Карабаський конфлікт

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Карабаський конфлікт
НКР.jpg
Дата: 1988–1994 (Карабаська війна)
1994–дотепер (прикордонні сутички)
Місце: Південний Кавказ
Результат:
Сторони
Вірменія Вірменія

Нагірно-Карабаська Республіка Нагірно-Карабаська Республіка

Азербайджан Азербайджан

За підтримки:

Командувачі
Вірменія Серж Саргсян
Вірменія Сейран Оганян
Nagorno-Karabakh Бако Саакян
Азербайджан Ільхам Алієв
Втрати
28,000–38,000 загиблих (1988—1994)[11]
3,000 загиблих (1994—2009)[12]
320+ загиблих (2010—2016)

Карабаський конфлікт (вірм. Արցախյան գոյամարտ, азерб. Qarabağ müharibəsi) — етнополітичний конфлікт в Закавказзі між азербайджанцями і вірменами. Міжобщинний конфлікт, який має давні історичні та культурні корені, придбав нову гостроту в роки перебудови (1987–1988), на тлі різкого підйому національних рухів в Вірменії та Азербайджані. До листопада – грудня 1988 року в цей конфлікт були залучені більшість жителів обох республік, і він фактично переріс за рамки локальної проблеми Нагірного Карабаху, перетворившись на «відкриту міжнаціональну конфронтацію», яку лише на час призупинило Спітакський землетрус. Неготовність радянського керівництва до адекватних політичних дій в обстановці загострення міжнаціональних чвар, суперечливість прийнятих заходів, декларування центральною владою рівній мірі провини Вірменії та Азербайджану в створенні кризової ситуації привели до зародження і зміцненню в обох республіках радикальної антикомуністичної опозиції.

У 1991–1994 роках ця конфронтація призвела до масштабних військових дій за контроль над Нагірним Карабахом і деякими прилеглими територіями. За рівнем військового протистояння її перевершив лише чеченський конфлікт, але, як зазначив Сванте Корнелл, «з усіх кавказьких конфліктів карабахський конфлікт має найбільшу стратегічне і загальнорегіональному значення. Цей конфлікт – єдиний на території колишнього Радянського Союзу, в який безпосередньо залучені дві незалежні держави. Більш того, в кінці 1990-х років Карабахський конфлікт сприяв формуванню на Кавказі і навколо нього протистоять один одному угруповань держав».

5 травня 1994 був підписаний Бішкекський протокол про перемир’я і припинення вогню між Вірменією і самопроголошеною Нагірно-Карабаською Республікою з одного боку і Азербайджаном з іншого боку.[13].

Передісторія конфлікту[ред.ред. код]

Територія Нагірного Карабаху в давнину входила в межі провінції Арцах (в часи середньовіччя — вірменське феодальне князівство Хачен). Нагірний Карабах, населений переважно вірменами, на початку XX століття двічі (у 1905—1907 та 1918—1920 рр.) ставав ареною кровопролитного вірмено-азербайджанського конфлікту (детально див. Історія Нагірного Карабаху). У 1921 р. постановою Політбюро ЦК РКП(б) він був включений до складу Азербайджанської РСР зі створенням автономії (НКАО — Нагірно-Карабаська автономна область). Це викликало невдоволення вірмен, що протягом багатьох десятиліть вимагали приєднання НКАО до Вірменії (див. Міацум). До середини 1980-х років такі вимоги, однак, рідко ставали надбанням гласності, а будь-які дії в цьому напрямку негайно придушувалися.

Зовсім інші можливості надала розпочата М. Горбачовим політика радянської демократизації суспільного життя. Вже на початку жовтня 1987 року на мітингах у Єревані, присвячених екологічним проблемам, прозвучали вимоги передачі НКАО Вірменії, які згодом повторювалися в численних зверненнях, що прямували на адресу радянського керівництва. У 1987 — початку 1988 в регіоні посилюється невдоволення вірменського населення своїм соціально-економічним становищем, починається збір підписів під зверненням на підтримку вимоги про передачу Карабаху Вірменії. Керівництво Азербайджанської РСР і Компартії Азербайджану, зі свого боку, намагалося задіяти звичні командно-бюрократичні важелі, сподіваючись врегулювати ситуацію.

Карабаський конфлікт в 1987-1991 рр.[ред.ред. код]

Загальна характеристика[ред.ред. код]

До середини 1980-х років вимоги зміни статусу НКАО рідко ставали надбанням широкої гласності, а будь-які дії в цьому напрямку негайно придушувалися. Зовсім інші можливості надала розпочата М. Горбачовим політика демократизації радянської суспільного життя і ослаблення політичних обмежень. У 1987 – початку 1988 років в регіоні посилилося невдоволення вірменського населення своїм соціально-економічним становищем. Керівництво АзССР звинувачувало в збереженні економічної відсталості регіону, нехтуванні розвитком прав, культури та ідентичності вірменської меншини в Азербайджані, створення штучних перешкод для культурних зв’язків між Нагірним Карабахом і Вірменією. Вже на початку жовтня 1987 р. на мітингах в Єревані, присвячених екологічним проблемам, прозвучали вимоги передачі НКАО Вірменської РСР, які повторювалися в численних зверненнях, що прямували на адресу радянського керівництва.

Протестні настрої підігрівалися вірменськими націоналістичними організаціями, а дії, що зароджується національного руху вміло організовувалися і направлялися. Як зазначає Г. В. Старовойтова, в Нагірному Карабаху це рух «спочатку контролювалося елітою старого типу (партійними функціонерами, керівниками підприємств і т. Д.), В той час як в Вірменії з’явилося нове керівництво, відкрито опозиційний місцевої номенклатурі і правлячого комуністичного режиму в цілому».

Першим легальним виданням, яке відкрито підтримали в лютому–березні 1988 року ідею возз’єднання Нагірного Карабаху (Арцаха) з Вірменської РСР, став офіційний друкований орган Нагірно-Карабаського обкому КП Азербайджану і Ради народних депутатів НКАО «Радянський Карабах», який мав понад 90 тис. передплатників. Ця газета стала трибуною, з якої ідея «міацум» (возз’єднання) пропагувалася інтелігенцією і партійним керівництвом НКАО. Її редактором з лютого 1988 року було журналіст і письменник Максим Ованесян, учасник карабахського руху за возз’єднання з Вірменією періоду 1960-х рр. Редактором російського видання газети був Аркадій Гукасян – згодом міністр закордонних справ (1993–1997 рр.) і президент (1997–2007 рр.) самопроголошеної Нагірно-Карабаської Республіки.

Це допомогло місцевому партійному керівництву, на відміну від сусідньої Вірменії, утримати політичну владу до 1992 року  в боротьбі що, зароджуються різнорідним національно-демократичним рухом. Що стосується Вірменії, то тут велика частина партійних функціонерів проявила готовність співпрацювати з національним рухом, що і зумовило легку зміну влади.

Керівництво Азербайджанської РСР і Комуністичної партії Азербайджану зі свого боку, намагалося врегулювати ситуацію, задіявши звичні командно-бюрократичні важелі, які в новій ситуації виявилися неефективними. Державні та правоохоронні органи Азербайджану виявилися не готові до подій в НКАО і Вірменії, що спровокував, в свою чергу, масові виступи в Азербайджані, які створили умови для неконтрольованоъ поведінки натовпу. На подальший розвиток подій багато в чому позначилася взаємодія основних соціально активних груп населення республіки.

Радянське державне і партійне керівництво, не бажаючи створювати прецедент перегляду існуючого національно-територіального устрою, інтерпретувало вимоги карабахських вірмен і громадськості Вірменії як прояви націоналізму, що суперечать «інтересам трудящих Азербайджанської та Вірменської РСР».

На відміну від Азербайджану, де місцеве партійне керівництво спочатку контролювало ситуацію (за винятком НКАО), у Вірменії комуністична партія стрімко втрачала владу в ході загальнонаціональної кампанії громадянської непокори і до кінця 1988 року повністю втратила авторитет. За цих обставин керівництво СРСР застосовувало різну тактику: обіцянки економічної допомоги, пропаганда і залякування, надання політичного тиску через посередництво інших союзних республік, введення прямого управління і застосування репресивних заходів: арешти керівників національних рухів, введення режиму надзвичайного стану і, нарешті, військові операції проти незаконних воєнізованих формувань і депортація цілих громад.

Нагнітання напруженості[ред.ред. код]

Протягом літа – осені 1987 року наростав конфлікт між жителями вірменського села Чардахли Шамхорского району і першим секретарем Шамхорского райкому Компартії Азербайджану М. Асадовим через звільнення директора радгоспу – вірменина. 18 жовтня в єреванському парку ім. Пушкіна пройшла присвячена цим подіям акція протесту, організована Ігорем Мурадяну, в якій брало участь близько 250 осіб. 1 грудня декілька десятків протестувальників було побито і затримано міліцією, в зв’язку з чим постраждалі звернулися в Генеральну прокуратуру СРСР.

У той же період в Нагірному Карабасі і Вірменії був проведений масовий збір підписів під вимогою про передачу Нагірного Карабаху до складу Вірменської РСР, який його організатори назвали «референдумом». 1 грудня делегація карабахських вірмен передала підписи, листи і вимоги до приймальної ЦК КПРС в Москві. Як стверджується в різних джерелах, під зверненням до радянської влади було зібрано 75–80 тис. Підписів. У січні 1988 року в Москву за сприяння письменника Зорія Балаяна та за активної участі Ігоря Мурадян попрямувала нова делегація карабахських вірмен, яка привезла з собою не тільки звернення карабахців, але і 84 документа, що стосуються історії, етнографії, економіки і культури Нагірного Карабаху. Члени делегації зустрілися з завідувачем приймальні ЦК КПРС А. Кригін, кандидатом у члени Політбюро ЦК КПРС П. Н. Демічевої, завідувачем підвідділом міжнаціональних відносин ЦК КПРС В. А. Михайловим. Ще одна делегація з Карабаху на початку лютого 1988 року знову зустрічалася в Москві з В. А. Михайловим, а потім – з міністром закордонних справ СРСР А. А. Громико. У січні 1988 року в НКАО поширювалися листівки такого змісту.

Впливові наукові та громадські діячі – вірмени (письменник Зорій Балаян, історик Сергій Мікоян і ін.) Активно лобіювали карабахське питання за кордоном. У листопаді 1987 року на підтримку ідеї перепідпорядкування Карабаху Вірменії висловився радник Михайла Горбачова Абел Аганбегян, голова Економічної бюро Ради Міністрів СРСР. І в Азербайджані, і в Вірменії це було сприйнято як свідчення підтримки Горбачовим вірменської кампанії.

Взимку 1987–1988 років в Азербайджан почали прибувати біженці-азербайджанці з Кафанского і Мегрінского районів Вірменської РСР. Згідно азербайджанським джерел, перші групи біженців почали прибувати в січні 1988 року, а до 18-лютого їх число перевищило 4 тис. Спеціаліст з проблем безпеки і державного будівництва в Південно-Західній та Центральній Азії Сванте Корнелл пише в своєму дослідженні Карабахського конфлікту (1999), що перша хвиля біженців з Вірменії досягла Баку в кінці січня, при цьому більшість прибулих були розміщені в районі Сумгаїта. За його словами, протягом лютого до Баку докотилися «ще дві хвилі біженців». Британський журналіст Том де Ваал, що випустив в 2005 році художньо-документальну книгу «Чорний сад» про історію Карабахського конфлікту, наводить свідчення двох осіб, які стверджують, що бачили в Баку азербайджанських біженців з Вірменії ще в листопаді 1987 року і січні 1988 року. У той же час він пише, що Арамаіс Бабаян, в 1988 році другий секретар Кафанского комітету КП Вірменії, говорив йому, що «не може пригадати жодного випадку, щоб азербайджанці покидали територію району до лютого». При цьому, за словами Тома де Ваала, Арамаіс Бабаян підтвердив, що в одну з ночей в лютому 1988 року «дві тисячі азербайджанців» дійсно покинули Кафанскій район, але приписав причину цього масового виходу чутками і «провокацій». Вірменська сторона наполягає на тому, що перші азербайджанські біженці залишили Вірменію лише в лютому 1988 року, і ставить під сумнів свідчення, які наводить Том де Ваал, вказуючи на його явну заангажованість. Зокрема, Арсен Мелік-Шахназаров посилається на Костянтина Воєводського, одного з творців «Санкт-Петербурзького Комітету гуманітарної допомоги Арцах», згідно з яким 200 азербайджанців виїхали з Кафа в Баку одним поїздом в ніч з 26 на 27 лютого, пояснюючи свій від’їзд вмовляннями родичів. Прибувши до Азербайджану, біженці розповідали про пережиті жахи і застосовувався до них насильство.

Тим часом азербайджанська влада намагалася використовувати звичні важелі, щоб повернути контроль над ситуацією. У зв’язку з ростом закликів до об’єднання Нагірного Карабаху з Вірменією 10 лютого Азербайджанське інформаційне агентство заявило, що Азербайджан ніколи не прийме подібні вимоги. 11 лютого в Степанакерт виїхала численна група представників керівництва Азербайджанської РСР і республіканської партійної організації, яку очолив другий секретар ЦК КПАз Василь Коновалов. До групи входили також завідувач відділом адміністративних органів ЦК КПАз (раніше – перший секретар Шамхорского райкому КПАз) М. Асадов, заступники керівників республіканських КДБ, МВС, прокуратури, Верховного суду і забезпечують їх безпеку співробітники правоохоронних органів. В ніч з 11 на 12 лютого в Степанакерті пройшло розширене засідання бюро обкому КПАз за участю приїхавших з Баку керівників. У бюро було прийнято рішення засудити «націоналістичні», «екстремістсько-сепаратистські» процеси, що набирають силу в регіоні, і провести 12–13 лютого «партійно-господарські активи» в місті Степанакерті і в усіх районних центрах НКАО, а потім – на рівні автономної області, з тим щоб протиставити зростаючому народного невдоволення всю міць єдиного партійно-господарського апарату.

12 лютого в актовому залі Степанакертского міськкому КПАз відбувся міський партійно-господарський актив за участю представників з Баку, місцевих партійних керівників, керівників державних установ, підприємств, профкомів і парторгів. У президії – Василь Коновалов, перший секретар обкому Борис Кеворков, перший секретар бюро міськкому Завен Мовсесян. Мовсесян і Кеворков, виступаючи на початку зборів, заявили, що за подіями в Карабасі стоять «екстремісти» і «сепаратисти», яким не вдасться повести за собою народ. Василь Коновалов, продовжуючи цю думку, заявив, що організатори відомі і будуть ізольовані від суспільства, сепаратизм повинен бути засуджений, а Карабах залишиться невід’ємною частиною Азербайджанської РСР. Спочатку збори йшли за заздалегідь підготовленим сценарієм, що виступають декларували теза про непорушне братерство азербайджанців і вірменів і намагалися звести проблему до критики окремих господарських недоліків. Через деякий час, однак, на трибуну прорвався начальник місцевої автоколони Максим Мірзоян, який піддав різкій критиці Бориса Кеворкова за байдужість і зневагу національною специфікою Карабаху, «азербайджанізацію» і проведення демографічної політики, що сприяє зниженню частки вірменського населення в регіоні. Цей виступ призвивів до того, що збори вийшли з-під контролю партійних керівників і члени президії покинули зал. Звістка про провал зборів дійшла до сусіднього Аскерана, і запланований тут районний партійно-господарський актив за участю бакинської делегації також пішов не по наміченому сценарію. Спроба провести в той же день партійно-господарський актив в Гадрутском районі взагалі привела до стихійного мітингу. Плани азербайджанського керівництва владнати ситуацію виявилися зірваними. Партійно-господарські керівники Карабаху не тільки не засудили «екстремізм», але навпаки, активно його підтримали.

На наступний день після зборів в Степанакерті було організовано масовий мітинг (одним з організаторів був Ігор Мурадян). Міськвиконком дав дозвіл на його проведення, позначивши мета – «вимога про возз’єднання НКАО з Вірменією». Зав. відділом ЦК КП Азербайджану М. Асадов безуспішно намагався перешкодити проведенню мітингу. Тим часом, як стверджують учасники подій, виконавчі влади автономної області виявилися розколотими і втратили контроль над ситуацією. Керівництво взяло на себе Рада директорів, до якої увійшли голови великих підприємств області та окремі активісти. Рада прийняла рішення провести сесії міських і районних рад, а потім скликати сесію обласної Ради народних депутатів. Тим часом представники Баку продовжували тиск на владу НКАО і місцевих партійних керівників, часом вдаючись до відкритого шантажу і погрозам врегулювати конфліктну ситуацію застосуванням сили.

14 лютого азербайджанське партійне керівництво спробувало звернутися до населення НКАО через обласну газету «Радянський Карабах», охарактеризувавши події як «екстремістські і сепаратистські», інспіровані вірменськими націоналістами. В результаті втручання Ради директорів звернення так і не було опубліковано. На наступний день поетеса Сільва Капутикян виступила на підтримку карабахських вірмен на засіданні Спілки письменників Вірменії – однієї з найбільш впливових громадських організацій республіки. У Степанакерті і районних центрах НКАО пройшли сесії Рад народних депутатів для обговорення питання про возз’єднання НКАО з Вірменською РСР, а з 16 лютого до 2 березня мітинг на центральній площі Степанакерта практично не припинявся. 19 лютого з Тбілісі в Степанакерт для посилення місцевої міліції був перекинутий батальйон Внутрішніх військ МВС СРСР. В той же день в Баку пройшла перша акція політичного протесту. Група студентів, робітників і представників інтелігенції пройшла від будівлі Академії наук до Верховної Ради, несучи плакати, що проголошують приналежність Нагірного Карабаху Азербайджану.

20 лютого позачергова сесія народних депутатів НКАО, скликана пізно ввечері в суботу на вимогу депутатів-вірмен, звернулася до Верховної Ради Вірменської РСР, Азербайджанської РСР і СРСР з проханням розглянути і позитивно вирішити питання про передачу НКАО зі складу Азербайджану до складу Вірменії. Депутати-азербайджанці відмовилися брати участь в голосуванні. Нічого не зміг зробити і присутній на сесії перший секретар ЦК КП Азербайджану К. М. Багіров.

За свідченням співробітника газети «Радянський Карабах» Гегам Багдасаряна, редактор газети Єгіше Саркісян відмовився друкувати рішення обласної ради. Тоді співробітники газети і працівники обласної друкарні замкнули його в приміщенні друкарні і самостійно випустили газету з текстом рішення, розмістивши його під повідомленням «В Політбюро ЦК КПРС» і поруч з «Постановою Пленуму ЦК КПРС». Таким чином, візуально складалося враження легітимності та законності всього, що сталося. Єгіше Саркісян був зміщений з посади, і газету очолив Максим Ованісян. Це сталося лише 28 лютого після відновлення видання газети в Степанакерті. До цього протягом тижня газета виходила і друкувалася в Баку.

Азербайджанська влада відмовилася визнати рішення облради НКАО. Політбюро ЦК КПРС, що зібралося в неділю, 21 лютого, прийняв постанову, в якому вимога про включення Нагорного Карабаху до складу Вірменської РСР було представлено як прийняте в результаті дій «екстремістів» та «націоналістів» і суперечить інтересам Азербайджанської та Вірменської РСР. Постанова обмежилася загальними закликами до нормалізації обстановки, вироблення і здійснення заходів щодо подальшого соціально-економічного та культурного розвитку автономної області. Центральні органи влади і надалі, незважаючи на загострення обстановки, будуть керуватися цією постановою, безперервно заявляючи, що «перекроювання кордонів не буде».

22 лютого в Степанакерт, Баку і Єреван для вивчення становища на місцях і зустрічей з членами партійних організацій були екстрено направлені групи працівників центральних партійних і радянських органів, які в перші дні очолювали секретарі ЦК КПРС, кандидати в члени Політбюро ЦК КПРС Г. П. Розумовський , П. Н. Демічев і В. І. Долгих. Розумовський і Демічев взяли участь в партгоспактиві НКАО. Виступаючи перед присутніми, Розумовський сказав, що ЦК КПРС розцінює дії і вимоги, спрямовані на перегляд існуючого національно-територіального устрою як такі, що суперечать інтересам трудящих обох республік: «Все це стало можливим в результаті безвідповідальних закликів і дій окремих осіб, а також пасивної, вичікувальної позиції партійних і радянських органів обох республік, керівництво яких поверхнево підійшло до оцінки ситуації». У прийнятій резолюції, зокрема, йшлося про те, що «дії і вимоги, спрямовані на перегляд існуючого національно-територіального устрою НКАО, що суперечать інтересам трудящих Азербайджанської РСР та Вірменської РСР, завдають шкоди міжнаціональних відносин, можуть, якщо не вжити зараз відповідальних заходів, привести до непередбачуваним або навіть важко поправним наслідків». Як пізніше писав у своїх спогадах перший заступник голови КДБ СРСР генерал армії Ф. Д. Бобков, який перебував в ці дні в Азербайджані і Вірменії.

«Перша кров»[ред.ред. код]

Як зазначає у своїй книзі Том де Ваал, з першого ж дня після того, як вірменське більшість облради НКАО прийняло рішення про відділення Нагірного Карабаху, «почалося повільне сповзання до збройного конфлікту. Уже почали циркулювати і підігрівати пристрасті в обох етнічних громадах перші чутки про акти насильства «на національному ґрунті.

Раптовий вибух мітингової активності і закликів до відокремлення від Азербайджану в переважно вірменському Степанакерті привів до відповідної реакції азербайджанської громади, в першу чергу в сусідньому Шушінскому районі НКАО і азербайджанському місті Агдаме, розташованому біля кордонів області. 22 лютого біля вірменського населеного пункту Аскеран на території НКАО сталося зіткнення з використанням вогнепальної зброї між численним натовпом азербайджанців з міста Агдам, що прямувала в Степанакерт для «наведення порядку», міліцейсько-військовими кордонами, виставленими на їхньому шляху, і місцевим населенням. В результаті зіткнення загинули два азербайджанця, один з них – від руки міліціонера-азербайджанця, п’ятдесят місцевих жителів отримали тілесні ушкодження. Більше масовому кровопролитю в той день вдалося запобігти.

В цей же час в НКАО почалася перша багатоденна страйк, що тривала до 2 березня. За даними Ч. А. Султанова, протягом 1988 року до страйків вдавалися не раз. Найбільш тривалими періодами страйкового руху стали 24 березня – 5 квітня, 23 травня – 24 липня, 12 вересня – 9 жовтня, 14 листопада – 7 грудня.

22 – 23 лютого в Баку та інших містах Азербайджанської РСР відбулися перші мітинги в підтримку рішення Політбюро ЦК КПРС про неприпустимість перегляду існуючої національно-територіальної структури. Одним з найбільш активних учасників цих масових акцій став дійсний член АН Азербайджанської РСР, історик-сходознавець, Герой Радянського Союзу З. М. Буніятов.

У Вірменії тим часом розросталося рух підтримки вірменського населення НКАО. У той же час перший секретар ЦК КП Вірменії Карен Демірчян, виступаючи 22 лютого на республіканському телебаченні, заявив, що вимога про возз’єднання не може бути задоволено і що «дружба між народами є нашим безцінним багатством і гарантією майбутнього розвитку вірменського народу в сім’ї братніх радянських народів. «На противагу цьому лідери Організаційного комітету возз’єднання «Карабах», створеного в ці дні в Єревані, закликали до посилення тиску на державні органи з метою передачі НКАО Вірменії. Саме комітет «Карабах» згодом став неофіційним виразником суспільних настроїв в республіці і до кінця року, за висловом Тома де Ваала, «майже повністю затьмарив комуністичну партію». Проте, за свідченням С. М. Маркедонова, мітинги в Єревані та інших містах Вірменії, що почалися в лютому 1988 року, проходили під портретами Леніна і Горбачова, з гаслами «Ленін – партія – Горбачов», «За перебудову, демократизацію, гласність». Виступаючі апелювали до ленінських принципів національної політики – праву націй на самовизначення. Мітинги проходили на Театральній площі в центрі Єревана, перед будівлею оперного театру. Як пише Том де Ваал, 20 лютого, незадовго до відкриття в Степанакерті сесії обласної ради, на площі зібралася тридцятитисячний натовп. З кожним днем ​​кількість учасників мітингу збільшувалася. 25 – 26 лютого в єреванському мітингу брало участь вже до 1 млн чол., що, за словами С. М. Маркедонова, продемонструвало наявність консенсусу в вірменському суспільстві з питання про майбутнє Нагірного Карабаху.

23 лютого пленум Нагірно-Карабахського обкому КПРС прийняв рішення про звільнення від займаної посади «за недоліки в роботі» Б. С. Кеворкова, який працював першим секретарем обкому з 1974 року. Першим секретарем обкому був обраний Г. А. Погосян, який раніше працював першим заступником голови облвиконкому – головою агропромислового комплексу НКАО. У роботі пленуму взяли участь Г. П. Розумовський, П. Н. Демічев і перший секретар ЦК КП Азербайджану К. М. Багіров.

25 лютого відбувся телефонна розмова М. С. Горбачова з Погосяном, в якому вони обговорили ситуацію в області. Тим часом із закликом підтримати рішення облради НКАО звернувся до Горбачова Патріарх і Католикос всіх вірмен Вазген I, глава Вірменської Апостольської Церкви. В той же день в Єреван були введені кілька тисяч військовослужбовців внутрішніх військ, які перекрили рух по ряду вулиць у центральній частині міста, а також блокували площу перед Оперним театром і прилеглий парк. На наступний день пленум ЦК КП Вірменії в своїй постанові вказав, що «розраховує на вивчення і розгляд проблем Нагірного Карабаху в комплексі з іншими питаннями, які стануть предметом обговорення на пленумі ЦК КПРС з проблем національної політики, і просить ЦК КПРС утворити в зв’язку з цим відповідну комісію «. У ці дні в місто Капан Вірменської РСР – один з районів компактного проживання азербайджанців – прибули уповноважені представники штабу Закавказького військового округу, КДБ і МВС СРСР, партійних органів для перевірки повідомлень про можливі міжнаціональних зіткненнях. Повідомлення не отримали підтвердження, проте близько 200 місцевих жителів-азербайджанців раптово в ніч з 26 на 27 лютого залишили Капан і вирушили в Баку одним поїздом, нібито піддавшись на вмовляння родичів.

Ще 26 лютого Горбачов прийняв у Кремлі Зорія Балаяна та Сільву Капутикян. На зустрічі був присутній радник Горбачова Георгій Шахназаров. За словами Шахназарова, Горбачов охарактеризував те, що відбувається навколо Карабаху, як «удар нам в спину». Насилу доводиться стримувати азербайджанців, а головне – створюється небезпечний прецедент. У країні кілька десятків потенційних вогнищ протистояння на етнічному ґрунті, і приклад Карабаху може штовхнути на нерозсудливість тих, хто поки не ризикує вдаватися до насильницьких засобів. Горбачов відкинув ідею передачі Нагірного Карабаху Вірменії, але пообіцяв провести в регіоні реформи в галузі культури і економіки. Зі свого боку, Балаян і Капутикян погодилися звернутися до людей на Театральній площі з закликом припинити демонстрації на місяць.

В той же день, 26 лютого, по бакинському і єреванському телебаченню виступили секретарі ЦК КПРС Г. П. Розумовський і В. І. Долгих, оголосив текст Звернення М. С. Горбачова «До трудящихся, до народів Вірменії та Азербайджану», в якому містився заклик «проявити громадянську зрілість та витримку, повернутися до нормального життя та роботи, дотримуватися громадського порядку». Після оголошення звернення учасники мітингу в Єревані прийняли рішення припинити масові акції і «ударною працею в суботні та недільні дні надолужити згаяне». На наступний день це звернення було опубліковано центральними виданнями Азербайджанської та Вірменської РСР.

Увечері 27 лютого в телевізійному інтерв’ю заступника генерального прокурора СРСР А. Ф. Катусева прозвучали слова про те, що в зіткненні біля Аскеран, які нещодавно трапилися 22 лютого, загинули два азербайджанця. Це повідомлення, як стверджується, могло стати однією з причин, які спровокували вірменський погром в Сумгаїті 27 – 29 лютого, став поворотним пунктом у розвитку міжнаціонального конфлікту. За офіційними даними Генпрокуратури СРСР, в ході цих подій загинуло 26 вірмен і 6 азербайджанців. Згідно вірменських джерел, число жертв серед вірмен у багато разів перевершувало офіційні дані. Існують свідчення того, що розгулу насильства в Сумгаїті сприяло свідома бездіяльність місцевих правоохоронних органів і центрального державного і партійного керівництва СРСР або нездатність своєчасно втрутитися в розвиток подій. Відзначається також, що відсутність всебічного і повного розслідування причин і обставин погромів, встановлення і покарання провокаторів і безпосередніх учасників злочинів, безсумнівно, призвело в подальшому до ескалації конфлікту

Сумгаїтські події, за свідченням С. М. Маркедонова, «радикально змінили настрої жителів Вірменії ..., викликали кризу довіри до центральної влади. У вимогах і гаслах вірменських об’єднань стали звучати критичні по відношенню до КПРС мотиви» . Як зазначає А. Звєрєв, «нездатність центральної влади застосувати силу для захисту цивільних осіб мала серйозні наслідки для подальшого розвитку етнічних конфліктів на Кавказі і в Середній Азії: створивши враження, що насильство себе виправдовує, вона сформувала умови для повторення безчинств. Стало ясно, що будь-яке вигнання національної меншини з місць свого проживання під загрозою терору залишиться безкарним» .

Аналогічні події відбулися 28 лютого в Кіровабаді (нині Гянджа), де численна юрба молодих людей, озброєних металевими прутами і палицями, попрямувала в вірменськими квартали міста, ламаючи вікна і двері і б’ючи перехожих-вірмен. Місцеве вірменське населення, скориставшись компактністю проживання, зуміло організувати відсіч, а втручання військовослужбовців дозволило призупинити погроми і уникнути різанини. Кілька людей отримали поранення різного ступеня тяжкості, але тут обійшлося без людських жертв, хоча і було завдано значних матеріальних збитків ­– було розгромлено і розграбовано кілька десятків вірменських будинків, спалено кілька автомобілів.

29 лютого відбулося засідання Політбюро ЦК КПРС, на якому було розглянуто питання «Про додаткові заходи у зв’язку з подіями в Азербайджанській та Вірменській РСР». Вищим державним і партійним керівництвом СРСР було прийнято рішення приховати характер і масштаби Сумгаїтських подій. У повідомленнях ТАСС вони були представлені як порушення громадського порядку, що призвели до людських жертв. З самого початку було прийнято рішення не проводити один загальний судовий процес; справа було розбито на 80 епізодів і розглядалися в судах різних міст. З кількох тисяч погромників до судової відповідальності притягнули 94 рядових учасників – переважно підлітків і юнаків. У всіх випадках мотивами злочинів, в яких їх звинувачували, називалися «хуліганські спонукання». Такий підхід виключив можливість виявлення організаторів злочину. Прокуратура СРСР відкинула наявність доказів підготовки до різанини. До судової відповідальності не були притягнуті підбурювачі з числа виступаючих на мітингах. Також не розглядалася відповідальність посадових партійних осіб і правоохоронних органів Сумгаїті. У засобах масової інформації були згадані лише два перших процеси, інші ж пройшли непоміченими. Звернення в ЦК КПРС із закликами провести об’єктивне розслідування Сумгаїтській різанини не отримали відповіді.

Весна - осінь 1988 року: загострення ситуації[ред.ред. код]

У цей період локальний соціально-економічний, мовний та національно-культурний конфлікт вірменського населення НКАО з керівництвом автономної області і АзССР через обмеження законних прав цього населення поступово поширився на всю Вірменію і Азербайджан і переріс в «національно-політичну кризу, заснований на взаємовиключних уявленнях про національні території обох народів і республіканської приналежності Нагірного Карабаху» і вилився в масові прояви громадянської непокори і етнічного насильства.

У НКАО (особливо в Степанакерті) цей період характеризувався щоденними багатолюдними ходами, мітингами, страйками колективів підприємств, організацій, навчальних закладів області з вимогами відділення від Азербайджану. Це рух отримував значну моральну, матеріальну та організаційну підтримку з Вірменії.

Спочатку партійні і радянські керівники НКАО поводилися обережно. Генріх Погосян, який змінив Бориса Кеворкова на посаді керівника обкому партії, в газетах закликав до припинення страйків і заворушень, до демократичного вирішення «невирішених проблем». Постійно цитуючи М. С. Горбачова, він намагався йти від головного питання про приналежність Нагірного Карабаху, посилаючись на «готовність ЦК КПРС розглянути весь комплекс соціально-економічних проблем розвитку НКАО» як «... свідоцтво мудрості ленінської національної політики». Вимушений на першому етапі лавірувати між Москвою, Баку і Карабахським рухом, Генріх Погосян, сильно сприяв своєю позицією зростання сепаратизму в Нагірному Карабасі. Є свідчення, що карабахське вірменське підпілля встановило зв’язок з Генріхом Погосяном ще в 1987 році.

Одночасно в Азербайджані тривали заклики до «рішучого наведення порядку» в НКАО. Суспільна напруга і національна ворожнеча між азербайджанським і вірменським населенням зростали з кожним днем. Після Сумгаїтської трагедії почалося видавлювання азербайджанців з Вірменії та вірмен з Азербайджану. Влітку і восени почастішали випадки насильства в НКАО, наростав взаємний потік біженців. До листопада – початок грудня ескалація міжнаціональної напруженості досягла нової стадії – «відкритої конфронтації з численними і майже повсюдними зіткненнями на національному грунті, загибеллю десятків людей і масовими міжреспубліканськими міграціями біженців».

Березень – квітень[ред.ред. код]

У НКАО для вивчення ситуації були в терміново направлені представники центральних радянських і державних органів СРСР. Деякі з виявлених проблем, роками накопичувалися в національній сфері, стали надбанням гласності, проте заходи, прийняті центральними державними і партійними органами СРСР в березні 1988 року з метою врегулювання міжнаціонального конфлікту в НКАО, не привели до поліпшення становища, оскільки найбільш радикальні представники вірменської сторони відкидали будь-які компромісні пропозиції, які передбачали збереження НКАО в складі АзССР.

1 березня в Степанакерті було створено суспільно-політична організація вірмен - товариство «Крунк» ( «Журавель»), яке очолив директор Степанакертського комбінату будматеріалів Аркадій Манучаров. Заявленими цілями спільноти «Крунк» були вивчення історії регіону, його зв’язків з Вірменією, відновлення пам’яток старовини. На ділі комітет «Крунк» (керівний орган товариства) взяв на себе функції організатора масових протестів. «Ідеологічною секцією» комітету керував Роберт Кочарян, секретар парткому Степанакертського шовкопрядильної фабрики. Як зазначає у своїй книзі Том де Ваал, «Крунк» був першою організацією в Радянському Союзі епохи Горбачова, яка почала використовувати страйки як політичну зброю» . 24 березня постановою Президії Верховної Ради АзССР товариство «Крунк» та очолюючі його органи – комітет і рада – були розпущені, але фактично продовжили свою діяльність. 8 травня в зв’язку з забороною на діяльність комітету «Крунк» було вирішено відтворити Рада директорів, який керував національним рухом карабахських вірмен до кінця 1991 року, коли були проведені вибори до Верховної Ради НКР.

3 березня комітет «Карабах» виступив зі зверненням до ООН, парламентам та урядам всіх країн, Всесвітнього Раді церков, Соцінтерну, комуністичним і робочим партіям, Міжнародному червоному хресту, в якому звинуватив «керівництво Радянського Азербайджану, ряд відповідальних працівників ЦК КПРС в злочині проти вірменського народу «. У НКАО був оголошений траур за жертвами Сумгаїтської трагедії. У Степанакерті на території комплексу полеглим воїнам було встановлено меморіальну плиту в пам’ять про загиблих в Сумгаїті. В результаті масового переселення сумгаїтських вірмен у Вірменську РСР, НКАО, міста Російської Федерації, який розпочався відразу ж після погромів, все 14-тисячне вірменське населення Сумгаїті покинуло місто. Тим часом з перших днів березня в Зангеланському і в сусідніх з ним райони АзССР почали прибувати нові біженці - азербайджанські сім’ї, змушені покинути територію Вірменської РСР.

9 березня на нараді в ЦК КПРС були заслухані повідомлення перших секретарів ЦК КП Азербайджану і Вірменії Багірова і Демірчяна про обстановку, що складається в цих республіках у зв’язку з подіями в Нагірному Карабасі, в результаті чого було вирішено визнати наявність деяких проблем економічного і культурного плану, що породили карабаський рух, і висловити готовність до розробки програм по їх вирішенню в рамках колишньої автономії. У повідомленні газети «Правда» говорилося: «Як зазначалося на нараді, обстановка в Азербайджані і Вірменії входить в нормальне русло, хоча продовжує мати свої складності. Працюють підприємства та навчальні заклади. Заповнюється згаяне виробництво промислової продукції. Дотримується громадський порядок. Триває слідство у справах про злочини, що мали місце в м. Сумгаїті 28 лютого 1988 р. Як повідомила "Правда" Горбачов, який виступив на нараді, заявив, що "головне зараз полягає в послідовному проведенні ленінських принципів національної політики, зміцнення дружби азербайджанського і вірменського народів ... Будь-яке загострення ситуації може відкинути нас назад від тих нелегких завоювань дружби народів, яких досягла наша країна за сім десятиліть свого існування».

До 11 березня дослідник К. В. Юматов відносить початок інформаційного протистояння головною обласної газети з республіканськими ЗМІ Азербайджану – в репортажі з загальних зборів комуністів апарату обласної ради профспілок, де обговорювалось звернення М. С. Горбачова, республіканські ЗМІ піддалися звинуваченнями в тенденційному трактувані подій що відбуваються в Нагірному Карабасі, фальсифікації фактів. В якості головної причини «лютневих подій» називалася «тенденційна, помилкова політика, яку вели в останні десятиліття окремі партійні, радянські і господарські керівники області, республіки. Деякі діячі науки, літератури і мистецтва республіки посягнули на духовні цінності нашого народу, образили його національну гідність, ігноруючи принципи ленінської національної політики». Поява цього репортажу, на думку К. В. Юматова, була дуже значущим: по-перше, вперше в офіційній пресі чітко проявилася опозиція вірменського партійного і профспілкового апарату НКАО щодо відношення до Баку, незважаючи на всі запевнення в інтернаціоналізмі і дружбі. По-друге, прихильники приєднання до Вірменії явно скористалися нерішучістю дій центральної влади СРСР, що виявилися в зверненні Генерального секретаря ЦК КПРС і на нараді ЦК КПРС. По-третє, вже в березні 1988 року вірменське населення НКАО – карабахці – виявилося на офіційному рівні протиставлено азербайджанському населенню регіону, яке не розглядалося як рівноправний суб’єкт.

16 березня, за оцінкою К. В. Юматова, ознаменувався свого роду «виходом вірменського підпілля в відкритий інформаційний простір» – в газеті «Радянський Карабах» було опубліковано відкритий лист до редакції трьох активістів карабахського руху – викладачів Степанакертського педінституту кандидатів наук Олени Григорян, Арзік Мхітарян і Гамлета Григоряна. Автори висунули тезу про особливу відповідальність газети, звинувативши її в тому, що при висвітленні «всенародного руху,  наростаючого в Нагірному Карабасі, мета якого – возз’єднання з Радянською Вірменією», газета проявляє «незрозумілу повільність» «замість того, щоб виявити істину, сказати чесне, правдиве партійне слово»: «Просто нестерпним стала брехня, зневага друку до голосу мас. Народ Нагірного Карабаху відчуває духовну і моральну спрагу. Він вимагає возз’єднати НКАО з Вірменською РСР». Фактично, пише К. В. Юматов, автори закликали газету «Радянський Карабах» до початку інформаційної війни з республіканськими ЗМІ, до повного й остаточного переходу на націоналістичні позиції, щоб «голос карабахців» дійшов до «мудрого керівництва нашої партії» без «спотворень».  У цьому ж номері в одному з матеріалів були проведені прямі паралелі між репресіями мусаватистів проти вірмен в Нагірному Карабасі в 1920 р і владою Радянського Азербайджану, на яку автор поклав відповідальність за Сумгаїтські і Агдамські події. Продовження і закріплення подібної редакційної політики в наступний період свідчило про те, що газета «Радянський Карабах» остаточно перетворилася в головний інформаційний орган прихильників Міацума в НКАО.

17 березня органи радянської влади Ашаги-Агджакенд сільського району і Геташенського підрайону направили клопотання про включення їх до складу НКАО.

Більшість членів Нагірно-Карабахського обласної ради депутатів і обкому партії підтримали вимоги про передачу НКАО зі складу Азербайджану до складу Вірменії, які були оформлені у відповідних рішеннях сесій обласної Ради та пленуму обкому партії. 17 березня пленум обкому партії прийняв рішення, де говорилося: «Висловлюючи сподівання вірменського населення автономної області, волю переважної більшості комуністів Нагірного Карабаху, просити Політбюро ЦК КПРС розглянути і позитивно вирішити питання приєднання Нагірно-Карабахської автономної області до Вірменської РСР, виправивши тим самим допущену на початку 20-х рр. історичну помилку при визначенні територіальної приналежності Нагірного Карабаху».

16 березня пленум Сумгаїтський обкому КП Азербайджану звільнив Д. М. Муслім-заде від обов’язків першого секретаря Сумгаїтського міськкому партії «за проявлену політичну безпечність, допущені великі недоліки в організаторській і політичній роботі і непартійній поведінці, що призвели до трагічних подій в місті».

18 березня ЦК КП Азербайджану обговорив питання «Про великі недоліки в організаторській роботі серед населення, політичної короткозорості і бездіяльності бюро Сумгаїтського міськкому партії в запобіганні трагічних подій в місті». У прийнятій постанові зазначалося, що бюро міськкому партії і його секретарі, виконком міськради недооцінили складну ситуацію, не прийняли конкретних заходів щодо підвищення пильності, забезпечення громадського порядку в місті, зайняли вичікувальну позицію, що призвело до трагічних наслідків – «групою хуліганів елементів в м. Сумгаїті були спровоковані заворушення. У протиправні дії  були втягнуті нестійкі, незрілі люди, що потрапили під вплив провокаційних чуток, підбурливих розмов. Скориставшись ситуацією розгулу емоцій, кримінальні елементи зробили бандитські дії, що призвели до людських жертв ... У складній ситуації ряд партійних, радянських і господарських керівників, партійний актив, комуністи міста проявили нерішучість і розгубленість, недооцінили всієї небезпеки наслідків подій що розвивалися. На припинення заворушень були підняті трудові колективи, фактично не діяли народні дружини. Потрібні були екстрені, надзвичайні заходи для відновлення і наведення порядку в місті ... Професійно непідготовленим до протидії виявився міський відділ внутрішніх справ ... Безпечне, безвідповідальне ставлення багатьох працівників правоохоронних органів міста до виконання своїх службових обов’язків не дозволило своєчасно запобігти заворушенням».

18 березня група вищих партійних керівників (Е. К. Лігачов, Л. Н. Зайков, М. С. Соломенцев, П. Н. Демічев, В. І. Долгих, Р. П. Розумовський, А. І. Лук’янов) зустрілися з діячами науки і культури вірменської і азербайджанської національності, які працюють в  Москві. У той же день Лігачов прийняв групу представників трудових колективів НКАО.

21 березня відбулося засідання Політбюро ЦК КПРС, на якому, зокрема, було обговорено питання про заходи протидії наростаючому національно-демократичного руху в Вірменії – і в першу чергу, діяльності комітету «Карабах». У газеті «Правда» була опублікована велика стаття під заголовком «Емоції і розум», в якій події, що відбуваються в Вірменії та Азербайджані, були представлені як результат підступів безвідповідальних екстремістів, що розпалюють пристрасті і штовхають людей на порушення громадського порядку. 23 березня в Степанакерті в зв’язку з цією публікацією почалися багатоденні страйки, що завершилися 5 квітня. 24 березня Президія ВР АзССР прийняла постанову, якою розпускалися товариство «Крунк» та його керівні органи, заборонялося проведення несанкціонованих зборів тощо.

21 березня в листі Горбачову вимоги вірмен Карабаху про входження до складу Вірменії підтримав відомий правозахисник академік А. Д. Сахаров, який закликав знайти «рішучий, демократичний і конституційний» спосіб виходу з двох кризових ситуацій, пов’язаних з вимогами про повернення кримських татар на їх батьківщину і про возз’єднання Карабаху з Вірменією.

22 березня Президії Верховних Рад усіх союзних республік СРСР провели засідання, на яких обговорили становище, що склалося в НКАО, Азербайджанської та Вірменської РСР, «висловили стурбованість і тривогу в зв’язку з цим і просили Президія Верховної Ради СРСР вжити рішучих заходів, спрямованих на дотримання вимог радянської Конституції на територіях зазначених республік, на подальше зміцнення Союзу РСР і всіх його державних і автономних утворень». 23 березня Президія Верховної Ради СРСР прийняла Постанову «Про заходи, пов’язані із поводженням союзних республік з приводу подій в Нагірному Карабасі, в Азербайджанській та Вірменської РСР», в якій, зокрема, зазначив: «... Визнати неприпустимим, коли складні національно-територіальні питання намагаються вирішувати шляхом тиску на органи державної влади, в ситуаціїі нагнітання емоцій і пристрастей, створення всякого роду самочинних утворень, які виступають за перекроювання закріплених в Конституції СРСР національно-державних і національно-адміністративних кордонів, що може привести до непередбачуваних наслідків…»

24 березня ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли Постанову «Про заходи щодо прискорення соціально-економічного розвитку Нагірно-Карабахської автономної області Азербайджанської РСР в 1988-1995 роках». У постанові вказувалося на «неприпустимість перегляду закріплених в Конституції СРСР національно-державних і національно-адміністративних кордонів», виділялося 400 млн рублів на будівництво в Нагірному Карабасі житла, шкіл, лікарень, заводів, доріг (зокрема, на реконструкцію дороги Горіс-Лачін- Степанакерт), забезпечення зайнятості працездатного населення, поліпшення водопостачання, реконструкцію Степанакертського аеропорту, забезпечення прийому програм вірменського телебачення, комплекс заходів з реставрації та відновлення пам’яток історії та культури та ін. Передбачалося розширення культурних і економічних зв’язків НКАО з Вірменією.

24 березня постановою Президії Верховної Ради АзССР було розпущено товариство «Крунк» та очолюючі його органи – комітет і рада, оскільки «так зване товариство» Крунк «бере на себе невластиві функції і його діяльність по суті суперечить цілям комуністичного будівництва і принципам соціалістичного інтернаціоналізму, підбурює населення до масових заворушень». 25 березня указом Президії Верховної Ради АзССР було затверджено «Положення про порядок організації та проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій». Також був прийнятий Указ «Про відповідальність за порушення встановленого порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій».

24 березня для запобігання масових протестів проти рішення Президії Верховної Ради СРСР в Єревані були введені додаткові війська, які перекрили центр міста.

25 березня, як стверджують азербайджанські джерела, були здійснені підпали в чотирьох азербайджанських селищах в Арараті районі Вірменської РСР.

10 квітня Степанакерт відвідав зав. відділом машинобудування ЦК КПРС А. І. Вольський, який виступив на ряді промислових підприємств міста. З цього дня він буде неодноразово відвідувати НКАО в якості представника ЦК КПРС, а з вересня 1988 року фактично керуватиме введеними в регіон військами.

Як пише А. Ф. Дашдаміров, протягом березня-квітня урядом Азербайджану спільно з союзними міністерствами і відомствами були вирішені основні питання практичної реалізації постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 24 березня. Однак з самого початку його виконання наражалося на опір нового керівництва НКАО. На мітингах в Єревані і Степанакерті прозвучало гасло «Ми вимагаємо політичного рішення, а не економічних подачок!». Акцент в пропагандистській риториці змістився з соціально-економічних питань в політичну сферу, посилювалися вимоги «політичного рішення карабахської проблеми». Нові керівники НКАО вели справу до демонстративного згортання господарських, виробничих зв’язків з містами та районами Азербайджану, відмовлялися співпрацювати з державними органами республіки. Посилювалася дискримінація азербайджанського населення НКАО. Громадські організації, первинні організації КПРС, комсомольські, профспілкові організації, творчі спілки почали ділитися за національним принципом.

Травень[ред.ред. код]

За повідомленнями азербайджанських джерел, за перші десять днів травня в Азербайджан прибуло до тисячі біженців з Вірменії.

3 травня підрозділи МВС були введені в село Туг Гадрутського району НКАО зі змішаним населенням для запобігання зіткнень на національному грунті.

У НКАО тривали акції протесту. 1 травня першотравнева демонстрація в Степанакерті переросла в мітинг, учасники якого знову висунули вимогу про возз’єднання Нагірного Карабаху з Вірменською РСР. 8 травня в Степанакерті пройшов сидячий страйк, учасники якого не висували ніяких вимог. На постамент пам’ятника Леніну був поставлений прапор Вірменської РСР. 11 травня в зв’язку з призначенням азербайджанця на посаду заступника прокурора НКАО в Степанакерті відбулися демонстрації і мітинги протесту, що перейшли в страйк, що припинився лише через два дні, після скасування цього призначення.

15 травня відбулися зіткнення між вірменами і азербайджанцями в Араратському районі Вірменської РСР. Заворушення, в ході яких було підпалено декілька будинків, були придушені військами. Були постраждалі.

15 травня пройшли багатотисячні антивірменські мітинги в Шуші, на яких висловлювалися погрози розправи над місцевими вірменами. Було прийнято звернення до радянських і партійних органів з вимогами ліквідації автономної області. 16 - 18 травня місцеві вірмени почали залишати місто (перебираючись в Степанакерт). Як стверджує Левон Мелік-Шахназарян, під впливом погроз місто було змушене покинути майже все чотиритисячне вірменське населення. Нагірно-Карабахський обком КПРС, що обговорив 17 травня питання «Про провокації в  Шуші», прийняв рішення створити прес-центр для оперативного інформування про події в області. В цей же період в самому Степанакерті починаються напади на азербайджанців - студентів і викладачів місцевого педінституту, зриваються заняття на азербайджанському відділенні, студентів-азербайджанців змушують покинути Степанакерт.

16 травня в Баку на площі ім. Леніна (згодом перейменованої в площу Свободи) відбувся перший загальноміський мітинг студентів, молоді та інтелігенції в знак протесту проти вигнання азербайджанців з Вірменії, який зібрав близько 15 тисяч осіб і мало не завершився нападом особливо агресивних учасників на представників республіканської влади.

17 травня відбулася демонстрація в Єревані і загальний страйк в Степанакерті в знак протесту проти надто м’якого вироку Сумгаїтського суду у справі «безпосередніх учасників в масових заворушеннях» (16 травня в ході першого судового процесу обвинувачений Талех Ісмаїлов був засуджений до 15 років позбавлення волі за вбивство).

18 травня в газеті «Бакинський робітник» було опубліковано звернення ЦК КП Азербайджану, Президії Верховної Ради АзССР, Ради міністрів АзССР в зв’язку з новою хвилею «мітингової демократії», викликаною ситуацією, що складається в Нагірному Карабасі, Азербайджані та Вірменії і «загрозливою непередбачуваними наслідками». У зверненні зазначалося, що «в останні дні ситуація знову стала нагнітатися, почастішали чутки, різного роду домисли, що породили нездорові настрої, негативно подіяли на процес подальшої нормалізації ситуації в республіці». Йшлося про те, що виступи на мітингу 16 травня «були уважно вислухані членами Бюро ЦК КП Азербайджану ... Питання, поставлені учасниками мітингу, уважно розглянуті. За деякими з них будуть прийняті негайні заходи. Але слід врахувати, що поставлені і такі питання, вирішення яких вимагає глибокого вивчення і певного часу». Визнавалося, що «нинішня стурбованість певної частини населення викликана, зокрема, подіями, які мали місце в деяких населених пунктах Араратського району Вірменської РСР 11 травня, де між місцевими жителями відбулися інциденти. Є постраждалі, жертв немає. Партійними та радянськими органами вживаються заходи щодо нормалізації ситуації. За всіма випадками Прокуратурою СРСР ведеться розслідування. Можна не сумніватися, що винні будуть виявлені і притягнуті до відповідальності відповідно закону». Населення республіки закликалося до терпіння, витримки і гідності, глибокої відповідальності за долю свого народу.

В цей же день в Баку відбувся ще один загальноміський мітинг, в якому брало участь близько 30 тисяч осіб. Тут також звучала різка критика з приводу бездіяльності республіканського керівництва.

Чим більше автономна область дистанціювалася від республіки, тим меншим авторитетом серед населення користувалися керівники Азербайджану. З травня координацію масових мітингів в Баку взяла на себе організація «Варлиг» («Реальність»), яку очолював робочий з Нахічевані Неймат Панахов (Панахлі). Діяльність цієї організації Д. Фурман характеризує як «підбурюючу і фанатичну». Бакинська інтелігенція, в свою чергу, згуртувалась навколо неформального Бакинського клубу вчених, який виник  після Сумгаїтських подій.

21 травня була проведена зміна вищих партійних керівників Вірменії та Азербайджану (з офіційним формулюванням «за станом здоров’я»): Карена Демірчяна змінив Сурен Арутюнян, а Кямрана Багірова – Абдурахман Везіров. Як зазначає Том де Ваал, обидва новопризначенця «працювали за межами регіону, і, імовірно, були залучені в місцеву кланову політику. Везіров був радянським послом в Пакистані; Арутюнян працював в апараті ЦК КПРС в Москві». Представляти нових керівників на позачергових Пленуму ЦК КП Азербайджану і Вірменії були направлені два члена Політбюро ЦК КПРС: в Баку попрямував Єгор Лігачов, а в Єреван – Олександр Яковлєв. Представники Москви своїми двозначними і суперечливими діями, викликали загострення ситуації. Якщо Яковлєв в Єревані висловив співчуття вимогам вірмен і навіть виступив на масовому мітингу, то Лігачов в Баку рішуче заявив, що ніхто і ніколи не дозволить відібрати Нагірний Карабах в Азербайджану, закликав зміцнювати єдність багатонаціональної радянської держави, триматися за інтернаціоналізм і дружбу народів. Першому секретареві Нагірно-Карабахського обкому партії Генріху Погосяну відмовили в можливості виступити. Таким чином проявилося наявність серйозних розбіжностей з карабахської проблеми між членами Політбюро, що виразилося в нездатності до рішучих і жорстких дій. Том де Ваал і Дмитро Фурман відзначають, що нові призначення не сприяли припиненню кризи: Сурен Арутюнян «швидко вловив домінуючі націоналістичні настрої» і вже 28 травня в день Першої республіки вперше за радянські роки дозволив вивісити в Єревані раніше заборонений триколірний червоно-синьо-помаранчевий прапор, а Абдурахман Везіров «безпорадно метався між масами і інтелігенцією, які зневажали його». Більш того, в керівництві Азербайджану все ще продовжували домінувати колишні соратники Гейдара Алієва. За спогадами Аяза Муталібова, в той період, «по суті, йшла боротьба між двома кланами – Алієва і Везирова. Вони ніяк не могли домовитися».

Колишній перший секретар Сумгаїтського міськкому КП Азербайджану Муслім-заде, виступаючи 21 травня на пленумі ЦК КП Азербайджану, публічно поклав провину за трагічні події в Сумгаїті на керівництво республіки. Пленум ЦК КП Азербайджану прийняв постанову «Про відповідальність Кеворкова Б. С. та інших керівників за події в НКАО». В той же день в Баку відбувся багатотисячний мітинг з вимогами відновити Багірова та гаслами: «Вірмени, росіяни, євреї – геть з Азербайджану!». 30-31 травня на пленумі ЦК КП Азербайджану колишній перший секретар Нагірно-Карабахського обкому КПРС Кеворков був виключений з партії «за серйозні політичні помилки в керівництві обласної парторганізації, що призвели до загострення міжнаціональних відносин, персональну відповідальність за що відбуваються в автономній області заворушення», колишній перший секретар Сумгаїтського міськкому КПРС Муслім-заде був виключений з партії «за великі недоліки в організаторській і політичній роботі, що призвели до трагічних подій в Сумгаїті».

21 травня в Степанакерт були введені війська, а 22 травня тут почався черговий страйк на знак протесту проти виступу Лігачова на Пленумі ЦК КПАз в Баку і введення військ. Обком партії НКАО направив лист в ЦК КПРС з проханням підтвердити раніше дані запевнення про те, що питання Нагірного Карабаху не знято з порядку денного. Був посилений і військовий контингент в Єревані. 26 травня в Єревані почалася сидяча демонстрація з вимогою розглянути звернення облради НКАО і дати на нього позитивну відповідь. Демонстрація тривала 21 день.

27 травня керівники партійних і радянських органів НКАО направили лист в Політбюро ЦК КПРС з проханням з урахуванням ситуації, що важкої ситуації в області до остаточного рішення її статусу вивести НКАО з підпорядкування АзССР.

Том де Ваал стверджує з посиланням на колишнього завідувача підвідділом міжнаціональних відносин ЦК КПРС В. А. Михайлова, що в травні керівництву НКАО було запропоновано подумати про такий варіант виходу з ситуації, що склалася: погодитися на збереження Нагірного Карабаху у складі Азербайджану, але при цьому його статус міг би бути підвищений до рівня автономної республіки, що дозволило б області отримати власний законодавчий орган, власну конституцію і уряд. Генріх Погосян,  за словами автора, «в останній момент пішов назустріч місцевим радикально налаштованим виборцям і вирішив відкинути запропонований план». Сванте Корнелл з посиланням на мемуари М. С. Горбачова також згадує про існування подібних планів, здійснення яких, , перешкодили «внутрішні антагоністичні протиріччя, тому що вже повним ходом йшла боротьба за владу, за зміну правлячої еліти. Все розпалося, бо вірменський національний рух, який сформувався на базі комітету «Карабах», поспішав захопити владу».

У травні 1988 року відбулися зміни в складі комітету «Карабах», які привели до радикальної зміни його діяльності як лідера масового опозиційного національно-демократичного руху. Зі складу комітету були виведені два представники карабахських вірмен і члени КПРС, колишні лідери «Карабаху» Ігор Мурадян і Зорій Балаян. Новий «Карабах» повністю складався з представників єреванській інтелігенції, в більшості своїй видних наукових діячів. Як пише Том де Ваал, «хоча нові лідери все ще називали себе «Комітетом Карабах», сфера їх політичних інтересів простягалася далеко за межі Карабаху. Вони всі належали до покоління, важливим фактором формування якого стали Єреванські націоналістичні демонстрації 1965-1967 років. У результаті цих виступів в місті був відкритий меморіал з вічним вогнем в пам’ять про жертви геноциду 1915 року, а день 24 квітня був оголошений в Вірменії Днем Геноциду. Вони були носіями ідеї «вірменського суду», або «Ай дата»: давньої мрії про згуртування всіх вірмен світу, від Бейрута до Лос-Анджелеса, навколо спільних націоналістичних цілей.

Червень – серпень[ред.ред. код]

29 травня відбулася зустріч керівників парторганізацій Азербайджану (А. Х. Везирова і В. Н. Коновалова) та Вірменії (С. Г. Арутюняна і Ю. П. Кочеткова), які спільно відвідали райони двох республік (Іджеванський і Казахський) і розглянули питання, пов’язані з посиленням економічних і культурних зв’язків. Зустріч не привела до якого-небудь оздоровлення ситуації. Вже 7 червня, за твердженням азербайджанських джерел, азербайджанське населення було вигнано з міста Масіс Вірменської РСР, а 20 червня етнічним чисткам піддалися ще п’ять азербайджанських селищ в Араратському районі Вірменії. За кілька перших днів червня в Азербайджан з Вірменії прибуло до двох тисяч чоловік. Перший заступник Голови Ради Міністрів АзССР повідомив агентству «Азерінформ», що станом на 14 червня в республіку з Вірменської РСР прибуло 4 тисячі біженців. У Баку, Агдашському, Зангеланському, Уджарському, Казахському, Агсуінському і Імішлінському районах створені штаби по зустрічі і розміщенню в цих зонах всіх новоприбулих. Понад 900 осіб тимчасово були розміщені в пансіонатах Апшерону. Всього в районах республіки було розміщено понад 3800 прибулих.

У Степанакерті, де з 24 травня тривав загальний страйк, азербайджанців не допускають на робочі місця, їм пропонують залишити область.

У червні-липні законодавчі органи Азербайджанської та Вірменської РСР розв’язали так звану «війну законів». 13 червня Президія Верховної Ради Азербайджанської РСР визнав неприйнятним клопотання депутатів облради НКАО про передачу НКАО з АзССР до складу Вірменської РСР. Новий керівник Азербайджану Везіров в той же день скликав загальноміський «мітинг трудящих», але, за словами Зартушта Алі-Заде, «мітинг не вийшов, Везіров по-азербайджанські говорив з рук геть погано, не розумів ситуацію і не відчував настрої мас. Люди після мітингу попрямували громити вірменські райони міста і тільки з великими труднощами міліція, а де-не-де представники інтелігенції змогли утримати натовп». Везіров повідомив учасникам мітингу, що Президія Верховної Ради Азербайджанської РСР, «всебічно розглянувши прохання» депутатів Ради народних депутатів НКАО про передачу НКАО з АзССР до складу Вірменської РСР, «постановила вважати її неприйнятною, оскільки це суперечило б інтересам і азербайджанського, і вірменського населення республіки , не відповідало б завданням зміцнення дружби всіх народів нашої країни, завданням революційного перетворення суспільства».

Азербайджанська влада заблокували доставку вантажів з Вірменії в НКАО через Лачинський коридор.

15 червня Верховна Рада Вірменської РСР дала згоду на входження Нагірно-Карабахської автономної області до складу Вірменської РСР і звернулася в зв’язку з цим до Верховної Ради АзССР. Рішення, прийняте в ситуації безпрецедентного тиску з боку декількох сотень тисяч мітингувальників, які зібралися перед будівлею Верховної Ради (парламентське обговорення транслювалося в прямому теле- і радіоефірі, і в якийсь момент саме невдоволення присутніх змусило депутатів внести зміни в формулювання постанови), призвело до конституційної кризи і прямого протистояння законодавчих органів двох союзних республік. У відповідь 17 червня Верховна Рада Азербайджанської РСР заявила, що рішення цього питання «не може входити в компетенцію Вірменської РСР, а цілком і повністю відноситься до невід’ємного суверенного права» АзССР: «У відповідь на звернення Верховної Ради Вірменської РСР Верховна Рада Азербайджанської РСР, виходячи з інтересів збереження сформованого національно-територіального устрою країни, закріпленого Конституцією СРСР, керуючись принципами інтернаціоналізму, інтересами азербайджанського і вірменського народів, інших націй і народностей республіки, вважала передачу НКАО з Азербайджанської РСР до складу Вірменської РСР неможливою».

21 червня на сесії обласної ради НКАО знову було висунуто питання про вихід зі складу Азербайджанської РСР.

Якщо в Єревані, де азербайджанське населення було нечисленним і правоохоронним силам було неважко підтримувати порядок, майже не було (або зовсім не було) міжнаціональних зіткнень, то, згідно з азербайджанських джерел, в сільських районах і малих містах Вірменії мали місце масові залякування, напади на азербайджанське населення, їх все більш енергійне витискування з республіки. За свідченням тодішнього секретаря ЦК КП Азербайджану А. Ф. Дашдамірова, з 19 по 25 червня 1988 року в Вірменії з ініціативи ЦК КП Вірменії перебувала група відповідальних партійних і радянських працівників з Азербайджану під керівництвом члена бюро ЦК КП Азербайджану, першого заступника Голови Ради міністрів Азербайджанської РСР М. С. Мамедова. За результатами поїздки була підготовлена ​​довідка, яка була направлена ​​для відомості в ЦК КПРС.

28 червня – 1 липня в Москві відбулася XIX конференція КПРС. І вірменська, і азербайджанська делегації спробували використовувати її для вирішення карабахського питання на свою користь, але обговорювані проблеми демократизації радянського суспільства і реформи політичної системи СРСР відтіснили це питання на задній план. Виступаючи перед делегатами конференції, М. С. Горбачов підкреслив прихильність принципу непорушності існуючих кордонів між союзними республіками.

У Вірменії наступний місяць ознаменувався багатоденними страйками колективів підприємств, організацій, навчальних закладів, масовими мітингами. 5 липня стався серйозний інцидент в єреванському аеропорту «Звартноц». В ніч з 4 на 5 липня співробітники аеропорту приєдналися до загальнонаціонального страйку, оголошеної з ініціативи комітету «Карабах». У будівлі аеропорту і навколо нього зібралося близько 2000 пікетників. За кілька годин до закінчення страйку на льотному полі висадилися десантники, якими командував генерал А. М. Макашов. Аеропорт був оточений військами, шосе було перекрито, що веде до нього. Після того, як переговори між військовим командуванням та пікетниками зайшли в глухий кут, війська почали штурм будівлі. Пікетників били палицями і прикладами автоматів. Вірменська міліція безуспішно намагалася запобігти побиття, загородивши пікетувальників від солдатів. Один з пікетників загинув від пострілу в голову, ще один в результаті кульового поранення в хребет був паралізований. Всього після побиття в аеропорту було госпіталізовано 96 осіб. Генеральний прокурор СРСР А. В. Сухарєв розпорядився порушити кримінальну справу проти організаторів страйку в аеропорту, одночасно перешкодивши спробам вірменської прокуратури розпочати власну слідство у справі про загибель пікетники і масові побиття.

12 липня сесія обласної Ради народних депутатів НКАО заявила про односторонній вихід з Азербайджанської РСР і перейменування НКАО в «Арцаську Вірменську автономну область», однак Президія Верховної Ради Азербайджанської РСР визнала це рішення незаконним і скасувала його. У Степанакерті вже кілька місяців не працювали підприємства і організації, кожен день проводилися ходи вулицями міста та масові мітинги, обстановка розпалювалася все більше. Кореспонденти «Известий» повідомляли про потужну підтримку, яку протестуючі отримували з Вірменії – сотні людей щодня виїжджали в Єреван і, навпаки, приїжджали в Степанакерт (для цього був організований «повітряний міст» між цими містами, кількість авіарейсів часом доходило до чотирьох-восьми в день) . Тим часом радянські засоби масової інформації представляли події навколо Карабаху і карабахську проблему як справа рук якихось «корумпованих кланів», мафіозних угруповань, які таким чином намагаються завдати удару по перебудові, яка загрожує їхньому існуванню. У Карабасі та Вірменії люди бойкотували журналістів і публічно спалювали номера «Правди» і «Известий».

18 липня Президія Верховної Ради СРСР на спеціальному засіданні розглянула рішення Верховних Рад Вірменської РСР і Азербайджанської РСР щодо Нагірного Карабаху і прийняла заздалегідь підготовлену постанову з даного питання. У постанові було відзначено, що розглянувши прохання Верховної Ради Вірменської РСР щодо переходу НКАО до складу Вірменської РСР (у зв’язку з клопотанням Ради народних депутатів НКАО) і рішення Верховної Ради Азербайджанської РСР про неприйнятність передачі НКАО до складу Вірменської РСР, Президія Верховної Ради СРСР вважає неможливим зміну меж і встановленого на конституційній основі національно-територіального поділу Азербайджанської РСР та Вірменської РСР. Було підтверджено і попереднє рішення ЦК КПРС про виділення НКАО додаткових коштів на розвиток економіки. Фактично, рішення про цільове витрачання цих коштів приймалися на рівні азербайджанського керівництва, тим більше що будівельні організації НКАО не володіли виробничими потужностями, необхідними для їх освоєння. Як стане відомо згодом, керівництво Азербайджану спробує використати виділені фінанси для здійснення будівництва на території НКАО за рахунок робочої сили, залученої з інших районів республіки, з метою зміни етнічної структури населення області. При цьому НКАО так і не отримає об’єктів, вкрай необхідних їй для забезпечення виживання в умовах економічної блокади, – область не мала свого борошномельного заводу, комбікормового заводу, заводу залізобетонних виробів, домобудівного комбінату.

Вище радянське керівництво таким чином фактично підтримало позицію Азербайджанської РСР, що означала збереження status quo, і демонструвало зростаюче невдоволення вимогами вірмен. М. С. Горбачов у заключному слові звинуватив вірмен в тому, що вони ведуть «неприпустиму» кампанію, що йде врозріз із завданнями перебудови. При цьому, він зробив крок, який не отримав популярності в Азербайджані, – 24 липня в НКАО був направлений в якості представника ЦК КПРС і Президії Верховної Ради СРСР завідувач відділом ЦК КПРС Аркадій Вольський «для організації та координації роботи партійних, радянських і господарських органів Азербайджану, Вірменії і НКАО з виконання рішень ЦК КПРС, Президії Верховної Ради і Ради Міністрів СРСР по Нагірному Карабаху», що фактично означало введення в Нагірному Карабасі прямого правління. Очікувалося, що на цій посаді він пробуде всього шість місяців. Як виявилося, він мав пропрацювати в Нагірному Карабасі майже півтора року. Як пише Том де Ваал, Вольський, «людина великого особистого шарму, здобув – в першу чергу – повага до себе обох конфліктуючих сторін, і йому вдавалося, принаймні, на перших порах, знімати напруженість у міжетнічних відносинах». Призначення Вольського дало можливість припинити на якийсь час загальний страйк, що тривав в НКАО з кінця травня. Наступний спалах страйкової активності сталася в середині вересня.

23 липня газета «Бакинський робітник» опублікувала повідомлення про минулу напередодні нараду партактиву міста Баку, де перший секретар ЦК КП Азербайджану Везіров поінформував присутніх про хід засідання Президії Верховної Ради СРСР щодо Нагірного Карабаху і поставив завдання щодо виконання його рішень. Серед інших тем було порушено положення, в якому опинилися азербайджанці, вимушені покинути Вірменію. За словами Везирова, комісію з цих питань очолить голова Ради Міністрів АзССР Г. Н. Сєїдов.

Станом на середину липня, в Азербайджан з Вірменії виїхало близько 20 тис. Чоловік (понад 4 тис. сімей). Одночасно в Вірменію продовжували прибувати біженці з Азербайджану. За даними місцевої влади, на 13 липня в Вірменію прибуло 7265 осіб (1598 сімей) з Баку, Сумгаїта, Мінгечаура, Казаха, Шамхору та інших міст Азербайджан.

18 липня, в день засідання Президії Верховної Ради СРСР, в Єреван були введені додаткові військові підрозділи, і, за деякими даними, загальна чисельність військ, дислокованих в місті і околицях, досягло 200 тис. Була введена комендантська година. 25 липня робота на більшості підприємств міста відновилася і тривала до кінця серпня. Жорстке рішення Президії Верховної Ради СРСР призвело до зміни тактики вірменської опозиції. Комітет «Карабах» приступив до формування загальнонаціональної організації, яка отримала найменування «Вірменський загальнонаціональний рух» ( «HHSH» – «Hayots Hamazgayin Sharzhum»). Програма ВЗР передбачала проведення в Вірменії широкомасштабних реформ.

В Азербайджані 23 липня А. Х. Везіров зустрівся з представниками Бакинського клубу вчених, які, за словами учасника зустрічі Зардушт Алі-Заде, запропонували йому провести ряд демократичних реформ і «рішуче позбавлятися» від «алієвських кадрів», які «дуже скоро з’їдять його , Везирова». Діалогу, не вийшло, і саме після цієї зустрічі активісти БКУ почали роботу зі створення Народного фронту Азербайджану (НФА).

2 серпня в Степанакерті відбулася зустріч перших секретарів республіканських партійних організацій А. Х. Везирова і С. Г. Арутюняна за участю А. І. Вольського.

16 серпня в Баку пройшов пленум ЦК КП Азербайджану. У своєму виступі А. Х. Везіров зазначив, що загострення ситуації навколо Нагірного Карабаху сприяло прибуття в Азербайджан тисяч азербайджанців, які раніше проживали в Вірменії, – «це активно використовується провокаторами для нагнітання пристрастей, створення некерованої ситуації, виникає небезпека ланцюгової реакції».

19 серпня в газеті «Бакинський робітник» було опубліковано велике інтерв’ю з заступником Генерального прокурора СРСР А. Ф. Катусевим про хід розслідування кримінальних справ, пов’язаних з безчинствами в Сумгаїті 27-28 лютого 1988 року. Він повідомив, що 19 кримінальних справ  і 29 з 94 обвинувачених вже направлено до суду, причому сім уже розглянуто.

Вересень-жовтень[ред.ред. код]

31 серпня Єревані пройшов черговий багатотисячний мітинг, на який зібралося 100 тис. чоловік, а на початку вересня під час мітингу на Театральній площі брало участь до 300 тисяч. Протягом вересня страйкувало від 30 до 70% підприємств. В останні дні вересня ранковий мітинг в Єревані зібрав 250 тисяч людей, вечірній – 500 тисяч.

У НКАО Рада директорів, створена в Степанакерті замість розігнаного владою комітету «Крунк», 11 вересня прийняла рішення про проведення загального тижневого страйку (фактично страйк протривав до 9 жовтня) в знак протесту проти розселення в Шуші біженців з Вірменії, що протестуючі розглядають як спробу влади змінити демографічний баланс в області. На мітингу 12 вересня також висловлювалися вимоги про передачу НКАО до складу Вірменської РСР, про зняття головного прокурора НКАО з посади і про переведення затриманих вірмен в місця позбавлення волі за межами АзССР. Натовп напав на будівлю прокуратури НКАО, вимагаючи звільнення всіх затриманих в останні дні. У зв’язку з погрозами розправи працівникам прокуратури довелося покинути будівлю під охороною військ. 15-16 вересня в Єревані пройшли багатотисячні демонстрації підтримки вимог протестуючих в Степанакерті, 16 вересня було оголошено одноденний страйк, який охопив близько третини підприємств міста.

Ще у виступі Генріха Погосяна на засіданні Президії Верховної Ради СРСР 18 липня відзначалися постійні спроби азербайджанської влади ввести блокаду НКАО: рух на двох шосейних дорогах, що зв’язують Вірменію з НКАО, було ускладнено через напади на машини (нападу і побиття пасажирів відбувалися починаючи з лютого , але влітку вони набули систематичного характеру); значно скоротилося число авіарейсів Єреван-Степанакерт. Влітку блокада на дорогах посилилася; почалася «кам’яна війна», яка через потурання правоохоронних органів незабаром перекинулася і на територію НКАО.

18 вересня на шосе, що проходить через азербайджанське село Ходжали, відбувається кривавий інцидент – каменями були закидані автобус зі студентами, які поверталися в Степанакерт з сільськогосподарських робіт, і машини з пасажирами-вірменами  (за іншими даними – автобуси з будівельною бригадою з Єревана). Одна людина була вбита, більше сорока – в тому числі жінки – отримали важкі поранення. Міліція втрутилася занадто пізно, лише коли з Степанакерта в Ходжали кинулися обурені учасники мітингу, який там проходив. У подальшій масовій бійці, згідно з повідомленням ТАСС, застосовувалося холодна і вогнепальна зброя, поранення отримали 25 осіб. Інцидент мав далекосяжні наслідки для міжнаціональної ситуації всередині НКАО. 19 вересня в Степанакерті почалися погроми азербайджанського населення, що супроводжувалися побиттям і підпалами будинків. У Шуші азербайджанці підпалили вірменську церкву і школу; протягом 19-21 вересня азербайджанці під захистом військових були евакуйовані з Степанакерта в Шушу (Шушинський район був єдиним районом в складі НКАО, більшість населення якого складали азербайджанці). Одночасно військовими була організована евакуація з Шуші в Степанакерт вірменського населення, що залишалося там.

21 вересня в НКАО і Агдамському районі АзССР були введено особливий стан і комендантську годину. Одночасно Президія Верховної Ради Вірменської РСР прийняла рішення про розпуск комітету «Карабах». Однак спроби партійних і державних органів заспокоїти населення не мали ефекту. У Єревані і деяких інших містах Вірменії тривали заклики до організації страйків, мітингів, голодувань. 22 вересня було припинено роботу низка підприємств і міського транспорту Єревана, Ленінакана, Абовяна, Чаренцаван, а також Ечміадзинського району. У Єревані до забезпечення порядку на вулицях поряд з органами міліції залучаються військові підрозділи.

У жовтні та першій половині листопада напруга наростала. Мітинги, в яких брали участь по двісті-триста тисяч чоловік, проходили в Єревані майже щодня. Не припинялися голодування студентів. На додаткових виборах до Верховної Ради Вірменської РСР переважною більшістю голосів було обрано членів Комітету «Карабах» Хачик Стамболцян і Ашот Манучарян.

3 жовтня Степанакерт відвідали члени комісії Ради Національностей Верховної Ради СРСР. Переговори пройшли безрезультатно.

Тим часом суд над винуватцями Сумгаїтській трагедії набув характеру фарсу. На судовому засіданні, що проходило в Сумгаїті, в одному випадку кілька погромників були засуджені до 2,5 років позбавлення волі умовно, а в іншому громадський захисник представив клопотання підприємства про передачу справи одного з обвинувачених в товариський суд. У судових процесах і в Сумгаїті, і в Москві явно простежувалася цільова установка: покарати (причому по можливості не дуже строго) «стрілочників» і рішуче ігнорувати всі обставини, що свідчать про заздалегідь спланований характер масових заворушень.

Листопад-грудень[ред.ред. код]

14 листопада в НКАО була оголошена черговий тижневий страйк з вимогами скасування особливого становища в області (яке фактично поширювалося тільки на вірмен), виселення азербайджанців, завезених в НКАО останнім часом, повернення вірменських біженців в Шушу.

16 листопада Президія Верховної Ради Вірменії розглянула винесений на всесоюзне обговорення проект поправок до Конституції СРСР і висловилася за суттєві зміни. Однак на проведеному в той же день 200-тисячному мітингу було вирішено домагатися відхилення всього проекту. Одночасно пропонувалося оголосити одноденний загальний страйк. 18 листопада страйк відбувся, охопивши Єреван і інші великі міста Вірменії. На 12 годину дня на Театральній площі столиці відбувся 600-тисячний мітинг, що закінчився ходою містом, в якому брало участь до мільйона осіб. Серед учасників мітингу були і керівники Вірменії – голова Президії Верховної Ради Восканян, секретар ЦК КП по ідеології Галоян.

У середині листопада 1988 року накопичилася в азербайджанському суспільстві незадоволеність нерішучими діями бакинського керівництва щодо врегулювання карабаської проблеми і ситуації з біженцями викликала черговий спалах мітингової активності в Баку, що призвело до масових погромів на території Азербайджану і Вірменії, який супроводжувався насильством і вбивствами мирного населення . У ряді міст було введено особливий стан і комендантську годину. Сотні тисяч жителів Азербайджану і Вірменії, вимушених покинути місця свого постійного проживання, утворили два зустрічних потоки біженців.

Багатотисячний мітинг в Єревані. Літо 1988 року

Приводом для загострення напруженості послужили повідомлення про початок будівництва в районі Топхана, на території НКАО філії алюмінієвого заводу, що з’явилися в азербайджанській пресі в середині листопада.

Насправді 23 жовтня виконком Ради народних депутатів Аскеранського району прийняв рішення «Про відведення земельної ділянки площею 6 га, що знаходиться в користуванні колгоспу ім. Енгельса під р. Шуша, іменованого «Топхана», під будівництво пансіонату Канакерского алюмінієвого заводу Вірменської РСР», а виконком Ради народних депутатів НКАО затвердив це рішення. В азербайджанській пресі це рішення було представлено як намір вірмен знищити священну для азербайджанців гай, завдати шкоди екології і змінити демографічний баланс Шушінского району, що було сприйнято суспільством як прояв «повзучої вірменської анексії» азербайджанської території, порушення «національної цілісності» республіки.

За словами Зардушт Алізаде, сигналом для початку кампанії послужило підписана жителями міста Шуші лист «Крик Топхани», опубліковане в газеті «Комуніст», органі КП Азербайджану, в якому висловлювався протест проти початку будівництва поблизу Шуші профілакторію для робітників Кенакерского алюмінієвого заводу. Перераховуючи кілька версій появи цього листа, Алізаде вважає найбільш обґрунтованим припущення, згідно з яким цей «крик» був організований супротивниками Везирова з його ж оточення, які таким чином намагалися його дискредитувати

Звістка про вирубку дерев і кущів на користь Топхани викликало різко негативну реакцію серед бакинців. Вже 17 листопада в Баку на площі ім. Леніна почався масовий безстроковий мітинг протесту. Місцевість була оголошена спочатку національної та релігійної святинею, а потім – заповідником з цінними породами дерев, яким загрожує вирубка . На думку Зардушт Алізаде, подальші події «однозначно свідчать, що головною метою організаторів «мітинг» був не захист Карабаху, а дискредитація і зміщення Везирова, який представляв велику небезпеку для партійно-господарської номенклатури республіки».

Свого роду відповідь акції став загальний страйк, оголошений 18 листопада в Вірменії з приводу вимог приєднання НКАО до Вірменії.

19 листопада до мітингувальників приєдналися активісти з ініціативної групи зі створення Народного фронту Азербайджану, які представили свою програму. Вони намагалися, за словами Зардушт Алізаде, «вести контрагітацію  провокаційними промовами, що звучали з трибуни на площі».

Незважаючи на те, що 21 листопада Аркадій Вольський віддав розпорядження про припинення будівництва, мітинг в Баку продовжився. Учасники ночували тут же на площі. Протягом тижня площа забезпечувалася дровами для багать, наметами і провізією, яка роздавалася безкоштовно. За деякими оцінками, ночами тут збиралося близько 20 тис. чоловік, а вдень ​​їх число доходило до півмільйона.

Мітингувальники висунули політичні вимоги до влади – ліквідувати карабахську автономію, арештувати активістів комітетів «Карабах» і «Крунк», відновити суверенітет Азербайджанської РСР в НКАО і змістити Генріха Погосяна з посади секретаря Нагірно-Карабахського обкому КП АзССР, утворити в місцях проживання азербайджанців на території Вірменії автономію, судити обвинувачених у Сумгаїтських справах на території Азербайджану тощо. На мітингу вперше зазвучали слова про імперію, про національний гніт, обмеження культури і прав азербайджанського народу. Однак ЦК КП Азербайджанської РСР, за оцінкою Л. Юнусова, «практично самоусунувся від контактів з народом, що різко підірвало його авторитет. Не допоміг і короткочасне виступ по телебаченню першого секретаря ЦК КП Азербайджану А. Везирова, в якому він спробував за допомогою традиційних декларацій про дружбу народів заспокоїти громадськість». Ініціатива перейшла в руки демонстрантів. Особливу активність, як завжди, виявляв Неймат Панахов (Панахли), який очолював організацію «Варлиг» ( «Реальність»), яка ще з травня 1988 року взяла на себе координацію масових мітингів в Баку.

Присутні представляли найрізноманітніші суспільні сили і світогляди –  звідси й така різноманітна символіка, від прапорів Азербайджанської РСР до мусульманських символів і портретів аятоли Хомейні. У натовпі з’явилися гасла типу «Слава героям Сумгаїті». Сприяли розпалюванню пристрастей і виступи представників азербайджанської інтелігенції по телебаченню і радіо. Лише 21 листопада перед мітингувальниками виступив голова Президії Верховної Ради Азербайджанської РСР Сулейман Татлі, який пообіцяв від імені азербайджанського керівництва, що вимоги демонстрантів будуть виконані. Однак ситуація залишалася напруженою. На площі з’явилися триколірні прапори Азербайджанської Демократичної Республіки, по місту роз’їжджали десятки легкових автомобілів з людьми, що розмахували прапорами АзССР. Л. Юнусова пише, що з ходом мітингу у частині протестуючої молоді з’явилася власна символіка – червоні пов’язки або стрічки на лобі, етикетки від сигарет «Карабах», що прикріплювали на грудях.

18 листопада Верховний суд СРСР засудив Ахмедова, одного з підсудних у Сумгаїтських справах, до смертної кари. Звістка про це призвела до погромів  в Баку, а 22 листопада хвиля насильства поглинула весь Азербайджан. Вбивства, насильства і грабунки відбувалися в усіх містах стосовно вірменського населення – особливо в Кіровабаді, Нахічевані, Ханларі, Шамхорі, Шекі, Казахі, Мінгечаурі. Міліція діяла. Армія кілька днів не отримувала наказу втручатися; лише в Нахічевані армійські з’єднання провели евакуацію жінок і дітей в Вірменію повітрям, а в Кіровабаді військові протягом деякого часу намагалися перегородити шлях натовпу погромників, що рвалися у вірменську частину міста. При цьому загинули один офіцер і двоє солдатів. За даними Л. Юнусова, в Кіровабаді п’ять осіб загинуло (з них троє військовослужбовців) і 126 поранено (з них 25 військовослужбовців). До цього ж періоду відносяться перші випадки блокади на залізницях (нападу на пасажирські поїзди і зупинка вантажних складів, що йдуть до Вірменії), а також обстрілів прикордонних вірменських сіл.

23 листопада розпочалася загальноміський страйк, майже припинив роботу громадський транспорт. У ніч на 24 листопада С. Татлі виступив з телепомовою, оголосивши про введення особливого стану і комендантської години в Баку, а також в Кіровабаді і Нахічевані. Влада в столиці зосередилася в руках військового коменданта генерал-полковника М. Тягунова. В ніч з 24 на 25 листопада в Баку були введені армійські частини. У восьми районах Баку, при аеропорті Біна, центральному залізничному вокзалі, метрополітені, автовокзалі та телефонному вузлі були створені військові комендатури. Закрилися станції метро «28 квітня», «26 Бакинських комісарів» і «Баки Совєти»; всі під’їзди до Будинку уряду і площі були перекриті, на важливих перехрестях розмістилися бронетранспортери, БМП, танки і солдати.

Реакція сусідній Вірменії на бакинський мітинг і акти насильства проти вірмен в різних районах Азербайджану не змусила себе довго чекати. 22 листопада відкрилася чергова сесія Верховної Ради Вірменської РСР, проте засідання було раптово перервано за пропозицією прибув з НКАО Аркадія Вольського, «з огляду на різке погіршення обстановки в регіоні». Комітет «Карабах» на мітингу в Єревані зажадав відновлення сесії; цю вимогу підтримало і більшість депутатів. Тут же було прийнято рішення створювати «загони самооборони». Керівники Вірменії виконали вказівки Москви і не з’явилися на сесію, яку депутати спробували продовжити ввечері 24 листопада. Після закінчення засідання депутати дізналися, що в Єревані опівночі було введено особливий стан, а всі рішення сесії були оголошені незаконними.

На вулиці Єревана була виведена бойова техніка і військові патрулі зі спеціальним спорядженням. Заборонялися мітинги, страйки, демонстрації, зібрання; встановлювався комендантська година. Військовому командуванню надавалося право проводити арешти і адміністративні затримання без санкцій прокурора, здійснювати обшуки квартир і особисті транспортні засоби.

Існує думка, що введення центром особливого становища в Єревані мало на меті паралізувати діяльність комітету «Карабах» і відновити владу республіканського керівництва. При цьому режим особливого становища в Вірменії не поширювався ні на прикордонні райони, ні на райони з азербайджанським населенням, хоча саме там складалася вкрай тривожна ситуація - вже 25 листопада розпочався вихід десятків тисяч азербайджанських біженців, почастішали обстріли сіл, зберігалася блокада на залізницях. У більшості районів вигнання азербайджанців відбувалося з ініціативи та за безпосередньої участі партійних керівників і інших офіційних осіб.

29-го листопада під тиском протестувальників Рада Міністрів Азербайджанської РСР скасував рішення виконкомів Ради народних депутатів Аскеранського району та Ради народних депутатів НКАО. Демонстранти, між тим, продовжували залишатися на площі. Лише 5 грудня війська, застосувавши силу, витіснили мітингувальників з площі. При зіткненні, згідно з повідомленням військового коменданта Баку, загинули троє і поранено чотирнадцять військовослужбовців, а в числі учасників мітингу виявилося тридцять поранених.

Після розпаду СРСР 17 листопада (початок мітингів) став відзначатися в Азербайджані як День національного відродження. Для азербайджанців цей день став символізувати початок національно-визвольного руху, в кінцевому результаті якого Азербайджан став незалежною державою.

В кінці місяця почався масовий вихід вірменських біженців з Азербайджану. Біженцями з Азербайджану, в основному до Вірменії, протягом кінця листопада 1988 року мігрувало більше 200 тисяч вірмен. У Вірменії в відповідь на масові акти насильства по відношенню до вірмен в Азербайджані, а також наплив в країну великої кількості біженців почалися акції по вигнанню азербайджанців, також супроводжувалися насильством. Газета «Правда» в номері від 1 грудня 1988 року повідомляло, що в Азербайджані накопичилося 55 тис. біженців з Вірменії, у Вірменії – 22 тис. Біженців з Азербайджану, причому в Баку йшли безперервні мітинги, в Єревані страйкувала частина підприємств; в міжетнічних зіткненнях, які набували характер одиничних інцидентів, з обох сторін загинуло 28 осіб. У своїх мемуарах радянський вчений Андрій Сахаров грунтуючись на оцінках першого секретаря ЦК КП Вірменської РСР С. Г. Арутюняна призводить число 20-22 убитих азербайджанців в ході цих подій. За даними вірменської сторони, у Вірменії на міжнаціональному грунті за три роки (з 1988 по 1990) загинуло 26 азербайджанців, в тому числі з 27 листопада по 3 грудня 1988 року – 23, в 1989 році – один, в 1990 – двоє . За даними азербайджанського журналіста Аріфа Юнусова, в результаті погромів і насильства в 1988-1989 роках в Вірменії загинуло 216 азербайджанців. Однак ці дані були спростовані головою КДБ Вірменії, так як зі списку, представленого Юнусовим, 74 людини ніколи не проживали на території республіки, причому одна людина зі списку вказана двічі, 17 померли на території Азербайджану, 16 осіб встановлені такми, що раніше проживали в Вірменії, 62 особи з цього списку виїхали в 1988 році за межі Вірменії без будь-яких ексцесів, а 20 з решти в списку осіб померло власною смертю. Основна маса убитих припадала на північні райони, куди перед тим хлинули біженці з районів Кировабада; особливо ж на Гугаркський район, де, за даними КДБ Вірменії, сторони було вбито 11 чоловік.

У ряді міст Азербайджану і Вірменії вводиться особливий стан. На цей час припадає наймасовіший потік біженців – сотні тисяч людей з обох сторін. В цілому, до 1989 року була завершена депортація азербайджанців з Вірменії та вірмен з сільських районів Азербайджану (крім Карабаху). Насильство торкнулося не тільки людей: так, наприклад, в Єревані була повністю знищена і зрівняна із землею азербайджанська мечеть. 

Зима 1988 – проводиться депортація населення вірменських сіл Гянджабасара – гірських і передгірних частин Ханларського, Дашкесанського, Шамхорського і Кедабекського районів, а також м Кировабада (Гянджі). ПІсля завершення цих подій вірменське населення Азербайджанської РСР виявляється сконцентрованим в НКАО, Шаумянівському районі, в чотирьох селах Ханларського району (Чайкенд, Мартунашен, Азад і Камо) і в Баку (де воно протягом року скоротилося приблизно з 215 тис. до 50 тис. чоловік) .

Грудень 1988 – Спітакський землетрус у Вірменії. Іл-76 розбився під Ленінакане, що етів на допомогу постраждалим з Азербайджану.

1989 - початок 1990 рр.[ред.ред. код]

12 січня - за рішенням Президії Верховної Ради СРСР в НКАО було введено пряме управління з утворенням Комітету особливого управління Нагірно-Карабахської автономної областю під головуванням А. І. Вольського, завідувача відділом ЦК КПРС. Були припинені повноваження обласних партійних і державних органів, обмежені конституційні права громадян. Комітет був покликаний запобігти подальшому загостренню ситуації і сприяти її стабілізації.

У Вірменії і Нагірному Карабасі було введено надзвичайний стан. За рішенням радянського керівництва були арештовані члени так званого комітету «Карабах» (включаючи майбутнього президента Вірменії Левона Тер-Петросяна).

З кінця квітня-початку травня 1989 року почався новий виток загострення ситуації в регіоні, викликаний безперервними і постійно наростаючими акціями «карабаського руху». Лідери цього руху і їх однодумці перейшли до тактики відвертого провокування сутичок вірменського населення НКАО з внутрішніми військами і азербайджанцями. У Степанакерті і Мардакерт (Агдере) поновилися вуличні зіткнення.

До початку травня вірмени, які проживали на північ від НКАО, створюють перші військові формування.

Липень – в Азербайджані утворена опозиційна партія – Народний Фронт Азербайджану. Як зазначав А. Н. Ямська, до осені 1989 року Народна фронт Азербайджану, оволодівши практично таку ж організованість і вплив у суспільстві, як і вірменський Карабаський рух, став активною силою, що призвело до подальшого поглиблення конфлікту.

26 липня - позачергова сесія Ради народних депутатів Шаумянівського району Азербайджанської РСР прийняла рішення про входження до складу НКАО.

16 серпня - в НКАО відбувся з’їзд представників населення області. З’їзд прийняв звернення до азербайджанського народу, в якому висловлювалася стурбованість наростаючим відчуженням між вірменським та азербайджанським народами, що переросло в міжнаціональну ворожнечу, містився заклик до взаємного визнання невід’ємних прав один одного. З’їзд також звернувся до коменданта Особливого ​​району, офіцерам і солдатам Радянської армії і підрозділам МВС СРСР з пропозицією активної співпраці з метою забезпечення миру в регіоні. З’їзд обрав Національну раду (голова – народний депутат СРСР В. Григорян), перед якою було поставлено завдання практичної реалізації рішення сесії обласної Ради народних депутатів від 20 лютого 1988 року. Президія Національної Ради направила звернення до Ради Безпеки ООН з проханням про сприяння в забезпеченні захисту вірменського населення краю.

Влітку 1989 року Вірменія запроваджує блокаду Нахічеванської АРСР. Народний фронт Азербайджану в якості відповіді оголошує економічну, в тому числі транспортну, блокаду Вірменії.

Протягом всього 1989 року в ЦК КПРС регулярно надходили численні листи з проханнями про зміну або створення адміністративних одиниць: передати НКАО Азербайджанської РСР до складу Вірменської РСР; утворити Азербайджанську автономну область у складі Вірменської РСР або передати населені переважно азербайджанцями райони Вірменії до складу Азербайджанської РСР; передати Шаумянівський район Азербайджану до складу НКАО; вивести Шушинський район зі складу НКАО і передати його в пряме підпорядкування Азербайджанської РСР. За вісім місяців частка листів з питань міжнаціональних відносин в загальному обсязі що надійшла пошти з Нагірно-Карабахської автономної області склала 56%.

17 вересня – Верховна Рада Азербайджанської РСР прийняла конституційний закон, за яким республіка проголосила право засновувати і скасовувати автономні утворення на своїй території. У вересні рішенням сесії Верховної Ради АзССР був скасований Шаумянівський район.

23 вересня – Верховна Рада Азербайджанської РСР прийняла Конституційний закон про суверенітет Азербайджанської РСР.

28 листопада – Верховна Рада СРСР прийняла постанову «Про заходи щодо нормалізації обстановки в Нагірно-Карабахської автономної області», згідно з яким, зокрема, скасовувався Комітет особливого управління НКАО, замість якого керівництво Азербайджанської РСР мало «створити на паритетних засадах з НКАО республіканський оргкомітет і відновити діяльність Ради народних депутатів НКАО 20-го скликання та її виконавчого комітету, припинену Указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 січня 1989 року». Як показали подальші події, керівництво Азербайджанської РСР не виконало ряд істотних вимог цієї Постанови: представники від НКАО не ввійшли до створеного республіканський оргкомітет, який очолив другий секретар ЦК КП Азербайджану Віктор Поляничко, діяльність Ради народних депутатів НКАО була відновлена, не були виконані вимоги Постанови щодо забезпечення статусу реальної автономії НКАО, дотримання законності, охорони життя і безпеки громадян, недопущення змін сформованого національного складу в НКАО. Надалі саме цей орган розробляв і здійснював силами міліції, ОМОН і внутрішніх військ операції з депортації (виселенню) вірменського населення Нагірного Карабаху і сусідніх районів. Сесія Ради народних депутатів НКАО самостійно проголосила відновлення своєї діяльності і не визнала Республіканський оргкомітет, що призвело до створення в НКАО двох центрів влади, кожен з яких визнавався лише однією з конфліктуючих етнічних груп. У Степанакерті в сусідніх будівлях (обласної ради народних депутатів і обкому компартії Азербайджану) розміщувалися і продовжували функціонувати виконком скасованого облради, Оргкомітет по НКАО і Комендатура району надзвичайного стану.

1 грудня – Верховна Рада Вірменської РСР і Національна рада Нагірного Карабаху (неконституційний орган, утворений З’їздом повноважних представників Нагірного Карабаху), «ґрунтуючись на загальнолюдських принципах самовизначення націй і відгукуючись на законне прагнення до возз’єднання двох насильно розділених частин вірменського народу», на спільному засіданні прийняли постанови «Про возз’єднання Вірменської РСР і Нагірного Карабаху» та «Про постанову Верховної Ради СРСР від 28 листопада 1989 року» Про заходи щодо нормалізації обстановки в Нагірно-Карабаській автономної області». На думку правозахисної організації Меморіал цей крок в значній мірі сприяв подальшої ескалації конфлікту. З’явилася реакція з боку Азербайджану. 7 грудня Президія Верховної Ради Азербайджанської РСР заявила, що постанова ВР Вірменської РСР є неприпустимим втручанням у справи суверенного Азербайджану. Президія Верховної Ради СРСР 10 січня 1990 року видала постанову «Про невідповідність щодо Конституції СРСР актів щодо Нагірного Карабаху, прийнятих Верховною Радою Вірменської РСР 1 грудня 1989 року і 9 січня 1990 року», в якому вказала, що дане рішення є прямим порушенням ст. 78 Конституції СРСР.

9 січня 1990 – Верховна Рада Вірменської РСР прийняла постанову «Про включення до Державного план економічного і соціального розвитку Вірменської РСР на 1990 рік плану соціально-економічного розвитку НКАО на 1990 рік». У своїй постанові «Про невідповідність Конституції СРСР актів щодо Нагірного Карабаху, прийнятих Верховною Радою Вірменської РСР 1 грудня 1989 року і 9 січня 1990 року» Президія Верховної Ради СРСР визнала даний крок порушенням «суверенних права Азербайджанської РСР».

10 січня 1990 – Президія Верховної Ради СРСР прийняла постанову «Про невідповідність Конституції СРСР актів щодо Нагірного Карабаху, прийнятих Верховною Радою Вірменської РСР 1 грудня 1989 року і 9 січня 1990 року», назвавши проголошення злуки Вірменської РСР і Нагірного Карабаху без згоди Азербайджанської РСР прямим порушенням ст. 78 Конституції СРСР і запропонувавши Президії Верховної Ради Вірменської РСР вжити заходів щодо приведення законодавчих актів республіки у відповідність  Конституції СРСР. У той же день Президія Верховної Ради СРСР прийняла постанову, в якому заявила, що рішення Президії Верховної Ради Азербайджанської РСР від 4 грудня 1989 року «Про заходи щодо нормалізації обстановки в Нагірно-Карабахської автономної області Азербайджанської РСР» не відповідають Конституції СРСР і в силу ст. 173 Конституції СРСР не може діяти на території цієї республіки.

1990. Початок збройних зіткнень[ред.ред. код]

Січень 1990 року – взаємні артилерійські обстріли на вірмено-азербайджанському кордоні.

11 січня – вірменське населення було депортовано з Ашаги-Агджакендського і Ханларського районів Азербайджану, які межували з НКАО. Вперше в ході конфлікту тут використовувалися гелокоптери і бронетранспортери.

13-18 січня – в результаті вірменських погромів в Баку, де на початок року залишалося вже лише близько 35 тис. вірмен, вбито до 90 осіб.

14 січня – Верховна Рада Азербайджанської РСР об’єднує два сусідніх райони - вірменонаселений Ашаги-Агджакенд і азербайджанський Касум-Ісмайловский в один – Геранбойський. У новому адміністративному районі вірмени складають лише 20% населення.

15 січня – Президія Верховної Ради СРСР вводить надзвичайний стан в НКАО, прикордонних з нею районах Азербайджанської РСР, в Горіському районі Вірменської РСР, а також у прикордонній зоні уздовж державного кордону СРСР на території Азербайджанської РСР. Утворена Комендатура району надзвичайного стану, відповідальна за здійснення цього режиму. В її підпорядкуванні знаходилися додані їй підрозділи внутрішніх військ МВС СРСР. Відповідно до заяв товариства «Меморіал», співробітниками комендатури і військами при здійсненні режиму надзвичайного стану допускалися численні порушення законності: «Внутрішні війська замість того, щоб сприяти стабілізації становища, роз’єднуючи конфліктуючі сторони, виконували невластиві їм політичні функції. Поступово вони перетворилися в ще одну сторону конфлікту». Операції з перевірки паспортного режиму в селах супроводжувалися мародерством, насильством над мирним населенням, псуванням майна. Мали місце численні випадки побиття, нанесення тяжких тілесних ушкоджень громадянам. В результаті неправомірного застосування військовослужбовцями зброї отримували поранення і гинули мирні жителі. Припинено діяльність обласних та районних рад народних депутатів НКАО, Нагірно-Карабахського обкому КПАз, партійних і всіх громадських організацій і об’єднань у всій області, крім азербайджанського Шушінского району .

18 січня вірменські збройні формування взяли азербайджанське село – Тіґранашен.

20 січня в Баку введено війська для запобігання захоплення влади антикомуністичним Народним фронтом Азербайджану. Ця акція привела до численних жертв серед цивільного населення Баку, який намагався перешкодити введенню військ. В результаті введення військ загинуло 133-137 і поранено більше 800 жителів.

22 березня жителі азербайджанського села Баганіс-Айрум, яке перебувало на дорозі між Єреваном і Ноемберяном, обстріляли колону машин з вірменськими номерами, поранивши кілька осіб. Цьому передували інші напади на вірменські машини біля Баганіс-Айрум протягом минулої зими. 23 березня кілька машин з озброєними вірменами прибули в вірменське село Баганіс поблизу кордону з Азербайджаном. У сутінках вони перейшли кордон поруч з азербайджанським селом Баганіс-Айрум, підпалили близько 20 будинків і вбили 8 селян-азербайджанців. Тіла однієї сім’ї, включаючи немовля, були знайдені обгорілими в руїнах їх спаленого будинку. На той час, коли війська МВС СРСР прибули в Баганіс-Айрум, нападники вже зникли.

У зв’язку з введенням в НКАО надзвичайного стану була не тільки припинена діяльність органів конституційної влади, а й були закриті Степанакертський драматичний театр, музеї, кінотеатри, було заборонено проведення культурно-розважальних і спортивних заходів, в тому числі й державні свята.

3 квітня – прийнятий Закон СРСР «Про правовий режим надзвичайного стану».

Постачання жителів НКАО продовольчими та промисловими товарами здійснювалося з перебоями, було припинено пасажирське сполучення залізницею, різко скоротилася кількість авіарейсів Степанакерт-Єреван. Через брак продовольства становище в вірменських населених пунктах ставало критичним, вірмени Карабаху не мали наземного сполучення з Вірменією, і єдиним засобом доставки туди продовольства, медикаментів, а також евакуації поранених і біженців була цивільна авіація. Внутрішні війська СРСР, розквартировані в Степанакерті, намагалися різко скоротити такі рейси – аж до виведення бронетехніки на злітну смугу. У зв’язку з цим вірмени в Мартакерте для підтримки зв’язку із зовнішнім світом побудували грунтову злітно-посадкову смугу, здатну приймати літаки типу АН-2. Однак 21 травня азербайджанці за підтримки військових розорали злітну смугу і розгромили обладнання.

25 липня в відповідь на створення вірменами в регіоні незаконних збройних формувань, в результаті дій яких гинули військовослужбовці, співробітники МВС і мирні громадяни, був виданий Указ Президента СРСР «Про заборону створення незаконних формувань, не передбачених законодавством СРСР, і вилучення зброї в випадках його незаконного зберігання». Згідно з даними, які наводить В. В. Кривопусков, протягом 1990 року було проведено 160 оперативно-військових операцій по перевірці паспортного режиму та виконання цього Указу, з них 156 – у містах і селах, де живуть тільки вірмени. Зазначалося, що дані формування проникали в область з Вірменії.

27 липня – в газеті «The New York Times» було опубліковано відкритий лист до світової громадськості. У листі інтелігенцією, проводячи паралель з геноцидом вірмен, висловлювався протест проти погромів вірмен на території Азербайджанської РСР і вимоги їх негайного відвернення, ними ж засуджувалася блокада Вірменії з боку Азербайджану. Під відкритим листом поставили підпис 133 відомих правозахисника, вчених і громадських діячів з Європи, Канади та США.

10 серпня – вибух автобуса Тбілісі.

У серпні ускладнилася ситуація в Казахському районі Азербайджану, територія якого близька до Вірменії і до складу якого входять кілька азербайджанських анклавів (Верхня Аскіпара і Бархударли з Софулу). У боях, які розгорнулися тут були задіяні частини Радянської армії. 16 серпня в цьому районі з автомобіля «Жигулі» був розстріляний міліцейський пост біля села Баганіс-Айрум; затриманий озброєний «фідаін» виявився вірменином-уродженцем Єревана. На наступний день було обстріляно азербайджанське село Верхня Аскіпара; один мирний житель-азербайджанець був убитий, двоє поранені. 18 серпня очевидці з числа жителів Казахського району повідомляли про значне скупчення вірменських бойовиків біля кордону. Вже 19 серпня підрозділи Вірменської національної армії обстріляли азербайджанські поселення Верхня Аскіпара, Баганіс Айрум, Нижня Аскіпара і Гушчу Айрум, причому за свідченням очевидців застосовувалися гранатомети, міномети, градобійні знаряддя і ракети типу «земля-земля». Протягом декількох годин військовослужбовці відбивали напад, але після того як до атакуючих прибуло підкріплення з Єревана, вірменські бойовики захопили Верхню Аскіпару і Баганіс Айрум. У той же день вірменськими бойовиками біля села Нижня Аскіпара був обстріляний автобус з співробітниками міліції і цивільними особами; одна людина загинула, двоє поранені. В ході втручання військовослужбовців внутрішніх військ було вбито двох бойовиків. 20 серпня в район боїв були перекинуті танки, зенітні установки і бойові вертольоти, і протягом дня обидва селища були звільнені. За даними МВС СРСР в ході боїв загинули офіцер внутрішніх військ і двоє співробітників міліції, ще 9 військовослужбовців і 13 місцевих жителів були поранені. За вірменським даними, втрати ополченців імовірно становлять 5 чоловік убитими і 25 пораненими, по азербайджанським – близько 30 убитими і 100 пораненими.

23 серпня – Верховна Рада Вірменської РСР прийняла Декларацію «Про незалежність Вірменії». Декларація посилалася на Постанову Верховної Ради Вірменської РСР і Національної Ради Нагорного Карабаху від 1 грудня 1989 року «Про возз’єднання Вірменської РСР і Нагірного Карабаху».

13 вересня підрозділи азербайджанського ОМОНу зробили штурм села Чапаре Мардакертського району Азербайджану. В ході атаки крім стрілецької зброї були використані міномети і гранатомети, а також вертольоти, з яких скидалися ручні гранати. В результаті штурму загинуло 6 вірмен.

25 вересня два азербайджанських гелікоптери таким же чином бомбили Степанакерт.

14 жовтня вертоліт Мі-8 з емблемою Аерофлоту приземлився біля вірменського села Карачінар Шаумянівського району Азербайджану. Місцеві жителі, подумавши, що це вірменський вертоліт побігли йому назустріч і потрапили під вогонь азербайджанських ОМОНівців. В результаті чого 2 людини загинули і 7 отримали поранення різного ступеня тяжкості.

1991. Ескалація конфлікту[ред.ред. код]

17 березня 1991 року було проведено всесоюзний референдум про збереження СРСР. Керівництво Азербайджанської РСР підтримало його, в той час як влада Вірменії перешкодили проведенню референдуму на своїй території. За підсумками референдуму в Азербайджані за збереження СРСР проголосувало 93,3% тих, хто голосував. У Нагірному Карабаху участь в референдумі взяли лише карабахські азербайджанці і дислоковані на території області військовослужбовці та члени їх сімей. Карабахські вірмени відмовилися від участі в голосуванні, мотивувавши це тим, що в Нагірному Карабасі розпущені конституційні органи влади.

24 квітня у відповідь на блокаду Чайкенда і Мартунашена вірменські збройні формування обстріляли Шушу градобійними ракетами типу «Алазань». Зруйновано кілька будинків, поранено 3 мирних жителя.

30 квітня – початок так званої операції «Кільце» по виконанню Указу Президента СРСР від 25.07.1990 р. «Про заборону створення незаконних формувань, не передбачених законодавством СРСР, і вилучення зброї у випадках його незаконного зберігання», що проводилася силами підрозділів МВС Азербайджанської Республіки, внутрішніх військ МВС СРСР і Радянської Армії з кінця квітня до початку червня 1991 в НКАО і прилеглих районах Азербайджану. Операція, що мала в якості офіційної мети роззброєння вірменських «незаконних збройних формувань» і перевірку паспортного режиму в Карабасі, привела до збройних зіткнень і жертв серед населення. В ході операції «Кільце» була здійснена повна депортація 24 вірменських сіл Карабаху.

1 травня – Сенат США одноголосно прийняв резолюцію, яка засуджує злочини, вчинені владою СРСР і Азербайджану проти вірменського населення Нагірного Карабаху, Вірменії та Азербайджану.

15 травня азербайджанський ОМОН, перекинутий в район вірменських сіл Спітакашен Мартунінського району і Арпагядук Гадрутського району НКАО, проводить депортацію жителів цих сіл.

Влітку 1991 року лідери карабаських вірмен запропонували переглянути всі конституційні зміни, зроблені сторонами. Пропозиція була добре прийнято Єреваном і Баку, однак переговори не були проведені, а один з учасників з вірменської сторони незабаром був убитий. Неясно, хто скоїв убивство, проте було широко поширена думка, що це зробили вірменські екстремісти. Азербайджанські екстремісти також могли зіграти свою роль в цьому епізоді. Ці події разом  з подальшим серпневим путчем поклали край спробам почати переговори.

20 липня внаслідок нападу вірменських бойовиків поблизу села Бузлух Шаумянівського району отримали пошкодження три Мі-24, а один з льотчиків був поранений.

27 липня по вірменському телебаченні було зачитано заяву Державного комітету оборони при Радміні республіки: «Оскільки вичерпані всі політичні засоби ... ми починаємо добровільну мобілізацію чоловіків від 18 до 50 років». Агентство «УКРІНФОРМ» пізніше пояснило, що мова йде про реєстрацію осіб, які в принципі готові встати під рушницю, а парламент республіки визнав заяву комітету самоуправством і доручив спеціальній комісії провести розслідування, також прозвучали вимоги розпуску комітету і суду над керівництвом телебачення.

29 липня озброєні люди напали біля села Еркедж Геранбойського району Азербайджану на азербайджанський ОМОН, убивши 7 і поранивши 10 бійців, а 30 липня вони атакували село Замзур (Цандзор) Гадрутського району НКАО, населене після виселення вірмен азербайджанськими біженцями з Вірменії, убивши 2 поселенців і 5 взявши в полон.

30 серпня - Азербайджан проголосив незалежність. У декларації «Про відновлення державної незалежності Азербайджанської Республіки» сказано, що «Азербайджанська Республіка є наступницею існувала з 28 травня 1918 року по 28 квітня 1920 року Азербайджанської Республіки ... зі збереженням всіх указів і законів, які не суперечать її адміністративно-територіального устрою».

2 вересня – Спільна сесія Нагірно-Карабахського обласного та Шаумянівського району Рад народних депутатів проголосила утворення Нагірно-Карабахської Республіки (НКР) у межах Нагірно-Карабахської автономної області (НКАО) і населеного вірменами прилеглого Шаумянівський район Азербайджанської РСР. На думку депутатів вони керувалися Законом СРСР від 3 квітня 1990 «Про порядок вирішення питань, пов’язаних з виходом союзної республіки з СРСР».

В умовах паралічу союзної влади, а потім розпаду СРСР вірменські бойові загони розгорнули наступальні операції зі звільнення депортованих в травні-липні 1991 р вірменських сіл Нагірного Карабаху. Протягом осені був звільнений ряд сіл в НКАО і колишнього Шаумянівського району Азербайджану. Залишаючи ці села, азербайджанські формування часто  підпалювали їх. За даними правозахисного центру «Меморіал», в цей же час в результаті нападів вірменських збройних формувань свої будинки довелося покинути кільком тисячам жителів азербайджанських сіл в колишньому Шаумянівському районі Азербайджану, Гадрутському, Мардакертському, Аскеранському, Мартунінському районах НКАО. Деякі села (наприклад, Імереті-Геревент) були спалені нападниками. Мали місце випадки тяжкого насильства проти мирного населення.

Осінь – Агдамське відділення Народного фронту Азербайджану створює Агдамський батальйон ополчення під командуванням Аллахверді Багірова.

10 вересня проводиться Надзвичайний з’їзд Комуністичної партії Азербайджану, на якому приймається рішення про розпуск компартії.

20 вересня – Катастрофа Мі-8 поблизу села Бердашен, на борту якого знаходилися вищі урядовці Азербайджану, а також члени російсько-казахстанської миротворчої місії.

23 вересня – в Желєзноводську підписано спільне комюніке про підсумки посередницької місії Бориса Єльцина і Нурсултана Назарбаєва. Запропоновано встановити припинення вогню до 1 січня 1992 року. Сторони, однак, не виконали взятих на себе зобов’язань.

25 вересня – починається 120-добовий обстріл Степанакерта протиградовими установками «Алазань». Ескалація військових дій розгортається практично на всій території Нагірного Карабаху.

З кінця осені 1991 року, коли азербайджанська сторона зробила контрнаступ, вірменська сторона почала цілеспрямовані дії проти азербайджанських селищ. За даними правозахисного центру «Меморіал», були вигнані жителі сіл Малібейлі, Гушчулар, при цьому в результаті обстрілу загинули кілька десятків мирних жителів. Обидві сторони висували звинувачення, що села противника перетворені в укріпрайони, що прикривають артилерійські позиції.

26 листопада – у відповідь на проголошення незалежності НКР Верховна Рада Азербайджану анулює автономний статус Нагірного Карабаху і перейменовує Степанакерт в Ханкенді.

27 листопада – Держрада СРСР приймає постанову з закликом до сторонам про припинення вогню, виведення з зони конфлікту всіх «незаконних збройних формувань» і скасування постанов, що змінюють статус НКАО.

Грудень – створення Національної армії Азербайджану.

10 грудень в самопроголошеній НКР пройшов референдум про незалежність, який був бойкотований азербайджанською меншістю області. Міжнародні організації його не визнали. 12 грудня голова Нагірно-Карабахської Республіки Леонард Петросян направив головам Росії, Білорусії і України телеграму з проханням про прийняття Нагірного Карабаху в Співдружність Незалежних Держав. Національна рада Азербайджану видала постанову «Про заходи щодо зміцнення законності і правопорядку в Нагірній частині Карабаху», назвавши рішення про проведення референдуму провокаційним. Депутати Національної ради дали вказівку генеральному прокурору притягти до кримінальної відповідальності «групу відповідальних осіб, які втілюють у життя в Нагірній частині Карабаху антиконституційні рішення». У той же час пройшли вибори до Верховної Ради самопроголошеної НКР. В результаті виборів, за свідченням правозахисного центру «Меморіал», до влади в Нагірному Карабасі прийшло «нове покоління політиків, більш тісно пов’язане з озброєними загонами, які не корумповані і менш схильне до компромісів», які вважала неприпустимими переговори про долю Нагірного Карабаху без участі представників НКР як рівний сторони.

19 грудня почалося виведення внутрішніх військ з Нагірного Карабаху, що завершився до 27 грудня.

22 грудня бойовики з сил самооборони НКР роззброїли 81-й оперативний полк ВВ, що дислокується в Степанакерті, вилучивши 967 одиниць вогнепальної зброї, 10 одиниць бронетехніки і кілька вантажівок.

29 грудня у Азербайджані пройшов референдум про державну незалежність, на якому за незалежність проголосувало 99,58% учасників референдуму.

З розпадом Радянського Союзу і виведення внутрішніх військ з Нагірного Карабаху ситуація в зоні конфлікту стала неконтрольованою. Два народи: азербайджанці і вірмени – стояли на порозі повномасштабної війни за Нагірний Карабах.

Післявоєнний період (1994–дотепер)[ред.ред. код]

  • 5-6 грудня 1994 — РБРЄ перетворюється в ОБСЄ під час Будапештського саміту. Карабаський миротворчий мандат підтверджено.
  • 22 грудня 1994 — Парламент Нагірно-Карабаської Республіки обрав Роберта Кочаряна президентом.
  • 6 січня 1995 — Росія стає співголовою Мінської групи ОБСЄ спільно зі Швецією.
  • 23 вересня 1996 — Левон Тер-Петросян переобраний президентом на спірних виборах.
  • 24 червня 1996 — Кочарян обраний президентом Нагірно-Карабаської Республіки загальним голосуванням.
  • 14 лютого 1997 — США прийняті у ролі третьої співголови Мінської групи ОБСЄ.
  • 1 вересня 1997 — Аркадій Гукасян обраний президентом Нагірно-Карабаської Республіки.
  • 20-24 вересня 1997 — Посередники Мінської групи представляють новий план з мирного врегулювання, згідно з яким «Нагірний Карабах є державним і територіальним утворенням у складі Азербайджану».
  • 3 лютого 1998 — Левон Тер-Петросян подав у відставку.
  • 30 березня 1998 — Роберт Кочарян обраний президентом Вірменії.
  • 11 жовтня 1998 — Гейдар Алієв переобраний президентом Азербайджану.
  • Листопад 1998 — нова пропозиція МГ ОБСЄ («спільна держава»). Формулювання статусу НК говорить: «Нагірний Карабах є державним і територіальним утворенням у формі Республіки і утворює спільну державу з Азербайджаном в його міжнародно визнаних кордонах». Вірменія приймає пропозицію, Азербайджан — ні.
  • 25 квітня 1999 — Кочарян і Алієв проводять першу двосторонню зустріч у Вашингтоні.
  • 27 жовтня 1999 — в результаті збройного нападу на парламент Вірменії групою під керівництвом Наїрі Унаняна вбито Вазгена Саркісяна, Карена Демірчяна і ще шестеро високопоставлених осіб Вірменії.
  • 22 березня 2000 — замах на Аркадія Гукасян в Степанакерті. Самвел Бабаян заарештований.
  • 4-5 березня 2001 — Алієв і Кочарян знову зустрічаються в Парижі. За твердженнями деяких джерел, що є досить обізнаними, істотність «паризьких» і подальших «кі-вестських» принципів зводилося до приєднання Нагірного Карабаху до Вірменії і торгу навколо статусу транзитного транспортного коридору з «материкового» Азербайджану в Нахічевань через Мегрі. Згодом Азербайджан відкинув цю пропозицію.
  • 3-7 квітня 2001 — мирні переговори в Кі-Вест, штат Флорида, США.
  • 11 серпня 2002 — Аркадій Гукасян обраний президентом НКР на другий термін.
  • 5 березня 2003 — Роберт Кочарян обраний президентом Вірменії на другий термін.
  • 15 жовтня 2003 — в Азербайджані відбулися президентські вибори, на яких переміг Ільхам Алієв. Вибори супроводжувалися протестами опозиції, що переросли в масові безлади.
  • 19 лютого 2004 — в навчальному закладі НАТО в Будапешті лейтенант ЗС Азербайджану Раміль Сафаров, зарубав сокирою сплячого вірменського військовослужбовця — 26-річного лейтенанта Гургена Маркаряна. Обидва офіцери вивчали англійську мову в рамках програми НАТО «Партнерство заради миру». Суд, який тривав півтора року, визнав провину Сафарова і засудив його до довічного ув'язнення без права на амністію в перші 30 років.
  • 25 травня 2005 — в Баку відбулося офіційне відкриття нафтопроводу Баку — Тбілісі — Джейхан.
  • 2006 — згідно із заявами офіційних джерел, нова пропозиція МГ ОБСЄ розглядає проведення референдуму для визначення статусу Нагірного Карабаху, і виведення вірменських військ із суміжних з Нагірним Карабахом територій.
  • 10 лютого 2006 — в Парижі, в замку Рамбуйє відбулася зустріч за закритими дверима президентів Ільхама Алієва і Роберта Кочаряна. Ніяких домовленостей досягти не вдалося.
  • 10 грудня 2006 — загальнонародним референдумом прийнята Конституція НКР.
  • 19 липня 2007 — третім президентом НКР обраний Бако Саакян.
  • 19 лютого 2008 — третім президентом Вірменії обраний Серж Саркісян. За підсумками виборів пішли семиденні заворушення в Єревані у формі масових протестів проти порушень, що мали під час виборів. У сутичках загинуло щонайменше 8 осіб.
  • 4 березня 2008 — на лінії зіткнення вірменських та азербайджанських військ в Мартакертському районі відбулася збройна сутичка, найбільша з моменту укладення перемир'я. Вбито щонайменше 4 військовослужбовців.
  • 1 серпня 2008 — американський співголова Мінської групи ОБСЄ розкриває конфіденційні подробиці документа врегулювання нагірно-карабаського конфлікту. Згідно з Метьою Брайзою «Буде проведений референдум, на якому визначаться самі карабасці» і «Жителі Нагірного Карабаху самі вирішать, чи піде республіка під юрисдикцію Азербайджану або отримає незалежність». Офіційний Баку не заперечуючи це, заявляє лише, що референдум в Карабасі можливий через 15 або 20 років.
  • 2 листопада 2008 року — в Підмосков'ї президентами Азербайджану, Росії та Вірменії підписано декларацію по Нагірному Карабаху.
  • 21 листопада 2009 року Ільхам Алієв погрозився відновити військові дії проти Нагірно-Карабаської Республіки.[14]
  • 12 листопада 2014 року Збройні сили Азербайджану збили в районі села Кенгерлі Агдамського району вірменський бойовий вертоліт. Разом з тим, за інформацією вірменської сторони вертоліт належав збройним силам Нагірно-Карабахської Республіки і здійснював навчальний політ вздовж кордону. Внаслідок інциденту загинуло троє членів екіпажу.[15]

Примітки[ред.ред. код]

  1. ‘Nagorno-Karabakh is Turkey's problem too,' says Erdoğan. Today's Zaman. 13 November 2013. Архів оригіналу за October 12, 2014. Процитовано 3 August 2014. «...Erdoğan noted that Turkey's unconditional support for Azerbaijan...» 
  2. Özden Zeynep Oktav (2013). Turkey in the 21st Century: Quest for a New Foreign Policy. Ashgate Publishing. с. 126. ISBN 9781409476559. «...Turkey's support for Azerbaijan in the conflict over Nagorno-Karabakh...» 
  3. Flanagan, Stephen J.; Brannen, Samuel (2008). Turkey's Shifting Dynamics: Implications for U.S.-Turkey Relations. Washington, DC: Center for Strategic and International Studies. с. 17. ISBN 9780892065363. «Turkey's border with Armenia has remained sealed since 1994, due to Turkish support for Azerbaijan in the Nagorno-Karabakh conflict.» 
  4. ‘Pakistan will continue supporting Azerbaijan on Nagorno-Karabakh’. Daily Times. 14 March 2015. 
  5. Hunter, Shireen (2004). Russia and the Transcaucasus: The Impact of the Islamic Factor. Islam in Russia: The Politics of Identity and Security. M.E. Sharpe. с. 349. «Aliev thanked Pakistan for its support in the Karabakh conflict.» 
  6. Murinson, Alexander (October 2014). The Ties Between Israel and Azerbaijan. Mideast Security and Policy Studies No. 110. Begin–Sadat Center for Strategic Studies. Архів оригіналу за 3 November 2014. «Israel supported the Azeri side in this conflict by supplying Stinger missiles to Azerbaijani troops during the war.» 
  7. de Waal, 2003, с. 285
  8. Winds of Change in Nagorno Karabakh. Euronews. 28 November 2009.
  9. Uppsala Conflict Data Program, Republic of Nagorno-Karabakh — civilians, viewed 2013-05-03
  10. Azerbaijani Soldier Shot Dead by Armenian Forces. Naharnet. Процитовано 22 October 2014. 
  11. See [7][8][9][10]
  12. Armenia and Azerbaijan: Preventing War. Europe Briefing N°60. International Crisis Group. 8 February 2011. с. 3. «There are no exact casualty figures since 1994, but most observers agree that as many as 3,000 people, mostly soldiers, have died. Crisis Group phone interview, Jasur Sumerinli, military expert, August 2009.» 
  13. а б Бої у Нагірному Карабасі: десятки загиблих
  14. Президент Азербайджану не виключає відновлення війни в Нагірному Карабаху
  15. Азербайджан збив військовий вертоліт над Нагірним Карабахом. INSIDER. 12.11.2014
  16. В Нагірному Карабасі знову поновилися бої

Посилання[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]