і у пошуках кращої долі. Лише досить невелика частина з них повернеться до рідного краю.

Землеуправлінське підпорядкування[ред. | ред. код]

Село Капустинці у різні часи входило до складу різних землеуправлінських одиниць:

  • 1922—1923 рр. до Капустинської волості Пирятинського повіту Полтавської губернії
  • 1923—1926 рр. до Золотоніського округу Ковалівського району
  • 1926—1931 рр. до Прилуцького округу Бирлівського району
  • 1931—1935 рр. до Драбівського району Прилуцького округу
  • 04.1935 — 06.1935 до Драбівського району Київської обл.
  • 1935—1940 рр. до Бирлівського району Харківської обл.
  • 1940—1954 рр. до Ковалівського району Полтавської обл.
  • 1954—1959 рр. до Шрамківського району Черкаської обл.
  • з 1959 р. до Яготинського району Київської області
село Капустинці на карті Боплана 1650 року, за звичаєм тих часів південь знаходиться вгорі карти, червоним показано межі сучасних областей України

Особистості[ред. | ред. код]

Кам'яні молотки — символ стоянки первісних людей, яка знайдена коло села, колоски — символ хліборобської праці капустинців, зелене тло щита — натякає на зелений лист капусти, яка дала назву селу. Корогва складена поєднанням колосків та срібного андріївського хреста, символу християнських чеснот жителів села.

Петро Куліш — старшина армії УНР при Директорії.

Назва населених пунктів Капустинці[ред. | ред. код]

Назва Капустинці ймовірно означає поселення капустинців (капустянців) — прибічників, вояків отамана (князя) з роду Капуст — стародавнього роду, гілки Рюриковичів, який згадується в літописах XV—XVI ст.

Галерея[ред. | ред. код]

Мапи[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Архівована копія. Архів оригіналу за 7 березня 2016. Процитовано 5 серпня 2015. 
  2. Архівована копія. Архів оригіналу за 23 вересня 2015. Процитовано 5 серпня 2015. 
  3. Архівована копія. Архів оригіналу за 27 грудня 2015. Процитовано 26 грудня 2015. 
  4. Архівована копія. Архів оригіналу за 5 січня 2016. Процитовано 26 грудня 2015. 
  5. Архівована копія. Архів оригіналу за 29 серпня 2014. Процитовано 26 грудня 2015. 
  6. Архівована копія. Архів оригіналу за 5 січня 2016. Процитовано 26 грудня 2015. 
  7. Ф. 781, о. 1, д. 3 Посемейные списки 1910 (село Капустинцы)
  8. Капустинці. Geneo-Генео.
  9. Архівована копія. Архів оригіналу за 4 лютого 2017. Процитовано 12 січня 2013. 
  10. Зведений каталог метричних книг, клірових відомостей та сповідних розписів (українська). Центральний державний історичний архів України, м. Київ (ЦДІАК України). Архів оригіналу за 19 жовтня 2021. Процитовано 19 жовтня 2021. 
  11. Григорій Григорович Білінський. Uk.rodovid.org
  12. Національна книга пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні: Київська область. — «Буква», 2008. - с. 1142

Джерела[ред. | ред. код]