Карліс Улманіс

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Карліс Улманіс
латис. Kārlis Ulmanis
Karlis Ulmanis.jpg
Flag of Latvia.svg 1-й прем'єр-міністр Латвії
18 листопада 1918 — 17 червня 1921
Попередник посада запроваджена
Наступник Зіґфрід Анна Меєровіц
Flag of Latvia.svg 7-й прем'єр-міністр Латвії
23 грудня 1925 — 4 травня 1926
Попередник Хуго Целміньш
Наступник Артурс Алберінгс
Flag of Latvia.svg 12-й прем'єр-міністр Латвії
24 березня — 5 грудня 1931
Попередник Хуго Целміньш
Наступник Мардєрс Скуєньекс
Flag of Latvia.svg 15-й прем'єр-міністр Латвії
17 березня 1934 — 19 червня 1940[1]
Попередник Адолфс Бльодніекс
Наступник Аугустс Кірхенштейнс
Flag of the President of Latvia.svg 4-й Президент Латвії
11 квітня 1936 — 21 липня 1940
Попередник Альбертс Квіесіс
Наступник Аугустс Кірхенштейнс
Народився 4 вересня 1877(1877-09-04)[2][3][…]
Bērzed, Берзька волость, Добельський край, Латвія
Помер 20 вересня 1942(1942-09-20)[5][3][…] (65 років)
Туркменбаші, Туркменська РСР, СРСР[5]
Похований Туркменістан
Відомий як політик, дипломат
Країна Латвія Латвія
СРСР СРСРFlag of the Russian Empire (black-yellow-white).svg Російська імперія
Національність латиш
Освіта Університет Небраски-Лінкольнаd
Політична партія Селянський союз Латвії
У шлюбі з  —
Діти  —
Релігія лютеранство
Нагороди

Кавалер Ордену Лачплесіса III класу Кавалер Ордену Трьох Зірок I класу (з ланцюжком) Кавалер Ордену Вієстура I класу Кавалер Хреста Визнання I класу Кавалер Ордену Білого Орла Кавалер Ордену Білої Троянди I класу Кавалер Ордену Корони Італії I класу Кавалер Ордену Орлиного хреста I класу Кавалер Ордену Відродження Польщі I класу Кавалер Ордену Леопольда I I класу Кавалер Ордену Полярної зірки I класу Кавалер Ордену Васи I класу з ланцюжком Кавалер Ордену Корони І класу Кавалер Ордену Святого Олафа I класу Кавалер Ордену Білої Зірки I класу (з ланцюжком)

Кавалер Ордену Білого лева I класу (з ланцюжком) Кавалер Ордену Святих Маврикія і Лазаря I класу
Кавалер Великого хреста ордена Пія IX
Кавалер Ордену Почесного легіону I класу Кавалер Ордену Почесного легіону V класу Кавалер Хреста Свободи 3 класу I ступеня Кавалер Ордену Вітаутаса Великого I класу (з ланцюжком)
Підпис Kārlis Ulmanis signature.svg

Ка́рліс А́вгустс Вільге́льмс У́лманіс (латис. Kārlis Augusts Vilhelms Ulmanis, у російській традиції Карл Индрикович Улманис, пропагандистський титул — Lielais sējējs — «Великий сіва́ч»[6]; 23 серпня (4 вересня) 1877(18770904) — 20 вересня 1942) — латвійський державний і політичний діяч. Президент та фактичний диктатор Латвійської республіки у 19361940 роках, до її окупації СРСР.

Біографія[ред. | ред. код]

Дитинство[ред. | ред. код]

Народився 4 вересня (за новим стилем) 1877 року в маєтку Пікші (тоді Добельський повіт Курляндської губернії, Російська імперія; нині Берзе, Берзька волость, Добельський край, Латвія) в сім'ї заможних селян Індрікіса й Лізете. Зараз тут музей.

Навчатися почав у 9 років у свого хрещеного батька вчителя Крістапса Ціруліса у Берзеській волосній школі. Після того — в Олександрівській міській школі в Єлгаві, яку так і не закінчив, пізніше — в реальній школі, яку нібито закінчив 1896 року. Восени того ж року вирушив до Східної Прусії й наступного року закінчив там курси молочного господарства. За згадками його однокласників, він добре знав математику та німецьку мову[7].

Освіта[ред. | ред. код]

К. Улманіс — студент

Здобував освіту в різних навчальних закладах Європи та ледве не став громадянином США, але так і не закінчив Єлгавське реальне училище. Це перешкодило йому здобути вищу освіту. Він намагався вчитися у європейських університетах, але двічі відраховувався задовго до їхнього закінчення. Причому обрані ним програми вищої освіти були швидше академічними сільськогосподарськими курсами, а не серйозним навчанням на бакалавра.

Виписки про успішність Улманіса показують, що він занадто захоплювався предметами вільного вибору, залишаючи більшість обов'язкових на більш пізній час. Так він закінчив тільки один курс з трьох Цюрихського політехнікуму, два роки, від 1903 до 1905, навчався в Сільськогосподарському інституті Лейпцизького університету. Але обрана програма не давала жодних академічних ступенів, а нагадувала сільськогосподарські курси, після закінчення яких їхні учасники складають іспит, щоб узагальнити свої знання. Однак Улманіс пізніше самовільно привласнив собі кваліфікацію агронома, яку насправді, навіть при всьому бажанні, здобути не міг[8].

Початок політичної діяльності[ред. | ред. код]

Влітку 1905-го Улманіс повернувся до Латвії, де опублікував статті в сільськогосподарських журналах і вів практичні курси на такі популярні теми як свинарство та виробництво сиру. 22 листопада 1905 він опублікував у журналі «Lauksaimnieks»[9] антидворянську та певною мірою антиросійську статтю (пізніше Ульманісу припишуть, що він чи не перший, хто порушив проблему латиської мови у школах). Улманіса заарештували[10] і доправили до Пскова, але за півроку звільнили[8]. Оскільки влада продовжувала розслідування, Улманіс вирішив емігрувати. Ніхто йому в цьому не перешкоджав. Він виїхав до Лейпцига, де працював у невеликій сільськогосподарській зимовій школі. Але 29-річному майбутньому президенту було необхідно щось робити, аби прогодувати себе, і за рік він вирішив почати нове життя у США. Оскільки грошей на дорогу не було, він позичив їх у Каугурського сільськогосподарського товариства, якому і так був винен 200 карбованців. Позику Улманіс отримав під обіцянку видати книгу про вершки і сир.

В офіційній біографії Улманіса згодом стверджувалося, що активіст революції 1905 року тікав від переслідувань царської влади до Америки, навчався та викладав у кількох навчальних закладах, успішно керував кількома підприємствами і повернувся додому після амністії 1913 року. Насправді влітку 1907 року Улманіс працював на фермі, а потім на молочному заводі у штаті Небраска як простий робітник. Наслідком тяжкої роботи незабаром стали фізична перевтома та хвороба. Вийшовши з лікарні, Улманіс обрав більш сприятливий для здоров'я рід занять — навчання в університеті штату Небраска на зимових сільськогосподарських курсах.

Улманіс умів подобатися людям і переконувати їх у своїх планах. Цей дар пізніше він використав у політичній діяльності. Позичивши у різних осіб і в банку 1500 доларів (значну на той час суму), Карліс Улманіс 1911 року придбав молочний завод у Х'юстоні (штат Техас). Після двох років господарювання підприємство збанкрутувало. 1913, не повернувши грошей кредиторам, і, скориставшись амністією, повернувся до Латвії.

Після повернення Улманіс як агроном працював у Балтійському (раніше Каугурському) сільськогосподарському товаристві, редагував газету товариства «Zeme», читав лекції, закликав латиських хліборобів піднімати культуру сільського господарства, любити сільське життя та працю. 1915 року Карліс Улманіс перейшов на роботу до Ризького центрального сільськогосподарського товариства.

Улманіс на чолі молодої Латвії[ред. | ред. код]

Фотопортрет 1919 року
Парад айзсаргів — опори режиму К. Улманіса

У квітні 1917 року Карліса Улманіса обрали до Відземської земської ради, а рада в свою чергу обрала його віцегубернатором Відземе. Того ж місяця Улманіс заснував Латвійський селянський союз, яким керував весь час його існування. Після захоплення Риги німцями він активно діяв у демократичному блоці та, за офіційною біографією, нібито вів енергійну ідейну боротьбу проти намірів німців підпорядкувати латишів німецькій владі. 1 червня 1918 року разом з Ризьким центральним сільськогосподарським товариством переїхав до Прієкулі та заснував комітет з надання допомоги окупованій Відземе. 1 липня того ж року він обійняв посаду редактора журналу «Latvijas lauksaimnieks» («Сільський господар Латвії»).

Після Комп'єнського перемир'я 15 листопада 1918 року Карліс Улманіс скликав у Валці Селянський з'їзд, на якому закликав заснувати Латвійську державу, та разом із 13 делегатами поїхав до Риги втілити той задум. Завдяки зусиллям Улманіса вже 17 листопада в Ризі утворилася Латвійська народна рада, яка наступного дня — 18 листопада 1918 року — проголосила самостійну і незалежну Латвійську державу.

Народна рада одностайно обрала його першим президентом міністрів. Президент Карліс Улманіс утворив Тимчасовий уряд, в якому він сам узяв обов'язки міністрів постачання, землеробства і до повернення Зігфрідса Мейеровіца 28 червня 1919 з-за кордону — пост міністра закордонних справ. Головним у своїй програмі дій Карліс Улманіс вважав визволення та зміцнення держави, вирішення продовольчого питання, здійснення аграрної реформи та відновлення господарського, а також культурного життя країни. Він установив зв'язки з багатьма іноземними державами, керував створенням і організацією державних установ, органів самоврядування, створив національну армію та дбав про її забезпечення, сприяв також утворенню організації айзсаргів.

Для того щоб здобути підтримку інших держав у процесі якнайшвидшого звільнення Латвії від ворога, як пише література другої половини 1930-х років, Карліс Улманіс сам виїхав за кордон, домігся домовленості з Естонією про організацію Північнолатвійської армії й уклав договір про першу зовнішню позику для потреб військових сил і жителів країни. 13 липня 1919 року Карліс Улманіс утворив другий уряд з ширшою політичною базою і сам, так само як і в першому уряді, взявся за виконання обов'язків міністрів постачання і землеробства, а від 16 жовтня — ще й військового міністра. 8 грудня 1919 року Карліс Улманіс створив свій третій уряд, разом з посадою президента обійнявши й посаду військового міністра. Під час роботи того кабінету Карліс Улманіс успішно продовжував роботу з будівництва держави, а національна армія звільнила від більшовиків Латгале[11].

Після скликання Установчих зборів Карліс Улманіс 11 червня 1920 року сформував четвертий уряд, який під керівництвом президента розробив проект закону про аграрну реформу, розпочав підготовчі роботи до аграрної реформи, уклав договір про відновлення відносин з Німеччиною і мирний договір з Радянським Союзом, а також договір про реевакуацію біженців, видав правила про державні позики для відновлення господарського життя.

15 червня 1921 року Карліс Улманіс залишив посаду президента міністрів. 18 червня 1922 року за пропозицією Карліса Улманіса заснували Фонд культури. 22 грудня 1925 року Улманіс знову прийняв обов'язки президента міністрів і виконував їх до 4 травня 1926 року, але від 4 травня того ж року і до 17 грудня він був міністром закордонних справ.

Переворот і диктатура[ред. | ред. код]

Улманіс на урочистостях. 1934 рік
Улманіс на купюрі 50 латів

Лідер і засновник партії «Селянський союз», Карліс Улманіс був першим прем'єр-міністром Латвійської республіки. Однак у ті часи він не був абсолютним лідером. У народі більшу популярність мали Яніс Чаксте і Зіґфрід Анна Меєровіц. Та й пізніше, за умов економічної кризи початку 1930-их років, його партія не мала абсолютної більшості прихильників. На виборах до Сейму 1931 року Селянський союз виборов лише 12 % голосів і 14 місць у Сеймі. Сам Улманіс пройшов до парламенту тільки після того, як той, хто був у списку вище за нього, відмовився від депутатського місця на його користь.

Осінні вибори 1934 року обіцяли Карлісу Улманісу повну катастрофу (до речі, в газетах того часу його називали «батьком латвійської корупції»). Тоді він вирішив піти ва-банк — розігнати парламент і стати «батьком нації». Тим більше, що подібні перевороти з ліквідацією законодавчої влади вже були здійснені в Литві 17 грудня 1926 та в Естонії 12 березня 1934. Тому 15 травня 1934 року Карліс Улманіс, спираючись на підтримку військового міністра Балодіса, стягнув до Риги війська й айзсаргів.

Було захоплено всі урядові будівлі, у президента Альбертса Квіесіса відімкнули телефон, Сейм ліквідували, діяльність усіх політичних партій, крім Селянського союзу, припинили, профспілки було розпущено, а їхній будинок на вулиці Брунінієку був переданий айзсаргам. Всього було ліквідовано 29 профспілок, 179 різних громадських організацій, як правого, так і лівого спрямування, і 31 газета. Переворот був безкровним. У профілактичних цілях лише заарештували третину депутатів колишнього Сейму. Втім переважну частину арештантів невдовзі звільнили. Були ліквідовані й виборні органи місцевого самоврядування. У країні запанувала вертикаль влади, коли всіх чиновників призначали згори.

Вже у липні в Ризі відбулось грандіозне свято «Пісні відродження». Відродженням іменували переворот 15 травня 1934 року. У країні почав наполегливо формуватися культ «вождя нації». Портрет Улманіса красувався на паперових грошах, поштових марках, його портрети висіли в усіх публічних місцях. Цікавим фактом є те, що від 15 травня 1934 до 11 квітня 1936 року Улманіс правив країною на посаді міністра закордонних справ, і лише за 5 днів (16 квітня) після самопроголошення себе президентом і главою уряду пішов з посади голови МЗС.

Перетворень під час нового режиму зазнала й Рига. Почалась грандіозна перебудова Вецриги (Старого міста). Було знесено цілий квартал стародавніх будинків, на місці яких спорудили помпезну будівлю Міністерства фінансів та Державного радіо. Тоді й з'явилася площа 15 Травня (нинішня Домська площа). Ульманіс не любив Вецригу, вважаючи її німецьким містом. Тому він планував прорубати на місці вулиці Калька широченний проспект і побудувати поруч із Будинком Чорноголових нову будівлю Ризької думи з високою вежею-хмарочосом.

Як і личить вождю, Улманіс використовував численні афоризми. Серед них такі, як «Наше майбутнє — в телятах», «Що є — то є, чого нема — того нема». Але найвідоміший афоризм «Залишайтеся на своїх місцях, а я залишаюся на своєму» він виголосив пізніше, 17 червня 1940. Головною заслугою Улманіса вважають економічне зростання Латвії в 1934-39 роках.

Останні роки[ред. | ред. код]

Маючи набагато сильнішу армію, ніж у Фінляндії, Улманіс все ж не наважився, на відміну від маршала Карла Манергейма, опиратись Сталіну і занапастив країну. Він зробив все, щоб латвійська армія навіть не думала про опір, і вимагав від усіх «залишатися на своїх місцях». Мало того, 16 червня латвійське МЗС просить відкласти на 10 годин призначене на 17 червня вторгнення, щоб радянським військам на дорогах не заважали місцеві жителі, що йдуть на Свято пісні в Даугавпілсі. Адже серед них «багато хто буде у стані сп'яніння, і представникам влади буде важко забезпечити необхідний порядок». Підпис Улманіса значиться під указом від 20 червня 1940 року про формування уряду народної єдності на чолі з Августом Кірхенштейном. Улманіс залишився президентом держави аж до виборів 21 липня 1940 року до Народного Сейму. Результати виборів він визнав і передав владу Августу Кірхенштейну. Після чого попросив у Сталіна довічну пенсію.

22 липня 1940 року Улманіса відправили до Ворошиловська. Жив він у центрі, у двокімнатній квартирі, доволі безбідно. Однак з міста його не випускали. Після початку війни 5 липня 1941 року Карліса Улманіса заарештували й ув'язнили, після чого перевели до туркменського Красноводська. Там він і помер 20 вересня 1942 року у 65-річному віці — за офіційною версією, від серцевої недостатності (за іншими даними — від дизентерії). Могила його досі не знайдена, хоча було здійснено кілька експедицій, які провели генетичну експертизу решток багатьох скелетів у секторі тюремного кладовища, де найімовірніше було поховано Улманіса. Нещодавно з'явились непідтверджені дані, що могила Улманіса може знаходитись у грузинському місті Горі[12].

Оцінка діяльності[ред. | ред. код]

У деяких виданнях стверджується, що Латвія за рівнем добробуту посідала провідні позиції в Європі. Втім насправді прихід до влади диктатора збігся з кінцем світової економічної кризи 1929-32 років. Великі держави почали готуватись до війни і створювали запаси продовольства. Латвійське масло і бекон знову були у великій ціні. Державний капіталізм і став основою економічної політики Улманіса. Створювали державні акціонерні товариства, а приватні підприємства викуповували. Галузі промисловості поділялись на камери (або палати) за зразком корпорацій у Муссоліні та Франко, що дало змогу ефективно використовувати державне регулювання економіки[13]. Так, протягом 1934—1938 років було створено шість професійних палат: торгово-промислова, сільськогосподарська, ремесел, праці, літератури і мистецтва, професій. За їхньою діяльністю спостерігали спеціальні органи — Державна господарська рада і Державна рада з культури. Палати контролювали всі інші професійні об'єднання, в основному місцеві. Членів палат (90-100 осіб у кожній) призначали відповідні міністри. Улманіс вважав, що палати реально представляють інтереси народу, тоді як партії — тільки інтереси партійної бюрократії[14].

Марка 2001 року з зображенням К. Улманіса

У часи радикалізації суспільства майбутній президент Улманіс вирвав ініціативу у крайніх правих та лівих, взявши курс на аполітичний націоналізм з авторитарним режимом правління. Але це породжувало корупцію. Іншим напрямом було будівництво національної держави з усіляким обмеженням прав національних меншин — росіян, євреїв, поляків тощо. Ідея латиської Латвії зробила чужими цій державі більшість нелатишів.

Естонський історик Магнус Ілмярв 2000 року знайшов у московських архівах документи, з яких випливає, що Селянський союз Улманіса у 1920-их роках отримував гроші від Сталіна через Ризький транзитний банк та пов'язані з Улманісом фірми. Також є архівні дані, що він спонсорував компартію Латвії напередодні виборів, за результатами яких було ліквідовано незалежність Латвії[15][16].

За Улманіса проводилась жорстка національна політика, зокрема проти слов'янських народів та латгальців. Щодо останніх, то перейменовували на латиський зразок топоніми, власні імена, а самих латгальців почали називати просто католиками, які перекручують латиську мову. Після перепису 1935 року було названо цифру — 75 % жителів країни є латишами, тобто, близько 600 тисяч латгальців були записані латишами[17].

Пам'ять[ред. | ред. код]

Меморіальна дошка на університеті Небраски

У радянських енциклопедіях правління Карліса Улманіса, який керував країною від 1934 до 1940 року, йменують фашистською диктатурою, але показовим є те, що після перевороту 15 травня було заборонено Перконкрустс — організацію з антисемітськими та пронацистськими поглядами[18][19][20][21].

Багато сучасних латвійських істориків, навпаки, говорять про цей період, як про час найбільшого розквіту держави. Тому й досі більшість латишів вважає його національним героєм. Але Карліс Улманіс 15 травня 1934 розігнав Сейм та узурпував владу, після чого його почали називати не інакше як «господарем землі латвійської». Тому деякі демократи та проросійські сили нині ставлять під сумнів легітимність перебування портрету Улманіса в галереї портретів президентів у Ризькому замку.

Зараз у багатьох містах Латвії, зокрема у Ризі (2003), зведено пам'ятники Карлісу Улманісу. У Пікшасі, його рідному хуторі, є пам'ятник і музей, присвячені життю президента. 1954 року на корпусі університету Небраски на честь Карліса Улманіса встановлено меморіальну дошку. Планується відкрити пам'ятник у місті Туркменбаші, що в Туркменістані, де помер Улманіс[22].

Сім'я та особисте життя[ред. | ред. код]

Дружини та дітей офіційно не мав. На питання про одруження завжди відповідав, що він одружений з Латвією[23][24]. Нині висуваються версії про нетрадиційну сексуальну орієнтацію Карліса Улманіса та нібито якісь інтимні зв'язки з деякими міністрами його уряду. Негативне відношення до жінок, нібито, пов'язують зі зрадою його коханої Марії Вейнберги-Спроге, яка, маючи від нього сина, вийшла заміж за іншого, однак доказів тому ще не знайдено. Інші дослідники зазначають, що майбутній «хазяїн» Латвії уникав жінок через фізичний дефект, який отримав від поранення вилами у США або від ускладнень пневмонії. Таким чином, факти дуже суперечливі та використовуються задля підігріву інтересу до особи та чорного піару[25].

Нагороди[ред. | ред. код]

Цікаві факти[ред. | ред. код]

  • Карліс Улманіс є автором популярного трактування кольорів стяга Латвії. Він пояснював їх так:
« Білий колір означає законність і правду, честь і правдомовність громадян, а червоний — кров, пролиту в боротьбі за волю й незалежність, за народ і батьківщину[26]. «
Танк «Міністр-президент Улманіс»
  • Під час бойових дій латишів з більшовиками англійці надіслали латвійській армії три танки Mark V, один з яких був названий на честь Улманіса — «Minstr. Pres. Ulmanis»[27][28].
  • Два роки Улманіс тримав усю владу в руках на посаді міністра закордонних справ, при цьому на своїй посаді залишався законно обраний президент Альбертс Квіесіс, і лише після закінчення каденції останнього Улманіс проголосив себе президентом та головою уряду[29].
  • 2007 року селекціонер Ріхард Кондратович вивів сорт рододендронів «Карліс Улманіс». Вони мають білий колір та хвилясті краєчки пелюсток, висота кущів становить 1 метр, цвітуть у кінці травня[30][31].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Згідно з його офіційною біографією цю посаду він обіймав зі значною перервою від квітня 1934 до квітня 1936
  2. Encyclopædia Britannica
  3. а б SNAC — 2010.
  4. а б Енциклопедія Брокгауз
  5. а б Німецька національна бібліотека, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #119079968 // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
  6. Руниверс Страны северной Европы во второй мировой войне(рос.)
  7. Кузнецова Т. К. Улманис: миф и человек (рос.)
  8. а б Татьяна Кузнецова К. Улманис: миф и человек С.35 (рос.)
  9. Прибалт.info Карлис Улманис Архівовано 5 лютого 2012 у Wayback Machine.(рос.)
  10. За іншими даними його, як кваліфікованого агронома, влаштували на одне з сільськогосподарських підприємств.
  11. Kârlis Ulmanis // Es viòu pazîstu. 501—504. lpp. (латис.)
  12. Лента. Ру. Местом захоронения латвийского президента назвали Гори (рос.)
  13. Укрінформ Латвія Історичний нарис[недоступне посилання з липня 2019](укр.)
  14. Урбанович Я., Юргенс И. Черновик будущего. — М.:Экон-Информ, 2010. — 347 с., 20 с. ил. с.35-36 ISBN 978-5-9506-0582-6 (рос.)
  15. Эгилс Зирнис. Спонсор комунистов (рос.) переклад з лат.
  16. Газета ЧАС Интервью Гатиса Круминьша о Улманисе Архівовано 15 січня 2010 у Wayback Machine. (рос.)
  17. Латгальский вопрос (рос.)
  18. Krēsliņš, Uldis (2005). Aktīvais nacionālisms Latvijā 1922–1934 (Latvian). Riga: Latvijas Vēstures institūta apgāds. ISBN 9984601218. OCLC 63207095.  (латис.)
  19. Ugelvik Larsen, Stein; Hagtvet, Bernt & Myklebust, Jan Petter (eds.) (1980). Who Were the Fascists?: Social Roots of European Fascism. Bergen &c.: Universitetsforlaget. ISBN 8200053318. OCLC 8200053318.  (англ.)
  20. Griffin, Roger (ed.) (1995). Fascism. Oxford Readers. Oxford: Oxford University Press. с. 217. ISBN 0192892495. OCLC 31606309. (англ.)
  21. Lazda, Mara I. (2003). Latvia. У Kevin Passmore. Women, Gender and Fascism in Europe 1919–1945. New Brunswick, NJ: Rutgers University Press. ISBN 0813533082. OCLC 52359136. (англ.)
  22. Центральноазиатский информационный портал News-Asia. В Туркменистане поставят памятник президенту Латвии (рос.)
  23. ДРЕВО. Открытая православная энциклопедия. Карлис Улманис (рос.)
  24. Эрик Жагарс. Ноу–хау Карлиса Улманиса[недоступне посилання з липня 2019] (рос.) переклад з (латис.)
  25. Viesturs Avots Kārlis Ulmanis valstiski un privāt; — Jumava ISBN 978-9984-38-811-3 (латис.)
  26. Андрій Гречило. Українська спадщина. Герби новопосталих держав (укр.)
  27. Британские и американские танки Второй Мировой войны. П.Чемберлен и К.Элис. Москва. АСТ\Астрель 2003-04-03 (рос.)
  28. Latvieši vēstures likteņdzirnās (латис.)
  29. Kârlis Ulmanis // Es viòu pazîstu. 501—502. lpp. (латис.)
  30. Сумасшедший сад(рос.)
  31. Ves.lv Новый сорт рододендронов назвали «Карлис Улманис»[недоступне посилання з липня 2019](рос.)

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]